Поняття, економічна сутність і види інвестицій

Лекція 8. Інвестиційна політика туристичної фірми.

План.

8.1. Поняття, економічна сутність і види інвестицій.

8.2. Управління інвестиційною діяльністю туристичного підприємства

8.3. Шляхи залучення інвестицій в туристичну галузь.

Термін «інвестиції» походить від латинського слова invest, що означає «вкладати». У широкому трактуванні інвестиції можуть бути визначені як довгострокове вкладення капіталу з метою подальшого його збільшення, тобто вкладення економічних ресурсів з метою створення та отримання в майбутньому чистого прибутку, що перевищує загальну початкову величину інвестицій (вкладеного капіталу). При цьому приріст капіталу повинен бути достатнім, щоб компенсувати інвестору відмову від використання наявних коштів на споживання в поточному періоді, винагородити його за ризик і відшкодувати втрати від інфляції в майбутньому періоді.

У залежності від поставлених цілей класифікація інвестицій може бути проведена за такими основними ознаками.

1. По об'єктах інвестування розрізняють такі три види інвестицій:

· Реальні інвестиції (інвестиції у фізичні активи);

· фінансові (портфельні) інвестиції;

· інвестиції в нематеріальні активи.

Реальні інвестиції – це вкладення економічних ресурсів в матеріальні активи – в основний капітал і на приріст матеріальних виробничих запасів.Реальними інвестиціями, які виступають у формі інвестиційного товару, може бути рухоме і нерухоме майно (будівлі та споруди, машини і обладнання, транспортні засоби тощо).

Інвестиції у створення (відтворення) основних засобів (фондів) здійснюються у формі капітальних вкладень.

Крім інвестицій, які забезпечують створення і відтворення основних засобів, реальними інвестиціями є витрати, спрямовані на придбання рухомого і нерухомого майна, тобто відноситься до фізичних (відчутним) активів.

Фінансові (портфельні) інвестиції – це вкладення коштів у різні фінансові активи, в основному вкладення в пайові (акції), боргові (облігації) та інші цінні папери, випущені компаніями, а також державою; вкладення, пов'язані з використанням первинних і вторинних фінансових інструментів.

Інвестиції в нематеріальні активи – це вкладення в підготовку кадрів або підвищення кваліфікації персоналу, розробку товарних знаків, придбання майнових прав, що випливають з авторського права; ліцензій, патентів на винаходи, свідоцтв на промислові зразки, прав на використання торгових знаків, ноу-хау, програмні продукти та інші об'єкти інтелектуальної власності. Крім того, до інвестицій в нематеріальні активи слід віднести придбання прав користування землею, надрами, іншими природними ресурсами, а також інших майнових права.

2..За формами власності інвестованого капіталу розрізняють приватні,державні, іноземні та спільні інвестиції.

Приватні інвестиції – це вкладення коштів, вироблені громадянами, найчастіше це придбання акцій, облігацій та інших цінних паперів, а також інвестиції, здійснювані підприємствами і організаціями приватної форми власності.

Державні інвестиції здійснюються федеральними, регіональними та місцевими органами влади за рахунок коштів бюджетів, позабюджетних фондів і позикових коштів, а також державними установами та підприємствами за рахунок власних і позикових коштів.

Іноземні інвестиції здійснюються іноземними громадянами, юридичними особами та державами.

Спільні інвестиції – це вкладення, які здійснюються суб'єктами даної країни та іноземними суб'єктами.

3. За тривалістю інвестування капіталу розрізняють короткострокові (до одного року), середньострокові (від одного року до трьох років) і довгострокові (більше трьох років) інвестиції.

4. За ступеня інвестиційного ризику інвестиції можна класифікувати на інвестиції з низьким ступенем ризику, з середнім ступенем ризику і з високим ступенем ризику.

5. По відношенню до життєвого циклу підприємства реальні інвестиції можуть бути розділені на початкові, екстенсивні інвестиції та реінвестиції.

Початкові інвестиції – інвестиції на створення підприємства, фірми, об'єкта обслуговування і т.д.; вкладаються інвесторами кошти при цьому використовуються на будівництво або купівлю нерухомості (будівель, споруд, земельних ділянок), на придбання та монтаж обладнання, освіта оборотних коштів.

Екстенсивні інвестиції спрямовуються на розширення існуючих підприємств, на збільшення їх виробничого потенціалу, в тому числі розширення сфери діяльності.

Реінвестиції пов'язані з процесом відтворення основних фондів на існуючих підприємствах за рахунок наявних у них вільних коштів (що складаються з амортизаційних відрахувань та частини прибутку, що спрямовується на розвиток виробництва).

6. Виходячи з призначення інвестицій реальні інвестиції можна звести в наступні основні групи:

· інвестиції, призначені для підвищення ефективності виробництва; їх метою є створення умов для збільшення ефективності діючого підприємства, зниження виробничих витрат за рахунок заміни обладнання на більш продуктивне або переміщення виробничих потужностей в регіони країни з більш вигідними умовами виробництва;

· інвестиції в розширення, диверсифікацію виробництва - для розширення обсягу продукції, що випускається для вже освоєних ринків збуту в рамках існуючих виробництв, для розширення сфери послуг, що надаються;

· інвестиції, що забезпечують виживання підприємства, сюди відносяться витрати на проведення науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт, на рекламу, маркетинг, на підготовку та (або) перепідготовку кадрів, у тому числі під нові технології;

· інвестиції, що забезпечують виконання державного або іншого великого замовлення;

· інвестиції, пов'язані із забезпеченням вимог закону.

7. За характером участі інвесторів в інвестиційних проектах розрізняють прямі і непрямі (непрямі) інвестиції.

Прямі інвестиції мають на увазі безпосередню участь інвестора в інвестиційному процесі - інвестор сам визначає об'єкт інвестування, а також організацію фінансування інвестиційного проекту. Джерелами фінансування в цьому випадку можуть бути як власні кошти інвестора, так і позикові кошти.

Непрямі (опосередковані) інвестиції – вкладення коштів інвесторами, фізичними або юридичними особами у цінні папери, випущені фінансовими посередниками, які розміщують вкладені інвесторами кошти в реалізацію інвестиційних проектів на свій розсуд, грунтуючись на прогнозах рентабельності того чи іншого інвестиційного проекту.

8.2. Управління інвестиційною діяльністю туристичного підприємства

Інвестиційна діяльність – це комплекс заходів і дій фізичних і юридичних осіб, які вкладають свої ресурси (у матеріальній, фінансовій або іншій майновій формі тощо) з метою отримання прибутку.

Інвестиційна діяльність підприємства підпорядкована певній інвестиційній політиці, розробленій підприємством в складі його фінансової стратегії (для інституційних інвесторів - інвестиційних компаній, інвестиційних фондів і т.п. - вона розробляється як самостійна інвестиційна стратегія). Основною ціллю інвестиційної політики є забезпечення найефективніших шляхів розширення активів підприємства з позицій перспектив його розвитку і збільшення його ринкової вартості. З врахуванням цієї цілі зміст політики управління інвестиціями підприємства можна сформулювати наступним чином: інвестиційна політика представляє собою частину загальної фінансової стратегії підприємства, яка заключається у виборі і реалізації найефективніших шляхів розширення об'єму його активів для забезпечення основних напрямків його розвитку.

Інвестиційна політика підприємства передбачає:

Формування окремих напрямків інвестиційної діяльності підприємства у відповідності із стратегією його економічного розвитку. Розробка напрямків інвестиційної діяльності підприємства базується на стратегії його економічного розвитку в майбутньому періоді і покликана вирішувати наступні задачі:
визначення співвідношення різних форм інвестування на окремих етапах перспективного періоду. Форми інвестування визначаються функціональною направленістю діяльності підприємства, його розмірами, стадією його життєвого циклу і рядом інших умов;

визначення галузевої направленості інвестиційної діяльності. Ця задача вирішується для підприємств, що здійснюють багатогалузеву господарську діяльність;

визначення регіональної направленості інвестиційної діяльності. Така задача вирішується підприємствами з регіональною диверсифікацією діяльності. Формування окремих напрямків інвестиційної діяльності підприємства у відповідності із стратегією його економічного розвитку дозволяє визначити пріоритетні ЦІЛІ 1 задачі ЦІЄЇ ДІЯЛЬНОСТІ по окремих етапах майбутнього періоду.

2. Дослідження і врахування умов зовнішнього інвестиційного середовища і кон'юнктури інвестиційного ринку. В процесі такого дослідження вивчаються правові умови інвестиційної діяльності в цілому і в розрізі окремих форм інвестиційної діяльності ("інвестиційний клімат"); аналізується поточна кон'юнктура інвестиційного ринку і фактори, що визначають її; прогнозується найближча кон'юнктура інвестиційного ринку в розрізі окремих його сегментів, пов'язаних з діяльністю підприємства.

3. Пошук окремих об'єктів інвестування і оцінка їх відповідності напрямкам інвестиційної діяльності підприємства. В процесі реалізації цього напрямку інвестиційної політики вивчається поточна пропозиція на інвестиційному ринку, відбираються для вивчення окремі інвестиційні проекти і фінансові інструменти, що найповніше відповідають напрямкам інвестиційної діяльності підприємства для оновлення складу діючих її видів; проводиться детальна експертиза відібраних об'єктів інвестування.

4. Забезпечення високої ефективності інвестицій. Відібрані на попередньому етапі об'єкти інвестування аналізуються з позиції їх економічної ефективності. При цьому для кожного об'єкту інвестування використовується конкретна методика оцінки ефективності. За результатами оцінки проводиться ранжирування окремих інвестиційних проектів і фінансових інструментів інвестування за критерієм їх ефективності (дохідності). При інших рівних умовах відбираються для реалізації ті об'єкти інвестування, які забезпечують найбільшу ефективність.

5. Забезпечення мінімізації фінансових ризиків, пов'язаних з інвестиційною діяльністю. В процесі реалізації цього напрямку інвестиційної політики повинні бути в першу чергу оцінені ризики, властиві кожному конкретному об'єкту інвестування. За результатами оцінки проводиться ранжирування окремих об'єктів інвестування по рівню їх ризиків і відбираються для реалізації ті з них, які при інших рівних умовах забезпечують мінімізацію інвестиційних ризиків.

Суб'єктами інвестиційної діяльності можуть бути державні органи влади, фізичні та юридичні особи України та інших держав.

Об'єктом інвестиційної діяльності є майно у різних формах, на яке витрачено інвестиції та яке використовується для отримання прибутку: основні та оборотні засоби, цінні папери, науково-технічна продукція, інтелектуальні цінності, майнові права.

Об'єкти, в які вкладаються інвестиції у сфері туризму, можна класифікувати за такими ознаками:

- за масштабом туристичного проекту (великі, середні й малі проекти);

- за цільовою спрямованістю проекту;

- за характером і змістом інвестиційного циклу, який здійснюється на різних етапах життєвого циклу туристичного підприємства;

- за ступенем державного впливу (сильне, слабке, відсутність впливу);

- за рівнем економічної ефективності використання грошових засобів (високоефективні, середньої та низької ефективності).

Структуризація об'єктів і суб'єктів є необхідною умовою формування раціональної системи управління інвестиціями у сфері туризму.

З огляду на велике значення матеріальних чинників надання туристичних послуг особливу роль у процесі інвестування відіграють інвестиції у майнові елементи основних засобів. Беручи за критерій класифікації ціль інвестиційного проекту, можна виокремити три категорії майнових інвестицій, а саме:

- інвестиції відтворення (відновлення, заміни), які здійснюються для заміни зношених майнових елементів новими основними засобами;

- інвестиції з модернізації, які полягають у покращенні використання основних засобів;

- інвестиції розвитку, що означає вироблення або придбання нових елементів основного капіталу.

Предметом інвестицій відтворення є обладнання і елементи оснащення, які піддаються фізичному, технічному чи економічному зношенню і подальша експлуатація яких приносить підприємству меншу вигоду. Така діяльність запобігає зниженню вартості активів підприємства і забезпечує просте відтворення залученого капіталу, протидіє збільшенню експлуатаційних витрат з причини старіння майна (наприклад, заміна пошкоджених меблів у готельних номерах чи застарілого гастрономічного обладнання у ресторані тощо).

Метою інвестицій з модернізації є вдосконалення процесу надання послуг у результаті збільшення віддачі існуючих активів балансу. Окрім цього, модернізація дає змогу зменшити витрати операційної діяльності за рахунок зменшення трудо- і матеріаломісткості та збільшити ефективність завдяки підвищенню продуктивності праці й якості пропонованих послуг. Інвестиція у модернізацію підприємства засвідчує потребу підвищення функціональності наявних засобів.

Інвестиції розвитку слугують збільшенню кількості надання послуг підприємством і забезпечують розширене відтворення вкладеного капіталу. Інвестиції такого характеру впливають на масштаб діяльності, спричинюють експансію суб'єкта і сприяють зміцненню його конкурентної позиції. Купівля нових туристичних автобусів транспортним підприємством чи відкриття нових офісів з продажу організатором туризму є прикладом інвестицій розвитку.

Якщо з погляду гарантії розвитку туристичного підприємства найважливішими виглядають інвестиційні рішення, які формують потенціал з надання послуг, то не можна оминути інших їх видів, особливо нематеріальних інвестицій. Нематеріальні інвестиції полягають у призначенні фінансових засобів на професійний розвиток персоналу, маркетингову діяльність, набуття майнових прав (наприклад, ліцензій).

Значення нематеріальних інвестицій у туристичному підприємстві систематично зростає. Важко собі уявити інвестицію, яка полягає у відкритті нового гастрономічного закладу чи готельного об'єкта без проведення навчань персоналу. Підготовка і введення на ринок нового продукту туристичним оператором вимагає витрат на проведення маркетингових досліджень і популяризаційну діяльність. Туристичні посередники, авіаперевізники чи готельні заклади не можуть функціонувати без сучасних інформаційних технологій.

Інвестиційна діяльність туристичного підприємства детермінується низкою різноманітних чинників внутрішнього та зовнішнього характеру. До найважливіших умов інвестиційної активності можна зарахувати:

- вид діяльності та очікуваний попит на пропоновані послуги підприємством;

- співвідношення власних і позичених засобів;

- ступінь зношення складових основного капіталу;

- фінансові умови інвестування (умови повернення позиченого капіталу, зовнішні умови інвестування, наприклад, інфляція тощо);

- можливість і економічна доцільність придбання виробничого туристичного обладнання у лізинг;

- наявність пільг, які можуть бути надані з боку держави;

- ставлення інвесторів та керівництва підприємства до ризику;

- діяльність конкурентів.

Планування інвестиційної діяльності туристичного підприємства - важливий процес, оскільки необхідно враховувати багато чинників, у тому числі й непередбачуваних, а також ступінь ризику вкладення інвестицій. Цей процес також важливий для підприємства, оскільки, плануючи інвестиції, воно створює передумови роботи на майбутнє. Якщо інвестиційний план добре складений, то туристичне підприємство буде справно функціонувати, а якщо погано, то в майбутньому його може очікувати банкрутство.

Отже, планування інвестиційної діяльності– це процес розроблення системи планових заходів із забезпечення підприємства необхідними інвестиційними ресурсами з метою підвищення ефективності його інвестиційної діяльності у майбутньому. Головною ціллю інвестиційного планування є інтеграція всіх учасників для виконання комплексу робіт, які забезпечують реалізацію визначених завдань¹.

При формуванні інвестиційного плану необхідно дотримуватися таких правил:

- інвестиційний план туристичного підприємства має узгоджуватися зі стратегією його розвитку;

- інвестувати засоби у виробництво чи у цінні папери є сенс у тому разі, коли від цього підприємство отримає більшу вигоду, ніж збереження грошей на депозитному рахунку в банку;

- інвестувати засоби доцільно лише у рентабельні проекти;

- приймати рішення щодо інвестування потрібно за умови отримання найбільшої економічної вигоди і за наявності найменшого ступеня ризику.

Для успіху інвестицій необхідне їх економічне обґрунтування на основі ґрунтовно опрацьованого плану функціонування й розвитку туристичного підприємства.

8.3. Шляхи залучення інвестицій в туристичну галузь.

Скорочення обсягів державного фінансування, незначні обсяги довгострокового кредитування банківським сектором та невеликі обсяги інвестицій у порівнянні з їх потребою викликало необхідність у розробці та впровадженні нових механізмів залучення фінансових ресурсів у сферу туризму. Найбільш поширенішими серед них є лізингові угоди, францайзинг та концесія.

У світовій практиці термін «лізинг» використовується для позначення угод різного роду, що засновані на оренді товарів тривалого користування.

Залежно від терміну, на який укладається договір оренди, розрізняють три види орендних операцій:

1. Короткотермінова оренда (рейтинг) – на термін від одного дня до одного року

2. Середньотермінова оренда (хайринг) – від одного до трьох років;

3. Довготермінова оренда (лізинг) – від трьох до двадцяти років та

більше.

Тому під лізингом розуміють довготермінову оренду машин та обладнання, що куплені орендодавцем для орендатора з метою Їх виробничого використання за умови збереження права власності на них орендодавцем на весь термін договору. Крім того, лізинг можна розглядати як специфічну форму фінансування вкладень в основні фонди при посередництві спеціалізованої (лізингової) компанії, що займається придбанням для третьої особи майна і віддає їй його в оренду на довготерміновий період. Таким чином, лізингова компанія фактично кредитує орендатора. Тому лізинг іноді має назву «кредит-оренда». На відміну від договору купівлі-продажу, за яким право власності на товар переходить від продавця до покупця, при лізингу власність на предмет оренди зберігається за орендодавцем, а лізингоодержувач отримує його лише у тимчасове використання. Після закінчення терміну лізингового договору лізингоодержувач може придбати об'єкт угоди за узгодженою ціною, продовжити лізинговий договір або повернути обладнання власникові.

З економічної точки зору лізинг має схожість з кредитом, що надається на купівлю обладнання. При кредиті в основні фонди боржник вносить у встановлені терміни плату за рахунок покриття боргу: при цьому банк, для забезпечення повернення кредиту, зберігає за собою право власності на кредитований об'єкт до повного покриття позики. При лізингу орендар стає власником одержаного в оренду майна тільки після закінчення терміну договору та сплати ним повної вартості орендованого майна. Однак така схожість характерна лише для фінансового лізингу. Для іншого виду лізингу – оперативного – спостерігається більша схожість з класичною орендою обладнання. За своєю юридичною формою лізингова угода є своєрідним видом довготермінової оренди інвестиційних цінностей.

Основу лізингової угоди складають:

об'єкт угоди;

суб'єкт угоди (сторони лізингового договору);

термін лізингового договору (період лізи);

лізингові виплати;

послуги, що надаються за лізингом.

Об'єктом лізингової угоди може бути будь-який вид матеріальних цінностей, якщо він не знищується у процесі виробництва. За природою об'єкта, що надається в оренду, розрізняють лізинг рухомого та нерухомого майна.

До прямих учасників лізингової угоди належать:

лізингові фірми та компанії (лізингодавці або орендодавці);

виробничі (промислові та господарські), торговельні і транспортні дприємства та населення (лізингоодержувачі або орендатори);

• постачальники об'єктів договору — виробничі та торговельні компанії.

Непрямими учасниками лізингової угоди є комерційні та інвестиційні
банки, що кредитують лізингодавця і виступають гарантами угод, страхові компанії, брокерські та інші посередницькі фірми.
«Лізинговими» називають усі фірми, що здійснюють орендні відносини
незалежно від виду оренди (короткотермінової, середньотермінової чи
довготермінової) За характером своєї діяльності вони поділяються на
вузькоспеціалізовані й універсальні.

ВузькоспеціалізованІ компанії, як правило, мають справу з одним видом товару (легкові автомобілі, контейнери) чи з товарами однієї групи (будівельне обладнання, обладнання для текстильних підприємств). Ці фірми, як правило,
мають власний парк машин або запас обладнання та слідкують за підтримкою.Їх у нормальному експлуатаційному стані,
Універсальні лізингові фірми надають в оренду різноманітні види машин
та обладнання і при цьому надають орендатору право розміщення замовлення і прийняття об'єкта угоди.

Лізингові фірми дуже рідко вважаються незалежними, У більшості
випадків вони виступають як філії або дочірні компанії промислових та
торговельних фірм, банків та страхових товариств.
Комерційні банки США почали брати безпосередню участь у лізингових
операціях на початку 60-х років. Поширенню лізингового бізнесу в наступні роки сприяло прийняте у 1971 році рішення керівників Федеральної резервної системи, що дозволило банкам утворювати дочірні фірми для надання в оренду дрібної власності і обладнання, а потім і нерухомості.Впровадження банків на ринок лізингових послуг пояснюється, по-перше, тим, що лізинг є капіталомістким видом бізнесу, а банки — основні
накопичувачі грошових ресурсів. По-друге, лізингові послуги за своєю
економічною природою тісно пов'язані з банківським кредитуванням і є
своєрідною альтернативою останньому. Конкуренція на фінансовому ринку
підштовхує банки до активного розширення цих операцій. При цьому банки
контролюють і незалежні лізингові фірми, надаючи їм кредити. Кредитуючи
лізингові товариства, вони опосередковано фінансують лізингоодержувачів У
формі товарного кредиту.
До другої категорії фірм, що здійснюють лізингові операції, належать
промислові та будівельні фірми, які використовують для надання а оренду
власний збутовий апарат.
Третя категорія лізингових фірм включає різні посередницькі та
торговельні фірми.
При укладанні лізингового договору враховується:
• термін служби обладнання. Термін лізингового контракту не може
перевищувати термін можливого використання обладнання. Він може
встановлюватися законодавче. Наприклад, в Австрії нижня його межа складає
40%, а верхня 90% від терміну, прийнятого для нарахування амортизації;
• період амортизації обладнання, що встановлюється урядом. При
фінансовому лізингу термін договору збігається з періодом амортизації;
• цикл появи більш продуктивного чи дешевшого предмета угоди.
Особливо важливий цей фактор у галузях, що здійснюють оновлення продукції,
що виробляється, у короткі терміни;
• динаміку інфляційних процесів. Для лізингодавця не вигідно укладати
договір при швидкій інфляції на довгий термін із фіксованими орендними
виплатами і навпаки, при тенденції цін до зниження, лізингодавець прагне до
більш продовженого терміну угоди;
• кон'юнктуру ринку позикових коштів і тенденції його розвитку,
оскільки лізингові компанії широко використовують банківські кредити.
Лізингові послуги умовно поділяються на дві групи:
• технічні послуги, пов'язані з організацією транспортування об'єкта
лізингу до місця його використання клієнтом; монтажем та налагодженням
обладнання, що надане у лізинг; технічним обслуговуванням та поточним
ремонтом обладнання (особливо у випадку складного новітнього обладнання);
• консультаційні послуги — послуги з питань оподаткування,
оформлення угод та ін.
Сучасний ринок лізингових послуг характеризується різнорідністю
лізингових контрактів і юридичних норм, що регулюють лізингові операції.
Існуючі форми лізингу можна об'єднати у два види — оперативний та
фінансовий лізинги.
Оперативний лізинг — це орендні відносини, за яких витрати
лізингодавця, пов'язані з придбанням та утриманням предметів оренди, не
покриваються лізинговими виплатами протягом одного лізингового контракту.

Таким чином, на основі лізингової умови власник майнового капіталу віддає їх у платне користування на визначений час. Предметом лізингу найчастіше є транспортні засоби, технічне обладнання, елементи оснащення, а також нерухомість. Принциповою ознакою, яка відрізняє лізинг від традиційних джерел фінансування, є те, що фірма не отримує в розпорядження капіталу, а визначені блага у використання, хоча в правовому сенсі вони не є її власністю. Основною перевагою лізингу є відносно проста процедура укладення угоди і менші вимоги щодо забезпечення. Крім того, лізинг не обмежує можливості залучення кредиту.

Франчайзинг являє собою угоду, відповідно до якої, одна зі сторін, що називається франчайзером, передає іншій стороні, що називається, франчайзі, право практикувати визначений бізнес відповідно до формату франчайзера і за встановлену плату. Франчайзинг надає можливість "копіювання" успішного бізнесу фірми, що володіє багатим досвідом і гарною репутацією. Відповідно до визначення Міжнародної асоціації франчайзингу, "франчайзинг - це система перманентних відносин, установлюваних між франчайзером і франчайзі, у результаті яких знання, імідж, успіх, методи виробництва і маркетинг передаються франчайзі в обмін на взаємне задоволення інтересів".

При покупці туристичної франшизи покупець одержує від франчайзера певну підтримку – напрацьовані технології, систему управління і торгівлі і т.д.

Однак чи не найголовнішою перевагою франчайзингу є те, що франчайзі не доводиться турбуватися про бізнес на стадії його первісного становлення.

Переваги туристичного франчайзингу очевидні:

- ви працюєте під відомою маркою, яка вже має власних клієнтів і певний “вагу” в бізнес колах;

- імідж вашого турагентства гарантовано росте, і ви для цього не прикладаєте ніяких особливих зусиль;

- організація туристичного підприємства на умовах франшизи значно знижує підприємницькі ризики, тому що в цьому випадку відбувається використання уже відпрацьованого і такого, що довів свою ефективність бізнесу. Таким чином, розвиток франчайзингу в туризмі може виявитися однією з найбільш ефективних форм підтримки малого підприємництва в туризмі, одним з можливих рішень важливої державної проблеми.

- ринок франшиз України поки недооцінений і знаходиться мало не в зародковому стані. Поки що даний ринок є ринком продавця. Причому, в яку б сторону ні хитнувся маятник, франчайзинг в туризмі в будь-якому випадку виявиться у виграші: якщо система почне рушитися, багато дрібні гравці виявлять бажання вступити у велику мережу, щоб залишитися на плаву, а якщо система продовжить рости, мережа буде залучати саме упевненим зростанням.

Одже, привабливість франчайзингу полягає в наявності незаперечних переваг для обох учасників франчайзингових відносин. Для малих туристичних агенств він надає в розпорядження стабільний дохідний бізнес, для відомих фірм і компаній – можливість розширити й зміцнити свої позиції на ринку.

Переваги туристичного франчайзингу полягають в його затребуваності. Адже чим більше людей відправиться в подорож, тим більше буде зайнято місць в літаку або автобусі, тим більш вигідним виявиться тур для туроператора. Можна пригадати масу позитивних прикладів франшиз в туризмі – бізнесменів, які досягли дуже серйозних успіхів, працюючи під “чужою” торговою маркою, купленої за франшизою.

Концесія − це надання на підставі концесійного договору на обумовлений строк юридичній чи фізичній особі (суб’єкту підприємницької діяльності) з метою задоволення громадських потреб виключного права на створення (будівництво) чи експлуатацію об’єкта концесії (строкове платне володіння) за умови взяття суб’єктом підприємницької діяльності (концесіонером) на себе управління об’єктом концесії, майнової відповідальності та можливого ризику.

Об’єкт концесії передається концесіонеру на конкурсній та платній основі в тимчасове користування на умовах, визначених в концесійному договорі, який укладається на строк не менше 10 років та не більше 50 років. При цьому умови концесійного договору є чинними на весь строк його дії, в тому числі у випадках, коли після його укладення законодавчими актами встановлено правила, які погіршують становище концесіонера. Законом встановлені сфери господарської діяльності, об’єкти права державної і комунальної власності, які можуть надаватися у концесію, зокрема це будівництво та експлуатація готелів, туристичних комплексів, кемпінгів, санаторно-курортних закладів та інших відповідних об’єктів туристичної індустрії.

До об’єктів концесії належить майно підприємств туристичної сфери, які є цілісними майновими комплексами, об’єкти незавершеного будівництва та законсервовані об’єкти, які можуть бути добудовані або спеціально збудовані об’єкти з метою їх використання для надання послуг із задоволення громадських потреб.

Правові умови для запровадження концесійного механізму створені Законом України «Про концесії» № 997—14 від 16 червня 1999 р. (зі змінами та доповненнями), який прийнято з метою підвищення ефективності використання державного та комунального майна і забезпечення потреб громадян України в товарах (роботах, послугах).

Інвестування в туристичну сферу шляхом укладання концесійного договору має для потенційного інвестора (концесіонера) ряд переваг у порівнянні з іншими формами інвестування:

право отримати державне або комунальне майно на довгостроковий період терміном від 10 до 50 років;

можливість отримати в концесію не лише майно, але і права на провадження певних видів підприємницької діяльності;

можливість здійснювати інвестування у реалізацію довгострокових інвестиційних проектів на об’єктах права державної та комунальної власності у визначених цим законом сферах господарської діяльності;

стабільність умов концесійних договорів на весь строк їх дії;

можливість включення до концесійного договору, крім істотних умов, визначених Законом України “Про концесії”, інших умов та положень в межах чинного законодавства за згодою сторін;

право власності на прибуток, отриманий від управління об’єктом концесії, а також на продукцію, отриману в результаті виконання умов договору;

право на відшкодування витрат, зроблених у зв’язку з поліпшенням майна, отриманого в концесію, за рахунок отриманого прибутку, якщо інше не передбачено концесійним договором;

можливість отримання пільги щодо концесійних платежів, а також дотації і компенсації концесіонерам збиткових та низькорентабельних об’єктів концесії, які мають важливе соціальне значення. У частковому фінансуванні таких об’єктів передбачена і участь держави або органів місцевого самоврядування.

Отже, концесія є одним із швидких і безболісних для держави видів залучення інвестицій. Таким чином здійснюється “відродження” підприємств, на які у держави не вистачало коштів.

Також концесія при умові розробки оптимальної нормативно-правової бази та дієвого механізму дозволяє покращити стан матеріально-технічної бази та якість надання послуг на підприємствах державної і комунальної власності, які не підлягають приватизації, шляхом значних вливань фінансових ресурсів без зміни форми власності.

Дата добавления: 2014-01-04