Тема 9. Оцінювання фінансового стану підприємств

План

1. Створення та сутність Світової організації торгівлі (системи ГАТТ/СОТ).

2. Фундаментальні принципи уніфікованих міжнародних правил товарної торгівлі.

3. Процес вступу до Світової організації торгівлі (СОТ).

4. Переваги та недоліки системи світової торгівлі.

5. Економічні інститути системи Організації Об’єднаних Націй (ООН).

6. Міжнародні організації з регулювання світових товарних ринків.

Ключові поняття і терміни: Генеральна угода про тарифи і торгівлю (ГАТТ), Світова організація торгівлі (СОТ), структура Світової організації торгівлі, глобальні (загальні) переваги та недоліки системи світової торгівлі, Конференція Організації Об’єднаних Націй з торгівлі й розвитку (ЮНКТАД), Міжнародний торговельний центр (МТЦ), Комісія Організації Об’єднаних Націй з прав міжнародної торгівлі (ЮНСІТРАЛ), Організація країн-експортерів нафти (ОПЕК).

8.1. Створення та сутність Світової організації торгівлі (системи ГАТТ/СОТ)

Світоторговельні зв’язки – це доволі розгалужена система, яка регулюється спеціалізованими міжнародними економічними інститутами. Найважливішими серед них є: Світова організація торгівлі (СОТ), Конференція Організації Об’єднаних Націй з торгівлі й розвитку (ЮНКТАД), Міжнародний торговельний центр (МТЦ), Комісія Організації Об’єднаних Націй з прав міжнародної торгівлі (ЮНСІТРАЛ), Міжнародні організації з урегулювання світових товарних ринків.

Основною у системі організації з регулювання та сприяння розвитку міжнародної торгівлі є Світова організація торгівлі (система ГАТТ / СОТ), яка має тривалу історію створення. Перед початком Першої світової війни міжнародна торгівля досягла значних обсягів. Розвиток торговельних зв’язків полегшувався у той період стабільністю валют і свободою руху капіталів та робочої сили, тому нагальної необхідності в створенні міжнародної організації з торгівлі не було. Світова війна все зруйнувала. Заходи суворої регламентації міжнародної торгівлі, введені в ході війни, продовжували зберігатися і після її закінчення. З 1919 по 1939 рр. було багато спроб створити механізм регулювання і розвитку міжнародної торгівлі.

Уже в 1920 р. у Брюсселі під егідою Ліги Націй відбулась фінансова конференція представників 30 країн. Стосовно міжнародної торгівлі було висловлено побажання щодо поступового переходу до принципів вільної торгівлі.

Друга міжнародна конференція з економічних питань проходила в Генуї у 1922 р. Конференція прийняла низку резолюцій щодо розвитку міжнародної торгівлі та її більшої регульованості і прогнозованості.

У 1927 р. в Женеві відбулася Третя велика економічна конференція, на якій 50 країн представляли 200 делегатів і 150 експертів. Результатами цієї конференції було підписання через декілька місяців Конвенції, у якій країни брали на себе зобов’язання в шестимісячний термін зняти всі заборони і обмеження на імпорт та експорт і не замінювати їх жодними подібними заходами. Але ця Конвенція не була ратифікована більшістю країн.

Позитивні результати згаданих міжнародних конференцій виявилися незначними, та саме в цей період було закладено основу сучасного правового базису міжнародної торгівлі. Здійснювані між двома світовими війнами спроби лібералізації торгівлі не мали великого значення, але після Другої світової війни всі питання, які обговорювалися раніше, знову опинилися в центрі уваги.

На конференції в Бреттон-Вудсі (липень 1944 р.) були створені дві організації – Міжнародний валютний фонд і Міжнародний банк реконструкції і розвитку, а заключний акт форуму містив рекомендації державам щодо створення світової торговельної організації з метою регулювання міжнародних торговельно-економічних відносин. Відомі дві спроби заснування такої організації: розробка Гаванського статуту (конференція у Гавані) і створення ГАТТ (конференції у Лондоні та Женеві).

Щодо Гаванського статуту, то хоча у березні 1948 р. в Гавані на Конференції ООН з проблем торгівлі та зайнятості статут Міжнародної організації торгівлі був затверджений, у подальшому його ратифікація деякими національними законодавчими органами виявилася неможливою: статут ратифікували лише дві країни, а самі США відмовилися від свого проекту. Ця спроба виявилася невдалою – організація фактично припинила існування, так і не розпочавши своєї діяльності.

За пропозицією США в жовтні 1946 р. у Лондоні Економічною і Соціальною Радою ООН була скликана конференція для вивчення американського проекту статуту Міжнародної торговельної організації. У Лондоні був розроблений проект організації, який потім обговорювався на конференції у Женеві (серпень 1947 р.). У роботі цих форумів брали участь лише 18 держав. Женевська конференція розглядала дві проблеми: по-перше, статут міжнародної організації, який пізніше в листопаді 1947 р. знову обговорювався на Гаванській конференції, по-друге, питання митних тарифів і домовленості щодо їх скорочення. Остання проблема була включена до порядку денного нової конференції, яка почала роботу також у Женеві 20 жовтня 1947 р. Саме на цій конференції представниками 23 держав була розроблена угода – Генеральна угода про тарифи і торгівлю.

Вона набула чинності з 1 січня 1948 р. Згадані 23 країни стали членами – засновниками ГАТТ (офіційно сторонами-учасницями), яка організаційно почала діяти як постійна конференція держав-членів. Сторона, що підписала ГАТТ, стала відома як договірна сторона, хоча офіційно ГАТТ не була організацією.

ГАТТ – багатостороння угода, яка закріпила принципи, правові норми, правила ведення та державного регулювання взаємної торгівлі країн-учасниць. ГАТТ була однією з найбільших міжнародних економічних організацій, сфера діяльності якої охоплювала 94% обсягу світової торгівлі [16, с.568].

Правовий механізм ГАТТ базувався на низці принципів та норм:

Ø недискримінація у торгівлі, що забезпечувалась взаємним наданням, з одного боку, режиму найбільшого сприяння стосовно експортних, імпортних та транзитних операцій і пов’язаних з ними митних зборів, а з іншого – національного режиму, який прирівнює у правах товари імпортного та вітчизняного виробництва щодо внутрішніх податків і зборів, а також правил, які регулюють внутрішню торгівлю;

Ø взаємне надання сторонами, що домовляються, тих прав, переваг та пільг, якими користується (чи буде користуватися) у них будь-яка третя держава, тобто надання режиму найбільшого сприяння. Цей принцип поширювався на ввіз та вивіз товарів, митні збори, промисловість, мореплавство, правове становище юридичних і фізичних осіб;

Ø використання переважно митних засобів захисту національного ринку, усунення імпортних квот та інших нетарифних обмежень;

Ø прогресивне зниження митних тарифів шляхом проведення багатосторонніх переговорів;

Ø надання преференційного режиму в торгівлі з країнами, що розвиваються;

Ø розв’язання виниклих торговельних спорів шляхом переговорів;

Ø взаємність у наданні торговельно-політичних поступок.

До 1992 р. кількість учасників ГАТТ зросло до 103 країн, на які припадало близько 9/10 світової торгівлі. Крім того, ще десь 30 країн у своїй торгівлі підтримують положення ГАТТ de facto. Отже, більше 130 країн підтримують торговельні правила ГАТТ.

З 1948 р. до 1994 рр. ГАТТ запроваджувала правила і відігравала провідну роль у світовій торгівлі, визначаючи принципи та правові норми, якими мають керуватися під час торговельних стосунків держави-учасниці. ГАТТ вела свою діяльність за допомогою багатосторонніх переговорів, які об’єднувалися у раунди. Від початку роботи ГАТТ було проведено 8 раундів переговорів. Ці раунди привели до десятикратного скорочення середнього митного збору. Після Другої світової війни він становив 40%, у середині 90-х років – близько 4% [16, с. 569].

Більшість з них стосувались в основному зниження тарифів, але на останніх раундах почався процес перегляду, реінтерпритації або розширення статей самої Угоди.

Восьмий (Уругвайський) раунд торговельних переговорів виявився найконструктивнішим і багатостороннішим з усіх, які мали місце. Він стартував у 1986 р., а фінішував 15 грудня 1993 р. Уругвайський раунд завершився не тільки зниженням торговельних тарифів і новим етапом загальної лібералізації взаємного виходу країн-учасниць на ринки, а й включенням до системи ГАТТ нових секторів: торгівлі послугами, текстилем, сільгосппродукцією і товарами інтелектуальної власності, державних закупівель. Запроваджені важливі зміни до порядку здійснення торговельних субсидій, компенсаційних, захисних і антидемпінгових заходів, процедур застосування стандартів і сертифікації товарів, урегулювання торговельних суперечок, механізмів формування загальної торговельної політики. І нарешті найважливішим стало рішення про створення Світової організації торгівлі (СОТ).

Підсумки Уругвайського раунду підбили делегації 147 держав і понад 30 міжнародних організацій (у тому числі ООН, МВФ) під час світової конференції в Марракеті (Марокко), в ході якої 15 квітня 1994 р. була підписана угода про заснування Світової організації торгівлі.

З січня 1995 р. ГАТТ замінила Світова організація торгівлі (СОТ). Її членами-засновниками стали 82 країни. Уряди, що підписали ГАТТ, офіційно визначалися як договірні сторони. Після підписання нових угод в межах СОТ (які включають і оновлену ГАТТ, відому як ГАТТ-1994), вони почали офіційно називатися членам СОТ. На кінець 1994 р. налічувалося 128 договірних сторін ГАТТ. До країн, які є договірними сторонами ГАТТ з початку її функціонування в 1948 р., належать Австралія, Бельгія, Бразилія, Канада, Куба, Франція, Індія, Люксембург, М’янма, Нідерланди, Нова Зеландія, Норвегія, Пакистан, Південноафриканська Республіка, Шрі Ланка, Велика Британія, США, Зімбабве. Більшість з цих 128 країн стали членами СОТ з 1 січня 1995 р. Деякі (зокрема Ангола, Бенін, Чад, Конго, Гренада, Нігерія, Катар) вступили до СОТ протягом 1996 – початку 1997 рр., що було пов’язано з узгодженням окремих положень вступу. Новими членами СОТ, тобто країнами, які не були договірними країнами ГАТТ, з 1995 р. стали Еквадор, Монголія, Панама, Болгарія, Киргизія, Латвія, Естонія, Йорданія, Грузія, Албанія, Оман, Хорватія, Литва, Молдова, Китай та окрема митна територія Тайвань [2, с. 17].

Статус спостерігачів у СОТ (за станом на 1.12.2002 р.) мають: Алжир, Андорра, Азербайджан, Багами, Білорусь, Бутан, Боснія, Герцеговина, Вірменія, Ватикан, В’єтнам, Камбоджа, Кабо-Верде, Казахстан, Лаос, Ліван, Македонія, Непал, Російська Федерація, Самоа, Сан-Толи і Принсіпі, Саудівська Аравія, Сейшели, Судан, Таджикистан, Тонга, Україна, Узбекистан, Ємен, Югославія.

За правилами СОТ країни-спостерігачі (крім Ватикану) мають протягом п’яти років з часу набуття статусу спостерігача розпочати переговорний процес щодо приєднання до СОТ. Згадані вище країни перебувають на різних стадіях приєднання до організації.

Незважаючи на формальну спадкоємність, СОТ за низкою параметрів відрізняється від ГАТТ. Так, на відміну від ГАТТ, СОТ не пов’язана з ООН. Крім того, специфічна юридична сутність СОТ визначає особливості вступу до неї. Світова організація торгівлі (World Trade Organization) – законодавча й інституціональна основа міжнародної торгової системи, механізм багатостороннього узгодження і регулювання політики країн-членів у сфері торгівлі товарами та послугами, врегулювання торгових суперечок і розробки стандартної зовнішньоторговельної документації. Це система вироблених на багатосторонній основі міждержавних угод, спрямованих в остаточному підсумку на забезпечення доступу держав на ринки одна одної на двосторонній основі.

Окрім ГАТТ, що регулює міжнародну торгівлю товарами, СОТ охоплює ще низку угод:

Ø Генеральну угоду про торгівлю послугами;

Ø Угоду щодо торговельних аспектів прав інтелектуальної власності;

Ø пакет, пов’язаний з ГАТТ угод з питань митно-тарифних та нетарифних заходів регулювання зовнішньої торгівлі, захисних застережень, антидемпінгових процедур, про субсидії та компенсаційні заходи, про митну вартість, про технічні бар’єри в торгівлі тощо.

В ході першої конференції країн-членів СОТ на рівні міністрів (грудень 1996 р.) були сформульовані й інші проблеми, які розв’язуватиме СОТ. До них належать: скасування обмежень з боку США та ЄС на ввезення текстильних товарів з азійських країн, “регіоналізм”, тобто активне поширення угод про преференційну торгівлю між групами країн; лібералізація ринку інформаційних технологій та фармацевтики; “прозорість” системи державних закупок; лібералізація ринку фінансових послуг; переміщення робочої сили, морського транспорту тощо [16, с. 570].

Крім того, СОТ має вирішувати питання, поставлені ще на Уругвайському раунді ГАТТ: про охорону інтелектуальної власності, санітарний та фітосанітарний контроль, який також може стати перешкодою на шляху вільної торгівлі.

Створення СОТ фактично стало найбільшою реформою міжнародної торгівлі за період, що минув з кінця Другої світової війни, що реалізувала у сучасній формі спробу створення Міжнародної організації торгівлі (МОТ) у 1948 р. Цим було завершено формування основного комплексу універсальних договорів системи ГАТТ, що дає змогу говорити про створення нового глобального правового порядку в галузі торговельних, тарифних, митних, інвестиційних та інших сфер міжнародних економічних відносин, до якого держави-члени ГАТТ прагнули протягом останніх 50 років. Тобто з моменту створення СОТ та підписання комплексу угод і домовленостей у рамках Уругвайського раунду система ГАТТ/СОТ виступає у вигляді торговельно-економічної ООН, де угоди – це правова основа, а СОТ – інституційний механізм забезпечення дії цієї системи.

Головною метою СОТ є лібералізація міжнародної торгівлі, усунення дискримінаційних перешкод на шляху потоків товарів та послуг, вільний доступ до національних ринків і джерел сировини.

Вищим органом СОТ є Конференція міністрів, яка скликається щонайменше раз на два роки. В інші періоди керування здійснюється Генеральною Радою. Обидва органи складаються з представників усіх країн-членів. Крім цього, у структурі є: Ради, Комітети (створюються Конференцією міністрів), органи з урегулювання суперечок та огляду торговельної політики, Секретаріат. Зазначена структура (схема 8.1) [18, с. 343] створена з метою виконання СОТ таких своїх функцій:

1) нагляд за станом світової торгівлі й надання консультацій з питань управління у галузі міжнародної торгівлі;

2) забезпечення механізмів улаштуваня міжнародних торговельних спорів;

3) розробка й прийняття світових стандартів торгівлі;

4) нагляд за торговельною політикою країн;

5) обговорення нагальних проблем міжнародної торгівлі.

Угоди СОТ, охоплюючи широке коло різноманітних видів діяльності, становлять юридичне підґрунтя для міжнародних торговельних операцій. Це – своєрідні контракти, згідно з якими уряди різних країн зобов’язуються проводити свою торговельну політику на взаємоузгодженій основі. Хоча ці документи обговорюються і підписуються на урядовому рівні, проте головна їх мета полягає у наданні допомоги постачальникам товарів і послуг, експортерам та імпортерам у здійсненні цивілізованої торгівлі. Вони поширюються на аграрну продукцію, текстиль і готовий одяг, банківську справу, телекомунікації, державні закупівлі, промислові стандарти, санітарні норми на харчові продукти, інтелектуальну власність. В основі цих документів лежить кілька базових засад, відповідно до яких торговельна система має бути:

Ø позбавленою будь-якої дискримінації – країна не повинна упереджено ставитися до тих чи інших торгових партнерів;

Ø передбачуваною – іноземні компанії, інвестори та уряди мусять мати впевненість, що торгові бар’єри не зводитимуться самовільно без узгодження з торговельними партнерами;

Ø відкритою для чесної конкуренції – шляхом знеохочення таких “нечесних” прийомів, як експортні субсидії та продаж товарів за демпінговими цінами з метою завоювання ринків збуту;

Ø сприятливою для слаборозвинутих країн – надаючи їм більше часу на пристосування до нових умов, можливості для перетворень і спеціальні пільги.

		Схема 8.1. Структура Світової організації торгівлі (СОТ).

8.2. Фундаментальні принципи уніфікованих міжнародних правил товарної торгівлі

Основою уніфікованих міжнародних правил торгівлі товарами є три фундаментальні принципи:

Ø недискримінації;

Ø взаємності, або еквівалентності;

Ø доступу до ринку.

Принцип недискримінації фактично формується двома положеннями: режимом найбільшого сприяння (РНС) та національним режимом.

Сутність режиму найбільшого сприяння викладена в Статті І ГАТТ “Загальний режим найбільшого сприяння”. Він означає, що будь-яка перевага, сприяння, привілей чи імунітет, які надаються одній країні, повинні бути негайно або безумовно надані всім членам Світової організації торгівлі (СОТ). Тобто більш сприятливі умови, надані товару певної країни (незалежно від того, є країна членом СОТ чи ні) мають надаватися подібним продуктам усіх членів СОТ. Це положення стосується як імпорту, експорту, так і транзитних торговельних операцій. Режим найбільшого сприяння поширюється не лише на мита і митні збори при експорті та імпорті, а й на: міжнародні платежі за імпорт або експорт; методи стягнення мит, митних зборів і платежів; внутрішні податки та збори стосовно імпортованих товарів; митні процедури (правила і формальності щодо процесів імпорту та експорту товарів); закони, правила, норми, що регулюють умови реалізації імпортних товарів на внутрішньому ринку; широкий спектр заходів нетарифного регулювання.

Зміст національного режиму розкриває Стаття ІІІ ГАТТ “Національний режим щодо внутрішнього оподаткування та регулювання”.

Якщо режим найбільшого сприяння забороняє дискримінацію серед інших країн, то національний режим забороняє дискримінацію іноземних і національних товарів на внутрішньому ринку. Тобто товарам, імпортованим на територію країни за всіма встановленими митними процедурами і правилами, має надаватися режим не менш сприятливий, ніж режим, який надається аналогічним товарам національного походження, щодо всіх законів, правил та вимог, які стосуються внутрішнього продажу, пропозиції до продажу, купівлі, транспортування, розподілу чи використання товарів.

Однією з необхідних умов ефективного функціонування міжнародної торговельно-економічної системи є баланс між цілями національних торгових політик країн-членів СОТ та вимогами багатосторонніх угод і зобов’язаннями за ними. З метою досягнення такого балансу як в документах ГАТТ, так і в наступних угодах СОТ були передбачені винятки з принципу недискримінації, що є проявом гнучкості як самих положень ГАТТ, так і прагнення членів організації щодо досягнення гармонійності між багатосторонніми торговельними правилами та цілями торговельних політик національних урядів.

Наприклад, у частині національного режиму принцип недискримінації має два обмеження. Він не застосовується стосовно системи державних закупівель, а також субсидій, що виплачуються тільки національним виробникам.

Крім того, у ГАТТ є винятки, що стосуються одночасно як режиму найбільшого сприяння, так і національного режиму. Зокрема надзвичайні дії щодо імпорту товарів застосовуються у разі, коли внаслідок непередбачених раніше обставин та впливу зобов’язань, узятих на себе країною, імпорт будь-якого товару на територію цієї країни збільшується в такій кількості та здійснюється на таких умовах, що це спричинює чи загрожує спричинити серйозну шкоду вітчизняним виробникам аналогічних або безпосередньо конкуруючих товарів на цій території.

Крім того, є ще загальні винятки, винятки з міркувань безпеки, винятки із загального скасування кількісних обмежень тощо.

Угода СОТ є різновидом позв’язаного контракту, згідно з яким члени багатосторонньої торговельної системи добровільно застосовують “договірну рівновагу”, тобто еквівалентність прав і обов’язків, яка розглядається не лише як елемент недискримінації, а й метод задоволення взаємних інтересів.

Доступ до зарубіжних ринків є необхідною умовою збільшення обсягів експорту, диверсифікації товарної та регіональної структур, динамізації міжнародного торговельного обміну в цілому. Тому принцип доступу до ринку вважається фундаментальним у забезпеченні успішного функціонування міжнародної торговельно-економічної системи. Одним з найважливіших елементів у розширенні доступу до ринку є забезпечення прозорості, тобто наявності відповідної інформації, яка необхідна учасникам міжнародної торгівлі для прийняття рішення щодо виходу на ринок, розширення присутності чи скорочення операцій.

8.3. Процес вступу до Світової організації торгівлі (СОТ)

Причин прагнення набуття членства в СОТ багато, і основними серед них є: поліпшення та забезпечення гарантованого доступу до основних експортних ринків; використання недискримінаційного торгового режиму та механізму для врегулювання торгових спорів СОТ; створення передбачуваного, прозорого середовища для залучення іноземних інвестицій.

Вступ до СОТ кожна країна здійснює на власних умовах, які визначаються в результаті переговорів між нею та членами СОТ. Цей процес регулюється статтею ХІІ (Приєднання) Марракеської угоди про заснування Світової організації торгівлі. Проте у зазначеній статті не передбачено регламенту процедури набуття членства. Таку процедуру фактично було вироблено на основі досвіду вступу нових членів і вона включає такі основні етапи (схема 8.2) [2, с. 375]:

Ø подання країною чи окремою митною територією заявки на вступ до СОТ;

Ø створення органами СОТ Робочої групи;

Ø підготовка та подання країною чи окремою митною територією (надалі заявником) меморандуму про зовнішньоторговельний режим країни;

Ø надання заявником відповідей на запитання членів СОТ щодо меморандуму;

Ø підготовка заявником проектів розкладів поступок стосовно товарів і послуг – основи для переговорів про доступ на ринки товарів та послуг з членами Робочої групи;

Ø проведення переговорів щодо умов вступу (зобов’язання заявника з правил торгівлі, доступу на ринки товарів і послуг);

Ø підготовка та узгодження звіту Робочої групи;

Ø схвалення звіту Генеральною Радою;

Ø ухвалення заявником Протоколу про вступ.

Заявка, подана державою чи незалежною митною територією на ім’я Генерального директора СОТ з висловленням наміру вступити до СОТ, поширюється серед членів СОТ, а країні надається статус спостерігача.

Статус спостерігача у Генеральній раді надається спочатку на п’ятирічний період. При цьому представники країни-спостерігача можуть бути присутніми на конференціях Міністрів, засіданнях Робочих комісій, груп, допоміжних органів Генеральної Ради за винятком засідань Комітету з питань бюджету, фінансування та управління.

Заявки на вступ розглядаються Генеральною Радою, яка вирішує питання щодо створення Робочої групи з питань розгляду заявки про вступ країни до СОТ.

Робоча група спочатку здійснює огляд торгового режиму країни на основі підготовленого та наданого нею меморандуму про зовнішньоторговельний режим. Заявник повинен зібрати та представити значний обсяг інформації, у тому числі інформацію щодо розвитку економічної та правової системи, стану приватизації, цінової і фінансової політики, валютної та банківської політики, торговельних договорів, митно-тарифної політики, статистичні дані тощо.

Закони та нормативні акти, які стосуються приєднання, мають надаватися членам Робочої групи одночасно з меморандумом, щоб вони могли перевірити їх на відповідність вимогам СОТ.

З огляду на комплексність структури меморандуму його підготовка урядом країни-претендента є складним процесом, який може тривати кілька років.

Після розповсюдження меморандуму члени Робочої групи можуть поставити уряду письмові запитання. Відповіді уряду в письмовому вигляді передають до Секретаріату, який збирає та розподіляє їх за темами, відповідно до розділів меморандуму (Економічна політика, Режим торгівлі товарами, Режим торгівлі послугами тощо).

Переговори про умови вступу поділяються на:

Ø багатосторонні переговори про правила торгівлі;

Ø двосторонні переговори про доступ на ринки товарів і послуг.

Багатосторонні переговори щодо правил торгівлі починаються з обговорення меморандуму, в тому числі питань членів СОТ та відповідей заявника. Основною метою таких обговорень є визначення відповідності торгового режиму заявника багатостороннім правилам. Заходи країни-заявника, що не відповідають вимогам СОТ, мають бути усунені (гармонізовані з загальноприйнятими правилами через прийняття відповідних законодавчих і нормативних актів та їх упровадження) або мають бути узгоджені спеціальні положення щодо них (наприклад термін приведення у відповідність).

Двосторонні переговори про доступ на ринки товарів починаються з того, що зацікавлені члени подають свої вимоги, а заявник готує свої початкові пропозиції. Виходячи з цих початкових документів, проводяться двосторонні переговори.

По завершенні двосторонніх переговорів розклади поступок стають невід’ємною частиною Протоколу про приєднання та Генеральної угоди з тарифів і торгівлі.

Головною перевагою пов’язання тарифних ставок, тобто максимальних імпортних тарифів у рамках СОТ є те, що кожній країні-члену забезпечується гарантований доступ на ринки інших країн-членів, оскільки кожен член не може збільшити тарифні ставки вище за пов’язані ставки, зазначені в його розкладі поступок.

Вимоги СОТ щодо тарифного регулювання з часом стають дедалі суворішими. Наприклад, від країн, що приєднуються, вимагається приєднання до багатьох секторальних угод та ініціатив, більшість з яких передбачає усунення тарифів (нульові ставки) на певні товарні групи, так звані нульові угоди. Вони поширюються на папір, сільськогосподарську техніку, меблі, будівельну техніку, наукове та медичне обладнання, цивільну авіатехніку, дистильовані спирти, пиво, насіння олійних культур, рибу, іграшки тощо.

Двосторонні переговори про доступ на ринки послуг починаються з того, що зацікавлені члени СОТ подають свої вимоги, а заявник готує свій проект Розкладу поступок (графіка зобов’язань у секторі послуг). Зобов’язання поділяються на дві частини: перша містить “горизонтальні” обмеження, які застосовуються до всіх секторів послуг, що зазначені у Розкладі (наприклад обмеження на купівлю землі нерезидентами); друга – містить зобов’язання у “специфічних секторах”, які застосовуються до певного сектора (наприклад обмеження на участь іноземного капіталу у секторі телекомунікацій).

У процесі приєднання, на стадії двосторонніх переговорів про доступ на ринок послуг та формування графіка специфічних зобов’язань та переліку вилучень з нього заявник має чітко визначити, до якої галузі та яким чином йому необхідно залучити інвестиції, а які галузі слід належним чином захистити, надавати перевагу вітчизняним постачальникам послуг.

Коли умови приєднання узгоджено, звіт Робочої групи, проект рішення та Протокол про вступ передаються до Генеральної Ради або на Конференцію Міністрів.

Після прийняття звіту Генеральною Радою чи Конференцією Міністрів і схвалення проекту рішення не менше, ніж двома третинами голосів членів СОТ, країна повинна ухвалити Протокол. Через 30 днів після прийняття Протоколу, вираженого підписанням або представленням документа про ратифікацію Протоколу, якщо такого роду угода потребує схвалення парламентом заявника, країна стає повноправним членом СОТ.

У цілому для отримання членства в СОТ країна повинна виконувати низку основних вимог, а саме:

Ø гармонізація національного законодавства з положеннями угод СОТ; забезпечення прозорості законодавства, поширення інформації про нові та чинні правила, процедури, закони, нормативні акти та їх проекти;

Ø зменшення ролі держави в експортно-імпортних операціях і значне розширення прав інших суб’єктів на здійснення торгівлі;

Ø значна лібералізація доступу на національні товарні ринки, суттєве зниження ставок мита на значний перелік продукції (в тому числі приєднання до секторальних угод та ініціатив), скасування дії багатьох нетарифних заходів, навіть на традиційно важливу продукцію;

Ø не застосовування експортних субсидій на сільськогосподарську продукцію, обмеження обсягу внутрішньої підтримки сільського господарства (окрім дозволених субсидій у рамках так званої “зеленої скриньки”);

Ø значна лібералізація доступу на національні ринки послуг.

Звичайно, що членство в СОТ має для країни одночасно і позитивні (зменшення тарифних та нетарифних обмежень торгівлі з усіма членами СОТ, зростання обсягів залучення іноземного капіталу до економіки країни, передбачуваність торгівлі, можливість застосування захисних заходів та розв’язання суперечок у відповідності з угодами СОТ тощо), і негативні наслідки, пов’язані з лібералізацією зовнішньоторговельного режиму країни, появою значної кількості іноземних конкурентів, відсутність можливості підвищення ставок мита, крім випадків надзвичайної ситуації тощо. Тому важливою є готовність країни після вступу до СОТ використовувати отримані можливості та реалізовувати потенційні переваги, оскільки набуття членства в цій організації є не остаточним кроком, а лише початком складного шляху участі країни в міжнародній торговельній системі, що створює механізми цивілізованого захисту національних економічних інтересів відповідно до міжнародно визнаних правил і норм.

8.4. Переваги та недоліки системи світової торгівлі

Приймаючи рішення про вступ до СОТ, кожна країна зважує цей крок стосовно національних економічних інтересів, детально вивчаючи потенційні переваги та втрати.

У цьому процесі першим етапом, звичайно, є дослідження загальних, а в сучасних умовах можна назвати і глобальних, переваг і недоліків багатосторонньої торговельної системи. Експертами визначаються 10 позитивних результатів функціонування світової торговельної системи та 10 хибних уявлень про діяльність СОТ. До позитивних аспектів, переваг світової торгової системи віднесені наступні [2, с. 555–556]:

1. Зміцнення міжнародної стабільності: світова торговельна система сприяє збереженню миру, запобігає виникненню військових конфліктів внаслідок створення можливості розв’язання торговельних суперечок і гармонізації економічних інтересів.

2. Ефективний механізм розв’язання суперечок: інституційні механізми організації, створені в межах СОТ, дають змогу конструктивно розв’язувати торговельні суперечки, що періодично виникають.

3. Забезпечення однакових можливостей для всіх учасників: діяльність Світової організації торгівлі ґрунтується на правилах, вироблених і ухвалених всіма країнами-членами, а не під впливом (тиском) окремих країн.

4. Зниження вартості життя: лібералізація світової торгівлі сприяє зниженню вартості життя (прожиткового мінімуму).

5. Широкий вибір товарів і послуг: розвиток міжнародної торгівлі забезпечує споживачам можливість широкого вибору як за асортиментом, так і за якістю та ціновими параметрами товарів і послуг.

6. Підвищення рівня доходів: правила сучасної торговельної системи сприяють зниженню бар’єрів у торгівлі, що обумовлює зростання її обсягів і одночасно доходів держави, виробників та громадян.

7. Піднесення зайнятості: торгівля стимулює економічне зростання та створення нових робочих місць.

8. Підвищення ефективності зовнішньоторговельної діяльності: реалізація основних принципів міжнародної торгівлі робить світову торговельно-економічну систему економічно ефективнішою.

9. Боротьба з корупцією: система міжнародних правил і норм щодо торгівлі та торговельної політики стимулює роботу країн-учасниць, сприяє підвищенню дисципліни і порядку в діяльності державних установ, боротьбі з корупцією.

10. Захист від лобіювання: механізми торговельної системи сприяють формуванню більш широкого погляду урядів на національну торгову політику, запобігаючи практиці реалізації інтересів вузьких груп тиску.

Вищезазначені переваги системи світової торгівлі можна поділити на чотири групи:

Ø переваги системи СОТ для розвитку взаємовідносин між країнами (зміцнення міжнародної стабільності, ефективний механізм розв’язання торговельних суперечок, забезпечення однакових можливостей для всіх учасників);

Ø переваги для споживачів (зниження вартості життя, ширший вибір товарів і послуг);

Ø економічні переваги (зростання доходів держави, виробників, громадян; підвищення рівня зайнятості; піднесення ефективності зовнішньоторговельної діяльності);

Ø політичні переваги (боротьба з корупцією, захист від лобіювання).

Існують водночас різні погляди на ефективність, справедливість світової системи торгівлі, а також на конкретні напрямки діяльності СОТ. До так званих типових “неправильних” уявлень (з погляду експертів в СОТ) про наслідки функціонування системи світової торгівлі, зокрема світової організації торгівлі належать такі [2, с. 560–561]:

1. Захист інтересів ТНК: СОТ сприяє діяльності та захищає інтереси тільки транснаціональних корпорацій.

2. Неефективність механізму розв’язання суперечок: чинний в організації механізм розв’язання торговельних суперечок є багатоступеневим і бюрократичним, він створює бар’єри в торгівлі, а члени групи експертів підходять до справи з формальних позицій.

3. Диктат з боку СОТ та втрата національного суверенітету: СОТ диктує урядам політику, що призводить до підриву національного суверенітету. Під тиском економічних санкцій уряди не можуть довго діяти на благо суспільства.

4. Скорочення робочих місць: наслідком діяльності СОТ є скорочення числа робочих місць і зниження рівня зайнятості, що збільшує дистанцію між багатими і бідними націями (на сьогодні 20% населення, яке належить до індустріально розвинутих країн, споживає 86% світових ресурсів, а решта 80% найбідніших споживачів – тільки 14%).

5. Пріоритет комерційних інтересів над проблемами розвитку: СОТ цікавлять передусім комерційні інтереси, а не проблеми соціально-економічного розвитку країн-членів організації.

6. Домінування комерційних інтересів над проблемами довкілля: комерційні інтереси в системі світової торгівлі превалюють над інтересами захисту навколишнього середовища, особливо в країнах, що розвиваються.

7. Домінування комерційних інтересів над проблемами охорони здоров’я: комерційні інтереси є вищими за інтереси захисту здоров’я та життя людей (насамперед це стосується прав на інтелектуальну власність великих фармацевтичних компаній, захист яких блокує доступ населення найбідніших країн до життєво необхідних дешевих медичних препаратів).

8. Бідні країни не мають альтернативи приєднанню до СОТ: бідні країни не мають вибору та змушені приєднуватися до СОТ, яка є інструментом реалізації інтересів впливових груп тиску розвинутих країн.

9. Маленькі країни в СОТ безсилі: найменш розвинуті країни та країни, що розвиваються, безсилі в системі світової торгівлі внаслідок того, що вони не в змозі реалізувати певні можливості, якими користуються розвинуті країни.

10. Недемократичність СОТ: організація є недемократичним інститутом, оскільки рішення приймаються на користь розвинутих країн та їхніх транснаціональних корпорацій.

Звичайно, що стосовно кожної з наведених позицій як переваг, так і недоліків можна навести численні факти на користь підтримки справедливості твердження або його спростування. Зрозуміло єдине, що система СОТ має як переваги, так і недоліки.

Кожна країна, готуючись до вступу в СОТ, визначає свої власні, національні потенційні можливості та загрози, оскільки рівень економічного розвитку, політичні цілі, соціально-економічні особливості структури окремих країн об’єктивно визначають їх специфічну зацікавленість у приєднанні до системи світової торгівлі.

8.5. Економічні інститути системи Організації Об’єднаних Націй (ООН)

Конференція Організації Об’єднаних Націй з торгівлі й розвитку – ЮНКТАД (United Nations Conference of Trade and Development – UNCTAD) – орган Генеральної Асамблеї ООН, заснована в 1964 р. Її утворення ґрунтувалося на тій підставі, що ГАТТ була напівзакритою організацією, вхід до якої був закритим для багатьох країн. Тому за ініціативою соціалістичних і низки країн, що розвиваються, було вирішено створити орган у системі ООН, який би регулював міжнародну торгівлю за принципами, як передбачалося, більш справедливими. Головна ідея у перенесенні наголосу в механізмі регулювання на користь країн, що розвиваються, особливо найменш розвинутих.

До складу ЮНКТАД входять 186 держав, серед них і Україна. Штаб-квартира організації – у Женеві [5, с. 483].

Уряди країн, що розвиваються, в основному звертаються за допомогою до ЮНКТАД з метою вирішення таких проблем:

1) необхідність (з точки зору країни) збільшити свої надходження від експорту товарів і послуг, що є головним джерелом фінансування розвитку;

2) стабілізація і зміцнення міжнародних ринків сировинних товарів, продаж яких становить майже 80–90% від експортної виручки більшості таких країн;

3) розширення експортних можливостей країн завдяки мобілізації внутрішніх і зовнішніх ресурсів;

4) зменшення тягаря заборгованості;

5) надання особливої підтримки і допомоги найменш розвинутим країнам;

6) сприяння розширенню торгівлі та економічному співробітництву між країнами, що розвиваються, на доповнення до традиційних економічних зв’язків з розвинутими країнами.

Відповідно основні функції ЮНКТАД у наступному.

1. Регулювання торговельних та економічних відносин між державами.

2. Розробка заходів з регулювання міжнародної торгівлі сировиною.

3. Розробка принципів торговельної політики.

4. Аналіз тенденції світового розвитку й міжнародної торгівлі.

5. Обговорення актуальних проблем міжнародних економічних відносин.

6. Координація діяльності органів і установ ООН з питань міжнародної торгівлі й розвитку.

7. Співробітництво з міжнародними організаціями у сфері міжнародної торгівлі.

Оскільки сировина залишається поки що основним експортним товаром для найменш розвинутих країн, ЮНКТАД приділяє торгівлі сировиною особливу увагу. Утворено спеціальні дослідні групи з сировинних товарів, укладено відповідні міжнародні угоди, підписані конвенції щодо умов торгівлі сировиною. За ініціативою ЮНКТАД була розроблена й прийнята Інтегрована програма для сировинних товарів (ІПСТ) у 1976 р.; метою програми є стабілізація цін на сировину й сприяння найменш розвинутим країнам щодо її промислової обробки.

Міжнародний торговельний центр ЮНКТАД/СОТ-МТЦ (International Trade Center UNCTAD/WTO-ITC) є спільним допоміжним органом СОТ та ООН. Був утворений у 1964 р. в рамках ГАТТ, а з 1968 р. увійшов також до структури ЮНКТАД. Членами МТЦ є члени СОТ та ЮНКТАД. Штаб-квартира – у Женеві.

Головна мета МТЦ – усунути дублювання і паралелізм у діяльності СОТ і ЮНКТАД щодо сприяння розвитку торгівлі в країнах, що розвиваються.

Основні функції МТЦ:

1) надання країнам, що розвиваються, технічної допомоги в розвитку торгівлі, насамперед у стимулюванні експорту;

2) забезпечення країн-членів інформацією про ринкові можливості для традиційних і нетрадиційних товарів;

3) удосконалення техніки імпортних операцій з метою раціонального використання валютних ресурсів;

4) навчання урядових службовців, підприємців і викладачів технології експортно-імпортних операцій;

5) здійснення наукових дослідів з питань зовнішньої торгівлі.

Цілі і функції МТЦ відповідають змісту основних сфер діяльності центру. Вони наступні.

1. Розвиток ринку продуктів.

2. Розвиток ринку послуг.

3. Торговельна інформація.

4. Підготовка кадрів.

5. Міжнародне управління попитом і пропозицією.

6. Планування заходів, спрямованих на стимулювання торгівлі.

Комісія Організації Об’єднаних Націй з прав міжнародної торгівлі – ЮНСІТРАЛ (United Nations Commission on International Trade Law – UNCITRAL) заснована в 1966 р. Вона є головним правовим органом ООН у галузі прав міжнародної торгівлі.

Функціями ЮНСІТРАЛ є:

Ø уніфікація права міжнародної торгівлі;

Ø координація роботи міжнародних організацій у сфері права міжнародної торгівлі;

Ø сприяння широкої участі держав в існуючих міжнародних конвенціях і розробці нових міжнародних конвенцій з права міжнародної торгівлі;

Ø підготовка кадрів у галузі права міжнародної торгівлі, особливо для країн, що розвиваються.

Діяльність ЮНСІТРАЛ має головне вираження у розробці й прийнятті конвенцій документів, де містяться узгоджені норми, принципи і стандарти в галузі міжнародного торговельного права. Найвідоміші конвенції:

1) Конвенція про позовну давність у міжнародній купівлі-продажу товарів (1974 р.);

2) Конвенція ООН про морське перевезення вантажів (“Гамбурзьке право”, 1978 р.);

3) Конвенція ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів (Віденська Конвенція, 1980 р.);

4) Конвенція ООН про міжнародні перевідні векселі й міжнародні прості векселі (1988 р.).

8.6. Міжнародні організації з урегулювання світових товарних ринків

Міжнародні організації з урегулювання світових товарних ринків мають за мету нормалізацію ситуації на ринках товарів, в основному ринків сировини і сільськогосподарської продукції.

Основні цілі таких організацій:

Ø регулювання цін на товари з тим, щоб уникнути їх різких коливань;

Ø запобігання затоварюванню на ринках відповідних товарів;

Ø встановлення справедливого співвідношення між цінами на сировинні та промислові товари;

Ø усунення надмірної конкуренції між товаровиробниками за рахунок розподілу ринків учасниками організації;

Ø забезпечення стабільних поставок товару на світові ринки.

Форми міжнародного регулювання товарних ринків доволі різноманітні. Це – міжурядові угоди, що діють під егідою ЮНКТАД; міжурядові угоди, що об’єднують країни-експортери та країни-імпортери товару; організації країн-експортерів. Міжурядові угоди, розроблені в системі ЮНКТАД, реалізуються на підставі Міжнародних товарних угод (МТУ) і діяльності Міжнародних дослідних груп (МДГ).

Міжнародні товарні угоди спрямовані на стабілізацію цін на світових товарних ринках шляхом встановлення раціонального співвідношення між попитом і пропозицією.

Щодо міжнародних організацій, то вони поділяються на такі групи:

Ø багатосторонні товарні організації;

Ø міждержавні організації виробників та експортерів сировини.

Багатосторонні організації складаються як з експортерів сировинних і сільськогосподарських товарів, так і з їхніх найважливіших імпортерів. Вони також поділяються на окремі групи: міжнародні організації; міжнародні ради; міжнародні консультативні комітети; міжнародні дослідні групи. Багатосторонні організації діють у системі ООН.

Міжнародні організації головною метою вважають запобігання різких коливань цін на товар. Вони регулюють такі ринки: какао, кава, натуральний каучук, цукор, зерно, тропічна деревина, джут.

Міжнародні організації країн-виробників і експортерів сировини складаються тільки з виробників та експортерів та включають нетто – споживачів сировини. Вони представлені в основному об’єднаннями країн, що розвиваються. Утворення організацій цього типу стало спробою протистояти диктату споживачів, якими переважно є високорозвинуті країни.

Міжнародних організацій експортерів сировини налічується майже три десятки. Найбільш відомими і впливовими є наступні.

Організація країн-експортерів нафти – ОПЕК (Organization of the Petroleum Exporting Countries – OPEC) – міжнародна міжурядова організація, що має на меті регулювати ціни на нафту, утворена в 1960 р. Її заснували країни, що належать переважно до регіону Перської затоки, який має найбільші розвідані поклади нафти у світі (Іран, Ірак, Кувейт, Саудівська Аравія), а також Лівія й Венесуела. Згодом до організації приєдналися Алжир, Габон, Індонезія, Катар, Нігерія, Об’єднані Арабські Емірати. Тобто ОПЕК складається з 12 країн-членів. Штаб-квартира – у Відні (Австралія) [6, с. 98].

ОПЕК утворилась на противагу необмеженого панування транснаціональних нафтових компаній на світовому ринку нафти, які диктували ціни, обсяги видобутку і продаж нафти. Узгоджені дії країн ОПЕК позбавили ці компанії їх монополістичного становища й самі почали встановлювати розміри видобутку нафти та її експорту, що істотно впливає на ціни.

Основні цілі організації – це:

Ø координація нафтової політики країн-членів;

Ø забезпечення стійких прибутків;

Ø регулярне постачання нафти споживачам;

Ø охорона довкілля.

Для підтримки країн, що розвиваються, ОПЕК утворила Фонд міжнародного розвитку ОПЕК (1979 р.). Фонд надає цим країнам пільгові позики для здійснення проектів розвитку, програм і регулювання платіжного балансу. Ресурси Фонду складаються з добровільних внесків держав-членів ОПЕК, а також з прибутків, одержаних від інвестиційних і кредитних операцій.

Асоціація країн-виробників натурального каучуку (Association of Natural Rubber Producing Countries), яку у 1970 р. утворили такі країни: Індія, Індонезія, Малайзія, Папуа-Нова Гвінея, Сінгапур, Шрі-Ланка, Таїланд. Штаб-квартира розміщується у м. Куала-Лулепур (Малайзія). Основною метою діяльності асоціації є стабілізація цін на натуральний каучук і забезпечення прибутків виробників від його експорту [3, с. 163].

Асоціація країн-експортерів залізної руди (Association of Iron Ore Exporting Countries) заснована у 1975 р., штаб-квартира – у Женеві (Швейцарія). До асоціації належать країни з різних частин світу: Алжир, Австралія, Індія, Ліберія, Мавританія, Перу, Сьєра-Леоне, Швеція, Венесуела. Створено механізм співробітництва країн-виробників цього товару, асоціація впливає на рівень світових цін на нього [3, с. 163].

Африканська асоціація деревини (African Timber Organization) заснована у 1975 р., штаб-квартира – у Лібревілі (Габон). Координує політику країн-виробників африканської деревини і намагається впливати на світові ціни на неї. До організації належать Габон, Гана, Екваторіальна Гвінея, Камерун, обидва Конго, Кот-д’Івуар, Ліберія, Мальгаська Республіка, Танзанія, Центрально-Африканська Республіка.

Асоціація виробників какао (Cocoa Products Alliance) – організація виробників какао, утворена у 1962 р. Її штаб-квартира – у Лагосі (Нігерія). Організація сприяє обміну інформацією між членами альянсу, здійснює заходи, спрямовані на зростання світового попиту на какао, намагається забезпечити надійність його постачання, стабільні ціни і доходи виробників цього продукту [3, с. 163].

Міжнародна угода з пшениці (International Wheat Agreement) укладена у 1971 р. і містить два міжнародно-правові акти – Конвенцію про торгівлю пшеницею (стосується міжнародного співробітництва) і Конвенцію про продовольчу допомогу (охоплює питання доставки зерна країнам, що розвиваються).

Міжнародна угода з цукру (International Sugar Agreement) укладена у 1969 р. і спрямована на підтримання стабільних і вигідних експортерам цін на цукор. Передбачає підтримання цін на цукор на рівні, що перевищує певний мінімум. Основним заходом для досягнення цього вважалися експортні квоти. Угода виявилася недостатньо ефективною і докладаються зусилля для її перегляду.

Міжнародна угода з кави (International Coffee Agreement). Через погіршення умов торгівлі для виробників кави протягом перших десятиліть після Другої світової війни виникла потреба у стабілізації світового ринку кави. Дана угода була укладена в рамках ООН. Країни-експортери взяли зобов’язання дотримуватись експортних квот, тоді як країни-імпортери зобов’язались дотримуватись мінімальних цін на каву. Країни-члени угоди також зобов’язалися обмежити закупівлі кави у тих країнах, що не приєдналися до угоди [3, с. 164].

Африканська рада з арахісу (African Groundnut Council) – рада країн-виробників арахісу, утворена у 1964 р. Її штаб-квартира – у Лагосі (Нігерія). До організації належать Гамбія, Малі, Нігер, Нігерія, Сенегал, Судан, Буркіна-Фасо. Організація сприяє обміну інформацією про ефективні методи вирощування арахісу та його реалізації, про стабілізацію цін на продукт, досягнення їх передбачуваності.

Азіатське і Тихоокеанське співтовариство виробників кокосового горіха (Asian and Pacific Coconut Community) утворене у 1969 р., штаб-квартира – у Джакарті (Індонезія). До співтовариства належать Індія, Індонезія, Малайзія, Папуа-Нова Гвінея, Філіппіни, Соломонові острови, Шрі-Ланка, Таїланд, Вануату, Західне Самоа. Організація сприяє обміну інформацією між країнами-виробниками цього продукту про шляхи підвищення ефективності вирощування і переробки кокосових горіхів [3, с. 162].

Література

1. Балабанов И. Т., Балабанов А. И. Внешнеэкономические связи: Учеб. пособ. – М.: Финансы и статистика, 1998. – 512 с.
2. Глобальна торгова система: розвиток інститутів, правил, інструментів СОТ: Монографія / Кер. авт. кол. і наук. ред. Т. М. Циганкова. – К.: КНЕУ, 2003.
3. Дахно І. І. Міжнародна торгівля: Навч. посіб. – К.: МАУП, 2003. – 296 с.
4. Кандыба А. Н. Мировая экономика, международные отношения и внешнеэкономическая деятельность. – К.: Аграрная наука, 1996. – 213 с.
5. Козак Ю. Г., Ковалевський В. В., Ржепішевський К. І. Міжнародна економіка: в запитаннях та відповідях: Навч. посіб. – Київ: Центр навчальної літератури, 2004. – 676 с.
6. Козак Ю. Г., Лук’яненко Д. Г., Макогон Ю. В. та ін. Міжнародна економіка: Навч. посіб. – Вид. 2-ге, перероб. та доп. – Київ: Центр навчальної літератури, 2004. – 672 с.
7. Козик В. В., Панкова Л. А., Даниленко Н. Б. Міжнародні економічні відносини: Навч. посіб. – 4-те вид. – К.: Знання-Прес, 2003.
8. Мазаракі А. А., Ващенко Н. П. Світовий ринок товарів і послуг. – Київ, 1996.
9. Міжнародні економічні відносини: Навч. посіб. для студ. вузів / В. В. Козик та ін. – Львів: Львівська політехніка, 1999.
10. Нижній І. Світова організація торгівлі: плюси і мінуси: основні принципи та умови вступу до СОТ // Діловий вісник. – К., 2002. – № 3.
11. Носкова И. Я., Максимова Л. М. Международные экономические отношения. – М.: ЮНИТИ, 1995.
12. Осика С. Г., П’ятницький В. Т., Осика А. С. Генеральна угода з тарифів та торгівлі як основа універсального міжнародно-правового регулювання світової торгівлі. – К.: Київ, 1999. – 204 с.
13. Осика С. Г., П’ятницький В. Т., Оніщук О. В., Осика А. С., Штефанюк О. В. – Регулювання ринків товарів і послуг на засадах норм і принципів системи ГАТТ/СОТ. – К.: УАЗТ, 2000. – 288 с.
14. Рокоча В. В. Міжнародна економіка: Навч. посіб. у 2-х кн.: кн.1: Міжнародна торгівля: теорія та політика. – К.: ТАКСОН, 2000. – 320 с.
15. Сіденко В. Р. Міжнародна регулююча система СОТ та її роль у розвитку глобальної економіки. – Глобалізація і безпека розвитку: Монографія / Білорус О., Лук’яненко Д. та ін., керівник авт. колективу і наук. ред. О. Білорус. – Київ, 2001.
16. Філіпенко А. С., Рогач О. І., Шнирков О. І. Світова економіка – К.: ЛИБІДЬ, 2001.
17. Фомичев В. И. Международная торговля: Учебн. – М.: ИНФРА-М, 1998.
18. Циганкова Т. М., Петрашко Л. П., Кальченко Т. В. Міжнародна торгівля: Навч. посіб. – К.: КНЕУ, 2001. – 488 с.

Дата добавления: 2014-01-04