Альтернативні витрати

Альтернативні витрати Фрідріха Візера.

Фрідріх фон Візер (1851 – 1926) зробив, крім усього іншого, дві принципово нові речі:

1. Він ввів термін, який залишився в науці назавжди: гранична корисність.

2. Розробив поняття, яке стало одним з основних в неокласичній економічній науці. В різних книгах його переводять з англійського по-різному:

ü витрати альтернативних можливостей;

ü витрати втрачених можливостей;

ü альтернативна вартість;

ü альтернативні витрати.

Ми зупинимося на останньому варіанті. Свою версію нової економічної теорії Візер виклав у двох книгах. Одна називається “Виникнення і головні закони господарської цінності”(1884). Друга – “Природна цінність”(1889)

В цілому можна сказати, що Візер розробляв ту концепцію, основу якої заложив Менгер. Але Візер, безумовно, був оригінальним вченим і його праці написані не як доповнення до робіт Менгера, а як самостійна теоретична система.

Візер формулює цікаву концепцію споріднених благ. Це такі продукти, у виготовленні яких був використаний не менш ніж один спільний фактор виробництва. При обміні між собою споріднених благ, говорить Візер, пропорція встановлюється згідно співвідношенню витрат спільного фактора виробництва на ці блага. Як бачимо економічна думка не може дозволити собі зовсім відмовитися від витрат виробництва в питаннях ціноутворення. Однак в понятті витрат Візер вніс зовсім новий зміст.

Концепція вмєнєнія цінності сама по собі не може відповісти на запитання: ”Чому одиниця того чи іншого ресурсу коштує стільки-то, а не скільки-небудь ще?” Ця теорія пояснює, звідки береться цінність виробничих ресурсів взагалі. Але чому ринкові ціни такі?

Ось у чому полягає ідея альтернативних витрат: цінність якого-небудь товару, який сподобався споживачу, визначається для нього цінністю всього того, чим йому необхідно буде пожертвувати заради придбання такого товару. Точно так і витрати для виробництва цього товару визначаються для виробника цінністю даних ресурсів при інших можливих способах їх використання. Іншими словами: витрати виробництва даного продукту залежать від альтернативних можливостей, якими приходиться жертвувати для того, щоб виробляти цей продукт.

Ресурси можуть бути використані різними способами. З усіх цих альтернатив є найліпша, або найбільш ефективніша. І коли ми приймаємо рішення виготовляти цей товар, ми зобов’язані платити за ресурси по ціні той самої найбільш ефективної альтернативи.

Наприклад, виявилося, що виробництво сувенірних шахів і є такою найліпшою альтернативою. Тому ми, коли тільки почали таке виробництво, потребуючи терміново великої партії дерева визначеної якості, пропонуємо поставникам цього товару ціну на 10% вище той, по якій вони продавали його своїм старим покупцям – виробникам матрьошок. І тепер вони, якщо бажають як і раніше виробляти матрьошки, повинні платити за дерево по ціні найліпшої альтернативи, якою опинилося виготовлення шах.

Ось одна з можливих формулювань закону витрат (закон Візера): дійсна цінність якої-небудь речі є недоотримані корисності інших речей, які могли бути вироблені (придбані) за допомогою ресурсів, витрачених на виробництво (придбання) цієї речі.

Поняття альтернативних витрат не може існувати без наступних передумов:

1.Наявність багатьох виробників, покупців, продавців, споживачів;

2.Наявність конкуренції;

3.Коли маються обмежені і незмінні запаси тих чи інших ресурсів.

Якщо ще раз продивитися все сказане про альтернативні витрати, можна побачити, що криві попиту (пропозиції) виражають не що інше, як оцінки альтернативних можливостей. Скільки чого купується і скільки чого продається – все залежить від людського вибору. А вибір людини визначається альтернативними витратами.

3.3. Теорія Ойгена (Євгена) фон Бьом-Баверка (1851-1919)

Його праці: “Основи теорії цінності господарських благ”(1886) і “Додатна теорія капіталу”(1889). Бьом-Баверк написав багато книг, але в цих двох він виклав свій варіант неокласичної теорії. Розглянемо деякі положення.

Проблема розподілу.

Споживчий попит на товари надає їм ринкову цінність. Остання надає цінність тим ресурсам, які застосовуються для виготовлення споживчих товарів. Цінність ця для фактора – праці втілюється у його оплаті наймачем, для фактора – капіталу – в прибутку на капітал, для фактора - землі – в ренті. Три вказані категорії оцінок одночасно являються джерелами доходу для різних груп населення. Тому проблему встановлення цін на фактори виробництва прийнято називати проблемою розподілу.

Мається на увазі розподіл чистого доходу суспільства в тому смислі, як ми розглядали у Адама Сміта і коли ми говорили про Тюнена.

Приймемо до уваги те, що ми знаходимось на рівні економіки не всієї країни, а окремої фірми. Ця фірма виробляє продукт і поставляє його на ринок. Одночасно ця фірма виступає як покупець на ринку факторів виробництва. Між двома цими ринками фірма здійснює рівновагу. Вона прагне звести витрати виробництва до мінімуму, а прибуток від реалізації свого продукту – до можливого максимуму. Саме на ринках факторів виробництва формуються ціни праці, землі, капітальних благ. Звідси виникає характер розподілу доходів. Ми говорили про те, що найбільш вигідна комбінація (така, яка приносить максимальний чистий дохід) досягається тоді, коли граничні витрати кожного фактора виробництва дорівнюються його граничному продукту.

Бьом-Баверк звернув увагу на той факт, що продукт фірми реалізується на ринку сьогодні, а витрати на фактори були зроблені вчора або позавчора. Спершу фірма виступає як покупець, а потім вже – через деякий проміжок часу – стає продавцем. Цей проміжок часу і є виробничим періодом по Менгеру. І суттєво те, що фірма повинна авансувати оплату праці, орендну плату за землю і ті витрати виробництва, які потім повинні бути покриті за рахунок прибутку від продажу продукту цієї фірми. Тобто оплата факторів виробництва завжди носить характер авансування.

Але, коли мова йде про авансування, то відразу виникає питання позикового відсотку.

Прибуток і відсоток.

У сучасній науці, коли мова йде про чистий доход на капітал, частіше всього мається на увазі відсоток. Чому? Насамперед, поняття “прибуток” дуже погано піддається строгому визначенню. Це було помічено ще А.Смітом, який вказував, що прибуток дуже часто змішують з іншими видами доходів.

Здавалося б чого простіше - беремо валовий дохід або виручку, віднімаємо від нього витрати виробництва, отримуємо чистий доход або прибуток. Але ось питання, що включати у витрати? Якщо підприємець сам працює як управляючий, то він економить на зарплаті менеджера, але еквівалентну суму йому слід було б нарахувати у витрати. Так говорить теорія альтернативних витрат, і так вірно з економічної точки зору. Якщо ми орендуємо приміщення для майстерні, орендну плату ми включаємо до витрат. Але, якщо це приміщення наше, відповідна сума розглядається нами як додаток до чистого доходу. Проте цю суму слід включити у витрати за тієї ж причини. Якщо капіталіст придбав обладнання на гроші взяті в позику, то до складу витрат він буде включати відсоткові платежі по позичці. Але якщо він купив обладнання з коштів свого збереженого фонду, відсотків він нікому не оплачує, але еквівалентні суми він повинен би враховувати до складу втрат. Чому? По закону Візера. Гроші, витрачені на обладнання, він міг би дати комусь в позику і отримувати позичковий відсоток. Цей доход він втратив, витративши гроші на обладнання. А втрачений доход наука вважає вірним відносити до витрат.

Ми постійно говоримо “так вірно”? Чому? Якщо глибоко продумати поняття альтернативних витрат, подібні питання перестануть виникати. Річ у тому, що саме ці поняття допомагають нам розібратися в категоріях доходів і витрат.

Тепер саме суттєве: якщо очистити валовий доход (суму виручки) від усіх витрат, враховуючи як реальні так і альтернативні, то в залишку буде тільки відсоток на капітал. Не той відсоток, звісно, який фірма в даний час реально сплачує по позикам. Мається на увазі процент, який можна було б отримати, якщо б капітал був відданий комусь в оренду або перевтілений в гроші і даний в позику. Говорячи більш суворо, треба очистити валовий доход також і від усіх побічних надходжень. Наприклад, фірма сама може здавати в оренду приміщення, або мати чужі акції і отримувати по ним дивіденди, або чимось спекулювати при нагоді.

Саме відсоток, чисельно рівний ринковій ставці позикового відсотку, складає винагороду фактору виробництва – капітал. Тому у сучасні науці прийнято говорити не про прибуток на капітал, а про відсоток.

Дисконтовий потік.

Приклад: батьки бажають купити сину на 18-тиріччя подарунок. Вони розраховують, яку суму грошей їм положити зараз в банк під 10% річних, щоб через 5 років отримати необхідну суму.

Д ₀ = Д / (1+i)^t,

де Д – сума, яка набіжить через t років;

і – ставка (норма) відсотку по вкладу;

Д ₀– первісна сума грошей, на яку будуть нараховуватися відсотки.

Не треба забувати, що (і) повинно бути не у відсотках, а в абсолютних одиницях (тобто не 10%, а 1,1).

Дата добавления: 2014-01-04