Питання (розділ). Гуманізм і мораль

У поширеному вжитку слова «гуманний» сьогодні акцентується в основному моральний сенс і воно означає певну м'якість, доброту, сердечність або щиросердність. Це слово характеризує людські стосунки між сильними й слабкими, начальниками й підлеглими, підприємцями й робітниками, чоловіками й жінками, дорослими й дітьми, педагогами й учнями, лікарями й хворими тощо. Так у сучасному гуманізмі знайшла пристанище примара вбитого ринком Християнства. Гуманізм зводиться до жалості й співчуття, і це намертво зв'язує його з насильством і несправедливістю: голосніше за все закликають до гуманності саме тоді, коли в суспільстві панує жорстокість.

Сучасний гуманізм у розвинених країнах набуває специфічного характеру. Він найкраще розкривається в термінах сучасної медицини й означає знеболювання, що розуміється гранично широко. Прикладом такого гуманізму безсумнівно є доктор Гільйотин, винахідник відомого технічного пристрою, що допомагав швидко й безболісно (у порівнянні з дибою) перебратися в інший світ. Сьогодні ним є інший, недавно засуджений американським правосуддям доктор, що допомагав безнадійно хворим людям піти з життя. Це лише окремі парадоксальні приклади гуманізму, що виражається в профілактиці болю й зла.

Викликає суперечки гуманітарний рух, спрямований на захист осіб, що скоїли злочин. Сучасний злочинець - це нерідко освічена людина, яка знає про свої права й вміло користується ними. Тому можна зрозуміти лють працівників правосуддя, що безсило спостерігають під час суду, як закоренілий злочинець за допомогою адвокатів іде від заслуженого покарання. Але не кращі народні трибунали, що звичайно діють під час революцій. Навряд чи гнів народу можна вважати втіленням справедливості. Однак універсальні вимоги захисників прав ув'язнених потребують обговорення, у ході якого громадськість має вирішити питання про стратегії їхнього застосування в тому чи іншому конкретному суспільстві.

У різні історичні періоди й у різних культурах сьогодні люди дотримуються різних норм моралі, але не можна заперечувати, що на різних етапах еволюції вони знаходять свої форми й способи залишатися доброчесними, чесними й порядними. У сучасному мультикультурному й соціально різнорідному суспільстві мораль виступає вже не стільки формою єдності й солідарності, скільки джерелом протесту. Вона більше сприяє вираженню невдоволення, ніж реалістичному розв'язанню проблем. Мораль судить світ, виходячи не з того, який він є, а з того, яким він повинен бути.

Як й у випадку з раціональністю, мораль орієнтується на ідеал такого штибу, що припускає єдність. Однак про яку, власне, єдності йдеться? Саме це питання стає центральним у сучасній епосі постмодерну. І здається, що саме в цю епоху проблеми етики й антропології, незважаючи на різку критику моралі й ідеї людини, виходять на передній план. Сучасне поняття єдності спирається на етичні принципи стосунків між людьми: дійсність людини стверджується в процесі визнання її іншими, але в такий спосіб й інший виявляється визнаним мною.

Тепер ми вже не можемо змушувати всіх думати, бажати й оцінювати однаково. Єдність дій припускає визнання іншого й навіть, точніше, чужого, з яким ми повинні жити в згоді. Ідеться не тільки про усунення образу ворога, але й про подолання негативного ставлення до добутків, відкриттів, винаходів, соціальних інститутів, які в християнстві розцінювалися як гріховні, у марксизмі як відчужені, а в сучасній культурі як антигуманні. Сучасна технонаука, машинне виробництво, мас-медіа й інші суспільні системи, розцінювані гуманітаріями як небезпечні монстри, насправді є такими продуктами людської праці, з якими потрібно не воювати, а жити в згоді й дбайливо доглядати за ними, стежачи при цьому, щоб вони не застосовувалися як знаряддя гноблення людини.

Оскільки очевидні як недоліки моралізму, так і неможливість позбутися ціннісних суджень, остільки залишається кооперація з мораллю. Вона бачиться в тім, щоб спробувати знайти таку етичну систему, що виконувала б стосовно ходячих моральних кодексів функцію орієнтування й дозволяла в житті залишатися моральним і справедливим.

Хоча початком гуманізму як культурної орієнтації є епоха Відродження, питання про людське (або нелюдське) в людині було поставлений й по-своєму ефективно вирішене у грецькій культурі й філософії. Аристотель і Платон визначали людину як політичну тварину. З огляду на «зоологічний» смисл цього терміна сьогодні, варто припустити, що для грецьких мислителів дане поняття означало щось близьке тому, що ми маємо на увазі, коли говоримо про «живу істоту». Держава не є чимось штучним, а має природні підстави й зустрічається в інших «суспільних тварин». І хоча відповідь на питання, що таке людина, давалася з погляду самосвідомості, варто мати на увазі, що грецький гуманізм практично втілювався в «пайдеї» як системі виховання, що включає не тільки самопізнання, ученість, але й так звану «турботу про себе», завдяки якій вільна людина, народжена панувати, училася управляти собою. Беручи участь у житті держави, людина ставала цивілізованою й етичною істотою, що відрізняється від варварів.

Християнство задало новий образ людини як творіння Бога й інтенсифікувало аскетичні практики смиренності плоті. При цьому соціальні проблеми вирішувалися досить ефективно в просторі храму, де люди, співчуваючи мукам Христа, училися прощати інших людей й у такий спосіб зберігали єдність суспільства. Разом з тим християни любили своїх, але боялися й ненавиділи чужих. Звідси історія християнства - це історія розвитку не тільки моральних місць, але й інквізиції.

В епоху Відродження, яку прийнято вважати звільненням людини від фанатизму готики, humanitas розуміється не тільки як людяність, але і як ученість. Новий час виходить із ego cogito і бачить суть людини в розумності. Ставка на розум визначає характер виховання, що в основному спирається на пізнання. Знати про самого себе якнайбільше, не залишати без уваги жодного афекту, контролювати й оцінювати соціально значимі вчинки правовими нормами - у цьому полягає реалізація нового ідеалу людини. Одночасно з контролем за афектами зростає роль людини, осягнутої як субстанція буття, суб'єкт історії. Настанова на підкорення природи реалізується у формі розвитку науки й техніки. Однак звільнення від теоцентризму й практик покаяння, культивованих християнством, поміщення Людини на місце Бога не призвели до свободи.

Мислячи себе суб'єктом, а все інше предметом застосування своєї активності, людина направив розум на створення засобів скорення природи. Її дітища — наука й техніка, задумані як слухняні засоби, насправді поступово призвели до глибокого перетворення самої сутності людини. Той, хто мислив себе паном, змушений був змінювати себе слідом за змінами техніки, і сьогодні техніка жадає від нього таких здібностей, завдяки яким він міг би її обслуговувати. Таким чином, відбулося зникнення, розчинення людського в ланцюгах циркуляції техніки, інформації, капіталу. Становище лише погрішується по мірі розвитку електронних засобів зв'язку. Екранна культура остаточно витиснула реальність, і зараз значимо те, що циркулює по світовій павутині.

Усе це приводить до необхідності осмислення самого ідеалу гуманізму. Критичне ставлення до класичного уявлення про нього найбільше яскраво висловив М. Гайдеґер. Він вбачав кризу епохи саме в надмірно завищеній самооцінці людини й закликав філософів бути обережнішими з мораллю й гуманізмом. Це інфекційні речі, які потрібно брати в рукавичках, щоб не заразитися своєрідним «гуманістичним сказом», що проявляється в насильницькому дотриманні «прав людини». Не завжди звертають увагу на те, що в дебатах про «загальнолюдські» норми права йдеться про автономного індивіда, європейця, який над усе ставить індивідуальну свободу.

Несправедливо не зауважувати, що гуманізм був і залишається ще й практичним рухом, що має добровільну підтримку з боку співчуваючих, але бідних людей. Рух, початий ентузіастами, такими, як Швейцер, що продовжив стару стратегію створення в ринковому суспільстві різного роду «моральних місць», які забезпечують притулком злиденних, калік і бездомних, і при цьому зумів організувати ефективну медичну допомогу, сьогодні підтримується могутніми організаціями типу ЮНЕСКО. Але й у практичному втіленні ідеалів гуманізму приховані свої небезпеки. Насторожує те, що дискурс гуманізму використовується тими, проти кого він колись був спрямований, а саме, представниками державної влади. Якщо раніше протиріччя людини й держави було очевидним і зримим, то сьогодні держава «з людським обличчям» видає себе за кращого друга людини.

Гуманізм зараз - це велика політика, і в цьому зв'язку він потребує критико-ідеологічної рефлексії. Прикладом є контроль за дотриманням прав людини. У ряді випадків очевидно, що він виходить за рамки морального осуду й стає формою політичної репресії. Гуманізм, людина й людяність - не тільки загальнолюдські ідеали й базові цінності, що орієнтують наш рух уперед, але й конкретно-історичні реалії, які можуть сильно відрізнятися одне від одного в різних просторово-часових відрізках людської історії. Проблема в тім, що якщо ми приймемо несумірність уявлень про гуманність у різних культурах, то потрапимо в глухий кут релятивізму, а якщо будемо орієнтуватися на загальнолюдський ідеал, то неминуче опинимося перед непривабливими наслідками європоцентризму. Таким чином, політичний і правовий гуманізм може здійснюватися не формально, а апоретично, що передбачає суперечку й досягнення рівноваги між різними розуміннями «людського».

Суть стратегії сучасного гуманізму полягає в боротьбі зі злом, а там, де це неможливо, застосовують спроби анестезії. Оскільки все, що приносить страждання, негуманне, то суспільство прагне позбутися болю, голоду, убогості, жорстокості тощо. Навіть репресивні органи змушені сьогодні відбілювати свій одяг й обзаводитися службами PR. Шириться рух, спрямований на захист осіб, що скоїли злочин. Класичне ставлення до злочинця характеризувалося жорстокою прямотою. Влада ніби говорила йому: ти порушив закон і тепер будеш сидіти у в'язниці, харчуючись хлібом і водою. Хоча комфорт європейських в'язниць перевершує середній рівень життя в слаборозвинених країнах, але самими європейцями ув'язнення у них сприймається як нелюдське покарання.

Гуманізм і моралізм як ідеали залишаються безсилими, а при спробі їхнього силового втілення нерідко виявляються репресивними. Дилема сили й справедливості вирішується за допомогою сучасної технології відбілювання, анестезії, гуманізації сили. Комфорт у в'язницях, співробітництво в школах, профілактика хвороб, комп'ютерна війна, спекуляція на біржі - це безперечно краще концентраційних таборів, кийової дисципліни, інфекційних захворювань, кровопролитних війн і розбою на вулицях. Варто всіляко цінувати державу з людським обличчям, і ми самі тепер на тлі розрухи зазнаємо ностальгії по батьківськи турботливому минулому. Але воно не безперечне, і варто нагадати про те, що саме в демократичних державах з високим рівнем життя відбуваються спалахи насильства й тероризму, відроджується расизм, розв'язуються війни. Гірше того, подібні суспільні системи не тільки послаблюють імунітет, але й породжують нові, небачені патогенні віруси. Відповідальність філософів, таким чином, полягає не тільки в проповіді гуманізму, але й у дослідженні так званого зла. Замовчувати негативне - значить залишати в тіні ту обставину, що виробництво людського винятково на основі затвердження високих цінностей не цілком удалося.

Серед різних негативних наслідків сучасних способів життя найбільше турбує зникнення моральності як основи міжлюдських стосунків, як безумовного й абсолютного визнання іншого. Метафізичне протиріччя необхідності й свободи набуло в сучасному суспільстві наступної конкретної форми: оскільки економічна, науково-технічна, інформаційно-комунікативна системи, що грали раніше службову роль, стали автономними, остільки соціальні рішення приймаються виходячи із внутрішньої логіки розвитку цих систем, а не з інтересів спільнот людей. Таким чином, соціальність і раціональність зрощуються й це не випадкове захворювання, що може бути переборене самолікуванням по рецептах «негативної діалектики» або більш радикальними способами повернення до жертвоприношень і розтрати (Ж. Батай), трансгресії й субверсії (М. Фуко). Людська поведінка усе далі відходить від системи норм, що сформувалися на моральній основі, і усе сильніше інтегрована в саморегулюючі системи типу «людина - машина».

Якщо раціональний лад, що спирається на силу, зрештою приведе до конфлікту й розпаду складових його частин і ніякий суспільний договір не може довго зберігати єдність ворогуючих індивідів, то любов, що супроводжується прощенням і покаянням, здатна об'єднати навіть злочинця й жертву. Однак не слід забувати, що, наприклад, І. Кант вважав неефективною етику, побудовану на любові, тому що думав, що однаковість приводить суспільство до стану безжиттєвої стагнації. Він виходив з антагонізму людей і думав, що саме конкуренція є джерелом розвитку. Його мораль суто індивідуалистична й спрямована на індивіда, а не на загальне. Кант не генералізує, а, скоріше, обмежує поле дії моральних норм: приймаються тільки такі, які приймаються індивідом й у той же час виявляються принципами загального законодавства. Кантівська мораль потрапляє в опозицію не стільки до індивіда, скільки до суспільства, що нерідко примушує діяти всупереч категоричному імперативу.

Таким чином, етика завжди звернена до індивіда і є формою орієнтування людини у світі. Вона містить у собі рефлексію загальноприйнятих моральних норм, і цей момент докладно розроблений в «Теорії справедливості» Д. Роулза, який знову звернув нашу увагу на те, що моральне почуття справедливості нерідко виявляється репресивним. Хоча воно видається очевидним, спирається на досвід особистого страждання, це почуття волає до помсти або протесту й не приймає ніяких пом'якшувальних обставин. Саме тому сваряться й ворогують близькі люди: друзі, чоловік і жінка, сусіди не можуть простити образу, і тому їхня любов легко переходить у ненависть. Тільки дистанціювання від загальних моральних норм, які захоплюють серця й душі людей, рефлексія над своїми переживаннями, що видаються безперечними, сприяють урівноваженому, стриманому поводженню. Звідси інша важлива особливість етики — це мистецтво керування собою, здатність контролювати й стримувати себе від безпосередніх реакцій. Самодисципліна має мало спільного з аскетизмом, що є технологією реалізації універсальної моралі. Етичне орієнтування являє собою поводження у світі, що змінюється, і регулювання себе згідно обставинам. Безглуздо поводитися в пивній як у храмі, але й там людина не має перетворюватися на тварину.

Дата добавления: 2014-01-04