Модернізм

Кінець ХІХ століття позначений загальною кризою, яка охопила й економіку, й поетику, і мистецтво. Суспільство втрачає духовні орієнтири, не знає, у що вірити, куди йти. Література не задовольнялася формами критичного реалізму й опинилася на роздоріжжі. Наприкінці ХІХ століття формується явище, яке отримало назву декаданс (фр. – занепад). Декаданс – це кризове світосприйняття, яке відображало трагічний стан людини і світу. У творчості письменників звучать декадентські мотиви: сум, песимізм, розчарування (француз Поль Верлен, росіяни Федір Сологуб та Зіновій Гіппіус, українці Олександр Олесь і Микола Вороний та інші).

Ця кризова ситуація поставила перед письменниками два головні завдання: осмислити, зрозуміти кризу в соціальному середовищі; осмислити, зрозуміти кризу в мистецтві, літературі і знайти шляхи розвитку літератури, зуміти знайти естетичні засоби зображення складної і суперечливої епохи.

Напрямом, який намагався знайти шляхи вирішення цих проблем, став модернізм (modern – сучасний, найновіший). Спочатку модернізм виникає у Франції (Шарль Бодлер, Поль Верлен, Анрі Рембо), потім – у Бельгії, Польщі (Блок, Брюсов, Мережковський, Мандельштам), Австрії (Рільке) та інших країнах.

Загальні риси модернізму:

§ особлива увага до внутрішнього світу особистості;

§ орієнтація на вічні закони філософії буття і мистецтва;

§ особлива увага до творчої інтуїції;

§ схильність до містицизму, до підсвідомого;

§ прагнення відкрити вічні ідеї, які можуть переробити світ за законами краси;

§ знання – не наука, а поезія, здатна одухотворити світ, проникнути в найінтимніші глибини особистості.

Зачинателем українського модернізму вважають Миколу Вороного. Взагалі український модернізм – явище цікаве, оригінальне – формувався не тільки під впливом віянь модернізму Заходу, а й на основі відновлених вітчизняних традицій. На центральному місці в ньому – принцип краси, правди й духовності, просякнутий ідеєю патріотизму. Крім Миколи Вороного, в напрямі модернізму працювали українські літератори: О.Олесь, Г. Чупринка, М. Зеров, Драй-Хмара, Рильський та ін.

Модернізм – напрям багатогранний. Він розпадається на течії: символізм, футуризм, акмеїзм, імажизм, експресіонізм, імпресіонізм, абстракціонізм, потік свідомості тощо.

Символізм (гр. – знак символ) формується завдяки творчості французьких письменників і поетів Поля Верлена, Артюра Рембо, Гійома Аполлінера. Основні риси символізму:

§ через символ як основу художньої системи досягти краси світу, уникнувши повсякденності;

§ зображати не конкретні дії, а світ через вічні ідеї та образи;

§ індивідуальність та почуття особистості, заглиблення у світ духовних переживань людини – невичерпне джерело творчості;

§ основні художні засоби: метафоризм, іномовлення, натяки, символи.

Французькі символісти залишили нам поезію ліричну, яка шукає вічний смисл буття, поезію Краси, Духу, Вічності.

Українські символісти поєднують у творчості загальнолюдське і національне. Це – поети особистих переживань, музикальні (писали романси), використовували фольклор, для них характерна туга за прекрасним, казковим світом (це відрізняє їх від французьких символістів).

Теоретиками акмеїзму вважаються М. Гумильов, С. Городецький, Й. Мандельштам (Блок). Основні риси акмеїзму:

§ наповнення слів змістом з одночасним відображенням духовного світу особистості;

§ розвиток традицій світової класики;

§ удосконалення поетичної майстерності.

Імажинізм походить від латинського image – “образ”. Ця течі виникла в англомовній поезії Р. Олдінгтон, Д. Лоренс. Їхні вірші – калейдоскоп образних картин. В Росії імажинізм представлений Єсеніним, Марієнгофом, Шершеновичем. Імажиністи часто відривали слово-образ від реальності, вважаючи поезію ритмікою образів, проголошували незалежність мистецтва від держави.

Тихо в чаще можжевеля по обрыву

Осень – рыжая кобыла – чешет гриву.

Над речным покровом берегов

Слышен синий лязг ее подков.

Схимник-ветер шагом осторожным

Мнет листву по выступам дорожным

И целует на рябиновом кусту

Язвы красные незримому Христу.

Однією з авангардних течій є футуризм. Він виник в Італії і, крім розриву зі старими традиціями, стверджував динаміку урбаністичної цивілізації, нівелював особистість, відтворював культ сили та бунтарського духу, безликої людини. В Росії футуризм пов’язаний з революційними ідеями перетворення суспільства. Це такі представники футуризму, як Маяковський, Хлєбніков, Каменський, Бурлюк, Северянін, Асєєв, Пастернак. Український футуризм представлений в основному творчістю Михайла Семенка.

Експресіонізм (від латинського експресія – вираження) сформувався на початку ХХ століття. Основний його принцип: через гіпертрофоване авторське “Я”, через напруження і переживання “Я” до зображення суб’єктивного світобачення. Основні риси експресіонізму:

§ нервова емоційність;

§ ірраціональність;

§ символіка, гротеск, гіперболічність;

§ фрагментарність;

§ відсутність барв або їх контрастність.

Представниками цієї течії в європейській літературі є Б. Брехт, Л. Франк, в українській – М. Бажан, Ю Клен, в російській – М. Цвєтаєва, І. Северянін.

Сюрреалізм – авангардистська течія, що виникла у французькій літературі у 10-20 роках і знайшла своє відображення в живописі, скульптурі, театральному мистецтві. Назва “сюрреалізм” походить від французького слова, що означає надреалізм. Представниками сюррреалізму в літературі були Луї Арагон, Поль Елюар. Головною особливістю цього напряму стало привернення уваги до підсвідомості людини, використання так званого автоматичного письма (запис першого, що прийшло в голову, опис випадкових предметів, викликані ними асоціації, уривки розмов). Важливим для сюрреалістів є прагнення відкрити надзвичайне у сірій повсякденності. Вони закликали відкинути реальне, піднестися над ним, сягнути в надреальне (у світ інстинктів, підсвідомого). Вони прагнули звільнити людину від ланцюгів, навішаних на неї родиною, суспільством, мораллю, протестували проти жорстокості життя і раціоналізму, який найбільше зневажали.

Екзистенціалізм (від латинського – існування) – течія модернізму, пов’язана з однойменною філософською теорією і ґрунтується на її постулатах. Екзистенціалісти змальовували трагізм існування людей. Хаос, випадковості життя, абсурд буття людини неможливо збагнути й пізнати, вважали вони. Усе залежить від долі, фатуму, що особливо проявляється в граничних ситуаціях, критичних моментах, коли людина стоїть на грані життя і смерті, страждає і стверджується в думці, що вона є часткою жорстокого й безглуздого світу, чужою в ньому. Але Бог наділив людину розумом і правом свободи вибору у своєму внутрішньому світі. Тому, керуючись совістю, людина повинна скерувати свої дії на добро, на служіння людству, повернутися до Бога. Тобто екзистенція прихильників цього напрямку – життя людини за законами Божими, її духовне буття. “Людина є тим, чим вона сама себе робить” – писав французький письменник, філософ Жан Поль Сарт. Основні теми його художніх творів – пошук абсолютної свободи, самотність, абсурд буття (“Шляхи свободи” (тетраголія), п’єси- притчі “Мухи”, “Диявол і Господь-Бог”).

Імпресіонізм – одна із поширених течій модернізму. Що відтворює письменник-реаліст, чиї враження передає в творі? Реаліст, зрозуміло, відтворює реальне життя, передаючи насамперед власні враження. А письменник-імпресіоніст, передаючи особисті враження, намагається наблизити їх до вражень героїв своїх творів. Поняття імпресіонізму походить від французького “враження”. Але враження від чого? Якщо реаліст передає враження від навколишнього світу, то імпресіоніст – від внутрішнього світу (свого або зображуваної людини).

Для реаліста предмети матеріальної культури, людина, природа, космос, соціум – це об’єкти дослідження, зображення, безпосередніх роздумів. Імпресіоніста цікавлять лише враження людини від певних об’єктів.

Реаліст не тільки копіює світ, а й намагається збагатити його історичним досвідом, проаналізувати, узагальнити, типізувати. Тому пізнавальна, інформативна функція в реалістів є основною. Але в цьому полягає й обмеженість реалізму, який не може вийти за межі свідомого й відкрити світ підсвідомий, трансцендентальний, містичний, ірраціональний.

Класичним зразком художника-імпресіоніста називають Клода Моне за серію його картин “Руанські собори”, відомий як імпресіоніст і художник О. Ренуар (“Купання на Сені”). В музиці імпресіоністом вважається Дебюссі (музична п’єса “Море”)“.

Представниками течії імпресіонізму в літературі стали брати Гонкури, які вважали: “бачити, відчувати, виражати – в цьому все мистецтво”. Іван Франко висловився про молоду генерацію письменників, які проникають у душу і, наче магічним ліхтарем душі освітлюють усе довкола. В стилі імпресіонізму працював норвезький письменник, лауреат Нобелівської премії Гамсун (“Пан”, 1859-1952рр.), українські письменники М. Коцюбинський (“Цвіт яблуні”, “Intermezzo”, новела “Лялечка”), М. Вороний, О. Олесь, М. Богданович. Ось як, наприклад, описує ліс імпресіоніст Гамсун: “Чулося шелестіння. Сопіла, принюхувалась звірина, перегукувались птахи. І покликами сповнювалося повітря. І хрущів поналетіло в цьому році, на їхнє дзижчання відповідали шурхотом крил нічні метелики, і по всьому лісу наче ішов шепіт”. В цьому описі нема замальовок ландшафта, детілей рослинного чи тваринного світу, а тільки зорові і слухові враження. У Коцюбинського теж природа, оточення, люди існують не самі по собі, а лише у світосприйнятті, переживаннях героїв, все передається через власне враження і через враження від вражень.

В цілому імпресіонізм був кроком на шляху проникнення в космос людської душі, спробою вловити неусвідомлювані порухи душі, її вічну таємницю. Концепція часу – найважливіша для імпресіонізму. Це вже не епічний, історичний час, а моментальність, що в швидкоплинному ХХ століття набирає дедалі більшої ваги.

Школа “потоку свідомості” сформувалася і стала популярною завдяки появі роману ірландського письменника Джона Джойса (1882-1941) “Улісс” (1922). Роман є хронікою одного дня двох героїв (за аналогією з “Одісеєю” Гомера). Для зображення духовного життя героїв письменник використав їхні численні спогади, асоціації. Внутрішні монологи, потік свідомості, в якому химерно переплітаються різноманітні поняття. Американський філософ і психолог Уільям Джемс ввів термін “потік свідомості” (стан людини, що постійно змінюється): “Ми то бачимо, то чуємо, то розмірковуємо, то бажаємо, то згадуємо, то сподіваємося, то любимо, то ненавидимо… Свідомість тече. Тому метафора “ріка”, “потік” найточніше відображають свідомість.

Для прихильників течії “потоку свідомості” людське відчуття – єдина цінність свідомості. Свідомість є більш вірогідною, ніж реальний світ. Реальне життя – лише відбиток тих процесів, що відбуваються в нашій свідомості, саме вони сприяють пізнанню змісту життя.

“Нова драма” європейської літератури

ХХ століття в історії літератури Європи відзначається широким підйомом драматичного мистецтва. Драматургію цього періоду сучасники назвали “новою драмою” через її радикальні зміни.

“ Нова драма” виникла в атмосфері культу науки, бурхливого розвитку філософії, психології, наукового аналізу. Вона увібрала в себе різні художні явища, літературні школи, течії від натуралізму до символізму. З початку свого нового відродження намагалася привернути увагу людей до гострих, живих проблем сучасності.

Біля джерел “нової драми” стояли норвежці Ібсен та Гамсун, швед Август Стрінберг, француз Е. Золя, німці Г. Гауптман, Б.Брехт, англієць Б. Шоу, бельгієць Моріс Метерлінк.

Роль новатора та першопрохідника належить Генріху Ібсену. У п’єсах “Ляльковий дім”, “Привиди”, “Ворог народу” Ібсен зосереджує увагу на соціальних проблемах, а в “Дикій качці” і наступних (“Гедда Габлер”, “Пер Гюнт”, “Бранд”, “Жінка з моря”) звертається до морально-психологічних проблем, наповнюючи зміст творів символічними елементами та поняттями.

Саме Ібсен створив “нову драму”, надав їй соціального, філософського, морального. Проблемного значень, опрацював її художню форму, ввів живу розмовну мову, розвинув мистецтво діалогів, створив образ героя-бунтівника. По його стопах ішли Шоу, Стрінберг, Гауптман, Метерлінк.

Свою творчу незалежність відстоював (хоч і перебував під впливом Ібсена) норвезький письменник Кнут Гамсун. (справжнє прізвище Педерсен, 1859-1952 рр.). Шість п’єс Гамсуна (“У врат царства”, “Гра життя”, “Вечірня зоря”, “Мункен Венд”, “Цариця Тамара”, “Під владою почуттів”) займають значне місце в історії драматургії ХХ століття. Гамсун. Розмірковуючи над тим, що людина втягнута у нервовий темп життя, непослідовна у своїх діях, над нею висить багато проблем, її оточує строкатий світ і вона затиснута в собі, вважав за потрібне досліджувати складний світ сучасника, висвітлити його душу, дістатися до потаємного.

Оскільки Гамсун поділяв погляди Ніцше, то в його творах спостерігається презирство до “мас” і поклоніння “духовній аристократії”. Через естетику Ніцше драматург проводить думку про необхідність елітарного, викінченого мистецтва.

Наприклад, ліро-епічна драма у віршах “Мункен Венд” демонструє тип героя “природну людину”, аристократа духу. Дія п’єси віднесена до ХVІІІ ст. Незаконнонароджений син селянки і багатого дворянина Мункен Венд, бунтар, герой, який кинув виклик суспільству, Богові, покинув місто й оселився у лісі на лоні природи.

Поклоніння природі в душі Мункена зливаються з любов’ю-ненавистю, любов’ю-ворожістю до красуні Ізеліни. Через неузгоджене з розумом пережите кохання, дивні рішення та дії героя, взаємні звинувачення двох люблячих людей драматург показав найтонші нюанси людської душі, стверджуючи абсолютну цінність природного начала в людині як частині світу.

Англійський драматург Б. Шоу свідомо йшов шляхом Ібсена, створюючи власний театр ідей. Своїми циклами “приємних” та “неприємних” п’єс драматург відкриває людям очі на правду суспільства, на них самих, на ницість їхнього життя, пропонуючи ідею-зірку правильного, нового життя.

Сміливим експериментатором став шведський драматург Август Стрінберг, який став неоромантиком, натуралістом і сюрреалістом одночасно. На першому етапі своєї творчості Стрінберг іде по стопах Ібсена, створюючи драми з образом героя-бунтівника. Який протиставляє себе іншим, залишається самим собою. Другий період творчості Стрінберга представлений п’єсами, для яких характерна боротьба зі старим світом, компромісами, половинчастістю. У третьому періоді своєї творчості Стрінберг звертається до проблем суспільного життя, критикує інститути державної влади, особливу увагу приділяє психології героїв, взаємостосункам між чоловіками й жінками. Він стверджує, що є вища субстанція, надприродні сили, які керують людьми (“Шлях до Дамаску”, “Соната привидів”, “Фрекен Жюлі”, “Батько”, “Гра снів”).

Так, у драматичній трилогії “Шлях до Дамаску” автор намагається довести, що людське існування це сон, у якому все можливо. У сні зустрічаються минуле з сучасним і майбутнім. Герой п’єси – сучасна знервована людина, котра страждає від хаосу і дисгармонії оточуючого світу, відчуває себе вигнанцем і лише уві сні живе повним життям. Туга героя за ідеалами прекрасно втілюється в образ Пані, яка приходить до нього з минулого. Наче тіні, входять у свідомість героя його дружина й діти, перед якими він завинив, його колишні друзі, знайомі. Яких він образив. Туга, сум, непристосованість до життя примушують героя шукати порятунку. Тому він, як той біблійний праведник, їде до Дамаску, шляхом до Бога.

Німецький письменник Герхард Гауптман з натуралістичних драм поступово перейшов до реалістичних драм-казок, проникнутих символістичними шуканнями. Широке визнання принесла Гауптману п’єса “Перед сходом сонця”. Це була перша німецька проблемна драма. Але її драматичний конфлікт усе ще був пов’язаний з ідеями біологічного детермінізму.

Гауптман розповідає про руйнування багатої селянської родини, над якою висить нездорова, недобра спадковість. Волею випадку старий селянин Краузе розбагатів (на його полі відкрито вугільні копальні). Однак це багатство при його моральній спустошеності не пішло йому на користь. Краузе спився, втратив людську подобу і в п’яному чаду збезчестив свою дочку. Дружина краузе робить коханцем свого племінника. Старша дочка іде по стопах батька (п’є, згубила власного сина). Єдиний світлий промінчик у родині – молодша дочка, котра чекає на романтичне щастя. Але молодий вчений, який приїхав вивчати життя шахтарів і в якого закохалася дівчина, виявився з бідною душею, не здатним на високі почуття.

Драма Гауптмана “Ткачі” вважаться найкращою у його творчості. Вона відображає гострі соціальні конфлікти між господарями життя і робітниками. Вони, робітники, виявили себе не як пасивна, придушена жебрацтвом маса, а як активно діюча сила.

П’єса “Затонулий дзвін”, крім реальних картин народного життя відтворює поетичні, фольклорні традиції німецького народу. Величні гори, голубі озера, розкішні ліси, в яких живуть гноми, русалки, лісовики, водяні. У маленькому будиночку над скелею мешкає стара чаклунка з юною феєю – недосяжним ідеалом краси, гармонії і витонченості.

Світу свободи, поезії, фантазії протиставляється світ долини: сумний і сірий. Пастор, вчитель, цирульник, селяни звикли жити тут і для них є незрозумілим світ нагорі, світ прекрасного. Головний герой ливарник Генріх розривається між двома світами. Якось він відлив дзвін, що повинен звучати у храмі високо в горах. Але звук його виявився фальшивим, бо дзвін був з тріщиною. Поетичний світ не сприйняв фальш. Творінню ливарнику не вистачало досконалості, а сам майстер відчуває себе чужим і в горах, і в долині. Разом з дзвоном він падає і розбивається, бо не зміг подолати безодню між світом вільних гір і ницьої долини.

Бельгійський поет і драматург Моріс Метерлінк у своїй творчості схожий до Гауптмана. До того ж, вони обидва є лауреатами Нобелівської премії. Але якщо Гауптман ішов за Ібсеном, то Метерлінк стояв поруч з ним, завдяки своїм яскравим символічним творам: “Принцеса Мален”, “Аладін і Паломід”, “Там, усередині”, “Аріана і Синя Борода” та ін.

Яскравою особливістю Метерлінка є використання ним так званого “другого діалогу”. На думку автора, людям потрібно вчитися оволодівати, опановувати мистецтвом відчувати, розуміти людину без слів, розмовляючи з нею через посередництво внутрішнього діалогу, який є сутністю внутрішнього життя людини.

Іншою особливістю бельгійського драматурга є його вміння зосередитися на глобальних проблемах життя, смерті, фатуму, кохання, добра, щастя, горя, здоров’я.

Значним досягненням Метерлінка вважається його п’єса-казка “Синій птах” – тріумфальний гімн життю, душевному здоров’ю, красі, благородству, пізнанню. Діти – це майбутнє людства, тобто те ж людство, тільки завтрашнє, а Синій Птах – символ істини, щастя. Казкова мандрівка дітей – це пошуки людством істини, розкриття таємниці природи, секрету щастя.

Увечері перед Різдвом діти бідного лісоруба Тільтіль та Мітіль залишилися голодними й без подарунків, а тут фея просить їх допомогти її хворій онучці, відправляє дітей за Синім Птахом. Чарівна шапочка дає змогу їм побувати в Минулому і Майбутньому, побачити їхній справжній світ. Разом з Кішкою та Собакою діти мандрують Країною Спогадів, палацами феї, ночі, лісу, цвинтарю, садом Блаженств, царством Майбутнього. Вони зустрінуться з уособленнями людського добра і зла: душею хліба – боягузтвом, вогню – злостивістю, цукру – фальшивістю, світла – прагненням до пізнання. Кіт – то зрадник, Собака – вірний товариш. У Країні Спогадів живуть померлі, але якщо вони живуть у нашій, значить не вмирали. У палаці Ночі мандрівникам зустрічаються хвороби, війни, страхи (ніч – символ темноти і незнання).

Оскільки ліс – символ природи, а людина – дитя природи, то вона має берегти свою матір-природу. Пізнавши життя, смерть, природу, герої приходять до розуміння самих себе у Садах Долі, де живуть радощі, блаженство, доброта, праця, прекрасне і, головне, дух материнської любові. У царстві Майбутнього живуть ненароджені люди, але не всі вони залишать слід на землі.

Діти повертаються додому і розуміють, що не треба шукати щастя десь, воно – тут, поруч. Щасливими є ті люди, які безкорисливо роблять добро. Діти дарують дівчинці свою сіру горличку, яка перетворюється на Синього Птаха. Дівчинка одужує і тікає. Але чому? Істина безконечна. Нею не можна оволодіти раз і назавжди чи посадити у клітку (бути щасливим у клітці неможливо). Щастя не є постійним і не перебуває на одному місці. Воно йде до того, хто його шукає і бореться за нього.

Отже, “нова драма” – це арена пристрастей, ідейних дискусій, це вирішення філософських проблем сучасності, виникнення в театральній естетиці поняття “ четвертої стіни” (коли актор на сцені не звертає увагу на глядачів, а живе життям п’єси, так само, як глядач не звертає увагу на актора, а пізнає життя зі сцени, співпереживає, переймається проблемами, ідеями, які звучать зі сцени). Це дуже яскраво втілив у своїй творчості реформатор і теоретик театру, режисер, поет, драматург Бертольд Брехт.

Театр абсурду. Драми-притчі ХХ століття

“ Театр абсурду ” – умовне літературне угрупування. Його представники не створювали жодних загальних маніфестів. Програмних творів та й навіть не спілкувалися між собою.

У 1961 році вийшла друком й відразу стала відомою монографія англійського літературознавця Мартіна Ессліна “Театр абсурду”. Автор книги поєднав творчість драматургів різних країн та генерацій за кількома типологічними ознаками. Серед головних ознак Есслін виділяв: руйнування сюжету і композиції, відсутність конкретного часу й місця дії, наявність екзистенційних персонажів, ірраціоналізм, абсурдні ситуації, словесний нонсенс. За цими типологічними ознаками автор монографії проаналізував творчість румуна Йонеска, вірменина Артюра Адамова, ірландця Самюеля Беккета, англійців Гарольда Пінтера, Нормана Сімпсона, американця Едварда Олбі, німця Гюнтера Грасса, поляків Славомира Мрожека й Тадеуша Ружевича, чеха Вацлава Гавела (майбутній президент Чехії.

Драми абсурдистів шокували глядачів, читачів, критиків. Автори у своїх творах виступали проти будь-якого регламенту, нормативності і здорового глузду. У їх драмах присутні: змішування жанрів, панування трагікомедії (С. Беккет “Чекаючи на Годо”, Йонеско “Стільці”), антипєса (Йонеско “Голомоза співачка”), псевдодрама тощо. У таких драмах: поєднуються елементи різних сфер мистецтва (пантоміма, цирк, мюзик-хол, кіно, хор; відтворюються сновидіння, жахи, часова дія, зведена до абсолютного мінімуму (п’єси Беккета); замість динаміки панує статика, відбувається руйнація мови персонажів (говорять, не чуючи однин одного або промовляють паралельні монологи).

Ці засоби вживаються для того, щоб передати людську самотність, некомунікабельність, загрозу тоталітаризму свідомості, нівелювання особистості, загрозу вживання мовних штампів і кліше, тобто про втрату людиною своєї сутності, поступове перетворення її на тварину.

Людство зрозуміло твори цих драматургів й належно оцінило їхню працю (Йонеско – академік французької академії, Беккет – лауреат Нобелівської премії).

“Театр абсурду” з його болем з приводу втрати людиною свого внутрішнього світу, з його критикою автоматизму, конформізму, міщанства, некомунікабельності по праву належить до класичної всесвітньої літератури.

Драматурги “драми абсурду”, розповідаючи про сучасний світ, використовують таку жанрову форму, як драму-притчу (швейцарські драматурги Макс Фріш і Фрідріх Дюрренматт).

Макс Фріш (1911-1991)

Макс Фріш є автором драм, присвячених проблемам пристосовництва, життєвого фашизму (“ І ось вони співають”, “Андорра”), та проблемам особистості, яка стає безпорадною перед вимогами часу і суспільства (“Китайський мур”, “Дон Жуан або Любов до Геометрії”).

Знаменитою стала драма Макса Фріша пєса-романс “Санта Крус”. Цей твір піднімає тему, яка є наскрізною у творчості Фріша, – невідповідність норм і правил сучасного життя внутрішнім можливостям людини.

Герої п’єси (господар замку барон і його дружина Ельвіра) не живуть, а існують, їхнє спільне життя – тягар для них. Змінити життя, відмовитись від нього вони не можуть, бо вважають, що виконують свій обов’язок. Барон – людина порядку, повністю підкорена йому, але в глибині душі він сумує за іншим світом. І вимушене виконання цього обов’язку, і постійний сум призводять до своєрідного роздвоєння його особистості.

Протистоїть цьому міщанському світу третій герой п’єси – Пелегрін. Це пірат і волоцюга, якому заздрять однак сумні мешканці замку. Він живе вільно, розкуто, у світі свободи й екзотики (Куба, Мексика), яскраво і з ризиком. Пелегрін – надзвичайно жива людина, яка хоче бачити навколо себе таких же “живих” людей.

Колись, 17 років тому, він був у порту Санта Крус, де зустрів і покохав юну Ельвіру. Ельвіра тоді була вже заручена з бароном, але Пелегрін вкрав її і відніс до каюти. Однак з цього нічого не вийшло.

Перебуваючи тепер у замку, Пелегрін раптом дізнається, що та Ельвір – хазяйка цього замку, що в неї є дочка, не схожа на барона. Він вирішує побачитися з Ельвірою і проникає в замок, куди нікого не пускали (хіба що орендарів по святах).

Пелегрін приносить у замок свіжий струмінь повітря, романтичний світ пригод та небезпеки, а ще приносить гітару, під звуки якої розповідає про племена, котрі ходять голими, не бачили снігу, не знають страху, турбот, зубного болю. Він співає про гори, що плюються в небо сіркою, димом і камінням, про риб, які можуть літати, про сонце, що здається зеленим, якщо дивитися на нього з дна морського.

Коли Пелегрін помирає, Ельвіра, яку він розбудив своїми оповідками, починає усвідомлювати, що вони з чоловіком усі 17 років грали “маленьку комедію”, а останні роки вже й не знали, про що говорити.

Зате тепер вона зрозуміла, що життя зовсім не таке, як раніше гадала. Вона зрозуміла, що кохання буває глибшим, вірність – міцнішою, що не треба боятися снів (тобто справжнього життя), не треба ховати свою тугу, брехати собі й іншим.

Отже, в п’єсі небезпечне (тобто справжнє) життя протиставляється буденному, похмурому існуванню, що сковує людину, позбавляє її свободи. П’єса наповнена символікою. Замок барона схожий на замок Кафки (відірваність мешканців замку від справжнього життя). У замку і навколо нього – похмуро, сім днів підряд іде сніг. А в краях, де бував Пелегрін – завжди, тепло і світло, нема зими й похмурості.

Символічною є й умовна сцена смерті Пелегріна. Його оточують десять постатей, які символізують його минуле (дитинство, матір), роки життя (жінки, яких він любив) і майбутнє (дочка Віола, яка повинна про все дізнатися і почати нове життя).

Фрідріх Дюрренматт (1921-1990)

Дюрренматт відомий своїми п’єсами – притчами-парадоксами: “Гостина старої дами”, “Ангел приходить у Вавилон”, “Аварія”, “Фізики”, “Метеор”, “Портрет однієї планети”, “Відстрочка”.

Ф. Дюрренматт вважав, що парадокс – феномен сьогодення. Тому в його п’єсах парадокс – не просто дотепна гра, а засіб наближення до болючих проблем людства наприкінці ХХ століття. Особливо вдавалися йому парадоксальні комедії, бо вважав неможливим створити парадоксальну трагедію з причини відсутності справжнього трагедійного героя. (“Наше століття танцює останній танок білої раси, не знає ані винних, ані відповідальних”). А от комедії Фріша – трагічні, точніше, трагікомічні.

Відомою п’єсою Дюрренматта є “Гостина старої дами”. Її зміст складає історія гріхопадіння мешканців провінційного містечка Гюллен. Після 40 років відсутності у містечко приїжджає багата дама Клер Цаханасян. Колись вона, молоденька дочка бідного каменяра, і молодий чоловік Альфред Ілль кохали одне одного. Клер була вагітною від нього і з радістю чекала народження дитини. Але над її коханням познущалися: Альфред одружився з дочкою заможного крамаря. За рік дитина Клер померла в притулку, а Клер стала проституткою. В будинку розпусти вона зустріла старого Цаханасяна, який одружується з нею. Коли чоловік помер, Клер стає спадкоємницею чималого багатства. І ось вона приїжджає в Гюллен, де не працює завод, де зруйнований вокзал, занедбані будинки. Вона пропонує мільярд тому, хто в’є Альфреда. Ця пропозиція спочатку жахає людей. Вони проявляють певне благородство: “Ми не язичники”, “Ми у Європі”, “Краще жити в бідноті, ніж заплямити душу”. Але згодом один із мешканців міста з’являється серед людей у нових черевиках, другий – з дорогими сигарами, третій раптом змінює своє ставлення до Альфреда, навіть членів його сім’ї він дратує, а не викликає співчуття. Нарешті старий вчитель попереджує Альфреда, що його вб’ють, не вважаючи це однак за велику біду (“у нас великі злидні, а спокуса ще більша”). Вчитель, посилаючись на античних класиків, обґрунтовує необхідність вбивства на урочистих зборах мешканців містечка.

П’єса Ф. Дюрренматта – це дослідження суспільної психологїї, коли на зміну переконанню (“не в грошах щастя”) приходить твердження: “не будемо терпіти серед нас злочинця”. Отже твір швейцарського драматурга – не тільки фантастичний гротеск, а присвячена поширеному в реальності ХХ століття явищу – здатності людей, натовпу змінювати свої рішення, переконання під тиском обставин. Тому цей твір-притчу можна тлумачити як антитоталітарний, антифашистський і можна розуміти значно ширше.

Ежен Йонеско (1909-1994)

Ежен народився в Румунії. Батько – юрист за фахом, мати – домогосподарка (француженка). Невдовзі сім’я переїжджає до Парижу, де батько готується до захисту докторської дисертації. Але в 1916 році він повертається на батьківщину, а мати залишається в Парижі з трьома дітьми. Хоч в Ежена стосунки з батьком були напружені, але він живе у батька, відвідує ліцей, потім закінчує філософський факультет університету за спеціальністю “Французька література”. Пише вірші та теоретичні праці. Книга “Ні” (1934 р.) розповідає про румунську літературу, критикує її, окреслює сучасні художні методи.

Повернувшись до Парижу, Ежен готується до захисту дисертації за творчістю Бодлера. Після другої світової війни працює над п’єсами, оповіданнями, статтями (трагікомічні фарсові п’єси: “Урок”, “Картина”, “Новий жилець”, “Повітряний перехожий”, “Король помирає”, “Марення удвох”, “Макбет”, “Людина з валізами”, “Цей жахливий бордель”, роман “Самотній”, всього написав більше 30 п’єс).

Останні роки свого життя провів у Швейцарії, де не писав, а малював.

Якось Йонеско захотів вивчити самостійно англійську мову, розкрив самовчитель і, як людина, яка вміє критично ставитися до світу – побачив у підручнику цілий світ мовних штампів, безглуздий мінімум лексики. Реальний світ був закритий для нього світом штампів і мовної гри. Йонеско поглянув іншими очима на людський світ. Так з’явилася його знаменита п’єса “Голомоза співачка”.

Сюжет її специфічний. Перед нами кімната в англійській квартирі: містер Сміт в англійських домашніх пантофлях, англійських окулярах, сидить в англійському кріслі, читає англійську газету, смалить англійську люльку, англійський годинник б’є 17 англійських ударів. Дружина Сміта по-англійськи дивується: вже дев’ята! Слова, ремарки, діалоги механічно приєднуються один до одного, а потім взагалі з’являються звуки незрозумілі. Герої не розуміють один одного. Але все це не має значення, головне – говорити безглузді словосполучення, так, для себе.

Йонеско прагнув відобразити складний світ людських стосунків сучасності, проблему колективізму, невміння достукатися один до одного, зрозуміти., бесіди ні про що, життя в нічому і ніким.

У п’єсі немає дії, лише ситуація, де логіка розмови не є обов’язковою, тому що мова, переконаний автор, вже не може об’єднувати людей.

Йонеско разом з групою режисерів створюють новий театр (абсурдиський), який має ґрунтуватися на положеннях:

§ життя людини не має цінностей, над життям постійно висить загроза смерті, тому людське існування – абсурд;

§ людина вже не керується логікою, тож і не може мати фіксованих рис характеру, людина існує лише в ситуаціях;

§ мова вмирає або перетворюється на штампи, через що нема щирого спілкування, людина стає абсолютно самотньою.

Керуючись цими положеннями, які є основними в сучасній французькій філософії ірраціоналізму, Йонеско створює свої п’єси, в яких підкреслює, що неможливо гармонізувати суперечливий сучасний світ.

В окремих п’єсах Йонеско показані реальні, конкретні умови. Але ця показна видима реальність прочитується й інтерпретується метафізично, ірреально.

Відома п’єса Йонеско “Носороги” має такий сюжет. У провінційному містечку з’являється носоріг. Усі з подивом сприймають цю подію. Крім того, поширюються чутки, що носорогами стають жителі містечка. А згодом усі персонажі, крім поета з іронічною назвою Беранже, перетворюються на носорогів, яких вважають “сильними, красивими, мудрими тваринами”. Поет теж хотів би перетворитися, але йому не вдається, бо має надто сильну уяву. Вразливість заважає йому стати такими, як усі, і прирікає на самотність. Беранже – звичайна людина, “маленька” людина, але виявився єдиним, хто зберіг свою індивідуальність та алергію на стадні почуття.

Тому можна сказати, що драма-притча Йонеско “Носороги” спрямована проти готових рецептів, проти прихильників готових ідей, проти ключових формул і наріжних гасел на зразок: “Життя – це боротьба”, “Хто не бореться – боягуз”, “потрібно мати силу волі”, “всі повинні працювати”, “треба йти в ногу з часом”.

П’єса допускає декілька інтерпретацій. Це може бути протест проти демонстрації масового психозу в умовах тоталітаризму, виступ проти всіх видів істерії, фанатизму, одностайності думки.

Твір стверджує, що людина стала слабкою, залежною, безвольною, несамостійною, злою, словом, носорогом (хоч у житті значно зручніше, вигідніше, спокійніше бути носорогом.

Дата добавления: 2014-01-04