Держава як учасник електронної комерції

Можна визначити три взаємозв'язані напрями використання ЕК у роботі державних органів — участь в електронній торгівлі (В2G), електронна взаємодія з громадянами (G2С, С2G) і впровадження нових форм організації своєї діяльності (G2G, створення віртуальних підприємств).

Системи «бізнес—уряд» (Вusiness-Gоvеrnmеnt, В2G) створю­ються у першу чергу для укладання договорів і оформлення по­ставок матеріалів та обладнання. При цьому держава користуєть­ся тими самими перевагами ЕК, що й решта замовників: глобальний вибір, персоналізація та підвищення якості послуг, швидке одержання товарів за потенційно нижчими цінами. Останнє можна вважати вирішальним фактором, оскільки йдеть­ся про економію коштів платників податків на утримання і фі­нансування діяльності держапарату. Істотним фактором є і те, що електронна комерція може стати інструментом подолання бюро­кратії та хабарництва — будь-який претендент на одержання конт­ракту може ознайомитись на відповідному сайті з вимогами, які він має задовольнити, і подати свої пропозиції у відповідь.

У системі ЕК держава може виступати не тільки покупцем, а й постачальником. Із цього погляду головним завданням є забезпе­чення вільного доступу громадян до всієї необхідної державної інформації у рамках системи «уряд—громадяни». Її доповнює система «громадяни—уряд», в якій ініціатива проведення тієї чи іншої операції відходить від громадянина.

Поділ на зазначені системи є абсолютно умовним, оскільки всі операції здійснюються через єдиний Web-портал. Для громадян такий портал дає можливість цілодобово сім днів на тиждень у режимі реального часу:

• замовляти комунальні та інші послуги. Запити автоматично передаються до відповідних департаментів (відділів). І керівни­ки служб, і громадяни можуть відстежувати стан виконання за­мовлення, а перші — й впливати на процес його розгляду і ви­конання;

• переглядати рахунки за комунальні та інші послуги, переві­ряти та оплачувати їх, оплачені квитанції автоматично нагрома­джуються і зберігаються на сервері;

• сплачувати податки, збори, штрафи;

• робити внески;

• купувати квитки;

• переглядати плани роботи та протоколи нарад державних органів, ознайомлюватись з проектами та ініціативами (можливо, представленими у вигляді презентацій) і брати участь в їх обго­воренні;

• переглядати персональну інформацію про державних служ­бовців (відомості, що не є приватними, — біографія, особисті або офіційні заяви, контактна інформація тощо);

• ознайомлюватися з новинами життя міста, регіону або дер­жави, з календарем майбутніх подій;

• переглядати закони, законопроекти, нормативні акти, муні­ципальні постанови;

• ознайомлюватись із результатами проведення виборів, ре­ферендумів тощо;

• вивчати звіти про роботу органів державної влади та про ре­алізацію окремих проектів;

• реєструвати скарги та ставити запитання. Такі можливості є додатковим засобом боротьби з корупцією. Скажімо, уряд Пакистану закликає громадян повідомляти анонімно про ви­падки хабарництва політиків, чиновників і бізнесменів через Wеb-сайт Національного бюро звітності;

• переглядати доступні робочі вакансії;

• ознайомлюватись зі звітами щодо дорожніх і транспортних

пригод;

• реєструвати об'єкти, що підлягають обліку, наприклад засо­би автотранспорту;

• робити запити на одержання або продовження терміну дії дозволів і ліцензій, виконувати відповідні платежі й одержувати необхідні документи;

• перевіряти списки виданих ліцензій;

• підписуватись до списків розсипки та одержувати електрон­ною поштою рахунки, строк оплати яких настав або пройшов, з гіперпосиланнями до процедур їх оплати; попередження про тимчасову недоступність окремих послуг; анонси нових послуг на сайті; інші повідомлення згідно з вибраними користувачем на­строюваннями.

У правоохоронних органах усього світу добре зарекомендува­ла себе практика прийому повідомлень від громадян через елект­ронну пошту та оголошення розшуку через спеціалізовані Wеb-сайти, на яких розміщуються записи та фотороботи злочинців, описи невпізнаних трупів, осіб, які пропали безвісти, а також орієнтування щодо злочинів, фотографії та описи предметів анти­кваріату, що розшукуються, тощо. Користувач може подивитись архів фотографій, заповнити форму заяви, якщо він упізнав зло­чинця, повідомити про злочин, який готується, одержати рекомен­дації щодо забезпечення безпеки («56 способів захистити дитину від злочину», «Ве е-wise» — «Будь е-досвідченим» та ін.). Існу­ють і міжнародні проекти такого роду (див., наприклад, сайт Інтерполу http://www.іntеrро1.іnt/ або сайт з розшуку педофілів http://www.реdоwаtch.оrg).

Адміністрування будь-якого Web-сайту дає змогу державним службовцям аналізувати звернення громадян і дії, що вони їх ви­конують, відвідуючи сайт.

Фахівці прогнозують, що незабаром цей список продовжить дистанційне навчання з предметів загальноосвітнього курсу, реєстрація шлюбів, голосування. Останнє може змінити саму природу державної влади. Наприклад, можна уявити прийняття важливих законів шляхом загального таємного волевиявлення в режимі реального часу на урядовому сайті або автоматичне подання законопроекту на розгляд законотворців (включення розгляду певної проблеми до порядку денного) після того, як за це проголосувала певна кількість виборців. Поява таких процедур може призвести до переростання концепції електрон­ного уряду (е-уряду) в концепцію електронної демократії (е-демократії).

А поки можна говорити про такі переваги від упровадження систем ЕК у роботу державних органів:

• зменшення витрат на операції і підвищення ефективності їх проведення та обліку;

• більша відкритість і прозорість органів державної влади;

• своєчасний та зручний доступ громадян до послуг держав­них установ і необхідної інформації;

• розширення і підвищення ефективності внутрішніх та зов­нішніх комунікацій;

• прискорення та поліпшення реагування на запити громадян;

• виключення необхідності для громадян проходити кілька адміністративних рівнів під час розв'язання своїх питань;

• зменшення штатів і спрямування їх до більш творчих задач;

• перехід до модернізованого безпаперового документообігу;

• своєчасне одержання платежів від населення.

Такі можливості особливо корисні для осіб, яким важко з тих чи інших причин звернутись до державних установ у приймаль­ний час (зокрема, таких, що працюють) і громадян, які тимчасово виїхали з місця постійного проживання.

Найбільш суттєвою хибою подібних проектів (і реалізова­них, і тих, що тільки розробляються) є те, що їх втілення у життя збільшить уже існуючий інформаційний розрив у суспільстві — вони торкаються лише тих громадян, які мають доступ до комп'ютера, підімкненого до Інтернет. Тому систе­ми ЕК мають упроваджуватись із забезпеченням рівних мож­ливостей з доступу до інформаційних ресурсів, що передбачає ліквідацію комп'ютерної неграмотності, роз'яснювальну робо­ту, надання пільгового доступу до Мережі. Останнє можна за­безпечити організацією муніципальних Інтернет-центрів, які надаватимуть безкоштовний доступ до регламентованих ре­сурсів. Подібні центри можуть створюватись на базі шкіл або публічних бібліотек. Безумовно, подібні заходи повинні бути складовими продуманої державної політики, в якій передбача­тимуться підходи до розв'язання фінансових, соціальних, юри­дичних та інших питань.

Цілий ряд проблем виникає і при організації державного Web-порталу на основі АSР — перспек­тивної технології спільного використання багатьма користувача­ми програмного забезпечення, встановленого на віддаленому Web-сервері. Сутність АSР полягає у розробці програмної заго­товки (програмного додатка, який користується попитом) і зда­вання її в оренду. На основі цієї заготовки орендатор легко може створити власний проект. Будь-яке АSР-рішення складається з франт-офісу — частини, яку бачать і з якою працюють відвідува­чі, та бек-офісу — системи адміністрування, доступної тільки ко­ристувачеві АSР-рішення (орендатору).

На ринок АSР-рішень виходять як спеціалізовані компанії, так і диверсифіковані корпорації. Вони мають пропозиції і для Державних установ. Основною перевагою АSР-рішень є їхня низька вартість — плата за користування АSР-рішенням і з послуги підімкнення до Інтернет замінює інвестиції в технічні забезпечення, а також витрати на розробку, адміністрування підтримку і модернізацію програмного забезпечення. Водночас при виборі АSР-провайдера особливої уваги потребують юридичні документи, які регулюватимуть відносини між розробником і орендатором, зокрема функціональні можливості АSР рішення та супутніх послуг, його характеристики, відповідальність сторін, ситуації, які можуть виникнути у процесі користування АSР-рішенням. Так, серйозні А5Р-розробники, колі йдеться про разовий платіж за користування АSР-рішенням, передають право власності на нього з можливістю перенесення;, на інший сервер. У разі надання посередницьких послуг при комунікаціях між урядом і громадянами виникають також по­літичні та етичні питання — забезпечення секретності інфор­мації, що передається, регулювання доступу провайдерів до приватної інформації громадян, залежність держави від приват­них компаній, деякі з яких цілком можуть перейти у власність іноземних інвесторів.

Сьогодні Інтернет не тільки надає будь-якому індивіду мож­ливість обмінюватись інформацією з будь-якою людиною у будь-якому куточку світу, що робить неістотною відстань (а на цьому, зокрема і базується електронна комерція). Новітні інформаційні технології дають змогу розширити бізнес-процеси за межі ком­паній і з'єднати їх через Мережу.

Необхідність співпраці економічних суб'єктів диктується су­часними реаліями:

• нові продукти стають дедалі складнішими і містять все біль­ше високотехнологічних компонентів, тому компанії не можуть розробляти їх поодинці;

• у процесі спільного виробництва нових продуктів компанія може дістати доступ до новітніх технологій і знань;

• нові ринки можуть досліджуватись колективно;

• співпраця зменшує ризик кожного окремого учасника.

У відповідь на вимогу часу поряд із традиційними формами міжорганізаційного співробітництва (спільні підприємства, стра­тегічні об'єднання тощо) з'являються нові, зокрема — віртуальні підприємства.

Віртуальне підприємство являє собою сукупність незалеж­них економічних суб'єктів, що об'єднуються для досягнення певної мети (виконання певного завдання), і має такі характе­ристики:

• тимчасовість;

• гнучкість, можливість швидкого утворення, переструктурування і розформування у потрібний час;

• невелика інфраструктура або її відсутність;

• сильна залежність від телекомунікацій — організація групо­вої взаємодії фахівців у середовищі комп'ютерних мереж і про­грамного забезпечення колективної роботи різних класів;

• розподіленість центрів відповідальності, прийняття рішень

на всіх рівнях управління;

• здатність реагувати в режимі реального часу на зміни в се­редовищі, умовах конкуренції або в потребах споживачів.

Варто зазначити, що віртуалізації підлягають не лише комер­ційні підприємства, а й державні організації та установи.

Законодавчі та політичні питання, економічний розвиток, охо­рона здоров'я, соціальний захист громадян, забезпечення закон­ності і правопорядку, розбудова ринкової інфраструктури — усі ці та багато інших проблем потребують взаємодії різних гілок; влади, міністерств і окремих органів державного управління. Во­ни узгоджують між собою окремі заходи, спільно приймають рішення, разом реалізують проекти і програми, обмінюються до­свідом. Водночас можна спостерігати потоки управляючої інформації від центральних органів влади до місцевих і переда­вання звітів та даних спостережень у зворотному напрямку.

У цілому можна констатувати, що концентрація на обробці; різного роду інформації у процесі державного управління ство­рює передумови для впровадження нових технологій. У свою чергу, автоматизація бізнес-процесів та інтеграція даних і спільне їх використання набувають все більшого значення для адмініст­рування, прийняття рішень і надання послуг і стають критичними для організації зв'язків між урядовими та іншими організаціями з одного боку, між державою та громадянами — з іншого. Глобалі­зація зумовлює справедливість вищесказаного і для міждержав­ного рівня хоча б у сфері боротьби зі злочинністю і тероризмом.

Із цього погляду створення «віртуального уряду» («електрон­ного уряду», «е-уряду», системи G2G) є адекватним технологіч­ним рішенням, яке доповнює інші види участі держави в елект­ронній комерції.

Очевидно, що створення віртуального підприємства розпочина­ється з автоматизації бізнес-процесів окремої структури або кіль­кох рівнів управління. При цьому наголос робиться на інтеграції даних з різних баз. Інтегровані дані стають доступними не тільки для співробітників, а й для зовнішніх користувачів, які одержу­ють доступ до них через Web. Відповідні додатки надають до­ступ до інформації згідно зі встановленими бізнес-правилами і подають її у вигляді, прийнятному для користувачів. Бізнес-правила і визначають тип взаємодії. Так, центри електронної тор­гівлі для державних установ, які дають змогу постачальникам і покупцям збиратись в он-лайновому режимі і купувати/про­давати необхідні товари, можна вважати і прикладом системи В2G, і прикладом створення простих віртуальних підприємств.

Головними перевагами віртуальних підприємств як форми міжорганізаційного співробітництва є їх динамічність, незалежність від галузевих або відомчих бар'єрів, поєднання географічно-віддалених суб'єктів. Завдяки своїй здатності створювати та експлуатувати більш новаторські та цілеспрямовані служби за менших капіталовкладень, в більш стислі строки і зі значно меншим фінансовим ризиком, вони мають величезні перспективи поширення. Одним із наслідків цього процесу стане нестабіль­ність економічних суб'єктів — передбачаються часті випадки створення і ліквідації підприємств зі швидким переміщенням працівників з одного підприємства на інше. Затребуваність і під­приємств, і окремих працівників на ринку буде прямо пов'язана зі здатністю ефективно надавати і просувати спеціалізовані по­слуги з постійним їх удосконаленням. Очевидною стає немину­чість зміни психології і діяльності персоналу. Уже сьогодні ця тен­денція чітко виявляється під час створення віртуальних офісів.

Віртуалізація офісу, тобто залучення «віддалених» співробіт­ників, які взаємодіють через Інтернет, є наступним кроком після створення інтранет із внутрішньофірмовими чатами, дошками оголошень, внутрішніми дискусійними форумами тощо. На спе­ціальному сервері, який надає послугу «віртуальний офіс», ство­рюється модель фірми — розміщуються певні ресурси і встанов­люються правила доступу до них співробітників і, можливо, сторонніх осіб (клієнтів, замовників, постачальників і т. ін.). Та­ким чином простір офісу поділяється на «кімнати», в яких спів­робітники спілкуються, обговорюють проблеми, консультуються один з одним, користуються службовою інформацією з бази да­них. У всіх «кімнатах» створюються спеціальні форми, які полег­шують процес діловодства — заповнюючи їх, співробітники мо­жуть надавати стислий опис документа, вказувати строки вико­нання, визначати область його дії і статус. Для кожної «кімнати» призначається менеджер, який має координувати роботу інших і контролювати документообіг в цілому.

Для створення віртуального офісу існують серйозні передумови:

• економічна вигода — віртуалізація передбачає зменшення деяких накладних витрат — на орендну плату за приміщення, оргтехніку, відрядні, міжміські переговори тощо;

• підвищення ефективності роботи — співробітники не витра­чають час на переїзди, скорочуються невиробничі витрати часу, прискорюється вирішення проблем (консультації, наради, пере­говори відбуваються в он-лайновому режимі).

У свою чергу, працівники можуть раціонально планувати свій час і працювати за сумісництвом, не виходячи з дому, при кра­щих можливостях працевлаштування (географічна віддаленість роботодавця вже не має значення).

Така модель організації праці у першу чергу, приваблива для компаній і фахівців, професійна діяльність яких пов'язана з комп'ютерами і телекомунікаціями: програмістів і Web-дизайнерів, рекламних контор і дизайн-бюро, маркетингових агентств і мережних мас-медіа.

Водночас масове поширення такої практики гальмується пев­ними проблемами. По-перше, далеко не всі потенційні вітчизняні «віддалені» працівники забезпечені комп'ютерною технікою, а недосконалість і дорожнеча зв'язку ставить під сумнів економіч­ну ефективність подібних проектів. По-друге, перехід до віртуаль­ного офісу вимагає зміни всієї політики фірми — дистанційна фор­ма трудового процесу вимагає або повної довіри до співробіт­ників (якщо вони зарекомендували себе як висококваліфіковані і дисципліновані фахівці), або жорстко регламентованої системи управління. По-третє, віртуалізація вимагає продуманої системи комунікацій — керівник має чітко і повно формулювати завдан­ня, перевіряти його виконання своїми підлеглими, вказувати на помилки і недоробки в «письмовій» формі. Вчетверте, віддалена взаємодія висуває виключні вимоги до розвитку колективної мо­тивації, самоконтролю, ініціативності, відповідальності, спромож­ності самостійно виробляти і приймати рішення. По-п'яте, відсут­ність безпосередніх контактів, спілкування, обміну інформацією (навіть якщо вона не стосується безпосередньо службових обов'язків) негативно вливає на мотивацію людини, її ставлення до роботи, а можливо, і на якість результатів.

Дата добавления: 2014-01-04