Процесуальне право. Відбувались часті реорганізації судів, проводились судові реформи, однак суди ще не відокремлювались від адміністрації

Відбувались часті реорганізації судів, проводились судові реформи, однак суди ще не відокремлювались від адміністрації. В Україні існували 2 форми процесу: обвинувально-змагальний і слідчо-інквізиційний. Ще не було чіткого розмежування між кримінальним і цивільним процесом, хоча вже прослідковувалась тенденція розгляду цивільних справах в обвинувально-змагальному, а кримінальних – у слідчому процесі. На початку 18 ст. процес був здебільшого гласним і відкритим – у ньому могли брати участь сторонні особи, які висловлювали свою думку щодо справи, порушували клопотання; та згодом поширились закриті процеси, особливо кримінальні.

За судовою практикою до початку 18 ст. усе населення України вважалось правоздатним, та за Литовськими Статутами неправоздатними були невільники (“баніти”), “безчесні”, “прокляті”; а за давніми нормами не визнавались дієздатними діти, марнотратники, психічно хворі, німі, незаміжні жінки без опікунів, а також залежні селяни, якщо їх пан не виступав їхнім “асистентом”.

Процесуальними сторонами були особи, які виступали у судовому процесі з вимогами або захистом від претензій; вони брали участь у розгляді цивільних і кримінальних справ. Притому, сторона, яка ставила вимогу, називалась “повід”, “актор”, “кредитор”, “інстигатор”, “скривджений”, “скаржлива сторона”, “чолобитник”, “доноситель”; а сторона, яка захищалась, - “возвана”, “злодійська”, “відвітна”; з 18 ст. поширились терміни, відповідно, “ позивач ” і “ відповідач ”.

Недієздатні особи, позивач та будь-який інший учасник процесу мали свого представника на суді – “прокуратора”, “патрона”, “адвоката”, “повіреного”, “пленіпотента”. Професійні адвокати за судовою реформою 1763 р. називались присяжні повірені. Після скасування Гетьманщини при Генеральному військовому суді діяли 4 призначені адвокати, а за ордером ІІ Малоросійської колегії 1767 р. адвокатів було уведено до складу нижчих судів.

Позов, позовна скарга спершу подавались усно і у цивільних, і у кримінальних справах, а за розпорядженням Д.Апостола – у письмовій формі. З подачею позова, де вказувались предмет спору або наявні докази вчинення злочину, починалась судова контраверсія. Попереднє слідство здійснював сам позивач-потерпілий, а у кримінальних справах, які стосувались інтересів держави, - судові органи (суддя збирав у “добрих людей відомості про особу злочинця, робив необхідні письмові запити у місцеві судово-адміністративні органи і до осіб духовного сану тощо); слідчі дії називались “ шлякування ”. Потерпілий мав повідомити про правопорушення у найближчу державну установу, у пізніший період - у суд; повідомлення реєструвалось у спеціальній книзі. Опісля потерпілий публічно оголошував про вчинений злочин чи заподіяну йому шкоду і шукав свідків, опитуючи усіх, хто міг щось знати про злочин. Якщо злочинець залишив слід, починалось його переслідування – “ гоніння ”, “ гонитва ”; потерпілий мав право сам захопити злочинця “на гарячому” і привести його до суду. На вимогу судді місцева влада проводила розшук чи обшук, а потерпілий разом з понятими робив “трус села”. Суди вживали до злочинця запобіжні заходи – брали під варту, накладали арешт на його майно.

Після розшуку і встановлення вини злочинця віддавали до суду, і починався судовий розгляд. Судочинство було усним – у суді вживалась, здебільшого, українська мова, та з середини 18 ст. на Лівобережній Україні поширилась російська мова, тож нею почали складати протоколи судових засідань, ведення яких було обов`язковим, і які за інструкцією Д.Апостола підписували усі члени суду, а з 1783 р. було уведено канцелярське судочинство, відтак, судовий процес вівся суворо “за формою”. Розгляд справ у суді починався з перевірки присутності сторін. Злісне ухилення відповідача від явки до суду призводило до повного задоволення позову потерпілого. Сторони були зобов`язані у процесі судових виступів і упродовж наступних 3 днів викласти усе на папері і обмінятись копіями документів; притому, відповідач мав дати пояснення і визнати позов або подати докази на заперечення позову. Сторони могли примиритись, але лише до судового засідання і лише, якщо відповідач визнавав себе винним.

Опісля відбувався допит і дослідження доказів, до яких належали власна заява, покази сторін, покази свідків, речові докази, документи, висновки експертів (інститут судово-медичних експертів офіційно був створений у 70-х рр.18 ст.). Свідків (не менше 2, притому не родичів і не зацікавлених у судовому спорі) приводили до суду сторони. Законодавство і судова практика розрізняли свідків звичайних – приватні особи, зацікавлені у справі, які свідчили про пов`язані із нею факти, та офіційних – теж зацікавлені у справі особи, які перебували при суді, - розшукувач і возний. Правдивість показів сторін і свідків забезпечувалась присягою чи співприсяжництвом; притому, сторона, яка відмовлялась від присяги, програвала справу. Часто суд вдавався до закладу – “ викидщини ” – коли сторона, яка прагнула переконати у власній правоті, виставляла певну суму грошей чи пропонувала ушкодити їй здоров`я і навіть позбавити життя, якщо вона виявиться неправою; притому, предмет закладу надходив на користь адміністрації чи суду. У кримінальних справах для отримання показів обвинуваченого чи свідків застосовувались побиття і тортури (катування) у вигляді “проби”, “квестії”, “муки”, для чого існували спеціальні кати; від них звільнялись шляхта, духовенство, урядовці вищих рангів, божевільні, старші понад 70 р., малолітні, вагітні жінки. Після 1716 р. подавання і дослідження доказів у судах України регулювалось нормами “Короткого зображення процесів”.

Судовий процес завершувала судова постанова – “ декрет ”; у 18 ст. вирок у кримінальних справах почав називатись “ твердження ”, постанова у цивільних справах – “ рішення ”, а поза тим суди приймали різні постанови, що стосувались окремих питань судочинства. Усі судові постанови приймались більшістю голосів членів суду, і спершу виносились усно, а пізніше записувались у судові книги.

Незадоволена вироком чи рішенням суду сторона могла порушити клопотання про їх скасування, для чого використовувались звичайні правові засоби (скарга на суддів, апеляція), які застосовувались, коли судова постанова ще не набрала чинності, і надзвичайні (відновлення розгляду справи), які впроваджувались після набрання поставовою чинності. Скарга на суддів подавалась до вищого суду; вона містила відомості про те, що вони, зловживаючи посадовим становищем, винесли неправомірне рішення. Верховний суд міг скасувати скаргу чи задовольнити її; якщо рішення скасовувалось, на суддів покладався обов`язок відшкодувати усі судові витрати. Незадоволена вироком чи рішенням сторона мала заявити про свій намір подати апеляцію і вказати причини оскарження; апеляція подавалась у 10-денний строк після винесення судової постанови. Розглядом справи в апеляційному порядку встановлювалась обгрунтованість постанови суду першої інстанції і, якщо в ній були відсутні записи про покази відповідача, безпідставно відкидались докази або вона була прийнята з порушенням процесуальних норм, тоді визнавалась необгрунтованою; та здебільшого апеляційна інстанція залишала скарги без задоволення. Скасовуючи рішення чи вирок, апеляційна інстанція могла вносити до них значні зміни, навіть прийняти нову постанову, а також надіслати справу на новий розгляд. Відновлення процесу було надзвичайним засобом перегляду рішення чи вироку. Головною його причиною було виникнення обставин, які раніше не були відомі суду, сторонам і їх представникам; зокрема, процес відновлювався при встановленні факту зловживання суддів та інших учасників процесу.

Судові рішення виконували місцеві уряди або самі суди, а з 18 ст. – службовець суду возний. Вироки виконував кат (“містр”), а іноді самі засуджені.

Дата добавления: 2014-01-04