Характеристика існуючих систем управлінського обліку за ознакою повноти включення витрат у собівартість

Методи обліку витрат, що використовуються в системі контролінгу

Види систем управлінського обліку

Існуючі методи управлінського обліку можна класифікувати за різними ознаками (рис. 6.1.)

Рис. 6.1. Класифікація методів управлінського обліку.

Коротка характеристика існуючих систем управлінського обліку наведена в табл. 6.3.

Таблиця 6.2.

Назва	Основні риси	Переваги	Недоліки
За повнотою включення витрат у собівартість
А. Облік за повною собівартістю	Собівартість продукції включає всі витрати підприємства, причому постійні витрати розподіляються обраній базі	- вичерпна інформація про повну собівартість продукції; - відповідність вимогам нормативних актів з фінансового обліку та оподаткування.	Недоліки, що не дозволяють виділити релевантні для прийняття управлінських рішень витрати: - неможливість проведення аналізу, контролю і планування витрат внаслідок недостатньої уваги до характеру поведінки витрат в залежності від обсягу випуску продукції (постійні витрати в обліку розглядаються як змінні); - втрата об’єктами калькуляції індивідуальності внаслідок використання загальних баз розподілу; - включення до собівартості продукції витрат, які не пов’язані безпосередньо з її виробництвом; в результаті – викривлення показника рентабельності окремих видів продукції (залежить від вибору методу розподілу постійних витрат); - в калькуляції ціни з самого початку передбачається плановий прибуток, тоді як насправді потрібно усунути лише ризик збитків.
1. Облік за фактичною собівартістю 1.1. Базовий варіант	Фактичні витрати відображаються без будь-яких коригувань: Зф = Qф Цф, де Зф – фактичні витрати; Qф – фактична кількість Цф – фактична ціна	Простота	- відсутність нормативів для контролю якості використаних ресурсів і цін на них; - відсутність можливості причин відхилень; - складність процедури розрахунку фактичних цін при обміні послуг між підрозділами; - «стрибки» собівартості внаслідок неможливості створення резервів (наприклад, на виплату відпускних); - трудомісткість перерахунку цін на кожну одиницю використаних ресурсів; - необхідність розрахунку собівартості кожної партії виробів, що при масовому виробництві є трудомістким.
1.2. В цінах минулого періоду	З = Qф Цмп + В, де З – витрати; Qф – фактична кількість Цмп – середня ціна минулого періоду; В – відхилення витрат за рахунок цін	В порівнянні з А.1.1.: - спрощення порівняння витрат за різні періоди; - можливість контролю; - спрощення ведення обліку (немає необхідності щоразу розраховувати фактичну ціну)	- використання в якості нормативу середньої ціни за минулий період, що суперечить цілям підприємства і ускладнює контроль; - відсутність нормативів по кількості використання ресурсів; - «стрибки» собівартості внаслідок неможливості створення резервів;
1.3. В планових цінах	Прямі витрати відображаються в планових цінах. Відхилення прямих витрат від запланованого рівня списується в кінці періоду. Планування постійних витрат відсутнє. Розрахунок проводиться за такими формулами: Ззф = Ззп+Вз ‑ Вкп де Ззф, Ззп – фактичні і планові витрати на зарплату; Вз, Вкп – відхилення, викликані зміною середньої ставки зарплати і чисельності персоналу; Змф = Змп+Вq – Вц де Змф, Змп – фактичні і планові витрати на матеріали; Вq Вц – відхилення, викликані зміною кількості матеріалів і зміною цін на матеріали.	В порівнянні з А.1.1.: - усунення коливання цін (у випадку прямих витрат); - можливість порівняння витрат різних періодів; - можливість планування прямих витрат; - можливість порівняння фактичних і планових значень (але тільки для прямих витрат)	- відсутність можливості контролю і аналізу відхилень непрямих витрат; - «стрибки» собівартості внаслідок відсутності резервування.
2. Облік за нормативною собівартістю	Під нормативними затратами розуміють: середнє значення за минулі періоди; скориговане середнє значення (по екстраполяції, з поправками на зміну технології тощо). При даному методі використовують різні нормативи, зокре­ма: лише за кількістю, лише за цінами, за кількістю і цінами одно­часно.	• можливість контролю (зіставлення фактичних значень з но­рмативними); • можливість аналізу причин відхилень; • прискорення підрахунку затрат(затрати за кожним центром і за кожним носієм розраховуються незалежно один від одного, а значить, можливе одночасне проведення підрахунків); • відсутність необхідності калькулювання собівартості за ко­жною партією зокрема; згладжування коливань собівартості за рахунок можливос­тей резервування.	Невідповідність норму­вання «від досягнутого» або за екстраполяцією вимогам ниніш­нього дня, а також відсутність обґрунтування коригувань серед­ніх значень, що знижує точність планування та перешкоджає ефективному контролю.
2.1. З фіксованим обсягом випуску продукції.	Нормативи тут встановлюються безвідносно до обсягу діяльності, обліковуються цінові та кількісні відхилен­ня, здійснюється розрахунок відхилень за такою методикою: — визначаються ставки нормативних затрат (Сн): СН = 3Н:КН, де 3н — нормативні затрати; Кн — нормативна кількість. — визначаються розрахункові нормативні затрати (31ф): 3нР=Сн-Кф, де Кф — фактична кількість. — визначаються відхилення (В): В=3ф-Знр, де Зф, Знр — фактичні і розрахункові нормативні затрати.	Відносна простота та відсут­ність необхідності класифікації затрат.	· відсутність ефективного контролю через ігноруван­ня характеру залежності затрат від обсягу випуску продукції · даний варіант діє лише при заданому обсязі, а також те, що відхилення за рахунок зміни обсягу не враховуються.
2.2. З обсягом випуску продукції, який змінюється	— нормативи змінних затрат встановлюються на одиницю об­сягу, а нормативи постійних затрат — на весь обсяг; — враховуються відхилення за ціною, за кількістю, за обсягом; — алгоритм розрахунку наступний: 1.Затрати поділяють на постійні і змінні. 2.Розраховують ставку нормативних змінних затрат (Сн,м): Сн зм Зн зм: Он, де 3н зм — сумарні нормативні змінні затрати, Он — нормативний обсяг випуску. 3. Розраховують ставку нормативних постійних затрат: Сн пост ^— Зн пост • Он, Де Зн пост — сумарні нормативні постійні затрати. 4. Розраховують ставку нормативних затрат для нормативного обсягу (Сн): Сн ^— Сн пост + Сн м 5. Визначають розрахункові нормативні затрати на фактичний обсяг випуску (Знр): Знр = СнОф, де Оф — фактичний обсяг. 6. Розраховують сумарне відхилення затрат (В): В = 3ф-3нр, де Зф — фактичні затрати. 7. Визначають нормативні затрати на фактичний обсяг випуску (3н): Зн= ЗНПОсг + 3н зм 8. Визначають відхилення затрат, яке викликане зміною цін на ресурси і норм витрачання ресурсів (Вцп): ВЦН = 3Ф-3н, 9. Розраховують відхилення, яке викликане зміною обсягу випуску (В0): В0=3н-3нР	Враховується характер поведінки за­трат залежно від обсягу, чим саме забезпечується більш точний розрахунок і надається інформація для оперативного управління. Порівняно з фіксованим обсягом випуску продукції, при да­ному варіанті обліку покращуються можливості для контролю, а також має місце врахування відхилень за рахунок обсягу.	Більша скла­дність у порівнянні з фіксованим обсягом випуску, а також те, що має місце однаковий підхід щодо визначення постійних і змінних затрат (при коригуванні на зміну обсягу постійні затрати розгля­даються як змінні), що веде до викривлення результату.
3. Облік за плановою собівартістю («ста н д а рт-кости н г»)	Планові величини базуються не на минулому до­свіді, а на прогнозах на майбутнє; прямі змінні затрати плану­ються за видами продукції, а інші— за центрами затрат; плануються і ціни, і кількість.	Аналогічні тим, що властиві об­ліку за нормативною собівартістю. Окрім цього, більш глибока обґрунтованість планових величин у порівнянні з нормативними забезпечує в умовах даного методу збільшення точності прогно­зів та ефективності контролю.	відносна складність
3.1. З фіксованим обсягом випуску.	аналогічний обліку за нормативною собівартістю з фіксованим обсягом випуску; відмінність полягає лише у тому, що замість нормативних застосовуються планові величини	Відносна простота, а також відсут­ність необхідності класифікувати затрати	ті, що належать до обліку за нормативною собівартістю з фіксованим обсягом випуску
3.2. З обсягом випуску, що змінюється	аналогічний обліку за нормативною собівартістю з обсягом випуску, що змінюється; відмінність зводиться до того, що замість нормативних використовуються планові величини.	— враховується характер поведінки затрат залежно від обсягу, що забезпечує високу точність результатів розрахунку і надаєть­ся інформація для оперативного управління; — порівняно з варіантом фіксованого обсягу випуску, тут по­кращуються можливості контролю; — враховуються відхилення за рахунок обсягу.	ідентичні до тих, що характерні для методу у цілому та для обліку за нормативною собівартістю з об­сягом випуску, що змінюється.
Б. Облік за неповною (вкороченою) собівартістю	на об'єкт калькулювання (продукцію, центр затрат тощо) відносяться лише ті затрати, які при вибраному під­ході розглядаються як такі, що безпосередньо зв'язані з даним об'єктом.	1. Фінансовий результат по всьому підприємству і за окреми­ми видами продукції не залежить від вибору методу розподілу постійних затрат; 2. Можливість порівняння собівартості різних періодів лише в частині релевантних витрат; як наслідок — зміна структури під­приємства, пов'язані з цим нерелевантні, непідконтрольні затрати не впливають на результат порівняння; 3. Врахування характеру поведінки затрат залежно від обсягу випуску продукції(виконання робіт); 4. Внаслідок врахування характеру поведінки затрат залежно від обсягу можливі: — аналіз причин відхилень; — оцінка мінімального критичного обсягу виробництва; — оцінка ризику; — планування затрат і результатів; — оптимізація обсягу виробництва; — оптимізація структури випуску; — ціноутворення у короткому періоді; — контроль; — вияв причинно-наслідкових зв'язків, тобто «важелів» управ­ління витратами.	має місце при цьому занижена собівартість запасів, а також труднощі у розподілі постійних і змінних затрат (у довгостроковому пері­оді усі затрати перетворюються на змінні).
1. Простий «директ-костинг»	1. Поділ затрат на змінні і постійні (фіксується або у класифі­кації видів затрат, або у класифікації центрів затрат); 2. На продукцію відносяться лише змінні затрати, а на центр затрат відносяться лише змінні затрати на ведення основної дія­льності даного центру затрат; 3. Прибуток вираховується як різниця, з одного боку, суми ціни певного виду продукції і змінних затрат на одиницю да­ного виду продукції, а з другого боку, — величини постійних затрат; 4. По кожному виду продукції обчислюється сума покриття (маржинальний дохід, маржинальний прибуток) як різниця ціни реалізації та змінних затрат на одиницю продукції; 5. Додаткові можливості: — розрахунок планового і фактичного маржинального прибу­тку (доходу); — розрахунок суми покриття по внутрішньофірмовому оборо­ту (з використанням відповідних трансфертних цін); — встановлення мінімально допустимого маржинального прибутку (доходу); — багаторівневий «директ-костинг».	- відносна простота (немає необхідності розподілу постійних затрат на продукцію і на центри затрат); - інформація для ціноутворення у короткостроковому періоді (нижня границя ціни у короткостроковому періоді дорівнює змінним затратам)	— відсутність інформації для ціноутворення у довгостроково­му періоді; — ринкова ціна на продукцію не завжди відома, що веде до труднощів у плануванні маржинального прибутку (доходу), — можлива нелінійна функція затрат, — наявність серед постійних затрат таких, які можна безпосе­редньо віднести на конкретний виріб.
2. Облік покриття постійних затрат	1. Затрати поділяють (за принципом їх віднесення на об'єкти калькулювання) на прямі і непрямі, а також на постійні і змінні. 2. Звіт про прибутки і збитки має такий вигляд: В-П = ВЧ СПІ = Вч - Ззм вир СПІІ = СПІ - Ззм гр. Пр - СПІІ - Зпост, де В — виторг; П — податки; Вч — чистий виторг; СПІ, СПІІ — суми покриття І і II відповідно; Ззм вир, Ззм гр. — змінні затрати виробу і групи виробів; 3П0Ст — постійні затрати; Пр — прибуток. 3. Постійні затрати за необхідності можна поділити на групи (постійні затрати виробу, групи виробів, центру відповідальності, підприємства в цілому) і вирахувати відповідні суми покриття. 4. Можливі й інші варіанти класифікації затрат, наприклад, на грошові і негрошові.	• Наявність інформації для ціноутворення у короткостроко­вому і довгостроковому періодах. • Наявність інформації для аналізу інвестицій (релевантними для прийняття інвестиційних рішень затратами можна вважати прямі затрати на виріб, на групу виробів і деколи постійні затра­ти центру затрат). • Наявність інформації для оптимізації обсягу виробництва в умовах ресурсних обмежень (максимізація сумарного маржина­льного прибутку). • Наявність інформації для вибору технологічного процесу і способу організації виробництва. • Наявність інформації для контролю, планування затрат і ре­зультатів. • Знаходження критичного обсягу виробництва (у коротко­строковому і довгостроковому періодах) з метою оцінки ризику. Зменшення ступеня недооцінки запасів порівняно з простим «директ-костингом».	—не завжди легко можна здійснити виділення групи виробів; — у собівартість продукції включаються прямі постійні затра­ти, які насправді виникають не внаслідок виробництва продукції, а служать для підтримки виробничих потужностей у робочому стані. У зв'язку з цим даний метод зближується з обліком за по­вною собівартістю; — складність класифікації затрат.
3. Облік покриття постійних затрат з відносними прямими затратами	1. Розробляється ієрархія об'єктів затрат, яка включає в себе напрямки діяльності, центри відповідальності, види затрат, види продукції, причому усі затрати є прямими для будь-якого об'єкта. 2. Затрати поділяють на такі групи: — прямі і непрямі для заданого об'єкта (наприклад, продукція, центр затрат); — постійні і змінні щодо обсягу діяльності; — грошові і негрошові; — за факторами, які визначають величину затрат(наприклад, чисельність персоналу, виробничі площі).	— відсутність необхідності розподілу непрямих постійних за­трат; — усі затрати розглядаються як прямі, що дає більші можли­вості для контролю; — наявність інформації для оптимізації структури випуску в умовах обмежених ресурсів.	— важко здійснювати оцінку запасів; — не завжди можна знайти об'єкт обліку, для якого затрати є прямими; — складність методу.
4. Облік планових граничних затрат	• Даний метод обліку затрат на відміну від усіх попередніх ці­єї системи використовує не фактичні, а планові значення. • На відміну від обліку за повною плановою собівартістю фак­тичні затрати порівнюються з плановими лише у змінній, але не у постійній частині. • Порівняння планових і фактичних значень здійснюють та­ким чином: 1. Розраховують планові затрати за центрами затрат. 2. Планові затрати поділяють на постійні і змінні. 3. Планову ставку змінних затрат обчислюють за формулою: Сп зм = Зпзм • Ом, де 3п зм — планові змінні затрати, Ом — плановий обсяг. 4. Розрахункові планові змінні затрати визначають за формулою(Зрп): Зрп = Сп,м-Оф, де Оф — фактичний обсяг. 5. Відхилення за рахунок норм і цін обчислюють за формулою (Вн ц): Внц=Зф-Зрп, де Зф, Зрп — фактичні і розрахункові планові затрати відповідно. 6. Проводять аналіз постійних затрат. Визначають продуктивні постійні затрати: Зп пРод ^= Зпп Оф: Оп, де 3пп — планові постійні затрати, Оф, Оп — фактичний і плановий обсяги відповідно. 7. Визначають непродуктивні постійні затрати (ЗП Непрод): Зп непрод = Зпп: Оп (Оф -»Оц) 8. Відхилення постійних затрат не відносять на конкретні центри затрат, а списують на результати діяльності усього підприємства. До складу собівартості продукції включають лише змінні за­трати.	розширення можливостей для контролю порівняно з простим «директ-костингом» та зрозумілість й наочність.	Ті ж що і в простому «директ-костингу»

Дата добавления: 2014-01-04