Вчення Вселенської Церкви щодо впливу людини на природу

Антропоцентричні та антиантропоцентричні екологічні теорії

На сьогодні є різні думки щодо ролі людини у світі природи. Ми говоримо про те, що людині належить центральна роль у природі. Чому? Бо вона онтологічно відрізняється від решти природних сотворінь.

Антропічний принцип – розглядає людину не лише як частину природи, а як єдине буття, спроможне опанувати внутрішню пізнаваність Всесвіту.

Тут людина займає центральне місце відносно всіх інших складових природи (живої і неживої).

Протягом історії маємо змогу прослідкувати як цей принцип часто переростав у жорстокий утилітарний антропоцентризм. Коли людина відокремлювалась від всієї природи (ізолювалася), а природа розглядалася лише як предмет для задоволення потреб людини. «Природа не храм, а майстерня і людина в ній господар» (І.С. Тургенєв. Батьки і діти). Природа розглядалася як така, що має бути вдосконалена людиною і у своєму оновленому вигляді повинна свідчити про тріумф людини на землі. Дана позиція була панівною в радянські часи. До сьогодні ми бачимо використання природного середовища без огляду на наслідки.

На сьогодні існує й інший погляд на роль людини. Спостерігаємо за розвитком різних антиантропоцентричних теорій. Вони базуються на запереченні центральної ролі людини. Виникли вони і як спроби знайти відповідь на складні запитання, пов’язані із забрудненням навколишнього середовища. Ці теорії підкреслюють залежність людини від природи і одночасно зводять людину до простої складової світу природи, заперечують її духовність (людина нічим не відрізняється від вовків, плазунів...). Людина наділяється тією самою моральною вагою, що й інші складові. Таке бачення покладене в основі екологічної етики.

Серед найпоширеніших сьогодні антиантропоцентричних теорій в екології є:

Екофемінізм, етика прав тварин, етика землі, біоцентризм (самостійна праця -

Очевидно, що заміна «жорсткого» антропоцентризму більш органічною моделлю зв’язку людина-середовище (а всі ці теорії говорять про залежність людини від природи) має свої переваги, сприяючи охороні природного середовища. Однак приписування внутрішньої цінності не-людським істотам, стверджуючи, що всі живі істоти наділені однаковою моральною цінністю, ми лише поглиблюємо проблему. Адже може дійти до того, що людина, не лише нейтралізується, а й усувається. Тоді постає питання: хто, окрім людини може захистити природу?

Для того, щоб скласти правильне уявлення про відношення в системі «людина – природа» не потрібно створювати нову етику, відмінну від традиційної. Легше доповнити традиційну новими науковими та культурними здобутками. Треба лише пам’ятати, що людина відіграє у світі визначну роль. Ця роль базується на онтологічній відмінності людини від решти творінь ― її духовності, що і підносить її на вищий рівень. «Однак ця вищість не звільняє людину від її обов’язку поважати природу, а навпаки, наділяє її таким обов’язком» (Біоетика, с. 102).

Екологічна католицька етика розвивається в руслі антропоцентричних теорій зі своїм власним підходом, який глибоко відрізняється від усіх інших.

Важливим є намагатися відновити рівновагу в природі не шляхом прирівнювання людини до інших форм буття, а потрібно змінити спосіб мислення людини і її ставлення до всіх не-людських істот.

Християнин, вірячи в Бога Творця, розуміє природу, яка його оточує, як Боже створіння. Таке бачення природи є кардинально іншим, аніж бачення її як просто продукту еволюції.

Будь-яке Боже творіння є добрим і має своє призначення. В Святому Письмі не одноразово говориться: „І побачив Бог, що воно добре” (Бут 1-2). Отож, вся довколишня природа є добре продуманою Творцем. Навіть якщо нам здається що щось зовсім непотрібне чи зайве в цьому світі (віруси, бактерії, шкідники, паразити тощо).

Згідно з персоналістичним трактуванням, особа повинна брати на себе відповідальність за стан довкілля, долю тварин та рослин. І ця відповідальність повинна бути як у найближчому часі, так і в проекції на майбутнє.

Виходячи із сказаного антропоцентричний підхід повинен зберегти за людиною роль охоронця з великою відповідальністю. Це і є принципом католицької етики.

«Людина має нести особливу відповідальність за життєве середовище, тобто за те Творіння, яке Бог поставив на службу її особистій гідності, гідності її життя: і це стосується не лише сучасного покоління, а й усіх наступних» (Evangelium Vitae, 42).

Все своє добре створіння у всій його різноманітності Бог доручає людині. Людина, яка створена на образ і подобу Творця, „покликана бути добрим управителем і садівником у світі Божого створіння” (Життя у Христі №365). Творець надає людині право „порати і доглядати” (Бут 2:15). Людина повинна панувати як пастир, який повинен забезпечити те, щоб отара розвивалася. А це означає доглядати з турботою. Це передбачає також бережливе ставлення по відношенню до всього що створене Богом. Людина повинна хотіти співпрацювати з Божими творіннями.

Панування світом для людини повинно передбачати відповідальність. Тільки та людина буде відповідально панувати, котра слухає Бога і дотримується встановленого Ним порядку в світі створінь. А також дотримується визначеної Творцем мети.

Гріх – відчуження людини від Бога. Ігноруючи Божі вимоги та встановлений Богом об’єктивний порядок людина з егоїзмом та по-споживацьки відноситься до створіння. При цьому людина деградує сама та проводить деструкцію свого довкілля. Можемо говорити що така людина чинить екологічний гріх.

Екологічний гріх полягає в екологічно безвідповідальній поведінці людини стосовно Бога Творця. Це тяжкий гріх, оскільки йдеться про злочин проти життя сучасної земної цивілізації та життя майбутній поколінь.

Людина своєю екологічно шкідливою поведінкою руйнує цілісний організм Божого створіння. Але вона також є його невід’ємною частиною. Тому людина грішить не тільки стосовно створіння але також стосовно самої себе та Бога.

Папа Іван Павло ІІ включив до переліку гріхів, що кличуть про помсту до неба, безвідповідальне руйнування природи – екологічний гріх. (Апостольстке звернення Ecclesia in America, #56)

Головним принципом християнської етики є заповідь любові до Бога і ближнього. Поруч з цим Творець об’являє себе у всіх своїх створіннях. Отож, любов до Бога неможливо реалізувати без поваги та любові до його створіння.

Саме через свою любов та подив красою світу Божого створіння людина віддає хвалу Богу. Ця любов не дозволяє людині сприймати створіння виключно як засіб для задоволення своїх потреб.

І від мене, і від тебе, і від кожного з нас залежить стан довкілля!!!

Дата добавления: 2014-01-04