Будова та види доведення

План.

Лекція 7. Доведення і спростування.

Б.Аналіз суміші аніонів усіх аналітичних груп

На відміну від катіонів, аніони, в більшості випадків, не заважають визначен­ню один одного. Тому вони, за деякими виключеннями, відкриваються дробним ме­тодом. Спочатку за допомогою груповихз рекактивів визначають наявність чи відсу­тність аніонів І і II груп.

Серед аніонів І групи лише SiO₃^2- заважають визначенню PO₄^3-, тому осад полісилікатних кислот, який випал після дії NH₄Cl, треба відділити. Аналіз аніонів II групи носить риси систематичного аналізу і проводиться в наступній послідовності: осадження срібних солей, розчинення в аміаці AgCl і визначення Cl^- у фільтраті. Відкриття I^- і Br^- проводять з однієї проби за допомогою хлорної води і бензолу у наступній послідовності. До водного розчину, що аналізується, додають трохи бен­золу і по краплям свіжеприготовану хлорну воду. Суміш постійно струшують. За умови присутності йодид-іонів вони окиснюються першими

2Г + СІ₂ =І₂ + 2СГ

йод екстрагується бензолом і забарвлює його у бузковий колір. При подальшому до­даванні хлорної води йод окиснюється далі

2I^- + 5С1₂ + 6Н₂О = 210₃ + 12H⁺ + 10Cl^-

а бензольний шар знебарвлюється.

Нарешті, як маючи меншу відновлювану силу починають окиснюватись бромід-іони

2Вr^- + СІ₂ = Вr₂ + 2Cl^-

і бензольний шар набуває жовтого кольору.

Так, для визначення ванадію (V) застосовують такий прийом, спочатку його відновлюють:

VО₃^- + Fе²⁺ = VО₃^2-' + Fе³⁺

Потім надлишок заліза (П)окиснюють персульфатом калію, який у цих умовах не діє на ванадій (IV):

2Fе²⁺ + S₂О₈^2- = 2Fе³⁺ + 2SO₄^2-

Нарешті ванадій титрують перманганатом калію:

5VО₃^2- + МnО₄^- + 8е^- = 5VО₃+ Мn²⁺ + 4Н₂О.

Прикладом застосування відновників у якості робочих розчинів є тіосульфат натрію у йодометрії, про що йтиметься у подальшому.

1. Необхідність доказового мислення.

2. Будова та види доведення.

3. Правила доведення.

4. Спростування та його види.

Правильне мислення характеризується чіткою виз­наченістю, послідовністю, неодмінною умовою чого є несуперечливість і доказовість. Логічною основою необхідності доказового мислення є закон достатньої підстави, який не лише дозволяє, а й змушує людину сумніватися в істинності пропонованих їй думок Згідно з цим законом достовірними можна вважати лише обґрунтовані, доведені думки, істинність яких встановлена.

Про необхідність доказового мислення свідчить практика. У наш час доказовість мислення набуває якісно нового значення. Це пояснюється потребою викорінення виробленої впродовж десятиліть звички вірити «на слово» так званим класикам, поширенням різноманітних марновірств. Поняття «доведення» використовується в широкому і вузькому значеннях.. У широкому значенні під доведенням розуміють і власне доведення, і спростування (будуючи спростування, опонент змушений доводити, наводити доводи, аргументи).

Але не достатньо мати неспростовні думки, потрібно продемонструвати їх істинність, доцільність, відстояти їх. Саме цій меті служить доведення.

«Власне доведення» — теж багатозначне поняття вже хоча б тому, що доводити — це обґрунтовувати, а обґрунтування можна здійснити як шляхом безпосереднього звертання до дійсності (вдаючись до вимірювання, спостереження, експерименту), так і з допомогою відомих знань шляхом побудови міркувань. Оскільки логіку цікавить насамперед другий випадок встановлення істинності думок, то доведення (власне доведення) можна визначити так:

Доведення — це обґрунтування істинності одного положення (судження, гіпотези, концепції) з допомогою інших шляхом побудови відповідного міркування.

У структурі доведення розрізняють тезу, аргументи і демонстрацію.

Теза — положення, що обґрунтовується.

Вона виражається у формі судження чи системи суджень. Щоправда, іноді з риторичних міркувань їй надають форму запитання. Наприклад: «В якому зв'яз­ку перебувають чуттєві та логічні форми пізнання людиною світу?».

Аргумент (логічна основа, підстава, довід, доказ) — положення, з допомогою якого обґрунтовується теза.

Роль аргументів можуть відігравати аксіоми, постулати, очевидні положення, факти, закони науки, логічні операції визначення та поділу понять тощо.

Тому доведення називають ще аргументацією.

Демонстрація — форма логічного зв'язку між тезою та аргументами

Вона виявляється в тих схемах, за якими будуються різні види умовиводів та їх модифікації. Наприклад, нашою тезою буде судження «Нещирість викликає недовіру». Щоб обґрунтувати істинність цієї тези, треба знайти положення, зв'язавши які за певною схемою міркування, можна одержати висновок, що повністю збігся б із нашою тезою. Ось ці положення та схема міркування:

Будь-який обман викликає недовіру, оскільки він є твердженням, що не відповідає дійсності. Нещирість — це обман, бо вона є навмисним перекрученням дійсності.

Отже, нещирість викликає недовіру.

Теза тут відома, оскільки вона проголошена в явній формі (висновок цього міркування, як і будь-якого іншого, не є тезою, хоч і збігається з нею за змістом: виведене положення не потребує доведення, а отже, не є тезою). Аргументами тут виступають засновки цього умовиводу, кожен з яких є ентимемою. Роль демонстрації в цьому доведенні відіграє епіхейрема. Взагалі ж доведення може здійснюватися у формі будь-якого умовиводу чи системи умовиводів.

Доведення здійснюють у формі демонстративного міркування (дедукція, повна та математична індукції) або за схемою недемонстративного міркування (непов­на індукція, аналогія). Перше забезпечує достовірний висновок, друге — лише ймовірний.

Залежно від способу встановлення істинності тези розрізняють пряме і непряме доведення.

Пряме доведення — доведення, в якому з аргументів, пов'язаних за певною схемою міркування, безпосередньо випливає висновок, який повністю збігається з проголошеною тезою.

Прикладом прямого доведення може бути наведене міркування про нещирість.

Непряме доведення — доведення, в якому істинність тези обґрунтовується шляхом встановлення хибності антитези.

При цьому вдаються до закону виключеного третього, згідно з яким із двох суперечних суджень (тези і антитези — в нашому випадку) одне неодмінно істинне, друге — хибне, а третього й бути не може.

Непрямі доведення поділяють на апагогічні та розділові.

Апагогічне доведення — непряме доведення, є якому з антитези виводять наслідки, що явно суперечать дійсності або відомим істинним і достовірним положенням.

Звідси роблять висновок, що антитеза є хибною, а теза — істинною. Підставою для висновку про хибність антитези є таблиця істинності імплікації: якщо антецедент (у нашому випадку — антитеза) є істинним, а консеквент (наслідок) — хибним, то імплікація загалом є хибною.

Наприклад, щоб обґрунтувати тезу, згідно з якою один із засновків силогізму, побудованого за схемою другої фігури, повинен бути заперечним, можна вдатися до непрямого апагоичного доведення. Припусти­мо, що ця вимога (наявність одного заперечного засновку) неправильна. Тоді обидва засновки в цьому силогізмі будуть стверджувальними. Але ж наслідком цього буде нерозподіленість середнього терміна в обох засновках, що суперечить відомому правилу щодо середнього терміна силогізму. Вихід у даному разі єдиний: до складу силогізму другої фігури повинен входити один заперечний засновок, завдяки якому тільки й можна домогтися того, щоб середній термін тут був розподіленим. Оскільки антитеза виявилася хибною, то звідси випливає висновок про істинність тези.

Розділове доведення — непряме доведення, яке полягає в тому, що із розділового судження, до складу якого входить теза, послідовно виключаються всі альтернативи, крім однієї — тези

Наприклад, якщо слідчому було відомо, що злочин «ікс» могла вчинити тільки одна із чотирьох осіб — або А., або В., або С, або Б., а пізніше послідовно було встановлено алібі В., потім — С. і Б., то у такий спосіб опосередковано доведено, що злочин «ікс» вчинила особа А.

Дата добавления: 2014-01-04