Провідні соціологічні концепції кінця XIX — початку XX ст., що остаточно окреслили предмет науки, пов'язані з іменами видатних вчених — Е. Дюркгейма та М. Вебера

Теоретичним обґрунтовуванням ідеології і політики буржуазного реформаторства стала концепція так званого соціологізму, що одержала якнайповніший вираз в працях Еміля Дюркгейма (1858- 1917)

Основними соціологічними працями, що належать перу Е. Дюркгейма є такі як "Метод соціології", "Про розподіл суспільної праці", "Суїцид", "Елементарні форми релігійного життя". В співпраці з своїми учнями і послідовниками Е. Дюркгейм видає журнал "Соціологічний щорічник", який зробив великий вплив на розвиток суспільствознавчої думки у Франції і в Європі. Е. Дюркгейм відкрив і очолив першу в Європі соціологічну кафедру в Бордоському університеті, що дозволило соціології стати і прикладною наукою, і навчальною дисципліною.

Соціально-політичні погляди Дюркгейма носили реформаторський характер. Він виступив теоретиком буржуазно-ліберального руху за загальну солідарність, класовий мир і злагоду, боровся за відділення церкви від держави, і школи від церкви.

У соціально-філософській концепції Дюркгейма соціологія займає центральне місце серед суспільних наук. Вона озброює, на його думку, всі інші суспільні науки методом і теорією, на базі яких повинні вестися дослідження в різних галузях суспільного життя. Крім теоретичних концепцій і досліджень, присвячених різним формам суспільної свідомості, широку популярність набув аналіз Дюркгеймом такого явища як самогубство. Соціолог вибрав цю тему, оскільки тут йому трапилася нагода застосувати до емпіричного матеріалу принципи соціологічного методу: вивчення соціального факту як зовнішнього по відношенню до індивіда, визнання існування особливої реальності — суспільної, що визначає поведінку індивіда незалежно від його волі. Виходячи з цього, Дюркгейм відкинув пояснення самогубства через індивідуальні психологічні мотиви і висунув суто соціальні причини цього явища. Навіть такий чинник, як індивідуальна психічна схильність, не кажучи вже про інші, розглядався крізь призму соціальних умов.

Згідно концепції Дюркгейма, відсоток самогубств (співвідношення кількості самогубств і чисельності населення) є функцією декількох соціальних змінних: відносин, що складаються в релігійних, сімейних, політичних, національних і інших групах. Головною межею більшості соціальних змінних є ступінь соціальної інтеграції або соціального зв'язку.

Велике значення Дюркгейм надавав класифікації самогубств, поділивши їх на егоїстичні, альтруїстичні, аномічні і фаталістичні. Класифікація самогубств допомогла Дюркгеймові виявити деякі типові явища сучасного йому суспільства.

Отже, для Дюркгейма було важливим розкриття сутності самогубства як явища, породжуваного кризовим станом суспільства.

Остаточний злам у розвитку соціології від класичної до сучасної науки зробив нарівні з Дюркгеймом його сучасник — німецький вчений Макс Вебер (1864 - 1920). Вебер був всебічно ерудованою людиною, спеціалістом у галузях філософії, економіки, соціології, політології, права. Взагалі, важко знайти галузь суспільствознавчих наук, яка не стала б предметом детального аналізу цього геніального мислителя. Багатогранність таланту Вебера дозволила розробити йому цілий ряд концепцій у різних напрямках теорії і методології соціологічної науки. Основними з них були праці, пов'язані з розвитком методології соціологічних досліджень, аналізом капіталістичного суспільства, проблемами соціології політики і соціології релігії.

У своїй найвідомішій праці "Протестантська етика і дух капіталізму" учений виступає критиком теорії марксизму і намагається дати пояснення реальним причинам виникнення і бурхливого розвитку капіталізму в Європі у другій половині XIX ст. (на думку Вебера пояснення суті капіталізму на засадах історичного матеріалізму, яке зробив Маркс, мало утопічний характер). Вебер погоджується з Марксом, що капіталізм досяг у Європі небаченого розвитку. Але учений відкидає об'єктивність його формування і пояснює, що капіталізм у цей час набув широкого розмаху лише у Західній Європі. Тому треба шукати насамперед суб'єктивні фактори розвитку капіталізму у Старому світі. Таким суб'єктивним фактором Вебер бачить "дух капіталізму", якого не існувало у Вавилоні, Греції чи Римі, хоча окремі риси капіталістичного виробництва були і тоді. Під "духом капіталізму" учений розуміє певний менталітет, що сформувався саме в цей час, складовими ж його були чесність, пунктуальність, старанність, діловитість, ощадливість, наявність чеснот і видимих чеснот, прагнення до наживи, традиції. Підґрунтям для виникнення капіталістичного духу була релігія, а саме протестантський аскетизм, протестантська етика. Моральна база аскетичного протестантизму полягає в тому, що не лише якимись періодичними каяттями і молитвами, а поступовим стабільним збагаченням в результаті важкої і наполегливої праці можна довести людям і Богу про свою виборність. "Провидінням Божим усім без винятку надана своя професія, котру треба прийняти і на її ниві працювати; професійне покликання — це не доля з якою треба змиритися, а вимога Бога до кожної окремої людини працювати на славу Його", — писав Вебер [2, с. 359].

З роздумів Вебера випливає, що "дух капіталізму" — це певна система мотивацій індивіда, яка складається з чотирьох факторів:

1) позитивна моральна санкція накопичення капіталу;

2) аскетизм, який виражається не тільки у прагненні обмежити до мінімуму, але в культивуванні такого способу життя, який виховує аскетичну особистість;

3) необхідність максимального прояву своїх можливостей у вибраній професії; ця необхідність поєднує як багатого капіталіста, так і простого робітника;

4) наявність специфічних чеснот (працелюбство, вірність слову, тверезість мислення, чесність та ін.).

Таким чином, Вебер доводить, що накопичення капіталу, перехід до капіталізму і його розвиток стали можливими лише завдяки моральним підґрунтям протестантської етики, основною цінністю якої є копітка праця. Таке припущення ученого можна підтвердити подіями, що стались уже після його смерті, зокрема "німецьким економічним дивом" - надшвидкій відбудові економіки цієї країни після II світової війни, що стала можливою лише завдяки титанічній праці громадян Німеччини, які були виховані в дусі "протестантської етики".

Чималий внесок зробив Вебер і у розробку теорії соціальної стратифікації. І тут також учений дискутує з Марксом. Вебер не ставить в основу усієї соціальної площини виключно економіку, як це робить марксизм. Дійсно, Вебер погоджується, що представники різних соціальних верств - ремісники, селяни, торгівці — мають неоднакові можливості для одержання прибутків. Тому багатство — це один із факторів, що впливає на формування соціальної нерівності в суспільстві Проте, крім класів, учений виділяє також і так звані статусні групи — об'єднання людей за інтересами. При чому до подібних об'єднань входять люди з різними статками, проте такі статусні групи мають різний престиж в суспільстві. Отже інший фактор, що визначає позицію особи в суспільстві — престиж. І нарешті третій фактор стратифікації — політичний чинник — влада. Це означає, що можна не мати великих доходів і не користуватись авторитетом у інших, але можна через закон чи насильство підкорити інших собі.

Праця "Три чисті типи легітимного панування" присвячена проблемі політичного лідерства. У ній Вебер доводить, що відносини панування — підкорення можуть лежати утрьох площинах — підпорядкування традиції, підпорядкування авторитету особистості і підпорядкування соціальним нормам. Таким чином, Вебер виділяє три типи панування (лідерства) — традиційне, харизматичне і легальне. Традиційне лідерство сильне тоді, коли існують непорушні традиції і звичаї. Це панування, за якого владні функції здійснюються особами знатного походження. Харизматичне лідерство ґрунтується на віру послідовників у харизму (буквально — "дар Божий" — надзвичайні лідерські здібності) особи. Це той тип влади над масами, який мають пророки, військові герої та великі демагоги. Легальне лідерство ґрунтується на певній системі запроваджених правил — законів, що визначають, хто і коли кому підпорядковується.

Чимало зроблено Вебером і для вдосконалення соціологічної теорії та методології. Головними досягненнями його наукової концепції є вчення про "ідеальний тип", теорія "соціальної дії" та категорія "розуміюча соціологія".

Поняття "ідеальний тип" він розглядає як методичний засіб пізнання об'єктивної реальності, що здійснюється за допомогою емпіричних досліджень. "Ідеальний тип" М. Вебера — це образ, спосіб систематизації результатів мислення, продукт людської фантазії. Позаемпіричне походження "соціальних типів" дозволяє їм служити ніби масштабом для співвіднесення з емпіричною реальністю ("капіталізм", "християнство", "середньовічне господарство" та інші є прикладом для ідеальних конструкцій). Отже ідеальний тип позбавлений фактичної реальності. Він потрібен при проведенні соціологічних досліджень, в ході яких соціолог встановлює тотожності і відмінності фактів, виявлених у досліджуваних явищах та ідеальними типами цих явищ - продуктами людської думки.

З поняття ідеального типу формуються вчення про соціальну дію та розуміючу соціологію. Соціологічна концепція Вебера є не колективістською як у Дюркгейма, а навпаки, індивідуалістичною. Це проявляється у трактуванні ним суспільства як соціальних дій окремих індивідів. Соціальною дією Вебер розуміє не кожну дію, яку творить індивід, але лише ту, що формується у його свідомості і направлена на інших індивідів. Так, наприклад, випадкове зіткнення двох велосипедистів не є соціальною дією, а звичайним явищем, як явище природи. Проте наступні дії (сварка між ними або взаємні вибачення), які робляться свідомо і спрямовані на свого співрозмовника, уже є соціальними діями. На ґрунті аналізу соціальних дій Вебер відштовхується від позитивізму і доводить, що завдання соціології є не лише встановити соціальний факт і описати його, а й пояснити, тобто кожна соціальна дія повинна бути "зрозумілою". Так Вебер підходить до питання "розуміючої соціології" (праця "Про деякі категорії розуміючої соціології"). Згідно Веберу, соціологія є наукою розуміючою, тобто такою, що розуміє соціальну дію і тим самим прагне причинно пояснити її розвиток і результати. При цьому під соціальною дією розуміється людська поведінка, "коли і наскільки вона має для діючого суб'єктивний зміст" [2, с. 135]. Таким чином, можна констатувати факт, що саме Вебер, поєднуючи позитивізм з прагненням проаналізувати соціальні явища, перестав трактувати соціологію, як однобоку науку, без практичного змісту. Саме завдяки Веберу, після низки наукових пошуків, соціологія набула сучасного теоретико-емпіричного обличчя.

Отже, Вебер не лише дослідив ряд практичних проблем суспільства в якому він жив (наприклад, наукове дослідження капіталізму, політичного лідерства, релігійних систем світу), а й розробив сучасну методологію соціологічних досліджень, є автором теорії соціальної дії за що, природно, входить до когорти соціологів з світовим ім'ям.

Серед інших соціальних проблем кінця XIX — початку XX ст., які досліджувалися науковцями, було питання функціонування і розвитку політичних еліт. За вирішення цієї проблеми узявся італійський філософ, політолог, соціолог і політичний діяч Вілфредо Парето (1848 - 1923). Суспільство Парето поділяв на дві великі групи — невелику за чисельністю еліту і масу (нееліту). Взаємодія еліт відбувається в дуже простий спосіб. У ході розвитку політичного процесу, частина еліти втрачає важелі управління над суспільством, перероджується, деградує і опускається в маси. Натомість у надрах нееліти формується група осіб, здатних до соціального управління і готових поповнити еліту, що вона й робить. В такий спосіб між елітою і масою відбувається обмін окремими представниками. Таке явище називається циркуляцією еліт. Якщо ця циркуляція відбувається повільно, у вищих сферах нагромаджуються елементи, які уособлюють безсилля і занепад. Прогресивна ж частина нееліти, навпаки, не може зайняти свої законні місця у еліті. У такому випадку настає соціальна революція, сутність якої, на думку Парето, в оновлені складу правлячої еліти, поповненні необхідних для управління психологічних сил і відновленні, таким чином, суспільної рівноваги.

Кінець XIX ст. ознаменувався бурхливим розвитку психології, яка виокремившись з біології сформувала поле для власних наукових досліджень. В той же час соціологію не задовольняло уже просте натуралістичне пояснення багатьох соціальних явищ, наприклад таких як громадська думка, соціальна взаємодія, утворення окремих соціальних організацій, тобто тих, які крім соціального мали ще й психологічний підтекст, Тож природно, що обидві наук" зблизили предмет своїх досліджень, що і призвело до утворення у соціології наприкінці XIX ст. багатьох психологічних напрямків, головними з яких слід вважати групову психологію, теорію наслідування, інтеракціонізм, інстинктивізм та ін.

Групова психологія ставила за завдання вивчення соціально-психологічних чинників розвитку та функціонування великих соціальних груп. До групової психології слід віднести дві течії — психологію народів і психологію юрби. Автори концепції психології народів — німецькі вчені Морітц Лацарус та Хейнмаль Штенталь доводять особливість етносу як соціальної групи. Ця особливість полягає в так званому "народному" духу, пов'язаному з спільністю мови, традицій, звичаїв, моралі, менталітету певного народу.

Автор концепції психології юрби французький учений Постав Лебон (1841 -1931) доводить, що окрема особа діє зовсім не так, як у натовпі, отже натовп — це окрема соціальна субстанція зі своїми особливостями. Лебон виділяє два види юрби — різнорідну (гетерогенну), чиє об'єднання було випадковим, та юрбу однорідну (гомогенну) - об'єднання на підставі певних спільних інтересів. Юрба, на думку ученого, є явищем руйнівним. Вона перекручує психологію і соціальну поведінку осіб, що до неї входять, після чого вона може бути неадекватною і неконтрольованою.

Обмеженість досить цікавої концепції Лебона полягає в тому, що він не чітко уявляв соціальну структуру суспільства, виділяючи у ній усього два елементи — еліту і юрбу. Таким чином, навіть організовані соціальні інститути, чия діяльність була доволі плідною, у Лебона асоціюються з юрбою.

Дата добавления: 2014-01-04