Різновиди класифікації культур

АНАЛІЗ СУЧАСНИХ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИХ КОНЦЕПЦІЙ

Объявление переменных и присваивание им значений

Для быстрого повторения давайте вспомним, что мы объявляли переменные, просто указывая их тип и имя, например:

int age;

Далее мы присваивали переменным значения с помощью оператора присваивания:

age =25;

Запомните, что, перед тем как начать использовать переменную, вы должны ее инициализировать. В качестве такой инициализации может использоваться приведенное выше присваивание.

Первый из них — это возможность одновременного объявления сразу нескольких переменных одного типа, чего можно добиться перечислением их имен через запятую после указания типа:

int xSize, ySize;

В данном случае обе переменные — xsize и ySize — описаны как целые числа. Второй способ, который вам наверняка встретится, заключается в одновременном объявлении переменной и присваивании ей значения, что фактически означает объединение двух строк программы:

int age=25;

Существует возможность совместного использования этих двух способов:

int xSizs = 4, ySize = 5;

В данном случае соответствующие значения присваиваются и переменной xsize, и переменной ySize. Обратите внимание, что следующий оператор:

int xSize, ySize = 5;

приведет к инициализации только переменной ySize, переменная же xSize будет просто объявлена.

Аналіз сучасних культурологічних концепцій переслідує дуже важливу мету: дати уявлення про основні тенденції і напрями культурології ХХ ст, показати, як вони оцінюють стан і перспективи сучасної культури.

Форми культури відносяться до таких сукупностей правил, норм і моделей поведінки людей, які не можна вважати повністю автономними утвореннями; вони не є також складовими частинами якогось цілого. Термін «символічна форма» увів представник марбургської школи неокантіанства Е. Кассірер для позначення «світу культури», коло якого становлять мова, наука, мистецтво, релігія, міфи. Він вважав, що культурні форми - "це не різні способи, якими одне суще в собі дійсне відкривається духу, а шляхи, якими дух випливає у своїй об'єктивації, тобто у своєму самовираженні". У більшості сучасних суспільств культура існує в наступних основних формах:

1) висока, або елітарна культура – дистанційовані від масових форм арт-факти (зразки образотворчого мистецтва, класичної музики й літератури, моральні образи й наукові стандарти), створювані для еліти? й споживані нею; http://nashaucheba.ru/v59834/%D0%BA%D0%BE%D1%87%D0%B5%D1%80%D0%B3%D0%B0_%D0%BD.%D0%BA.,_%D0%BF%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%B4%D0%B5%D1%80%D1%96%D0%B9_%D1%96.%D0%B3._%D0%B4%D1%80._%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%86%D1%96%D1%97_%D0%B7_%D1%96%D1%81%D1%82%D0%BE%D1%80%D1%96%D1%97_%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D1%97_%D0%BA%D1%83%D0%BB%D1%8C%D1%82%D1%83%D1%80%D0%B8?page=2

2) народна культура – фольклор, що являє собою іноформу синкретизму утилітарно-магічно-морально-естетичної діяльності (казки, пісні, звичаї);

3) масова культура - культура, що склалася у процесі розвитку засобів масової інформації, тиражована для маси й споживана масою.

Видами культури ми будемо називати такі сукупності правил, норм і моделей поведінки, які є різновидами більш загальної культури. Приміром, субкультура являє собою такий різновид пануючої (загальнонаціональної) культури, яка належить великій соціальній групі й відрізняється деякою своєрідністю. Приміром, молодіжна субкультура створена віковою групою людей від 13 до 19 років. Їх ще називають тинейджерами. Молодіжна субкультура не існує у відриві від загальнонаціональної, постійно взаємодіє й підживлюється нею. Те ж саме можна сказати про контркультуру. Таке ім'я надають особливій субкультурі, що антагоністично налаштована стосовно пануючої культури. До основних видів культури ми будемо відносити: домінуючу (загальнонаціональну) культуру, субкультуру й контркультуру

Типами культури слід іменувати такі сукупності норм, правил і моделей поведінки людей, які становлять відносно замкнені області, але не є частинами одного цілого. Наприклад, китайська або російська культура – такі самобутні й самодостатні явища, які не належать до реально існуючого цілого. Стосовно них роль цілого може відіграти тільки культура всього людства, але вона як всезагальне утворення є скоріше метафорою, ніж реальним явищем. Будь-яку національну або етнічну культуру ми зобов'язані віднести до культурних типів. Термін «тип» припускає, що національні культури – українську, французьку або китайську – ми можемо порівнювати й знаходити в них типові риси. До типів культури треба відносити не тільки регіонально-етнічні утворення, але також історичні й господарські. У такому випадку латиноамериканська культура, культура постіндустріального суспільства або культура мисливців і збирачів повинні іменуватися культурними типами.

В історії світової культури можна чітко простежити такі основні типи систем культурного розвитку: а) часовий, до якого належать певні системи культурних епох, що послідовно змінюють одна одну (наприклад, антична доба, Середньовіччя); б) просторовий, який охоплює національні, зональні та регіональні системи культур, що діють на широкому географічному просторі одна біля одної.

Увага! Типологізація в культурології виступає певним методологічним прийомом (методом) її вивчення та аналізу.

Під типологією в сучасній науці розуміють процес, шляхом якого система поділяється на відносно простіші підсистеми (елементи), що пізніше чергуються за певними ознаками. http://ukrkniga.org.ua/ukrkniga-text/books/_book-702.htm

Типологія культур будується на підставі декількох критеріїв:

зв'язок з релігією (культури релігійні й світські);

регіональна приналежність культури (культури Сходу й Заходу, середземноморська, латиноамериканська);

регіонально-етнічна особливість (російська, французька);

приналежність до історичного типу суспільства (культура традиційного, індустріального, постіндустріального суспільства);

господарський лад (культура мисливців і збирачів, городників, хліборобів, скотарів, індустріальна культура);

сфера суспільства або вид діяльності (культура виробнича, політична, економічна, педагогічна, екологічна, художня тощо);

зв'язок з територією (сільська й міська культура);

спеціалізація (повсякденна й спеціалізована культура);

етнічна приналежність (народна, національна, етнічна культура);

рівень майстерності й тип аудиторії (висока, або елітарна, народна, масова культура) ін.

Під час обговорення типів культури ми будемо використовувати терміни «просте» і «дописемне», а також «складне» і «писемне» суспільства. Дописемне означає відсутність писемної мови й відповідно описує більшість доземлеробських суспільства. Землеробське суспільство відноситься до історичних, тому що писемність уже існувала.

Вивчення походження, сутності культури має свою історію. Воно передусім пов'язане з такими галузями знань, як етнографія, мистецтвознавство, історія і філософія, і знайшло свій вияв у різних теоріях культури. Серед них найбільш типовими є еволюціоністська, антропологічна, філософська, а також циклічна концепція (або концепція культурних круговоротів) та інші. Серед них найпоширенішими є еволюціоністська, аксіологічна, антропологічна, формаційна, циклічна, соціологічна та інші концепції культури.

Аналізуючи сучасні наукові дослідження, можна виділити чотири підходи до типологізації культури.

Сучасні підходи до типологізації культури:

І. Світоглядний;

II. Формаційний;

III. Локальний;

IV. Перехідних епох.

І. Світоглядний підхід. Кожному суспільству притаманний свій світогляд: міфологічний, релігійний, науковий. Цьому поділу відповідають типи культур: міфологічна, релігійна, "наукова".

II. Формаційний; далі.

ІІІ. Локальний підхід актуальний тоді, коли культуру будь-якої суспільної спільноти розглядають обособлено, як самостійне детерміноване явище. Слід зазначити, що серед науковців існують різні точки зору на те, чи локальні культури у своєму розвитку є цілком автономними чи ні. Зокрема, чи правомірно говорити про культуру Китаю як локальну, хоч Китай - це одна із небагатьох спільнот, яка протягом тисячоліть проживає на одній території?

Локальний підхід до аналізу культурного розвитку народів світу найбільш системно і обгрунтовано був здійснений А.Тойнбі (1889-1975). В людській історії А.Тойнбі виділяє локальні цивілізації, кожна з яких є монадою і у своєму розвитку проходить чотири етапи: виникнення, росту, надлому, розпаду, після чого настає загибель. На її уламках формується інша цивілізація.

IV. Найбільші теоретичні дискусії притаманні підходові, що впровадив поняття епохи перехідних типів культур. Між кожною з епох є проміжок часу, протягом якого змінюється тип культури, спосіб виробництва, світобачення. З цієї точки зору весь розвиток людства - це розвиток культур перехідних епох. Перехідний тип культури як дискусійне питання. До проблеми суттєвої відмінності між «типом культури» та його реальним «прототипом» відносять наукову дискусію щодо перехідних типів культури. Між кожною історичною епохою є проміжок часу, протягом якого змінюється тип культури, в першу чергу, спосіб виробництва, світобачення. З цього погляду увесь розвиток людства — це розвиток культур перехідних епох. Будь-який історичний тип — це тільки фрагмент, кадр на фотоплівці історії людства. Він наповнюється життям лише у динаміці соціокультурного процесу. Визначаючи епоху як перехідну, зазвичай беруть до уваги безпосередньо сам процес стрибкоподібних змін. Водночас, незважаючи на цей критерій, деякі дослідники визначають різноманітні етапи людської історії як перехідні. Це зумовлено насамперед тим, що більшість дослідників підходять до об’єкта дослідження, використовуючи різні точки відліку. Проте загальною залишається позиція, що для перехідних епох характерна демонстрація процесу трансформації суспільств, перехід до інших форм соціального розвитку.

Якщо розглядати історію як зміну формацій (формаційний підхід у культурології див. вище), то виокремлення, як правило, п’яти типів суспільства передбачає, що їм повинні відповідати чотири перехідні епохи:

— епоха класоутворення;

— епоха переходу від рабовласництва до феодалізму;

— епоха Відродження і епоха Просвітництва, які є двома фазами переходу від феодалізму до капіталізму;

— епоха переходу від капіталізму до технократичного постіндустріального суспільства. Ці епохи і репрезентують якісні стрибки суспільства в його поступовому розвитку. За такого поділу епох на перехідні і неперехідні усі вони є закономірним, обов’язковим етапом у розвитку суспільства. Однак ця схема не є дзеркальним відображенням історичної дійсності. Вона — результат теоретичного абстрагування від деяких реальних історичних процесів.

В перших працях А. Тойнбі окреслено 21 локальну цивілізацію…

Еволюціоністська теорія культури представлена в працях американського вченого Льюіса Моргана (1818—1881), англійського історика Едвард Та(е)йлора (1832—1917) і англійський соціолог Герберт Спенсер (1820-1903), та інших дослідників. Її виникнення пов'язане з узагальненням емпіричних етнографічних матеріалів і визначенням закономірностей розвитку історії культури. Сутність еволюціоністської концепції культури полягає в тому, що висувається і обґрунтовується принцип єдності людського роду та спорідненості потреб різних народів у формуванні культури. Аналізуючи культуру первісного суспільства. У своїй книзі "Первісна культура " Е. Тайлор дійшов висновку, що розвиток кожного народу відбувається прямолінійно - від простого до складного. Культура, указував він, є результатом діяльності людини, специфічним способом її пристосування до навколишнього середовища. Факторами впливу на таке пристосування він назвав кліматичні умови та географічне розташування території, на якій проживає етнос. Л. Морган у розвитку суспільства виділяє такі основні стадії: дикість, варварство, цивілізацію. Вчений також дослідив форми функціонування культури всіх народів — звичаї, обряди, традиції, вірування, одяг, їжу, знаряддя праці, житло, мистецтво тощо, вказуючи на їх універсальність. Проте у витоках культури, вважав Е. Тайлор, лежать міф і ритуал, тобто культура постає із внутрішньої природи людини. На різних ступенях розвитку народи живуть окремо і відповідно створюють власну культуру. Але посилення контактів між державами, зближення народів, обмін досягненнями культури зумовлює спільність культурних цінностей і засвоєння їх людством. Провідна ідея еволюціонізму — це прямолінійність культурного прогресу і обов'язкова вимога для кожного народу пройти всі необхідні стадії розвитку.

Основоположником концепції циклічного розвитку культури (або циклічного коловороту) вважається італійський філософ Джамбаттіста Віко (1668—1744). Кожний народ, на думку вченого, проходить цикл у своєму розвитку, який включає три епохи: дитинство, або бездержавний період, де провідна роль належить жерцям; юність, для якої характерне формування держави і підкорення героям; зрілість людського роду, де відносини між людьми регулюються совістю та усвідомленням свого обов'язку. Формою правління в цей період є монархія або демократична республіка. Досягнувши вищого ступеня розвитку, людство знову падає на нижній. Епоху середньовіччя Віко трактує, наприклад, як "друге варварство". який розподілив історію людства на три епохи: епоху богів, епоху героїв і епоху людей. У першу епоху, виходячи з стану варварства, люди обожнювали природу, тому їх життя регулювалося релігійними ритуалами і нормами, а формою правління була теократія. Епоха героїв виділяє окрему сім´ю, в якій зростає роль батька як необмеженого монарха серед членів сім´ї, а формою правління стає монархія або аристократична республіка. Епоха людей - це зрілість людського роду, де відносини між індивідами регулюються совістю, розумом і обов´язком, тому й форма правління відповідна - демократія, заснована на визнанні громадянської та політичної свободи. Проте, сягнувши вищого ступеня розвитку, в епоху середньовіччя людство знову опинилося на початку циклу.

Глибше концепція циклічного розвитку культури обґрунтована в працях російського біолога Миколи Яковича Данилевського (1822-1885), німецького соціолога Освальда Шпенглера (1880—1936), англійського історика Арнольда Тойнбі (1889—1975) та інших вчених. Сутність цієї концепції в тому, що історія розвитку людства розглядається як історія співіснування локальних, незалежних один від одного соціокультурних типів. У праці "Росія і Європа" (1882) Микола Данилевський викладає типологію культури - вчення про відмінності культурних типів. У всесвітній історії культури він виділяє 10+1 самобутніх типів культур: єгипетський, індійський, іранський, китайський, халдейський, грецький, римський, аравійський, романо-германський, американо-перуанський (як "сумнівний" тип). Крім того, вчений передбачав становлення одинадцятого типу - слов´янського як найбільш вираженого в російській культурі. совершенно отличный и отдельный от Европы. Кожний культурно-історичний тип виникає з етнографічного матеріалу, після того входить у період розквіту, а потім зазнає занепаду. Інакше, кожний тип культури проходить в основному три фази свого розвитку: етнографічну, державну та цивілізаційну. Перехід до цивілізації характеризується розтратою культурного потенціалу. Самобутність культури, на думку Данилевського, в особливому складі душі народу, тому його національний характер залишається незмінним при взаємодії культур. Його концепція стала одним з теоретичних джерел теорії панславізму і шовінізму. посмотреть.

Найбільш поширеною в наш час стала теорія культури Освальд Шпенглера (1880-1936), який виклав її у своїй знаменитій книзі "Занепад Європи" (Закат Европы) де він розкриває свою концепцію розвитку культури як організму, який народжується, досягає розквіту і, виснажуючись, приходить до свого природного кінця. Весь цикл, з його точки зору, триває близько тисячі років. Він відкинув концепцію лінійного розвитку світового культурного прогресу і обґрунтував теорію рівноцінного циклічного розвитку культур. На його думку, кожна культура є "живим організмом" і має свою історію і долю. Відкинувши тезу про існування загальнолюдської культури, вчений доводить, що всесвітня історія складається з восьми, замкнених у своєму розвитку великих культур; кожна з них є "живим організмом", має власну історію і по-своєму цілком унікальна. До таких культур він відносить єгипетську, індійську, китайську, шумеро-аккадську (вавилонську), греко-римську("аполонівську"), візантійсько-арабську ("магічну"), західноєвропейську ("фаустівську") і культуру майя. Окремо виділяє "російсько-сибірську культуру", яка перебуває в процесі свого становлення і тільки но виходить на історичну арену.

Дата добавления: 2014-01-04