Основні функції управління в галузі охорони навколишнього природного середовища

1. Функції управління та їх зміст

2. Екологічне програмування та прогнозування

3. Державний моніторинг довкілля

4. Державний облік у галузі природокористування й охорони навколишнього природного середовища, екологічна паспортизація та державна реєстрація, ведення державних кадастрів природних ресурсів

5. Стандартизація та нормування в галузі охорони навколишнього природного середовища

6. Екологічне ліцензування

7. Екологічна експертиза

8. Екологічний аудит

9. Інформування в галузі охорони навколишнього природного середовища

10. Інші функції екологічного управління

1. Функції управління та їх зміст

Під функціями управління в галузі охорони навколишнього при­родного середовища (екологічного управління) слід розуміти основні напрями організаційно-правового впливу на суспільні відносини в галузі охорони довкілля, раціонального використання природних ре­сурсів та забезпечення екологічної безпеки.

Функції управління забезпечуються діяльністю суб'єктів уп­равління.

Основним суб'єктом управлінської діяльності є

держава в особі її органів:

- органів виконавчої влади,

- тери­торіальні громади,

- заінтересована громадськість (окремі громадяни чи громадські об'єднання),

- суб'єкти господарювання та інші пред­ставники громадянського суспільства.

2. Екологічне програмування та прогнозування

Будь-яку діяльність потрібно спланувати, виділити її мету, пріори­тети, основні складові, обрахувати ресурси, необхідні для її здійснен­ня, послідовність дій та строки здійснення, а також визначити суб'єктів, які здатні здійснити відповідну діяльність найбільш ефективно. Важливо також всебічно проаналізувати можливі наслід­ки реалізації такої діяльності, її вплив не лише на ту сферу, щодо якої вона здійснюється, а й на суміжні сфери, причому вплив не лише найближчий, безпосередній, а й віддалений в часі, довгостроковий, або опосередкований.

2. У результаті усвідомлення суспільством наведених чинників ви­никла соціальна функція програмування та прогнозування.

Ця функція управління у сфері охорони навколишнього природного се­редовища прийшла на зміну функції планування — основі уп­равлінської діяльності радянської доби, що домінувала і в сфері природоресурсних відносин. Гіпертрофований розвиток функції плану­вання в той період, часом на шкоду іншим напрямам управлінської діяльності, за умови небаченої централізації управління, призвів до небажаних результатів, що виявилося в ігноруванні природно-кліма­тичних та інших особливостей окремих регіонів, неврахуванні необхідності коригуючих дій щодо раніше запланованої діяльності тощо. Як наслідок — неефективність управління, недосягнення тієї мети, з якою пов'язувалося планування відповідної діяльності.

З набуттям Україною незалежності ставлення до управлінської функції планування змінилося на діаметрально протилежне: незважа­ючи на позитивну раціональну сутність цієї функції, в 90-ті роки XX сторіччя спостерігається від основних принципів, з якими пов'язувалось її запроваджен­ня. У результаті ми могли спостерігати цілий ряд заходів, які здійсню­вались безсистемно, без попереднього опрацювання етапів та на­прямів їх здійснення, тих наслідків, до яких вони можуть призвести, особливо в довгостроковому контексті, без визначення їх ресурсної складової та суб'єктів, на які можна покласти здійснення цих заходів.

Як класичний «взірець» таких безсистемних заходів у масштабах країни в цілому можна навести земельну реформу в Україні, здійснюється без належного концептуального оп­рацювання, шляхом проб і помилок, на догоду тим чи іншим політич­ним силам, чи в пошуку компромісу між ними, без урахування всіх неодмінних умов та ефектів від її реалізації.

Правовою підставою здійснення відповідної управлінської функ­ції є закони України «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України» (2000),

«Про державні цільові програми» (2004) і

«Про охорону навколишнього природного середовища» (1991).

Аналізована управлінська функція здійснюється шляхом прийняття та ре­алізації прогнозних та програмно-стратегічних документів.

В Україні за роки незалежного державотворення прийнято чимало програм, стратегій та планів екологічної спрямованості, які передба­чають досягнення як загальних, так і специфічних завдань охорони довкілля.

Програмно-стратегічні документи як екологічного спрямування, так і з питань економічного та соціального розвитку в цілому можна поділити на види за різними класифікаційними ознаками:

за терміном програмування

(довгострокові — на строк більше 5 років,

середньострокові — на 5 років та

короткострокові — на 1 рік);

за масштабом поширення

(загальнонаціональні,

регіональні,

місцеві,

галузеві,

локальні);

за рівнем затвердження (зокрема, загальнодержавні та деякі регіональні програми затверджуються законами України, поста­новами Верховної Ради України, указами Президента України, поста­новами Кабінету Міністрів України, що визначає їх пріоритетність, забезпеченість бюджетним фінансуванням тощо);

за змістом (ком­плексні програми чи прогнози економічного та соціального розвитку та секторальні (міжсекторальні, цільові);

за ступенем опрацьованості шляхів і методів досягнення результатів (прогнозні чи програмні) та інші.

Залежно від виду документа різняться порядок їх розроблення, затвердження та здійснення, джерела фінансового, матеріально-технічного, організаційного та іншого забезпечення.

Серед прогнозно-програмних документів загальнонаціонального характеру з питань охорони навколишнього природного середовища» прийнятих в Україні за часів незалежності, слід виокремити

Серед найбільш важливих державних цільових програм, які прийняті для розв'язання окремих екологічних проблем і мають дов­гостроковий характер, можна, зокрема, виділити такі:

- Програма перспективного розвитку заповідної справи в Україні («Заповідники»), затверджена постановою Верховної Ради України від 22 вересня 1994 p.;

- Загальнодержавна програма формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки, схвалена Законом України ві$ 21 вересня 2000 р.;

Функцію екологічного програмування здійснює не лише держава в особі її органів влади й управління та територіальні громади в особі органів місцевого самоврядування.

екологічні плани дій сьогодні приймаються та реалізуються на рівні окремих природних та економічних регіонів, громадськими ор­ганізаціями екологічного профілю, суб'єктами господарювання.

3. Державний моніторинг довкілля

Ефективне державне управління якістю навколишнього природ­ного середовища неможливе без наявності відповідної інформації про його стан. Ця інформація зараз збирається та аналізується за допомо­гою державної системи моніторингу довкілля.

Державний моніторинг довкілля (екологічний моніторинг) є однією з функцій державного управління у відповідній сфері суспільних відносин. Його сутність полягає в організації системи спостережень за станом навколишнього природного середовища, рівнем його забруднення, якісни­ми та кількісними характеристиками природних ресурсів з метою забез­печення збору, оброблення, збереження та аналізу інформації про стан навколишнього природного середовища, прогнозування його змін та роз­робки науково обґрунтованих рекомендацій для прийняття ефективних управлінських рішень.

Залежно від функціонального призначення розрізняють 3 основні типи моніторингу:

1) загальний (стандартний), що здійснюється систематично за стандартними параметрами на базовій мережі спостережень з метою виявлення фактичного екологічного стану, вироблення та прийняття ефективних управлінських рішень на всіх рівнях;

2) оперативний (кризовий), тобто система додаткових спостережень у зонах підвищеного ризику, що здійснюється як через державну мере­жу пунктів спостережень, так і через тимчасову мережу, під час виник­нення несанкціонованих чи аварійних забруднень і стихійного лиха, з метою оповіщення та розроблення оперативних заходів щодо ліквідації їх наслідків та захисту населення, екосистем і власності;

3) фоновий (науковий), тобто система спостережень за природни­ми ресурсами, природними об'єктами та природними системами, які не зазнають прямого антропогенного впливу, з метою одержання інформації для оцінок і прогнозування змін стану природних об'єктів внаслідок господарської діяльності (здійснюються через ме­режу біосферних і природних заповідників, спеціальних наукових станцій).

Діюча сьогодні в Україні система загального моніторингу дає змогу отримати понад 70 різних видів даних, зокрема метеорологічних, аерологічних, озонометричних, агрометеорологічних, гідрологічних, інформацію про стан забруднення повітря, поверхневих і морських вод, ґрунтів у пунктах базової мережі спостережень.

Метеорологічні наземні спостереження, зокрема, проводяться безперервно, цілодобово і синхронно більш ніж на 200 станціях. Гідрологічні спостереження є предметом діяльності 433 пунктів спос­тережень. Морська стаціонарна гідрометеорологічна мережа включає в себе 32 пункти спостережень, розташовані у прибережній та шель­фовій зонах, гирлах річок, що впадають у море. Базові спостереження

за забрудненням поверхневих вод проводяться у 240 пунктах спосте­режень. Якість води Чорного та Азовського морів і гирлових ділянок Дніпра, Дунаю і Південного Бугу контролюється у 154 пунктах. Стаціонарні спостереження за забрудненням атмосфери проводяться у 162 пунктах, розташованих у 53 містах.

Моніторинг навколишнього природного середовища охоплює ряд послідовних стадій (етапів):

збирання інформації,

її обробку,

переда­вання,

збереження, аналіз,

прогнозування майбутніх змін та

розроб­лення науково обгрунтованих рекомендацій для прийняття ефектив­них управлінських рішень щодо запобігання негативним змінам стану довкілля та дотримання вимог екологічної безпеки.

Залежно від об'єкта моніторингу розрізняється:

комплексний моніторинг навколишнього природного середовища (довкілля);

моніто­ринг земель (і їх складової — фунтів),

моніторинг поверхневих та підзем­них вод,

моніторинг лісів,

моніторинг рослинного світу,

моніторинг ди­кої фауни,

моніторинг атмосферного повітря,

моніторинг місць вида­лення відходів,

моніторинг фізичних факторів (шум, електромагнітні поля, радіація, вібрація тощо), моніторинг територій та об'єктів природ­но-заповідного фонду,

моніторинг курортів та деякі інші.

За рівнем узагальнення отриманої моніторингової інформації розрізняють

- локальний моніторинг (тобто такий, який здійснюється на території окремих об'єктів (підприємств, населених пунктів, діля­нок ландшафтів);

- регіональний (у межах адміністративно-тери­торіальних одиниць, на територіях економічних та природних регіонів;

- загальнодержавний (на території країни в цілому).

- глобальний, його складовою є фоновий моніто­ринг, що здійснюється в Україні.

Слід при цьому пам'ятати, що наша держава є членом Всесвітньої метеорологічної організації ООН, учас­ницею Конвенції про транскордонне забруднення повітря на великі відстані (Женева, 1979)¹, Конвенції про оперативне оповіщення про ядерну аварію (Відень, 1986)², Віденської конвенції про охорону озонового шару (1985)³, Рамкової конвенції ООН про зміну клімату (Ріо-де-Жанейро, 1992)¹, Конвенції про оцінку впливу на навко­лишнє середовище в транскордонному контексті (Еспо, 1999)².

Виконання зобов'язань щодо участі України в цих та інших міжна­родних організаціях та договорах неможливе без даних моніторингових спостережень і прогнозів, зокрема спостережень за забрудненням навколишнього природного середовища, які перебувають під контро­лем та наглядом з боку міжнародних інституцій.

Об'єктами системи моніторингу довкілля є атмосферне повітря, води, біологічне різноманіття, ліси, землі, поводження з відходами, фізичні фактори впливу, геологічне середовище.

Здійснення державного моніторингу довкілля сьогодні покладається на такі суб'єкти: Мінприроди, МНС, МОЗ, Мінагрополітики, Держкомлісгосп, Держводгосп, Держземагентство і Мінжитлокомунгосп, Національне космічне агентство України.

Функціонування єдиної системи моніторингу довкілля в сучасний період визнане неоптимальним, у зв'язку з чим розпорядженням Кабінету Міністрів України від 31 грудня 2004 р. схвалено Концепцію Державної програми проведення моніторингу навколишнього при­родного середовища, розрахованої на 2006—2010 роки.

Основними недоліками, що зумовлюють низьку ефективність функціонування системи моніторингу, Концепцією визнано: від­сутність єдиної мережі спостережень; застаріле технічне і методичне забезпечення спостережень; відсутність сучасного технічного осна­щення центрів системи моніторингу в більшості регіонів; неузго­дженість окремих елементів інформаційних технологій, що викорис­товуються суб'єктами системи моніторингу; неповна відповідність нормативно-технічного та нормативно-правового забезпечення системи моніторингу сучасним вимогам. Програмою передбачається проведення заходів, спрямованих на підвищення ефективності вико­ристання та зміцнення існуючого потенціалу служб спостережень суб'єктів системи моніторингу на основі задіяння нормативно-право­вих, економічних, фінансових, науково-експертних, інформаційно-освітніх та інших засобів, а також шляхом впровадження сучасних інформаційних технологій, застосування засобів вимірювальної техніки, уніфікованих методик вимірювання, оптимізації показники* спостережень і створення на їх основі єдиної мережі спостережень.

Крім державного моніторингу довкілля, в Україні здійснюється та­кож так званий внутрішній екологічний моніторинг з боку суб'єктів гос­подарювання. Відповідно до ст. 22 Закону «Про охорону навколишнь­ого природного середовища» та п. 10 Положення про державну систе­му моніторингу довкілля підприємства, установи і організації, діяльність яких призводить або може призвести до погіршення стану навколишнього природного середовища, незалежно від їх підпорядку­вання і форм власності зобов'язані здійснювати екологічний контроль за виробничими процесами та станом промислових зон, збирати, зберігати та безоплатно передавати відповідним державним органам аналітичні матеріали своїх спостережень, дані та узагальнену інфор­мацію для її комплексного оброблення. З цією метою між суб'єктами системи моніторингу та постачальником інформації укладається уго­да, яка підлягає реєстрації в Мінприроди або його органах на місцях.

Фінансування робіт зі створення та функціонування системи моніторингу та її складових здійснюється за рахунок коштів, передба­чених у державному та місцевих бюджетах згідно із законодавством.

Мінприроди, МНС та їх органи на місцях здійснюють оперативне управління інформацією, одержаною на всіх рівнях функціонування системи моніторингу.

4. Державний облік у галузі природокористування й охорони навколишнього природного середовища, екологічна паспортизація та державна реєстрація, ведення державних кадастрів природних ресурсів

Однією з основних функцій управління в галузі охорони навколиш­нього природного середовища є облік.

Державний облік у галузі природокористування та охорони довкілля — це хронологічне, систематичне або комбіноване нагромад­ження, групування та узагальнення інформації про стан навколишнього середовища, динаміку його змін, джерела впливу на нього, використання природних ресурсів, здійснення природоохоронних заходів та іншої екологічно важливої інформації, отриманої з первинних документів, що прийняті до обліку.

Однією з найбільш важливих форм обліку є державний статис­тичний облік. Він здійснюється Державним комітетом статистики України (Держкомстатом) за спеціально затвердженими формами державних статистичних спостережень.

на органи державної статистики, зокрема, покладено організацію та проведення статистичних спостережень за екологічною ситуацією в Україні та її регіонах.

Вони також зобов'язані надавати органам дер­жавної влади та органам місцевого самоврядування статистичну інформацію в обсягах, за формами і у строки, визначені планом дер­жавних статистичних спостережень або окремими рішеннями Кабінету Міністрів України, видавати статистичні збірники, бюле­тені, огляди, прес-випуски, забезпечувати рівний доступ до статис­тичної інформації юридичних і фізичних осіб, забезпечувати збере­ження, накопичення, актуалізацію та захист статистичної інформації, дотримання її конфіденційності тощо.

було затверджено та введено в дію зі звіту за 2006 рік такі форми дер­жавних статистичних спостережень з охорони навколишнього при­родного середовища:

-небезпечні відходи «Звіт про утворення, оброблення та утилізацію відходів I—III класів небезпеки за 200_ рік»;

-екологічні витрати «Звіт про витрати на охорону навколишнього природного середовища та екологічні платежі за 200_ р.» Про затвер­дження інструкцій щодо заповнення форм державних статистичних спостережень з охорони навколишнього природного середовища.

А відповідно до наказу Держкомстату України від ЗО вересня 1997 р. № 230 встановлено форму статистичної звітності 2-ТП (водгосп) і затверджено інструкцію щодо її заповнення.

Відповідні форми державних статистичних спостережень поши­рюються на всіх юридичних осіб, їхні відокремлені підрозділи, які здійснюють відповідний вид діяльності, незалежно від форм влас­ності та організаційно-правових форм господарювання.

Порушення порядку подання або використання даних державних статистичних спостережень тягне за собою адміністративну відповідальність, яка встановлена ст. 186-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

підприємства, установи та організації проводять первин­ний облік у галузі охорони навколишнього природного середовища і безоплатно подають відповідну інформацію органам, що ведуть дер­жавний облік у цій галузі.

Первинний облік здійснюється суб'єктами господарювання також стосовно природних ресурсів: води, лісів, іншої рослинності, об'єктів тваринного світу тощо.

Первинний облік відомостей щодо територій та об'єктів природно-заповідного фонду, наприклад, здійснюється адміністраціями природних та біосферних заповідників, національ­них природних парків, регіональних ландшафтних парків, ботанічних садів, дендрологічних парків, зоологічних парків загальнодержавного значення, а також підприємствами, установами та організаціями, у віданні яких перебувають інші території та об'єкти природно-за­повідного фонду, за їх рахунок.

Однією із важливих форм первинного обліку є екологічна паспор­тизація об'єктів — здійснюване суб'єктом господарювання збирання узагальнених за спеціально встановленою формою даних про екологічні показники діяльності об'єкта, використання ним природних ресурсів, ступінь потенційної небезпеки для навколишнього природного середо­вища.

Паспортизації, згідно з вимогами законодавства України, зокрема, підлягають такі природні ресурси та об'єкти:

— ґрунти (ГОСТ 17.4.2.03-86. Охорона природи. Ґрунти. Паспорт ґрунтів);

— річки п останова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку складання паспортів річок і Порядку установлення берего­вих смуг водних шляхів та користування ними» від 14 квітня 1997 р. № 347);

— окремі об'єкти тваринного світу (зокрема собаки мисливських порід — Закон України «Про мисливське господарство та полювання»);

—відходи (Закон України «Про відходи», постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку ведення державного обліку та паспортизації відходів» від 1 листопада 1999 р. № 2034);

— пасіки (Закон України «Про бджільництво» від 22 лютого 2000 p.);

— об'єкти виробництва, транспортування, зберігання і застосу­вання пестицидів і мінеральних добрив (закони України «Про забез­печення санітарного та епідемічного благополуччя населення», «Про пестициди і агрохімікати», Державні санітарні правила ДСП 8.8.1.2.001-98 (п. 1.3) 03.08.1998 «Транспортування, зберігання та за­стосування пестицидів у народному господарстві»);

— промислові ділянки рибальства в басейні Чорного моря (Правила промислового рибальства в басейні Чорного моря, затверджені нака­зом Державного комітету рибного господарства України від 8 грудня 1998 р. № 164);

— потенційно небезпечні об'єкти (Положення про паспортизацію потенційно небезпечних об'єктів, затверджене наказом МНС від 18 грудня 2000 р. зі змінами від 16 серпня 2005 p.);

— ядерний матеріал (паспорти облікових одиниць та партій) (Облік та контроль ядерного матеріалу, фізичний захист ядерного матеріалу і ядерних установок. НП 306.7.086-2004 від 8 червня 2004 р. № 101.

Екологічній паспортизації в Україні підлягають також водно-болотні угіддя міжнародного значення, ландшафти, об'єкти садово-паркового мистецтва, інші природні об'єкти, що потребують посиле­ної охорони, агрохімічний стан земельних ділянок, деякі інші об'єкти.

Паспортизація потенційно небезпечних об'єктів, зокрема, здійснюється відповідно до переліків таких об'єктів, які складаються на підставі результатів їх ідентифікації.

Ідентифікація потенційно-небезпечних об'єктів полягає у діяльності суб'єктів господарювання щодо виявлення на об'єктах господарської діяльності джерел та чинників небезпеки, які здатні за негативних обставин (аварія, стихійне лихо тощо) ініціювати виникнення надзвичайної ситуації, а також в оцінці їх можливих максимальних рівнів. Відповідна ідентифікація здійснюється за територіальним та галузевим принципом на підставі порядку, що встановлюється МНС України.

екологічний паспорт підприємства — документ, що ведеться суб'єктом господарювання, діяльність якого пов'язана з використанням природних ресурсів та/чи негативним впливом на довкілля і містить комплекс відомостей про використання підприємством природних ресурсів і його впливи на стан довкілля.

Екологічний паспорт має містити інформацію про сам об'єкт, си­ровину, що ним використовується (її вид, обсяги, екологічність), енергію, кількість працівників, технологічні схеми виробництва, ви­ди продукції та її екологічні характеристики, системи природоохо­ронних заходів тощо. Базою для складання екологічного паспорта є основні виробничі показники підприємства, розрахунки його гра­нично допустимих викидів (скидів), впливу фізичних та біологічних факторів, дозволи на спеціальне використання природних ресурсів та на забруднення, форми статистичної звітності, наявність та стан очисного обладнання.

Такий паспорт дає комплексне уявлення про екологічний стан підприємства, надає суттєву допомогу при здійс­ненні екологічного контролю чи екологічного аудиту відповідного об'єкта. Незважаючи на безспірні переваги екологічної паспортизації підприємств, вона, на жаль, не набула в Україні повсюдного поши­рення, зважаючи на її добровільний характер.

Екологічна паспортизація певних природних чи матеріальних об'єктів часто складає основу для реєстраціїцих об'єктів, тобто ство­рення спеціалізованих баз даних з конкретних питань. Реєстрація також охоплюється функцією обліку і за загальним правилом здійс­нюється державними органами, тобто включається до функцій державного управління. Законодавство України містить чимало виз­начень поняття «реєстр» (від англ. register — список, перелік, опис). Однак жодне з них не має універсального характеру. Будь-який реєстр становить інформаційну систему, призначену для накопичення, обліку, оброблення і зберігання певних однорідних відомостей.

Внесення до такої системи дає правові підстави для запровадження певного правового режиму відповідних об'єктів, отримання спеціаль­них прав (можливостей) чи накладення певних обмежень на відповідних суб'єктів.

У сфері обліку природокористування та забезпечення екологічної безпеки в Україні, зокрема, ведуться такі реєстри:

—реєстр об'єктів утворення, оброблення та утилізації відходів (ст. 27 Закону України «Про відходи», Порядок ведення реєстру об'єктів ут­ворення, оброблення та утилізації відходів, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 31 серпня 1998 р. № 1360);

—реєстр місць видалення відходів (ст. 28 Закону «Про відходи», Порядок ведення реєстру місць видалення відходів, затверджений по­становою Кабінету Міністрів України від 3 серпня 1998 р. № 1216);

— Державний реєстр об'єктів підвищеної небезпеки (Закон України «Про об'єкти підвищеної небезпеки», Порядок проведення іден­тифікації та обліку об'єктів підвищеної небезпеки, затверджений по­становою Кабінету Міністрів України від 11 липня 2002 р. № 956);

- реєстр сортів рослин (ст. 1 Закону України «Про охорону прав на сорти рослин» (в редакції Закону від 17 січня 2002 p.);

— реєстр та зведений реєстр зелених насаджень (ст. 28 Закону Ук­раїни «Про благоустрій населених пунктів»);

—реєстр землеволодінь та землекористувань (Положення про реєстрацію землеволодінь та землекористувань (п. 1.1), затверджене наказом Держкомзему від 23 серпня 2001 р. № 144);

— реєстр тварин (Положення про ідентифікацію і реєстрацію ве­ликої рогатої худоби (п. 1.5), затверджене наказом Мінагрополітики від 17 вересня 2003 р. № 342 (в редакції наказу № 289 від 29 червня 2005 р.) та інші.

Крім статистичного обліку, паспортизації та реєстрації, важливою правовою формою фіксації облікових даних про природні ресурси, об'єкти та комплекси є державні кадастри природних ресурсів.

Це систематизовані зводи відомостей про кількісні, якісні характеристики природних ресурсів, їх обсяг, оцінку, характер та правовий режим, розподіл серед власників та користувачів, призначені для забезпечення органів державної влади, органів місцевого самоврядування, заінтересо­ваних фізичних та юридичних осіб інформацією з метою регулювання раціонального використання, охорони та відтворення природних ресурсів.

Порядок ведення державного кадастру кожного з природних ре­сурсів регулюється окремою постановою Кабінету Міністрів України.

Державні кадастри ведуться диференційовано за кожним природ­ним ресурсом чи типом природних об'єктів. В Україні відповідно до законодавства ведуться такі державні кадастри: Державний земель­ний кадастр, Державний водний кадастр, Державний лісовий ка­дастр, Державний кадастр родовищ та проявів корисних копалин, Державний кадастр рослинного світу, Державний кадастр тваринного світу, Державний кадастр територій та об'єктів природно-заповідного фонду, Державний кадастр природних територій курортів, Держав­ний кадастр природних лікувальних ресурсів, регіональні кадастри природних ресурсів. Не є кадастрами природних ресурсів, але прирівнюються до них Червона книга рослинного світу та Червону книга тваринного світу (Червона книга України).

Крім природоресурсних кадастрів, в Україні також ведуться Дер­жавний кадастр сховищ радіоактивних відходів та містобудівні кадас­три населених пунктів.

Державний земельний кадастр — основа для ведення кадастрів усіх інших природних ресурсів. Державний земельний кадастр — це єди­на державна система земельно-кадастрових робіт, яка встановлює процедуру визнання факту виникнення або припинення права влас­ності і права користування земельними ділянками та містить сукупність відомостей і документів про місце розташування та пра­вовий режим цих ділянок, їх оцінку, класифікацію земель, кількісну та якісну характеристику, розподіл серед власників землі та землеко­ристувачів.

Дата добавления: 2014-01-04