Поняття світової та національної культури

Однією із актуальних проблем сучасної культурології є питання співвідношення світової та національних культур. Світова культура втілює в собі найкращі надбання народів світу, з якої кожна національна культура черпає те загальнолюдське, що притаманне усім народам і сприяє соціально-економічному й духовному прогресу свого народу.

Культура як історична категорія цілком логічно потребує для свого аналізу не тільки філософського, а й історичного підходу. Оскільки світовий культурний процес складається з історії культур окремих народів, то основне завдання історії як науки полягає у визначенні найважливіших логічних ліній всього культурного розвитку. Варто зауважити при цьому, що історія культури України, як і історія інших національних культур, має комплексний і міждисциплінарний характер, використовуючи фактичний матеріал і висновки таких наук, як етнографія і археологія, загальна історія і філософія, со­ціальна психологія і соціологія, мовознавство й мистецтвознавство тощо. Таким чином національна культура - це синтез цінностей, створених різними соціальними групами людей, її своєрідність та оригінальність виявляється в духовній сфері, перш за все у мові, літературі, музиці, живописі, філософії, традиціях, релігії. Вона є необхідною умовою набуття етнічною спільністю рис нової якос­ті - національної консолідації. Саме у культурі, передусім духовній, забезпечується гарантія історичного буття, національної іден­тичності, процес подальшого національного розвитку.

У сучасному світі культура перетворюється на ключовий еле­мент суспільного і гуманітарного розвитку, завдяки чому члени суспільства мають змогу реалізувати свій творчий потенціал, збе­рігати й збагачувати власну історико-культурну спадщину в усьому її різноманітті та долучитися до духовного багатства світової ци­вілізації. Будучи національними, цінності української культурної традиції, як і будь-якого іншого народу, за змістом співпадають із загальнолюдськими. Отже, якщо мова йде про збереження фун­даментальних духовних цінностей, то мається на увазі відродження й освоєння національної культури й одночасно — усього світового культурного багатства. Це - основне джерело моральності, усві­домлення якого має буди головним змістом навчально-виховного процесу у вищому навчальному закладі, головним життєвим орієн­тиром та змістом життя людини.

Самобутність національної культури несумісна з ідеєю винятко­вості тієї чи іншої нації, її здобутків та ролі в історичному процесі. Розглядаючи українську національну культуру як цілісну систему в історичній послідовності, слід враховувати те, що разом з українцями як одним з найбільших слов’янських народів Європи живуть росіяни, білоруси, болгари, євреї, поляки, молдовани та ін. З одного боку, вони є певними носіями своєї національної культури, а з іншого - творцями і «споживачами» української, яка тут має пріоритетне значення. Історичний процес, господарство і географічний фактор зумовлюють цілісність національної культури. Генезис і розвиток її є джерелом традицій і звичаїв, духовного життя сьогодення. В ньому єдність минулого і майбутнього, ретроспективного і перспективного.

Незважаючи на всі несприятливі фактори розвитку українського народу в умовах поділу його земель між різними державами, на­ціональну дискримінацію й русифікацію, творилася культура на­роду, зростала її значущість. І. Котляревський, Т. Шевченко, І.Франко, Леся Українка, П. Куліш, І. Нечуй-Левицький, П. Мирний, П. Грабовський, В. Стефаник, М. Максимович, М. Старицький, М. Лисенко, М. Кропивницький та багато інших подвижників зро­били значний внесок на тернистій ниві літератури, науки, мистецтва. Народний геній ніколи не розривав життєдайних судин між поко­ліннями українців та інших народів світу.

Особливу увагу українські вчені приділяють проблемам взаємозв’язку розвитку культури й соціального прогресу, що означає констатацію взаємозв’язків політичної, економічної та культурної сфер життя суспільства. При цьому з’ясовується й такий принципово важливий аспект соціальних явищ, як проблема формування гро­мадянського суспільства.

Соціальна складова є одночасно важливою як для консолідації української нації - етносу, так і формування громадянського су­спільства. У західних країнах пріоритет громадянина у рамках со­ціально-культурного і державного будівництва є загальновизнаним і незаперечним, але для українського суспільства така ідея, що не основана на пріоритеті тієї чи іншої соціальної групи чи класу або титульної нації, поки що не є загальновизнаною, в той час як у громадянських суспільствах європейського типу формується певна політична єдність і почуття причетності до історичного процесу країни. Це у свою чергу, породжує впевненість у можливості задо­вольняти свої потреби за рахунок належності до такої спільноти, де реалізуються етнічні та культурні потреби громадян і різних етносів, основні права і свободи. Реальне становище культурної й соціальної сфери України свідчить про те, що поріг напруги у суспільстві ще не пройдено, кризові явища не подолані, отже, це сигнал про необхідність прискорення створення громадянського суспільства, без якого проблеми не будуть вирішені.

До того ж процес підвищення рівня культури української на­ції - етносу об’єктивно ускладнюється її гетерогенністю, як і країни в цілому. Основними факторами цієї неоднорідності є:

культурно-етнографічна;

соціально-історична;

конфесійна та ін.

Як наслідок, виникає певна «мозаїчна» картина близькості й відносної віддаленості різних регіонів України, мови та культури, хоч справа не доходить до розходжень на ідейному ґрунті. Т такі розходження є наслідком історичної долі різних частин населення У країни. Одним із наслідків вказаних обставин є білінгвізм та відмінності політичної та етнічної ідентичності у сучасному українському суспільстві.

Оскільки мова йде про специфічні особливості культурного роз­витку, то варто відмітити ще й таку притаманну українській культурі рису, як збереження глибинних витоків автентичної народної творчості, що завжди були рятівним резервом для професійної куль­тури. Крім того, внаслідок несприятливих умов, яких в історії У країни було багато, національна культура накопичила велику енергію невикористаних можливостей, призупинених поривів, і ця енергія може зумовити новий прорив за певних сприятливих обставин.

Свого часу перший президент України JI. Кравчук констатував, що національною ідеєю українського народу впродовж багатьох століть була мета - мати свою державу і вона здійснилася в кінці XX століття. Приблизно ж тоді у науково-публіцистичних виданнях почали вживати термін «політична нація» як синонім поняття «етнічна нація». Різні політичні сили в Україні: лівого, національного та ліберального спрямувань вкладали свій зміст у це поняття, часто вживаючи «політично зрілими» етнічних українців, а не корінних громадян багатоетнічної України.

І другий, і третій президенти України також наголошували на необхідності формулювання нової національної ідеї, констатують тим самим об’єктивну необхідність і після набуття незалежності вирішення багатьох невідкладних проблем національно-культурної сфери. Але в такому разі мова має йти не про «національну ідею» чи «політичну націю», а про сучасну національну доктрину творення нації - держави. Ототожнювати ці поняття не варто, оскільки перше з них виникає і формується стихійно, впродовж тривалого часу, а друге є результатом цілком осмислених державницьких дій.

Українська сучасна доктрина творення нації - держави згідно з Основним Законом передбачає перетворення багатоетнічного народу України у націю громадян України. Етнічність при цьому не зникає, а розвиваючись, тільки підсилює першорядність громадянськості, консолідації усіх членів суспільства. Для реалізації цієї доктрини належить здійснити значні перетворення в гуманітарно-культурній та соціальних сферах:

етнографічні характеристики українця не можуть повністю співпадати з характеристиками громадянина України;

українська мова повинна стати загальногромадянською, а не тільки державною;

держава має сприяти розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності усіх корінних народів та національних меншин;

соціальна складова має стати особливо важливою для консолі­дації не лише української нації - етносу, але й формування грома­дянського суспільства.

Однією із провідних рис української національної доктрини у науковому її розумінні має стати турбота про історичну долю нації як стратегічної мети національно-культурного прогресу. Досягнути її можна шляхом:

адаптації щодо національного всього кращого із досвіду світо­вого розвитку;

оскільки головна місія національної доктрини об’єднавча, необ­хідне співробітництво з іншими етнічними групами, з усіма народами світу, уміння знаходити консенсус щодо задоволення національних інтересів і потреб усіх громадян України;

з самого початку свого становлення українська доктрина роз­вивалася як ідея української культури, що можна висловити афо­ризмом: «Україна як спільний дім».

Зауважуючи світоглядне значення поняття національної культури, зупинимось на ньому докладніше. Передусім зазначимо, що в сучасній культурології розрізняються поняття "етнічна" та "національна культура". Перша є предметом вивчення етнографії (або етнології) — однієї з культурологічних дисциплін. Приналежність до етнічної культури визначається спільністю походження — кровним спорідненням. Ця культура патріархальна, позбавлена розвинутої індивідуальної самосвідомості.

Культура, яка є достатньою для існування етносу, перестає бути такою, коли йдеться про життя нації. На відміну від етнічної культури національна передбачає існування нових типів комунікації (взаємозв'язку) між людьми, складніших стосунків, ніж природні кровно-родинні. Таким принципово новим типом комунікації є писемність. За допомогою писемності загальні для всієї нації ідеї поширюються серед населення. Писемна культура, до складу якої входять різні тексти, ніби протистоїть стихії живої народної мови з її місцевими діалектами та семантичними відмінностями. Носіями такої культури стають освічені шари суспільства. Національна культура, отже, твориться не етносом загалом, а тими представниками суспільства, які беруть на себе функцію індивідуального авторства, — письменниками, філософами, вченими, священиками, митцями та ін.

До певного часу така культура може навіть залишатися чужою для народу,* мати на собі відбиток кастовості, елітаризму. Проте творці такої культури говорять, зазвичай, від імені народу, звертаються до скарбниць народного досвіду й мудрості. Розрив між інтелігенцією, яка є провідником національних цінностей, національної культури, і традиційною етнічною культурою долається розвитком освіти в народі, його піднесенням до рівня загальнонаціональної ідеї, з одного боку, а з іншого — через зміни соціальних засад народного буття, пробудження не тільки національної, а й розвинутої індивідуальної самосвідомості. Адже на відміну від власної етнічної приналежності, яка не становить жодної особистої заслуги, належність до нації вимагає від кожного певних особистих зусиль і свідомого вибору. Тому існування істинно національної культури, нації як її носія передбачає не стільки наявність натурального господарства з притаманними йому традиційними зв'язками між людьми, скільки товарної економіки зі загальнонаціональним ринком, коли на зміну локальним традиційно-замкненим спільностям людей, пов'язаних між собою кровною спорідненістю, приходить зв'язок самостійних і незалежних один від одного індивідів, котрі обмінюються продуктами матеріального і духовного виробництва.

Нація не заперечує, не відкидає етнос, а пристосовує його для існування в умовах нового громадянського суспільства, в умовах духовної та економічної самостійності індивідів. Етнічні елементи — обряди, традиції, звичаї, міфологія — зберігаються в межах національної культури, але вже не обмежують її змісту. Це вищий рівень культурного життя, коли народна й елітарна (інтелігентська) культури гармонійно поєднані. Національне відродження є не стільки відновленням "забутих традицій", скільки становленням сучасної цивілізації з її ринковою економікою, правовою демократичною державою, громадянським суспільством, високою освіченістю населення.

Дата добавления: 2014-01-04