Зовнішній вигляд і поведінка оратора

11.10.1. Вигляд оратора

Зовнішність є вагомим чинником успіху того, хто виступає. І тут важ­ливо володіти собою, вміти "створювати імідж", певний образ. Недарма існує спеціальна професія - іміджмейкер, тобто людина, що допомагає ство­рити імідж. Зачіска, охайність рук та нігтів, макіяж, стан взуття та одягу - все це уважно фіксується і впливає на сприйняття ваших слів.

Не кожен може похвалитися, що природа дала йому високий зріст, міцну статуру й грацію жестів. Але буває, що зовні непоказна людина, коли виступає, мов магніт, притягує увагу аудиторії. За кожним її жес­том уважно стежать, підкоряючись ритмові її виступу.

Інколи промовець спирається на атрибути своєї професії, які забезпе­чують бажаний імідж автоматично. Так, у церковному красномовстві ка­федра чи амвон, блискуче тло інтер'єру, пишні ризи вже забезпечують пев­ну увагу слухачів.

Інша справа - світське красномовство. Тут, щоб привернути до себе увагу, оратор мусить вдаватися до певних прийомів. При цьому важливо дотримуватися міри. Не варто бути ексцентричним, не личить екстрава­гантно одягатися, так само, як і робити незвичайну зачіску, вдаватися до особливих жестів тощо.

Вираз обличчя, хода, якою ви проходите до місця виступу, постава - випростана чи згорблена, ваша жестикуляція -- створюють певне вражен­ня ще до того, як ви сказали перше слово. Симпатія чи антипатія до орато­ра формується саме в ці найперші хвилини.

У кожної людини є те, що називають чарівністю (або шарм, як кажуть французи). Та не кожен вміє її використовувати. Недосвідчений оратор інколи боїться аудиторії. Йому здається, що всі його сприймають критич­но, що його "наскрізь бачать". Але насправді кожен може змусити аудито­рію слухати свій виступ. Треба тільки бути щирим і ставитися до людей з повагою. Навпаки, всяке хитрування, намагання "себе подати", якось підкреслено "причепуритися" можуть сприйматися як вияв комплексу не­повноцінності.

Водночас треба пам'ятати, що слухачі чекають від вас чогось більшого, ніж просто "розмови на рівних", - важливих, повчальних речей. Якщо ви тримаєтеся перед ними непевно, немов перепрошуєте за те, що ви тут є і марнуєте чужий час, ваші справи кепські. Оратор повинен почувати себе володарем ситуації. Але владність полягає не в тому, щоб пригнічувати слу­хача своїм авторитетом. Довірливість і щирість повинні читатися на вашо­му обличчі з найперших моментів спілкування з людьми [2, с. 198-199].

11.10.2. Вихід до слухачів

До місця промови треба йти спокійно, не бігти, не поправляти на ходу одяг чи зачісуватися й т. п. Є перевірений досвідом прийом: починати йти з півкроку, а не з широкого кроку. Пройшовши до місця, наберіть впевненої пози й починайте. Якщо вам треба прочитати текст з листка, не втуплюйте­ся одразу в папірці. Огляньте людей, усміхніться. Запам'ятайте: той, хто кладе перед собою текст і читає, заклякнувши в одній позі, немов хоче сховатися від слухачів, справляє враження людини-магнітофона [2, с., 199].

11.10.3. Погляд

Негарно спрямовувати погляд у вікно, у стелю або заплющувати очі під час виступу. Не треба також дивитися "крізь" людей байдужим, відчу­женим поглядом. Досвідчений оратор уміє дивитися так, що кожен слухач відчуває його погляд "саме на собі". Майстерність дивитися на кожного окремо й водночас на всіх приходить із часом. Треба вчитися поступово переводити погляд з одного ряду облич на наступний, повертатися погля­дом до тих, хто виявляє до вашого виступу особливий інтерес. Існує й та­кий прийом: час від часу повільно "малюйте" очима цифру 8, що наче ле­жить горизонтально на рівні очей глядачів.

За дослідженнями психологів, погляд "очі в очі" неприємний: він є ви­разом агресії та спричиняє напругу, недовіру або гнів. Недаремно ж люди звичайно лише "зустрічаються поглядами" й тут-таки відводять очі один від одного [2, с. 199].

11.10.4. Жестикуляція

Жести поділяються на механічні, ілюстративні та емоційні. Механічні жести - це жести, що супроводжують промову без зв'язку з її змістом, тоб­то робляться автоматично. Оратор, навіть не замислюючись над цим, ро­бить одноманітні рухи рукою, поправляє зачіску, тре перенісся і т. п. Ілюст­ративні жести - це жести, які зображують те, про що йде мова. Наприклад: поїзд рушив, і при цьому лектор робить рух рукою уперед і т. п. Ані меха­нічних, ані ілюстративних жестів допускати не слід. Вони тільки відволіка­ють від промови, а іноді і взагалі створюють комічне враження.

Оратор повинен користуватися емоційними жестами. Емоційні жести -це жести, що підсилюють виразність промови, прикрашають її, допомага­ють у виділенні основних думок. Головне, щоб ці жести у промовця були природними. Трохи повертайте голову й корпус, робіть жести руками лише в найважливіших місцях промови. Не тупцюйте на місці, а непомітно переносьте центр ваги тіла з однієї ноги на другу. Ноги треба тримати трохи розставленими, одну ногу виставити дещо вперед. Коліна мають почува­тися гнучкими. Груди й руки треба тримати без напруги.

Якщо від нервозності ви не знаєте, "куди подіти руки", використовуй­те старовинний акторський прийом: між середнім та великим пальцями кожної з рук утримується малесенький, непомітний уламок сірника.

У найвиразніших місцях промови робіть корпусом легкий рух уперед, спираючись на носок, або й цілий крок уперед. Живіт має бути підтягнений.

Якщо вас "заціплює", знайдіть куток, аби кілька разів зігнути коліна, крутнути головою й плечима, змахнути руками. Якщо перехоплює дихан­ня, кілька разів енергійно зігніться. Усе це знімає напругу. Мета таких за­собів - набути спокійної постави (розслабитися).

Не розглядайте свої руки чи нігті. Подумки проаналізуйте вираз об­личчя: чи не насуплені у вас брови, чи не зібралося у зморшки чоло, чи не роззявлено рот. Буває, що від хвилювання обличчя начебто завмирає. У такому випадку перед тим, як виступати, два-три рази з усієї сили напруж­те м'язи обличчя. Посміхніться, "до вух" розтягнувши губи. Піднесіть бро­ви "аж до зачіски". Спробуйте порухати вухами. Звичайно, це треба роби­ти, щоб ніхто не бачив. Наведені вправи займуть кілька секунд, але в результаті м'язи обличчя повністю розслабляться, воно набуде спокійного виразу.

Якщо ви легко червонієте, знічуєтеся - наберіть повні груди повітря й не видихайте, скільки можете утриматися. Зробіть таку затримку раз, дру­гий, третій. Дихання автоматично почне саморегулюватися. Загалом воно має бути цілком вільне, спокійне. А відтак легені ритмізують роботу сер­ця, кровообіг стане нормальним [2, с. 199-201].

11.10.5. Голос

Людей з "пошкодженим" голосом небагато. Від природи кожен може добре володіти своїм голосом. Індійські йоги навіть вважають, що хрип­кий, гнусавий чи неприємний голос не притаманний людині, що веде гідний спосіб життя. Пияцтво та куріння - головні вороги голосу. Час його ста­новлення - юнацькі роки. Чоловічий голос уже пройшов підлітковий "злам", але ще не звучить на повну силу: це станеться десь під 30 років.

Наш голосовий апарат - багатющий інструмент. Дихальні органи, мов міхи в органі, наповнюються повітрям. Воно змушує вібрувати зв'язки в дихальному горлі. Гортань, ротова та носова порожнини утворюють ре­зонатори. Губи, язик, нижня щелепа й м'яке піднебіння артикулюють (тво­рять) звуки.

Правильні артикуляція й вимова, добра дикція - запорука успіху. По­трібно чітко й правильно вимовляти кожен звук, виправляти шепелявість, гаркавість, недбалу вимову. Дехто вимовляє замість потрібного звуку зовсім інший. Наприклад, "в" замість "л". Промовте всі літери алфавіту як звуки (а ще краще - запишіть на магнітофон і прослухайте). Якщо ваша дикція не дуже чітка, на допомогу можуть прийти різні скоромовки, які дають змогу виробити досконалу вимову будь-яких звуків. Чи достатньо гучний ваш голос? Якщо він глухий і тихий, потрібно ширше спиратися на дихання, дати струменю повітря з легенів звучати сильно, вільно й чисто. Кожне слово треба чути, не можна зливати кілька слів у якусь невиразну звукову масу. Чіткість вимови часто залежить і від розмірів приміщення, у яких виступає оратор. Потрібно пам'ятати, що більше приміщення, то по­вільніше розповсюджуються звукові хвилі. Щоб вони не змішувалися, ора­тор повинен дати їм час для поширення. Тому у великих приміщеннях ора­тор повинен говорити повільніше, ніж у маленьких.

Правильне сприйняття аудиторією промови залежить і від темну її виголошення (тобто швидкості, з якою оратор вимовляє звуки, склади чи слова за одиницю часу). Оратора, який взяв неправильний темп, переста­ють слухати. Якщо промова виголошується занадто швидко, аудиторія не встигає сприймати почуте, втрачає стрижень розмови, а незабаром й інте­рес до неї. Але так само погано, якщо оратор говорить дуже повільно - аудиторія випереджає його у сприйнятті інформації і ефект гой самий: інте­рес до промови втрачається. Найбільш оптимальний для сприйняття та­кий темп: від 120 до 150 слів за хвилину.

Контролюйте тсситуру (діапазон) свого голосу. Дехто хоче говорити "не своїм голосом", наприклад, більш басистим, ніж є насправді. Вихо­дить штучно, негарно. Висота голосу дана від природи, її треба викорис­товувати такою, якою вона є. Діапазон голосу в людини звичайно стано­вить 1,5-2 октави, але зазвичай людина говорить на 3-4-х нотах. Розширюйте діапазон свого голосу, але робити цс потрібно поступово й повільно. Перехід від низького тону до високого і навпаки допомагає при­вернути увагу слухачів до певних місць промови.

Дотримуйте паузи. Пауза -це один із дієвих засобів впливу на слухача. Недарма, наприклад, серед акторів (у яких виразне проголошення тексту відіграє дуже важливу роль) добрим актором вважається той, хто вміє "три­мати паузу". Паузи поділяють на дихальні, логічні та психологічні. Дихальні паузи використовують, щоб набрати повітря. У цей момент ви відпочиває­те самі й даєте відпочити аудиторії. Але треба стежити за тим, щоб ці пау­зи співпадали з паузами логічними. Логічні паузи відображають структуру тексту (насамперед розділові знаки). Психологічні наузи використовують, аби звернути на щось увагу слухачів чи підготувати їх до якогось важливо­го моменту. Пауза використовується при переходах від однієї думки до іншої, щоб підкреслити якусь думку (наприклад, коли ритор використовує такий прийом, як обрив і т. п.). Але уникайте невиправданих пауз, які псу­ють промову, утруднюють її сприйняття. Щоб цього уникнути, фразу по­трібно обміркувати перед її виголошенням, а не в процесі виголошення.

Є прийом: почати з паузи (ораторська пауза) - це зацікавлює. Але не мовчіть занадто довго, бо складається враження, що ви розгубилися.

Нарешті, вправно користуйтеся інтонаціями. Монотонне проголошен­ня промови стомлює. Лише паламар чигає речитативом, монотонно. Про­мовець виголошує не сакральний (священний) текст, а говорить "від себе", отож й інтонаційний малюнок тут розкутіший, багатший. Уникайте "не­рішучої" інтонації. Взагалі ж учені підрахували, що слухачі не засвою­ють ЗО- 40 % промови, якщо її інтонація невиразна, не відповідає змісту. Тому промовець у момент виступу повинен сконцентруватися на тексті виступу і тих думках та почуттях, які він хоче передати в поомові [2, с. 201-203].

ПОДОЛАННЯ "ОРАТОРСЬКОГО СТРАХУ"

Для більшості людей виступ перед аудиторією є складним випробуван­ням. Це потребує від них чималих вольових зусиль, уміння чітко, аргумен­товано, яскраво висловлювати свої думки, утримуючи увагу слухачів.

Спілкування з приятелями, колегами є звичайним і приємним для більшості людей. Однак виступ перед аудиторією викликає стурбованість. Це відбувається тому, що змінюється роль оповідача. У повсякденному житті, беручи участь у розмові, люди рідко відчувають тиск з боку свого оточення та умов, за яких відбувається розмова. Усвідомлення, що будь-якої миті, потрапивши в незручне становище, можна відмовитися від про­довження розмови і зняти із себе відповідальність за її розвиток, заспо­коює людину. Тим більше, що завжди знайдеться кому її продовжити. Такі умови спілкування дають змогу сконцентруватися на головному - переда­ванні інформації. Важливим є те, що у звичайній розмові всі співрозмовни­ки рівноправні, ніхто не бере на себе провідної ролі. Зовсім інакше почу­вається оратор, який, виступаючи перед слухачами, усвідомлює мету, якої йому потрібно досягти, персональну відповідальність.

Людина є суспільною істотою, частиною сім'ї, співтовариства друзів, які підтримують одне одного. Опинившись на трибуні, вона починає відчу­вати дефіцит звичної підтримки, що породжує певний психологічний дис­комфорт, оскільки їй самотужки доводиться інформувати, переконувати публіку, відповідати на запитання, докори тощо.

Під час розмови за реакцією співрозмовників відразу можна оцінити ефект від сказаного. Публічна промова супроводжується мовчанням ауди­торії. Ніхто не реагує репліками на висловлювання оратора, не відповідає на риторичні запитання, не висловлює підтримки, але й не засуджує ора­тора, якому важко з'ясувати, зрозуміли його чи ні. Тому недосвідчений промовець може розгубитися, у нього може з'явитися відчуття, що промо­ва приречена, оскільки немає вигуків схвалення, неможливо зрозуміти, як публіка сприймає висловлене.

Потрібно навчитися розуміти аудиторію, володіти й керувати її дум­ками, емоціями, що є важливою умовою ораторського мистецтва. Як відо­мо, Юлій Цезар під час бою уважно спостерігав за своїми воїнами. Того, хто полотнів, він безжально виганяв з легіону, вважаючи боягузом. Того ж, чиє обличчя червоніло, охоче залишав у війську: почервоніння шкіри імператор сприймав як ознаку хвилювання, а воно, на думку Цезаря, за­свідчувало неабияку здатність до опору та винахідливість у доланні пере­шкод до перемоги. Боягузтво ж могло спричинити лише пригніченість і пасивність.

Мабуть, виступ перед аудиторією чимось нагадує битву, адже дово­диться обстоювати, боронити, захищати власні погляди й переконання.

І хвилювання, і страх - найпевніші ознаки стресу. Стрес - важливий адап­тивний механізм, суть якого - швидка активізація організму для мобілі­зації всіх сил заради подолання небезпеки (немає безвихідних ситуацій) та порятунку (тікай або змагайся).

Хвилювання перед виступом, на думку досвідчених ораторів, є корисним.

Дата добавления: 2014-01-04