Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Формування та розвиток політичної системи




План

ДНІПРОПЕТРОВСЬК

ЛЕКЦІЯ ІХ

УКРАЇНА В ПЕРІОД НЕЗАЛЕЖНОСТІ

САВЧЕНКО С.В.

Затверджено на засіданні кафедри.

Протокол № 1 від 1 вересня 2008 р.

1. Формування та розвиток політичної системи

2. Державотворчі процеси

3. Конституційний процес

4. Соціально-економічний розвиток

5. Україна в міжнародній політиці

 

Література

Грицак Я. Нарис історії України. Формування української модерної нації ХІХ-ХХ ст. К., 2000.

Гузенкова Т. Украина и украинская диаспора // Российско-украинский бюллетень. Москва-Киев, 2000. № 6-7. С. 70-75.

Зленко А. Дипломатия и политика. Украина в процессе динамических геополитических перемен. Харьков, 2004.

Заруба В., Васковський Р. Історія України: Навчальний посібник. Дніпропетровськ, 2005.

Калмакан І., Бриндак О. Виникнення та еволюція національної партійної системи в Україні в ХХ ст. Одеса, 1997.

Кремена В., Клюй А. Інтеграція України в ЄС у контексті політико-економічних факторів // Грані. 2004. № 6. С. 128-130.

Литвин В. Політична арена України. Дійові особи та виконавці. К., 1994.

Лясота А. Український конституціоналізм на зламі сторіч: традиції та новації // Грані. 2005. № 2. С. 133-137.

Марченко Р. Вітчизняний конституційний процес 90-х років ХХ ст. в особах // Грані. 2006. № 4. С.20-23.

Мироненко В.И. Российско-украинские отношения в 1991-2002 гг. М., РАН, 2004.

Політична історія України. Посібник / За ред. В. Танцюри. К., 2002.

Українська державність у ХХ ст. / За ред. О. Дергачова. К., 1996.

Хантингтон С. Столкновение цивилизаций? // www.libboxinfo/book _reading_108972.html

 

Кінець 80-х − початок 90-х кроків ХХ ст. був періодом, образ якого якого сформований демократичними перетвореннями в країнах колишнього “соціалістичного табору“, кінцем радянської тоталітарної системи, крахом комуністичних режимів у Східній та Центральній Європі. Невідомо, як склалася б доля України, якби Радянський Союз продовжив своє існування, але з 1991 року вона отримала шанс втілити в життя всі національні та соціальні проекти, нереалізовані через поразку українських сил в революційних подіях 1917-20 рр.

Цікавою є одна історична паралель. Україна отримала свою незалежність 1991 року майже так само несподівано, як і 1917 року: без масового повстання, без власної революції, внаслідок подій, що відбувалися далеко за її межами. З одного боку, це можна оцінити позитивно: київські вулиці не були ареною кривавих сутичок, Україна 1991 року, на відміну від Росії, виглядала напрочуд спокійно та стабільно. Але ця стабільність не віщувала нічого доброго, оскільки, з другого боку, в Україні не відбулася бажана в такій ситуації зміна політичних еліт. Колишні ідейні комуністи буквально за кілька місяців, а то й тижнів, стали завзятими прибічниками незалежної демократичної України. Зміна системи цінностей відбулася миттєво. Наприклад, величезна маса колишніх істориків партії поспішили стати теоретиками “української національної ідеї“, наукові атеїсти стали релігієзнавцями, корифеї марксизму-ленінізму зацікавилися розробкою “української філософії“. Це “перефарбування“ дозволило старій партійній номенклатурі не лише не залишитися на узбіччі політичного життя, а й очолити створення (чи відновлення) суверенної української держави. Українські комуністи чудово засвоїли уроки В. Леніна: в потрібний час переймати чужі політичні гасла. З цього випливало безліч дотепер невирішених проблем, передусім, економічного та політичного характеру.

Україна як одна з найбільших європейських держав і за територією, і за кількістю населення (бл.52 млн.) мала найкращі шанси, порівняно з іншими республіками СРСР, швидко модернізувати свою економіку, перевести її з командно-адміністративної на ринкову модель, провести демократизацію своєї політичної системи. Про ці економічні шанси ще напередодні 1991 року розповідали листівки Народного Руху України, пропагуючи в такий спосіб ідею незалежності серед “східняків“, яких важко було спокусити занадто ідеальними мотивами “чистого“ націоналізму.

1 грудня 1991 року було проведено вибори першого президента незалежної України. На найвищу посаду балотувалося шість кандидатів, в тому числі люди, які більшу половину свого життя присвятили боротьбі за національну незалежність України (В. Чорновіл та ін.) Проте, сподівання національно свідомої еліти не справдилися. Переможцем президентських перегонів став кадровий ідеолог КПУ Леонід Макарович Кравчук. Пояснити цей факт можна кількома причинами:

1.Зусилля комуністичної партії, спрямовані на формування нової історичної спільноти − “радянського народу“ були не зовсім марними; ототожнення себе з радянськими цінностями, радянською спільнотою було потужною тенденцією на початку 90-х років.

2. Практична відсутність елементів та інститутів громадянського суспільства, вихована серед народу патерналістична свідомість.

3. Психологічним чинником можна вважати страх перед змінами, економічними та політичними ризиками лібералізації (“не було б гірше“); крім того, багато хто усе ще не втрачав надії на повернення до колишніх “застійних“ часів.

4.Нарешті, одним з вирішальних чинників поразки національних сил став навіюваний десятиліттями міф про страхіття українського націоналізму. Особливо ефективно цей міф спрацював на теренах Східної та Центральної України.

Однією з ключових проблем державотворення в Україні на початку 90-х років ХХ ст. була проблема соціальної бази цього процесу. Річ у тім, що Україна здобула незалежність у той час, коли модерна українська нація ще не сформувалася остаточно. Перед політичною елітою держави постала проблема: на яку націотворчу модель опиратися − “етнічну“ чи “політичну“ − при проведенні політики національно-державної консолідації. Враховуючи реальну багатонаціональність України, влада обрала модель політичної нації, іншими словами, замість “українського народу“ мав постати “народ України“. Це безумовно сприяло політичній стабільності в Україні, яка на тлі кривавого моря міжнаціональних конфліктів в Азербайджані, Молдавії, Росії, Грузії, Балканах виглядала островом миру, спокою та безпеки.

На території України існувало, принаймні, декілька конкуруючих колективних ідентичностей. За соціологічним дослідженням, яке проводилося навесні 1994 року на Донбасі, 45% опитаних визначили свою ідентичність як “радянські люди“; 25 % − “українці“, 20 % − “росіяни“. Це означало, що українська держава мусила зважати на існування досить потужної “уявленої спільноти“ − “радянського народу“, проводячи політику компромісів, відмовляючись від прискореної українізації та дерусифікації південно-східних областей.

Водночас, нова-стара влада не могла іґнорувати національні почування західних областей України, сприяючи культу національних героїв (І.Мазепи, С.Петлюри, “січових стрільців“, С.Бандери, особливо М.Грушевського) та нових “сакральних“ подій (створення Центральної Ради, бій під Крутами, діяльність ОУН та УПА та ін.) Нове керівництво мало також зважати на існування дуже чисельної групи так званих “російськомовних українців“. Ці люди, як правило, сповідували подвійну українсько-російську лояльність і поділяли більшу частину цінностей “радянських людей“. Усі ці чинники використовувалися політиками в умовах гострої політичної боротьби, зокрема тема російської мови та “братніх відносин“ з Росією десятиліттями не сходить зі сторінок пропагандистських матеріалів різних політичних партій.

Важливим етапом демократизації політичного життя в Україні першої половини 90-х років ХХ ст. було подолання монополії Комуністичної партії на владу та формування багатопартійної системи.

Лідери КПРС на чолі з М.Горбачовим, розпочинаючи “перебудову“ розраховували утримати її в поміркованому руслі, однак процес вийшов з-під їхнього контролю. Наслідком цього стало формування альтернативних КПРС політичних сил, які загалом пройшли такі етапи свого становлення: створення аморфних політичних клубів неформального характеру, народні фронти та рухи, нарешті кристалізації цих рухів у політичні партії. Подібна схема добре простежується на історії такої партії як Народний Рух України, який є “прабатьком“ багатьох сучасних українських партій. Спочатку усіх єднає одна мета − подолання антидемократичного режиму. Але одразу ж, як мета була досягнута, почалося розходження у планах на майбутнє. З Руху почали виділятися партії, і сам він почав оформлюватися як партія, хоча один з лідерів НРУ В. Чорновіл писав: «Я завжди був проти того, шоб перетворювати Рух на партію більшовицького типу з обов’язковим членством, зборами, доганами і виключенням за “порушення лінії“…»

Перед партіями, що виникли на початку 90-х років, постало питання: чи є утворення нових партій процесом відродження чи народження? Деякі парті, наприклад, соціал-демократи вважали себе правонаступниками партій 20-х років. Однак в організаційному плані немає підстав вважати нинішні партії правонаступниками перших українських партій кінця ХІХ-початку ХХ ст., окрім ОУН (Організації Українських Націоналістів). Оскільки не збереглися ні партійні структури, немає живих членів колишніх партій, змінилася геополітична, соціальна, економічна ситуація, що не дозволяє відроджувати колишні гасла.

Початок багатопартійної системи в Україні мав свої особливості: правова неоформленість політичної системи (відсутність Конституції, закону про вибори), спонтанний характер діяльності партій, відсутність пропрезидентської правлячої партії, політична апатія населення, протистояння на рівня таборів, а не партій, низький авторитет та низька матеріально-фінансова база партій, відсутність демократичної політичної культури, нечіткість та дублювання програмних тез у різних партій та ін. Останній чинник, зокрема, призводив до того, що населення втрачало орієнтири у виборі партій. За даними опитування 1995 року, лише 6 % респондентів орієнтувалося у програмах демократичних партій. У суспільстві існував високий рівень недовіри до нових політичних партій. У січні 1991 року 39 % населення висловило недовіру партіям, 1993 р. − 60 %. За таких умова на виборах перемагають політики, що висувають не ідеологічні гасла, а місцеві, регіональні, приховуючи свою партійну належність. В той час як у Західних країнах партійна ідентичність політика є провідною, саме вона постійно акцентується. Орієнтація на лідера, а не на програму − яскраве свідчення специфіки “української демократії“, її відмінності від західних демократій, присутності в суспільстві значних патерналістичних тенденцій (надії на “доброго царя“).

Проблеми політичного плюралізму та формування багатопартійної системи вкорінюються великою мірою в посттоталітарну ментальність населення. Складовими такої ментальності є потреба в образі ворога (який завжди у всьому винен), відчуття соціальної безпорадності, ціннісний вакуум в зв’язку з руйнацією радянських комуністичних цінностей, деструктивний характер ідеї соціальної справедливості (“краще рівність у бідності, ніж нерівність у багатстві“), страх перед демократією, ностальгія за СРСР тощо. Ці психологічні комплекси використовуються ультра-“лівими“ та ультра-“правими“ партіями. Правда, з кожним роком усе з меншим успіхом.

До середини 90-х років спектр політичних партій склався таким чином.

Група митців із Спілки письменників України 1988 року виступила з ідеєю Народного руху України за перебудову. Перший проект програми Руху мав поміркований, соціалістичний характер, оскільки чимало учасників Руху були членами Комуністичної партії. Датою виникнення Руху вважається 8-10 вересня 1989 р., коли відбулися установчі Збори НРУ за перебудову. Спочатку метою Руху була побудова демократичної української держави у рамках нового конфедеративного союзу. Першим очільником Руху був І.Драч. Попри початкову прихильність влади до Руху, майже одразу нове об’єднання зіткнулося з опором партійної номенклатури на чолі з В. Щербицьким. Утім, Рух лишався аморфною та політично безсилою організацією, попри свою активність та масовість. НРУ не був ідейно однорідним. У ньому були представлені як націонал-комуністи, так і представники правих та націоналістичних ідей. Помітною подією партійно-політичного життя стали весняні вибори 1990 р., завдяки яким націонал-демократи прийшли до влади у трьох західноукраїнських областях. Рух переходить на незалежницькі позиції, замість соціалістичних газел постають гасла вільної ринкової економіки та політичного лібералізму. На перших альтернативних виборах у березні 1990 року Демократичний блок отримав чверть мандатів у Верховній Раді і утворив власну фракцію − Народну Раду. Для історії НРУ були властиві постійні внутрішньопартійні чвари, боротьба за лідерство, протистояння різних програм. Так, на ІІІ з’їзді Руху (1992 р.) справа ледве не дійшла до розколу щодо питання: чи має залишатися Рух в опозиції до держави на чолі з Л. Кравчуком? На наступному з’їзді Рух перетворився на політичну партію на чолі з В. Чорноволом.

Серед інших партій демократичного спрямування з’являються: Українська радикальна партія, Українська республіканська партія, Демократична партія України, Українська соціал-демократична партія, Українська християнсько-демократична партія, об’єднання “Державна самостійність України“, Народно-демократична партія та ін. На початку 1993 р. було зареєстровано 18 партій, 1994 р. − 30. Однак, демократичні партії відігравали скоріше декоративну, ніж реальну роль в українській політиці. Так само, як цілком декоративною була присутність націонал-демократів на центральних державних посадах (І.Дзюба − міністр культури, М.Жулинський та І. Юхновський − віце-прем’єри та ін.)

Більшу політичну вагу мали партії, утворені на руїнах КПУ. У жовтні 1991 року частина забороненої Компартії утворила Соціалістичну партію України на чолі з О. Морозом, в 1993 році відновилася Комуністична партія України на чолі З П.Симоненком. Програмні положення цих партій спекулювали на ностальгійних настроях значної частини наслення України. Вони пропагували відновлення зв’язків з Росією, інтеграція України до СНД, відновлення СРСР та ін.

Серед партій правого націоналістичного спрямуванння певну популярність мали ті, що оголосили боротьбу “промосковським силам“. У 1992 р. відновила свою діяльність ОУН-б під назвою Конгрес українських націоналістів (лідер − Ярослава Стецько). Було відновлено ОУН-м на чолі з М. Плав’юком. Проте ці партії, попри свою назву, не були радикально-націоналістичними, оскільки тривалий час перебували в екзилі, сприймаючи традиції західного демократизму. Особливою політичною активністю ці сили не відзначилися. Соціальна база їх була надзвичайно вузькою: це переважно мешканці Галичини, зазвичай похилого віку, які ще пам’ятали С.Бандеру, Я. Стецька, Р. Шухевича та боротьбу УПА “проти усіх окупантів“. Більш радикальними були ОУН в Україні, Українська національна асамблея (з воєнізованими загонами УНСО), Українська націонал-соціалістична партія (з профашистськими гаслами), “Тризуб“ та інші. Головною проблемою націоналістичних партій була регіональна обмеженість їхнього впливу (переважно Галичина та частково м. Київ).

Отже, за кілька років самостійності в Україні склалася система партій, ідейні засади яких відображали весь спектр ідеологій. “Ліві“ − опиралися на “марксистсько-ленінське вчення“. Ліберали − на західні цінності свободи і підприємництва. “Праві“ − націоналізм та етатизм.

Парламентські вибори 1994 року засвідчили триважний факт: поділ між політичними орієнтаціями, національною та комуністичною ідеологіями в Україні набув чітко регіонального виміру. Зрусифікований Схід віддавав свої голоси лівим, то Захід голосував за правих. За перші роки самостійності Схід та Захід України не лише не наблизилися один до одного, а вочевидь прямують у різні боки. Проте найгірші прогнози щодо розпаду України не справдилися: Україна виявилася досить міцною за соціальною та національною структурою.

Націонал-демократичні та ліберальні сили, що вийшли на перший план після заборони КПРС, програли політичну боротьбу. Партійний розвиток ускладнювався також опором влади та мажоритарною системою виборів, відсутністю демократичних традицій у суспільстві. Тому “ліві“ та колишні комуністи зуміли утримати владу в своїх руках. Більшість демократичних сил до кінця 90-х рр. не мали великого впливу у суспільстві, не визначилися з соціальною базою.

До кінця ХХ ст. політичний спектр України був заповнений настільки, що важко було знайти вільне місце для нових політичних проектів. Проте наприкінці 90-х років ХХ – на початку ХХІ ст. продовжують виникати нові політичні партії та об’єднання. Шляхи створення нових партій були різними. Наприклад, 1999 р. стався розкол у НРУ. На її базі виникло дві партії: НРУ на чолі з Г.Удовенком та Український народний рух на чолі з Ю. Костенком. З’являються такі партії як “Реформи і порядок“ В. Пензеника, “Собор“ А. Матвієнка, “Батьківщина“ Ю. Тимошенко та ін. Так само, як і на початку 90-х років, партії створювалися переважно не стільки “під програму“, скільки “під лідера“. Від лідера залежали парламентські перспективи партії. Так, наприклад, після загибелі В. Чорновола НРУ та УНР не мали переконливих та популярних лідерів, що призвело до марґіналізації цих партій. Натомість партія “Батьківщина“ завдяки яскравій харизматичності її лідера в першому десятилітті ХХІ ст. стала однією з найбільш впливових та популярних. Те саме можна сказати про Партію регіонів України, очолювану В. Януковичем, який здобув популярність на тлі ностальгії людей старшого покоління за “сильною рукою“.

Відбулися помітні зміни в ідеологічному арсеналі СПУ на чолі з О.Морозом. Партія помітно скоригувала свій політичний курс в бік центризму та соціал-демократизму. В епоху президентства Л. Кучми (1994-2004) величезним впливом на політику держави користувалася Соціал-демократична партія України (об’єднана), очолювана представником нової української олігархії В. Медведчуком. Нарешті, на початку ХХІ ст. голосно заявила про себе нова партія, очолювана екс-прем’єром В. Ющенком − “Наша Україна“, яка набрала найбільше голосів виборців на виборах до ВР у 2002 р.

Загалом, на початку ХХІ ст. партійно-політичне життя настільки урізноманітнюється, що кількість партій досягає 100. Класифікувати партії, окрім звичного розподілу на “лівих“, “правих“ та “центристів“, можна й за іншими критеріями: 1.Партії ідеологічні (КПУ, СПУ, НРУ); 2. Партії без чіткої ідеології (“Партія прав людини“, “Партія солідарності та соціальної справедливості“ та ін.) 3. Партії олігархічні (СДПУ-о, НДП, Партія Регіонів, Народний союз “Наша Україна“); 4.Партії “під вибори“, PR-проекти (“За єдину Україну“, “Злагода“, “Жінки за майбутнє“, “Озиме покоління“, “Партія пенсіонерів України“, “Еко+25“); 5. Партії “під лідера“ (“Батьківщина“, “Громада“, “Нова демократія“); 6. Партії масові (СПУ, КПУ, Партія Регіонів); 7. Партії “на папері“ (“Морська партія“, “Партія боротьби з корупцією та організованою злочинністю“ тощо); 8. Партії, що декларують свою класову та корпоративну спрямованість (“Народна аграрна партія України“, “Селянська партія України“, “Союз советских офицеров“); 9. Партії конфесійного спрямування (“Християнсько-демократична партія України“, “Партія мусульман України“) 10. Партії екологічного спрямування (Партія зелених України) та ін.

Ця класифікація є далеко не повною і не остаточною. Партії в українських реаліях мають властивість продаватися, передаватися з рук в руки, саморозпускатися та переіменовуватися. Тому простежити за усіма нюанасами партійного будівництва може лише добрий політичний аналітик.

До 2007 року найбільш впливовими партіями були парламентські партії: Партія Регіонів України, Блок Юлії Тимошенко, Народний союз “Наша Україна“, СПУ та КПУ. Загалом, останнім часом можна помітити тенденцію “укрупнення“ політичних партій та створення політичних блоків. Зрештою, партійне розмаїття в Україні є позірним: попри наявність більше ста партій на політичній карті держави, реальний вплив на політику мають не більше п’яти-шести. Ця тенденція несе в собі і перспективи і загрозу водночас. З одного боку, це нібито наближує український політикум до західних стандартів двопартійності, сприяє подоланню партійного хаосу, а з другого − в умовах низького рівня демократичної свідомості, нерозвинутості громадянського суспільсва, існує ризик “олігархічної змови“ фінансово-економічних кланів, які, як правило, стоять за найбільшими партіями, і відродження монопартійного режиму. Останнє підтверджується, зокрема, практикою дедалі більшої “деідеологізації“ партій, коли ідеологічні розбіжності вже не розглядаються як перешкода для союзів та коаліцій. Так, влітку 2006 р. у парламенті виникла урядова “антикризова коаліція“, куди увійшли Партія Регіонів, СПУ та КПУ, які ідеологічно − і в тактичній площині, і в стратегічній перспективі − є несумісними.

За результатами парламентських перевиборів осені 2007 року розклад парламентських сил істотно не змінився: замість невеличкої фракції СПУ, яка не пройшла до парламенту, утворилася малесенька фракція Блоку Литвина. Остання офіційно не приєднується ні до оппозиції, ні до правлячої коаліції, до якої увійшли БЮТ та НУНС (Наша Україна-Народна Самооборона).

За майже два десятиліття незалежності не відбулося змін у політичних симпатіях мешканців сходу та заходу України. Президентські та парламентські вибори 2004 та 2006 років продемонстрували: на заході продовжують домінувати національні гасла, на сході − соціальні; на заході − повністю домінує євроатлантична орієнтація; на сході − проросійська. Однак поступово проросійська лояльність втрачає свої позиції і на сході України. Цьому чималою мірою сприяє психологічне несприйняття українськими росіянами тих процесів, що відбуваються в Росії (згортання демократії та свободи слова, військові конфлікти та війни). Бідніша Україна з її постійними перевиборами та політичними кризами для багатьох людей є привабливішим місцем проживання, ніж багатша Росія зі стабільним авторитарним режимом, який, однак, нездатен захистити громадян від терористичних атак, ледве не постійно веде військові дії, де гинуть призовники та мирні мешканці.

Якщо наприкінці 80-х років ХХ ст. Україна була “заповідником застою“ у порівнянні з Росією, яка швидко і бурхливо демократизувалася, то на початку ХХІ ст. саме Україна на тлі інших держав колишнього СРСР виглядає “еталоном“ західного типу демократії. Західні держави втомилися від наших криз та партійно-кланових чвар, але чогось кращого за “українську демократію“ на теренах СНД вони поки що не знайшли.




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2014-01-04; Просмотров: 354; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.032 сек.