Інвайроментальна соціологія та сучасні напрями екологічних досліджень

У західній соціології в традиції Чиказької школи вживається термін «інвайроментальна (англ. environment — оточення, середовище) соціологія» - соціологічний підхід, що передбачає аналіз соціальних реалій через призму середовища їх існування.

Інвайроменталізм – соціальний рух, що бореться за якість оточуючого середовища, її відтворення в цілях оптимального протікання екологічних процесів для людини.

Інвайроментальна соціологія обстоює входження людини як одного з біологічних видів до глобальної екосистеми; зумовленість людської діяльності не тільки соціокультурними чинниками, а й складними природними зв'язками; залежність людини від біофізичного середовища, що накладає потенційні фізичні та біологічні обмеження на людську діяльність; нездатність людини спростувати екологічні закони.

Автори цих положень — американські вчені В. Кеттон і Р. Данлеп — висунули їх на противагу існуючій понад 400 років «парадигмі людської винятковості», в основі якої — чотири сентенції:

1. Людські істоти є унікальними соціоприродними утвореннями, тому що вони мають культуру.

2. Культура змінюється значно швидше, ніж біологічні особливості людини, тому саме їй належить основна роль у соціальному розвитку індивідів та спільнот.

3. Поведінка людини зумовлена передусім соціальними, а не природними чинниками.

4. Суспільний прогрес безмежний, що уможливлює вирішення в майбутньому всіх соціальних проблем.

Усі ці постулати, на думку представників інвайроменталістської соціології, засвідчили протягом XX ст., особливо другої його половини, не тільки свою обмеженість, а й теоретичну неспроможність, оскільки їх прихильники продовжують ігнорувати залежність суспільства від природного середовища, не усвідомлюють проблеми обмеженості природних ресурсів, що загострилася в останні десятиліття.

Р. Данлеп стверджують, що в основі нової соціологічної парадигми повинен бути принципово інший підхід до проблеми людини та її соціально-природних взаємодій. Сутність його має ґрунтуватися на усвідомленні того, що:

1. людські істоти — один з безлічі живих видів біосфери, що формує соціальне життя;

2. дія природи на суспільство призводить до непередбачуваних наслідків, незалежних від свідомої людської діяльності;

3. природні ресурси планети обмежені, а це накладає певні обмеження на суспільний прогрес;

4. попри те що діяльність людей змінює середовище, екологічні закономірності є обов'язковими для людських співтовариств.

У 1960-х роках з’являється теорія “екологічного комплексу” (О. Дункан, Л. Шноре), представники якої розробляли поняття “екосистема”, пристосовуючи його до людського суспільства та пропонуючи модель екологічного комплексу (популяція, середовище,технологія, організація). [13].

А. Наес, Д. Мейсі, Б. Диван у 1978 році започаткували теорію глибинної екології. Представники цієї теорії вважали, що людство повинно змінити своє споживацьке ставлення до природи, змінити пріоритети та орієнтири, відстоюючи рівновагу природної та соціальної підсистем [14].

На Всесвітньому конгресі соціологів у Варні (1996) було створено дослідницький комітет Всесвітнього об'єднання соціологів з проблем соціальної екології. На цьому конгресі було визнано статус соціальної екології як самостійної соціологічної дисципліни та безпосередньо вжито термін “соціальна екологія”.

На межі 1970–1980-х рр., ситуація в соціології стала змінюватися. Роботи в області критичної соціології, розвиток системних досліджень, і зокрема створення Римського клубу – міжнародної міждисциплінарної спільноти вчених та гуманітаріїв, роботи по Міжнародній біологічній програмі, а потім й програмі “Людина та біосфера” ЮНЕСКО, зростаюча увага до проблем екології зі сторони ООН (програма ООН по навколишньому середовищу) і, насамкінець, еволюція власне соціологічної дисципліни

Дата добавления: 2014-01-04