Заслуговує на увагу також ідея рівності всіх перед законом — як громадян, так і законодавців

Громадянином вважалася особа, яка набула це право законним шляхом, подвійне громадянство не передбачалося. Актова, громадянська і політична дієздатність наставала з 20 років. Всі громадяни, незалежно від віку, віри, раси, статі проголошувалися рівними у своїх правах. їм гарантувалися всі права і свободи, як то: свобода слова, друку, совісті, обирати і бути обраним (активне і пасивне виборче право), вільне місце проживання, пересування, недоторканність особистого життя, таємниця листування тощо. Встановлювалися порядок виборів та законотворча процедура. Влада розподілялася на гілки: законодавчу, виконавчу та судову. Законодавча належала Всенародним Зборам УНР, виконавча - Раді Народних Міністрів, судова - Генеральному Суду УНР.

Національним меншинам надавалося право об'єднуватися у національні союзи, які формували органи самоуправління, видавали корпоративні закони, що не суперечили б Конституції держави, встановлювали бюджет тощо.

На випадок війни чи повстання громадянські свободи обмежувалися спеціальним законам не більше як на 3 місяці, який ухвалювали Всенародні Збори або Рада Народних Міністрів.

Отже, ЦР бачила УНР класичною парламентською республікою, без президента. На підставі Конституції передбачалася розробка цілої низки законодавчих актів.

Цим документом передбачався поділ влади на законодавчу, виконавчу й судову. Верховним органом УНР проголошувалися Всенародні Збори, які мали безпосередньо здійснювати вищу законодавчу владу і формувати вищі органи виконавчої та судової влади. Вища виконавча влада відводилася Раді Народних Міністрів, а судова — Генеральному суду УНР.

На місцевому рівні передбачалося функціонування виборних рад і управ громад, волостей і земель. Вони мали діяти самостійно, але під контролем Ради Народних Міністрів.

До Всенародних Зборів на трирічний термін мали обиратися громадяни, які досягли 20-річного віку. Цей орган міг бути розпущений своєю постановою або волею народу — щонайменше трьома мільйонами письмових заяв, поданих до Генерального суду, який і повідомляв би про це Всенародні Збори. Конституція передбачала на чолі Всенародних Зборів голову та його заступників.

Цікаво, що цим документом установлювався інститут законодавчої ініціативи. Правом розроблення проектів законів і внесенням їх на розгляд Всенародних Зборів наділялися їхні президія та Рада Старійшин; поодинокі фракції; окремі депутати загальною кількістю не менш як тридцять; Рада Народних Міністрів; органи самоврядування, які об'єднували щонайменше сто тисяч виборців; безпосередньо виборці — громадяни республіки (щонайменше сто тисяч), які підтвердять проект письмовими заявами, передадуть їх до Генерального суду, а він після перевірки надішле проекти законів голові Всенародних Зборів. Такий підхід у правотворенні, ясна річ, був плюралістичним і відповідав вимогам справжньої демократії.

Конституція передбачала розгляд цивільних, карних і адміністративних справ у відкритих судових засіданнях. Судова влада У HP незалежна. Рішення суду не могли бути змінені ніякими державними інститутами, навіть законодавчими й виконавчими органами влади.

Статут про державний устрій, права і вольності УНР визначав за громадянами рівність у всіх правах і свободах.

Громадянин УНР не міг бути громадянином іншої держави, позбавити його громадянства міг тільки суд. Повна дієздатність громадян установлювалася з 20 років. Житло громадян проголошувалося недоторканним. Всілякі дії в ньому могли бути вчинені лише з судового дозволу. Ніхто не міг бути затриманий без відповідного судового наказу, крім випадків затримання в разі вчинення злочину. Смертна кара Основним Законом скасовувалася, заборонялися також інші покарання, які принижували людську гідність. Окрім цього, всі громадяни могли вільно обирати місце проживання, що цікаво з погляду сучасності, коли точаться суперечки стосовно доцільності скасування паспортного режиму в Україні. Конституція передбачала забезпечення національним меншинам права національно-персональної автономії.

Але ця позиція була не зовсім виважена. Суперечності з національного питання, наявні в політико-правовому вченні М. Грушевського і В. Винниченка, не було вирішено в Конституції, що знизило її цінність в очах громадян. Виходило так, що для російської, єврейської та польської націй право на національно-персональну автономію прямо гарантувалося цією Конституцією, а білоруська, чеська, молдавська, німецька, татарська, грецька та болгарська нації, які проживали в Україні, могли скористатися цим правом лише за умови подання відповідної заяви від десяти тисяч громадян, належних до цієї нації.

Нераціональним було й положення Конституції, що передбачало складання іменних списків (національного кадастру), оскільки в практичному житті це означало статус меншовартості порівняно з "титульною" українською нацією.

В. Винниченко склав свої повноваження після 27 січня 1918 p., коли було проголоше­но розроблений з його участю IV Універсал.

29 квітня 1918 р. на останньому засіданні Центральної Ради цей проект Конституції було ухвалено, а М. Грушевського обрано президентом України, хоча в проекті Конституції про цей інститут не згадувалося.

Дата добавления: 2014-01-04