Сутність політико-правових поглядів С.Дністрянського

Націократія М. Сціборського є своєрідним поєднанням елементів політичної доктрини фашизму та президентської форми республіканського правління.

Ідеологія нового українського націоналізму є теоретичною засадою діяльності політичних організацій націонал-радикального спрямування в сучасній Україні. До них належать або належали Конгрес українських націоналістів, Всеукраїнське політичне об'єднання "Державна самостійність України", Українська консервативна республіканська партія, Організація українських націоналістів в Україні, Українська національна асамблея, Українська народна самооборона та деякі інші.

Не менш оригінальною була національно-державницька концепція доктора права, професора цивільного права в університетах Львова і Праги, політичного діяча Станіслава Дністрянського (1870-1935), автора Конституції Західноукраїнської Народної Республіки. Станіслав Дністрянський відомий своїми працями "Нові проекти української конституції" (1920), "Загальна наука права й політики" (1923), "Нова держава" (1923), "Погляд на теорії права та держави" (1925) сформулював національно-державницьку концепцію, провідною ідеєю якої є право кожної нації на автономію та державну незалежність.

В основу своєї концепції вчений поклав розроблену ним теорію суспільних зв'язків. Суспільні зв'язки він поділяв на органічні, суб'єктами яких є сім'я, рід, плем'я, народ, держава, та організаційні, носіями яких виступають класи, партії, товариства, церква.

Суспільним зв'язкам притаманні такі найважливіші характеристики:

§ держава є лише суспільним зв'язком найвищого типу;

§ всі правові норми є також і соціально-етичними нормами;

§ все, що впродовж століть генетично склалося в суспільних зв'язках, є реальною основою держави і права;

§ авторитет держави як суспільного зв'язку знаходить головну підтримку в авторитеті окремих суспільних зв'язків, які є вищим критерієм істини, оскільки формуються на основі норм, прийнятих в окремих сім'ях, родах, племенах, класах, політичних партіях, країнах, окремими громадянами;

§ суспільні зв'язки мають свої специфічні інтереси.

Досліджуючи загалом «теорію суспільних зв'язків на основі історичної системи», Дністрянський прийшов до вис­новку, що

по-перше, право існує не тільки в державі. Дер­жава є лише соціальним зв'язком найвищого типу поряд з родиною, родом, плем'ям, народом. Для дотримання пра­вового порядку вона використовує адміністративний апа­рат, котрий застосовує примус на відміну від інших типів соціальних зв'язків, яким притаманний моральний примус звичаїв і традицій;

по-друге, всі правові норми є водночас соціально-етичними. Однак не всі соціально-етичні норми є водночас правовими, а лише ті, які вибрані державою для її існування як суспільного зв'язку;

по-третє, все, що утво­рюється генетичне в суспільних зв'язках протягом століть, залишається реальною основою держави і права;

по-чет­верте, авторитет держави знаходить головну опору в авто­ритеті окремих суспільних зв'язків, які є найвищим крите­рієм істини, оскільки формуються на основі норм, прийня­тих в окремих родинах, родах, племенах, станах, політичних партіях, громадах тощо, тобто на основі морального авто­ритету, який пов'язує людей набагато міцніше, ніж держава.

Базовими поняттями концепції С. Дністрянського є поняття нації і держави. Головними ознаками держави він вважав: територію; людей, котрі проживають на ній; організацію суспільного ладу з її характерними ознаками — автономією, авторитетом і автаркією. Люди, територія і народна культура — основні ознаки нації незалежно від величини державної організації. Терміном «люди» С. Дністрянський позначав певний суспільний зв'язок, що склався на основі родового походження і загального почуття кровної спорідненості. У поняття «культура» вчений включав народну мову, історичні звичаї. Поняття «територія» має для держави політичне, а для нації — етнічне значення, оскільки ідея самовизначення народу може вирішуватися в межах його етнічної території, котра потім стає державною.

Ідея федерації, яку С. Дністрянський розглядав у контексті своєї концепції єднання народів, грунтується на чотирьох основних засадах:

1) питання про об'єднання народів має розв'язуватися лише після міжнародного визнання їхньої державної самостійності;

2) вирішувати питання вступу до міжнародного об'єднання повинні національні парламенти;

3) кожний національний парламент, який дав згоду на утворення об'єднання, має висунути однакову кількість депутатів для вироблення спільної угоди;

4) заснування спільного адміністративного трибуналу, наділеного судовими функціями для вирішення спірних питань.

Виходячи з цих характеристик суспільних зв'язків, С. Дністрянський робить висновок, що в їх основі лежать традиції певного народу й держави, що історично склалися. Україна має не тільки право на самовизначення, а й відповідні державницькі традиції.

С. Дністрянський робить висновок, що Україна має всі історичні та правові підстави для національного самовизначення, утворення власної державності на своїй етнічній території. Майбутню незалежну українську державу він уявляв як народну республіку, влада в якій належить народові та обраним органам і здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу й судову.

9. Зміст політико-правових поглядів Б.Кістяківського.

Ще більш близькими до сучасних є роздуми про держа­ву та право Богдана Олександровича Кістя­ківського (1868-1920) — видатного вітчизняного філософа права. Його державно-правові ідеї, викладені спочатку у різних статтях, а у 1916 — у книзі "Социальные науки и право", за незначним винятком, залишаються актуальними і в наш час. На думку Б. Кістяківського, існує не одне, а декілька наукових понять права, тому що "право входить у різні сфери людської діяльності і життя, що можуть складати предмет різних галузей гуманітарних наук". Усі ці вияви права у цілому чи кожний аспект його зокрема підлягають самостійному вивченню і розробці.

Богдан Кістяківський розглядав право, перш за все як етичну цінність. Вважав, що основою правових норм є етична свідомість людей і доводив, що норми встановлюються через те, що в суспільній свідомості закріп­люється переконання у необхідності певних дій. Саме тому правові норми і виражають певну повинність. Базисом по­винності є усвідомлення того, що певні дії мусять здійс­нитися. Вчений підкреслював, що таке усвідомлення є ос­новою виникнення всіх соціальних норм взагалі, і права зокрема, як соціальної норми.

Крім етичної сторони права Кістяківський вивчав його соціальну природу, дійшовши висновку, що саме право, завдяки діям людей, які керуються усвідомленням свого обов'язку, перетворює соціальне необхідне на обов'яз­кове.

Б. Кістяківський розвивав концепцію додатковості, тобто множинності, плюралізму методів дослідження соціаль­них явищ, намагаючись обґрунтувати синтетичний підхід до розуміння права. Згідно із його вченням, множинність причин, які обумовлюють право, а також множинність його цілей є підставою того, що різні аспекти права заслугову­ють різних методів наукового дослідження. З цієї причини, на думку Кістяківського, неможливо дати єдине визначення сутності права. Звідси випливає кілька визначень права, в залежності від сфер людського життя, які регулюються ним: соціологічне, психологічне, державно-організаційне і нормативне.

Кістяківський Б. підкреслював, що провідним у теорії права є державно-організаційне, чи державно-примусове поняття права: право є те, що держава наказує вважати правом. Це сукупність норм, виконання яких захищається і гарантується державою.

Соціологічне поняття права, за Кістяківським - це право, яке існує в житті. Це - сукупність правових відносин, що здійснюються у житті, а правові відносини кристалізують правові норми.

Психологічне поняття права - це право, як сукупність імперативно-атрибутивних переживань, які шляхом психічної взаємодії членів соціальної групи набувають загаль­ного значення і перетворюються в правові норми.

Нормативне поняття права - це право, як сукупність правових норм, що вбирають в себе ідеї про необхідне, яке визначає зовнішні взаємовідносини людей.

Необхідно наголосити, що поряд із вказаними теоретич­ними поняттями права Б. Кістяківський вказував на існу­вання «технічних» чи «практичних» понять права. Він на­голошував, що з погляду юридичної догматики право - це сукупність правил, що вказують, де знайти у чинних пра­вових нормах рішення для всіх випадків, що виникають вна­слідок суперечок з приводу уявлень про право і неправо.

Провідним у теорії права, за Б. Кістяківським, є дер­жавно-організаційне чи державно-примусове поняття права. "Це поняття права різними вченими визначається як сукупність норм, виконання яких захищається і гарантується державою", тобто "право є те, що держава наказує вважати правом". Друге місце відводить соціологічному поняттю права, вважаючи, що головну увагу необхідно зосередити на праві, яке існує у житті. Тут "право є сукупність правових відносин, що здійснюються у житті", а правові відносини кристалізують правові норми. Третє місце в його теорії посідає психологічне поняття права, яке вчений розумів як "сукупність тих імперативно-атрибутив­них переживань, які шляхом психічної взаємодії членів даної спільної групи набувають загального значення і пере­творюються в правові норми". Четверте поняття права — нормативне. Тут: " Право є сукупність норм, що вбирають в себе ідеї про необхідне, яке визначає зовнішні взаємо­відносини людей".

Поряд з цими теоретичими поняттями права Б. Кістяківський визнавав існування " технічних чи практичних понять права". З погляду юридичної догматики, право є сукупність правил, що вказують, де знайти у чинних пра­вових нормах рішення для всіх випадків, що виникають, щодо протиріччя інтересів чи уявлень про право і не пра­во. А правова політика допомагає відшукати норму для задоволення нових потреб і уявлень про право. Тобто Б. Кістяківський вважає, що всі ці наукові поняття права як теоретичні, так і технічні, не поглинають одне одного, а відображують лише якийсь аспект реально існуючого права, що як явище суспільного життя є єдине. Кістя­ківський визнавав, що дослідження різних понять права, тобто різних його аспектів, однаково важливо для процесу наукового дослідження права в цілому.

Свої роздуми про державу Б. Кістяківський будує, вихо­дячи з того, що " держава — це відома форма суспільного організму", яка існує там, "де є суспільство і народ". Проте люди створюють і захищають свої держави не для обопільного пригноблення. Тому держави, які не дбали про добробут народу, де людина залишалася морально пригноб­леною і приниженою, зазнавала знущань і мук, не існували довго. Їх місце займали інші держави, такі, що задовольняли потреби своїх громадян, тобто відповідали самій сутності і природі держави, реальна мета якої, за Б. Кістяківським, " криється в забезпеченні солідарних інтересів людей". Вчений доводив, що: " Загальне благо — це формула, у якій стисло зафіксована задача і мета держави". їх може досягати лише правова держава. Зага­лом під державою він розумів " правову організацію наро­ду ". Б. Кістяківський вважав, що " правова держава — це найліпша форма державного буття, яку відпрацювало люд­ство, як реальний факт".

Загалом він виділяє такі типи послідовно змінюючих одна одну держав: феодальна, абсолютно-монархічна, по­ліцейська, конституційна чи правова, соціалістична. При цьому він зазначає, що "історично кожна із цих форм державного буття виступає не у чистому вигляді, а завжди пронизана більшою чи меншою кількістю елементів іншої форми".

"Характеризуючи правову державу у розумінні самих загальних ознак, — пише Б. Кістяківський, — необхідно визнати, що найбільш важлива ознака такої держави криється у тому, що влада в ній обмежена і підзаконна. Крім того, в правовій державі як деякі органи влади, так і сам правовий порядок організуються за допомогою самого народу". Продовжуючи роздуми про державну владу у правовій державі, він підкреслює, що " найбільш типовими ознаками влади необхідно визнати її безособовість. У су­часній правовій державі керують не особи, а загальні пра­вила чи правові норми ".

Юридичними засобами правової держави Б. Кістяків­ський визнавав недоторканність особи та "народне пред­ставництво, яке забезпечується народом". Третьою засадою вважав — єдність влади та єдність націй. Гарантією цих єдностей є загальне виборче право, організоване на основі рівності, прямого і таємного голосування. Завершуючи свої роздуми про державу і роль права, Б. Кістяківський зазна­чає: " Держава та право — це дві сторони одного і того ж складного явища, а точніше — право є той початок, з якого складається держава".

У своєму нарисі «Держава правова і соціалістична» Б. Кістяківський, описавши ідеальну природу держави, фак­тично створив засади теорії правової держави, відштовхуючись від принципу правового її самовизначення. Йдеть­ся про те, що завдячуючи виключно праву, держава пере­творюється у правове явище. Кістяківський наголошував, що держава є єдиним творцем правових норм. Як єдиний творець правових норм вона зобов'язана дотримуватися створених нею норм права. Створене державою право може бути втіленим у життя за умови свободи індивіда.

Розвиваючи класичну ідею солідаризму, вчений отото­жнював правову і конституційну держави, вважаючи, що правовою може бути як буржуазна, так і соціалістична дер­жава, бо основне завдання держави, як інституції, на його думку,- це досягнення загального блага і справедливості. Згідно з ідеєю справедливості, кожній людині має бути га­рантоване право на гідне існування. Це і є, за Кістяківсь­ким, суть ідеальної природи держави.

Цікавими є погляди Б. Кістяківського на соціалістичну державу. Вчений підкреслював, що, говорячи про соціаліс­тичний ідеал держави, треба мати на увазі, що з такою державою можна рахуватися тільки як з принципом, але не з фактом, з тієї причини, що соціалістична держава ще ніде не виправдала себе як факт. Він наголошував, що над ство­ренням соціалістичного ладу ще треба багато і довго пра­цювати як теоретично, так і практично.

Б.Кістяківський був прихильником методологічного плюралізму в суспільних науках, що передбачав взаємну доповнюваність і взаємну обмеженість наукових методів. Становлення правової держави він поставив у залежність від рівня правової культури суспільства. Аналізуючи суспільно-політичну думку Росії, Б. Кістяківський дійшов висновку, що закон і право там не визнаються, як у країнах Заходу, самостійними цінностями. У Росії й інтелігенція, і бюрократія, і простий народ сприймають право як писаний закон, як примус з боку державної влади і тому часто трактують його, виходячи з етичних критеріїв, продиктованих політичними мотивами розуміння справедливості.

Б. Кістяківський розглядав також проблему співвідношення правової і соціалістичної держави. На його думку, правова держава не в змозі розв'язати соціальні питання найманого робітника, а соціалізм — розв'язати суперечність між державним контролем господарського життя на користь прав робітника та збереженням гарантій свободи власника. Якщо соціалістична держава відкине основний принцип правової держави — обмеження влади правами людини і громадянина, то майбутнє народовладдя перетвориться на деспотію народу чи деспотію від імені народу.

Б. Кістяківський дійшов висновку, що між правовою державою і державою, котра здійснить соціальну справедливість, не повинно бути якісної різниці, а тільки кількісна, тобто розширення сфери соціального забезпечення з боку цієї держави не повинне обмежувати права особи.

Розглядаючи право в системі культури, Б. Кістяківський вказував на пряму залежність рівня правової культури від загального культурного рівня народу. Тобто культурна людина більшою мірою намагається жити за загальнолюдськими принципами та правилами. Він виділяв два типи особи залежно від її ставлення до права: правову і революційну.

Поведінка революційної особи, незважаючи на її інтелектуальний рівень, вступає, на думку Б. Кістяківського, в суперечність не тільки з державними нормами, а й з традиціями і звичаями. Б. Кістяківський визнавав культурну самобутність правових систем, виходячи з того, що культура, традиції, закони в усіх народів різні, зумовлені природними і соціальними чинниками.

ВИСНОВКИ

У політичній думці XIX-XX ст. можна виділити декілька ідеологічних і методологічних напрямів: демократично-народницький, соціал-ліберальний, консервативний, націоналістичний, націонал-державницький, націонал-комуністичний.

Для демократично-народницького напряму характерні такі ідеологічні елементи:

1) визнання народу рушійною силою історичного процесу;

2) розуміння українського народу як окремої етнокультурної одиниці;

3) обгрунтування ідеї народоправства у вигляді народної демократичної республіки;

4) ідея федеративного устрою України;

5) ідея державної автономії України в складі федеративної Росії чи інших федеративних союзів;

6) надання переваги колективним формам власності.

Представниками цього напряму можна вважати М. Костомарова, В. Антоновича, М. Грушевського, Р. Лащенка і С. Шелухіна.

Лібералізм в Україні містив як власне ліберальні ідеї, так і ідеї соціалізму (переважно прудонівського типу), а також ідеї народницької ідеології. До основних ідей українського лібералізму можна віднести:

ідею пріоритету політичних і громадянських прав особи над державою і нацією,

ідею конституціоналізму і правової держави,

ідею державної автономії України в складі Російської федерації, Ідею самоврядування,

ідею національного розвитку на грунті загальнолюдських цінностей.

Представниками цього напряму були М. Драгоманов і Б. Кістяківський.

Український консерватизм грунтувався на ідеях:

1) домінуючої ролі держави в національному і соціальному розвиткові;

2) монархічної форми державного правління;

3) територіального патріотизму;

4) пріоритетності приватної власності;

5) провідної ролі аристократії у державотворчому процесі;

6) вирішальної ролі моральних і релігійних чинників у суспільному поступові.

Теоретики українського консерватизму дотримувалися різних поглядів стосовно майбутньої форми держави. В. Липинський обгрунтував концепцію трудової легітимної монархії, С. Томашівський — клерикальної монархії, а В. Кучабський — мілітарної монархії.

Дата добавления: 2014-01-04