Французькі просвітники

Концепція розподілу влади одержала подальший розви¬ток у творчості французького філософа-просвітителя Шарля Луї Монтеск'є (1689–1755).

У своїй основній праці “Про дух законів” (1748) він стверджує тезу про те, що гарантією політичної свободи індивідуума можуть бути тільки розподіл і взаємна незалежність законодавчої, виконавчої та судової влади. Будь-яке їхнє сполучення однієї з одною являє для політичної свободи безпосередню загрозу. Так, при сполученні в одних руках законодавчої та виконавчої влади стає можливим створення спеціальних тиранічних законів “для того, щоб також тиранічно їх застосовувати”. При поєднанні законодавчої та судової влади життя і свобода громадян опиняться під владою сваволі”. Коли ж “судова влада буде поєднаною з виконавчою владою, то суддя одержить можливість стати гнобителем”. Більше того, на думку Монтеск'є, навіть у тому випадку, коли органи, які здійснюють різні влади, перебувають у руках хоча й різних, але належних до одного стану осіб, свобода також перебуває в небезпеці.

Для забезпечення свободи необхідні ще, крім розподілу влади, й певні гарантії, які надають права одній владі зупиняти іншу “щоб не було можливості зловживати владою, за якої різні влади могли б стримувати одна одну”.

Конкретний конституційний проект Монтеск'є полягає в тому, щоб законодавчою владою наділити парламент, який складається з двох палат –верхньої та нижньої, аристократичної та народної. Нижня палата, будучи представництвом народу, базується практично на загальному виборчому праві. Верхня палата є представництвом панства і має спадковий характер. Виходячи з ідеї розподілу й рівноваги влад, Монтеск'є розглядає обидві палати як рівноправні заклади, які повинні стримувати і угамовувати один одного: особливо збори панства, наприклад, повинні “будуть мати право скасовувати рішення народу, так само як і народ має право скасовувати їхні рішення”. Виконавча ж влада має бути зосередженою в руках короля. Рівновага між виконавчою та законодавчою владами повинна досягатися у такий спосіб, щоб перша мала право припиняти дію законів, затверджених законодавчими зборами, а також визначати час скликання і тривалість засідань цих зборів. Разом з тим законодавчі збори повинні мати можливість визначати межі діяльності виконавчої влади, контролювати виконання прийнятих ними законів.

Обмеження владних повноважень кожної влади полягає тепер не просто у забезпеченні ними різних сфер діяльності, але й у тому, що в разі необхідності вони можуть стати на перешкоді виконанню рішень одна одної (але без права заміни чужого рішення своїм рішенням). Просте обмеження сфер діяльності доповнюється ще й контролем за діями один одного. Крім того, відносна самостійність кожної влади тепер додатково гарантована тим, що кожна з них має власний суттєво відмінний порядок формування. Загальний зміст ліберальної конституційної програми Монтеск'є полягає у пошуках прийнятого компромісу між трьома основними силами суспільства: народом, королівською владою, дворянською верхівкою. Механізм розподілу влади, запропонований Монтеск'є, не тільки приборкував політичні амбіції кожного елемента тріади, але й пропонував прийнятне їхнє сполучення, яке забезпечувало безконфронтаційну модернізацію “за загальною згодою”. Хоча конкретний проект Монтеск'є так і не було реалізовано, загальні принципи організації влади на базі внутрішніх “стримувань і противаг” стали фундаментом ліберального владно-політичного концепту.

Видатний мислитель епохи Просвітительства (XVIII в.) Жан-Жак Руссо (1712-1778) при розв'язанні проблеми співвіднесеності особи, суспільства і держави на перше місце поставив суспільство, його інтереси і потреби. У своїй праці “Про суспільний договір, або принципи політичного права” (1762) Руссо запропонував радикально-демократичний варіант договірної концепції походження суспільства і держави. Суспільний договір, на його думку, не може бути угодою про обрання уряду або угодою, за якою одна сторона обіцяє підкоритися, а друга – владарювати. “Замість конкретної особи кожного того, хто договорюється, цей акт асоціації одразу створює моральне і колективне ціле, складене зі стількох членів, скільки збори мають голосів, – ціле, яке одержує через цей самий акт свою єдність, своє спільне “я”, життя і волю”. Тому індивід повинен підкорятися ”загальній волі”, якщо його приватні інтереси розійшлися з суспільними. Адже якщо взяти суму волевиявлень конкретних осіб і відкинути від них “взаємознищуючі крайнощі”, то “внаслідок складання решти розходжень постає загальна воля”.

Суспільство як універсальне “моральне і колективне ціле” стає джерелом і носієм усякої влади.У цьому плані Руссо багато в чому спирається на ідею народного суверенітету, що була висловлена численними мислителями передмодернізаційної епохи значно раніше від нього.
Народний суверенітет для Руссо стає перш за все виразом колективної (“загальної”) волі, яка принципово не може бути ні поділеною, ні передорученою будь кому. Звідси йде різке заперечення ліберальних рецептів організації публічно-владних структур (принципу розподілу влади і депутатського представництва). На думку Руссо, суверенітет, який “є тільки реалізацією загальної волі, не може ніколи відчужуватися”, а сам його носій, який “є не що інше, як колективна істота, може бути представлений лише самим собою”. Тому Руссо не приймає всі представницькі форми правління. Суверенітет, за Руссо, є загальною волею, а “воля не може бути представленою”, ”це або та ж сама воля, або вже інша”. Тому народні депутати “не можуть бути представниками народу, вони лише його комісари; вони нічого не можуть ухвалювати остаточно; усякий закон, який народ не ратифікував особисто, не дійсний; це навіть не закон”. Так само рішуче Руссо відкидає принцип розподілу влади: “воля або є загальною, або нею не є; вона являє собою волю народу як цілого або – тільки однієї його частини”.

Альтернативу системі ліберальної державності має становити, на думку Руссо, система послідовного народоправства. Оскільки інститут представництва може суттєво спотворити волю народу, то прийняття законів (реалізація законодавчої влади) повинно спиратися на безпосереднє і загальне народне волевиявлення шляхом референдуму (плебісциту).

Уряд як виконавчий орган не є чимось самостійним. Він виконує волю суспільства, будучи лише посередником між ним і народом як сукупністю підданців. Руссо таким чином, істотно перебудовує загальну композицію влади. Ліберальна схема передбачає тріаду “особа – суспільство – держава”, де лімітованим (залежним) елементом є держава, проміжним – суспільство, а визначальним – особа. Він пропонує інший розподіл “суспільство – держава –особа”, де лімітованим і залежним елементом є особа, проміжним – держава, а панівним – суспільство.

Радикально-демократична парадигма влади Руссо є антитезою парадигми ліберальної демократії. Її побудовано на запереченні самостійної ролі особи у суспільстві, повному підкоренні її “громадському цілому”. Руссо вимагає, щоб кожна людина стала нічим і могла б діяти лише вкупі з іншими. Виявлена референдумом “загальна воля” стає обов'язковою для всіх, у тому числі для тих, хто опинився у меншості. Останні повинні “покаятися” за попередньо сповідуванні погляди й уніфікуватися з іншими або залишити країну.

Дата добавления: 2014-01-04