Та елітаристських теорій XIX-XX ст

Політична думка представників буржуазного лібералізму

З точки зору розвитку політичної науки XX ст. – найбільш багате. Це століття загострення ідейної боротьби і водночас зближення, взаємозбагачення політичних ідеологій. Це час появи нових методологічних підходів, відродження і відновлення цілого ряду традиційних методологій, а також зародження нових політичних ідей і повернення, переосмислення теоретичної спадщини минулого. Суспільно-політична думка набирає все більш плюралістичного характеру.

Політична думка сучасної Європи розвивається під величезним впливом ідей німецького історика і соціального філософа Макса Вебера (1864-1920 рр.). Пробуючи вирішити проблему релігійної свідомості, М. Вебер дійшов висновку, що в історії існувало три способи організації суспільства: традиційний, харизматичний і раціональний (капіталізм). Відповідно він виділив і три типи політичного панування Для раціонального панування, вважав він, характерне всевладдя раціональної бюрократії.

Аналізуючи систему панування, Вебер приділив багато уваги апарату влади, тобто бюрократії. Він був переконаний, що бюрократія – це найраціональніша форма здійснення влади, хоч в той же час вказував на її недоліки і слабкі сторони, що проявляються, наприклад в тих випадках, коли треба приймати рішення з приватних, нетипічних питань. В аналізі бюрократії, який вважається одним із головних вкладів М. Вебера в політологію, можна відмітити три моменти:

· аналіз бюрократії як технічно досконалого апарату здійснення влади;

· критика бюрократії у зв'язку з природною для неї, як вважав Вебер, тенденцією до виходу її за рамки притаманній їй функції;

· аналіз бюрократії як відображення класової структури.

На додаток до свого ідеального типу раціональної бюрократичної організації, Вебер, створив також тип бюрократичного функціонера. Таким є людина, яка:

· особисто вільна і призначена на посаду на основі угоди;

· здійснююча владу на основі формальних законів і лояльність якої визначається чітким виконанням офіційних обов'язків;

· призначена на посаду відповідно до її кваліфікації;

· працююча на своїй посаді постійно, а не від випадку до випадку.

Наведені найбільш важливі напрями політологічних досліджень М. Вебера дозволяють визнати його серйозним теоретиком.

XX ст. – це продовження старих суперечок про цінності політичного житія, і в центрі дискусії знаходиться проблема демократії як загальнолюдської цінності. Серйозну критику демократії, її цінностей знаходимо у представників теорії еліти.

Політологічні теорії еліти. Засновниками політологічної теорії еліти є: Гаетано Моска (18581941 рр.), Уільфредо Паретто (1848-1923 рр.) – італійські вчені, Роберт Міхельс (1876-1938 рр.) – німецький дослідник. Основна ланка політичної концепції Моски – це ідея політичного класу. У своїй першій праці “Теорія правління і парламентське правління” (1884 р.) він писав, що в будь-який час і в будь-якому місці все те, що в управлінні є здійсненням влади є завжди компетенцією особливого класу і як би цей клас не будувався, він завжди формується як незначна меншість проти маси людей, якими вони керують. Цей "спеціальний" клас він називає політичним. Моска виходить з того, що в усіх суспільствах існують два класи: 1) управлінці (меншість); 2) ті, ким управляють (більшість).

Необхідним критерієм для формування політичного класу Моска вважає здатність керувати, досвід управління. Він називає три способи, за допомогою яких політичний клас досягає зміцнення своїх позицій і поновлення:

· успадкування;

· вибір;

· кооптація.

Моска підкреслює, що всі політичні класи прагнуть успадкувати свою владу, а з іншого боку – завжди є нові сили, що приходять на зміну старим. Залежно від того, яка тенденція домінує в даний час, відбувається або консервація політичного класу, або його поповнення. Першу тенденцію він називає аристократичною, другу – демократичною. На відміну від Моски, Паретто розумів під терміном "еліта" людей найкращих у всіх відношеннях. Він відкрив закон циркуляції еліт, згідно з яким пануюча еліта завжди перебуває у стані повільної і постійної трансформації. Підкреслює, що скрізь існує панівний клас, відносно малочисельний, який утримується при владі частково силою, частково згодою непанівного класу (більшою чисельністю). Зазнавши, що в ході історії злагода і сила завжди проявлялись як знаряддя управління, він диференціює способи здійснення влади на два основних типи:

уряди, які користуються переважно матеріальною силою та силою інших чинників; уряди, що користуються переважно хитрістю і мистецтвом.

Моска і Паретто розходилися в поглядах на питання про так зване “краще правління”. Моска вважав, що найефективнішим режимом, спроможнім тривалий час уникати катаклізмів, які загрожують відкинути людство назад до варварства, є змішаний режим. Паретто ж, навпаки, був переконаний в тому, що соціальна система перебуває в стані рухомої рівноваги. Він категорично відкидав термін “демократія”, який вважав ще більш невизначеним, ніж термін “релігія”.

Р. Міхельс слідом за Паретто вважав, що демократія як форма управління державою є неприйнятою, оскільки існує комплекс тенденцій, що протидіють її здійсненню. За Міхельсом, це такі тенденції.

· сутність людської природи;

· сутність політичної боротьби;

· сутність організацій.

Тому він вважав, що демократія завжди призводить до олігархії і перетворюється в олігархію.

Дата добавления: 2014-01-04