СЛАЙД № 17

За соціологічного підходу[19] політична система — динамічний механізм, що перетворює імпульси, які йдуть від оточення і від самих політичних структур, у політичні рішення, що формують політичну поведінку та інші громадські позиції.

Згідно з правовим підходом [20] політична система — це сукупність державних і недержавних соціальних інститутів, які здійснюють владу, управляють суспільством, регулюють відносини між громадянами, соціальними та етнічними групами, забезпечують стабільність суспільства і відповідний порядок у ньому.

У системно-структурному аспекті політика являє собою структуру політичних суб’єктів суспільства, а в системно-функціо­нальному аспекті — інституціалізацію та реалізацію публічних ідеалів, цілей, завдань, програм тощо.

Поняття “публічна політика” у повсякденному сприйнятті тісно пов'язана з активно політично функціонуючою “демократичною громадськістю ” (Öffetlichkeit Ю. Хабермаса). Це поняття являє собою своєрідний відгук на констатацію факту глибокої й гострої суспільної розбіжності, характерного для сучасних “західних демократій”. Зміна “обрію легітимності” і знайшло своє відбиття в обігу соціологів до феномена публічної політики. Завдання публічної політики — досягнення консенсусу, тобто громадської згоди по фіксованих проблемах. Публічна політика не може бути скорочена лише до інституціональних форм практик, таким, як комунікація в ЗМІ або діяльність експертів. Для неї характерні сильна диференціація институционализированных форм політичних практик й індивідуалізація необъективированных практик[21].

Сам термін «публічна політика» дотепер не виражає якого-небудь соціологічного поняття. За ним стоїть лише обмежений і пухкий образ, неясне подання, задіяне в політичному дискурсе. Експресивна стратегія цього дискурса – сховати якусь сукупність явищ від наукового аналізу, перевівши її в область позбавленої підстави й спонтанного. Однак публічна політика - не скороминущий феномен, неясно обкреслений, що не володіє ні атрибутами, ні якістю, ні референцією, і своїм виникненням зобов'язаний унікальної констеляції соціально-політичних факторів. Намагаючись перебороти некритичність і неясність «публічної політики», соціологія повинна використати «точні» концепти й весь свій рефлективний потенціал. Справа зовсім не в «демократичній точці зору» або унікальній соціологічній перспективі, а в соціально-політичній специфіці й соціологічній визначеності.

Поле політики є сукупність політичних позицій, залучених у боротьбу за монополію легітимного символічного насильства, що має своєю метою монопольне розпорядження капіталами держави. Саме становлення державної монополії на легітимне фізичне (по М. Веберу) і символічне (по П. Бурдье) насильство приводить до утворення поля політики^[i][3]— сфери боротьби за монопольне володіння вигодами, пов'язаними із цією монополією. Поле політики є универсум, у якому агенти (їх, у свою чергу, ще має бути визначити) борються за легітимне символічне керування поводженням людей у їхньому публічному житті шляхом нав'язування їм коштів сприйняття, оцінювання й вираження соціально-політичної диференціації суспільства [13[22], с. 74]. Таке визначення й зближає, і розділяє держава й поле політики. З одного боку, агенти держави також прагнуть до керування практиками агентів, однак керуванню не тільки символічному, але й фізичному. З іншого боку, у кризові періоди монополія держави на легітимне фізичне насильство може порушуватися агентами поля політики. Тому при вивченні публічної політики варто враховувати як вплив на неї держави, так і те, що її головною ставкою виступає монопольне використання ресурсів держави.

Політичні відносини суть необхідні умови й передумови виробництва значеннєвим образом організованих політичних практик. Будучи в одне й теж час силовими й значеннєвими відносинами, вони діють «за спиною агентів», не тільки обмежуючи, але й створюючи можливість для практик [14]. Разом з тим, необхідною й невід'ємною частиною політичних відносин служать практичні схеми, якими наділені агенти.

Публічна політика існує, по-перше, як сукупність практичних акцій, превентивних мір (попередження злочинності, наркоманії, девиантного поводження…), контролю, регуляції, публічних обговорень. По-друге, публічна політика – це ансамбль категорій соціальної перцепції, легітимних номінацій, соціальних класифікацій й ієрархій, визначень норми й девиации, оцінних суджень. Іншими словами, публічна політика містить у собі як сукупність об'єктивних соціальних структур (даних у формі розподілу ресурсів практик, коштів і механізмів їхнього присвоєння), так і сукупність суб'єктивних структур (легітимних практичних схем й эксплицитных понять). Однак ці суб'єктивні структури суть не що інше, як интериоризированные об'єктивні структури, і в чинність цього вони з ними погодяться. Публічна політика як дійсність об'єктивного порядку «оформляється» легітимними практичними схемами, що становлять дійсність суб'єктивного порядку.

Зміст|вміст,утримання| і завдання|задачі| публічної|прилюдної| політики значно розширилися і тим самим набули нової якості. Її структура |прилюдної|набагато ускладнилася. У сучасному суспільстві|товаристві| вона розділяється на низку певним чином|лаву,низку| |відносно|самостійних напрямів, а саме|направлень|: політику у цивільно-правовій сфері; макроекономічну політику [23] [24]; соціальну [25] політику; комунікативно-інформаційну політику; культурну політику; етнонаціональну політику; екологічну політику; політику безпеки і ін.

Дата добавления: 2014-01-04