Народницький період національно-культурного відродження. Право в суб’єктивному і об’єктивному розумінні

Право в суб’єктивному і об’єктивному розумінні.

Як відомо, зміст права складають норми права, тобто правила поведінки. При цьому визначаючим, ключовим моментом в змісті права є вольова сторона, тобто запрограмованість на втілення в життя конкретних моделей поведінки учасників суспільних відносин.

Втілення права у визначених юридичних джерелах носить назву “ об’єктивне право ”, під яким розуміється критерії юридично дозволеної, правомірної і забороненої, неправомірної поведінки.

Поняття “об’єктивне право” близьке по своєму значенні поняттям “закон”, “законодавство”, хоча ці поняття не тотожні. Разом з тим об’єктивне право визначає юридичні можливості людей і інших суб’єктів суспільних відносин.

Як об’єктивне явище об’єктивне право має якості:

1) всезагальності, тобто воно встановлює загальний для всіх порядок;

2) загальнообов’язковості, тобто розповсюджує свою дію на всіх без винятків суб’єктів, які знаходяться на території даної держави;

3) можливість визначати рамки юридичної волі учасників суспільних відносин, і в першу чергу свободу вибору варіанта дії в межах, встановлених законом;

4) стабілізатора суспільних відносин, правопорядку в суспільстві і засобом захисту правовідносин.

Але необхідно мати на увазі, що право являє собою єдність об’єктивного і суб’єктивного. Тому під суб’єктивним правом розуміють ті конкретні права, які належать кожному суб’єкту окремо. Суб’єктивні права виникають на основі об’єктивного права, тобто норм права, закріплених в законах і інших нормативно-правових актах.

Таким чином, суб’єктивні права є результатом перетворення в реальність нормативних розпоряджень відносно конкретних суб’єктів.

Для суб’єктивного права характерні:

1) сукупність наявних прав конкретного суб’єкта суспільних відносин;

2) визначення міри можливої і необхідної поведінки суб’єктів;

3) виникнення в результаті правовідношення як його змісту;

4) захист і охорона державою.

Між об’єктивним і суб’єктивним правом існує взаємозв’язок: об’єктивне право служить міцною опорою, фундаментом для появи суб’єктивного права, а суб’єктивне право є результат реалізації об’єктивного права. Об’єктивне право передує появі суб’єктивного права і слугує критерієм оцінки поведінки або дій людини.

Народницький період національно-культурного відродження знаменний тим, що саме у цей час в середовищі передової демократично налаштованої інтелігенції викристалізовувалася концепція про Україну як «етнічну національність».

Характерні риси періоду: 1) керівництво національним рухом переходить до нової інтелігенції; 2) центрами українського національного відродження стають Харківський і Київський університети, а також Кирило-Методіївське братство; 3) провідна роль у процесі відродження в Україні належить Т. Шевченкові.

Народницький період можна поділити на два етапи: романтичний – діяльність членів Кирило-Методіївського братства (50-ті рр. XIX ст.); позитивістський – культурно-просвітницька діяльність членів «Старої громади» (60–80-ті рр. XIX ст.).

Народницький період висунув гасло «повернутися лицем до народу». В середовищі провідних діячів української культури почала домінувати народницька ідеологія як характерна ознака українського менталітету.

До здобутків цього періоду належить, насамперед, заснування Південно-західного відділу Російського географічного товариства у Києві (1873), що дало змогу розгорнути наукові дослідження в галузі української мови, історії, етнографії, фольклору.

Навколо Київського університету, відкритого у 1834 p., згуртувалася група молодих талановитих романтиків, які виявляли великий інтерес до майбутнього українського народу. В середовищі романтиків особлива роль належала професорові університету М.Костомарову, письменнику, історикові й етнографу П.Кулішу, В. Білозерському і М. Гулаку, етнографу П. Марковичу. В грудні 1845 р. під проводом Миколи Гулака і Миколи Костомарова вони заснували політичну таємну організацію «Кирило-Методіївське братство», до складу якої належало 12 активних членів та кілька десятків співчуваючих. У квітні 1846 р. до товариства увійшов Т. Шевченко. Їхні думки про суспільний розвиток і долю України викладені у «Книзі буття українського народу» («Закон Божий») – політичному маніфесті братства (автори: М. Костомаров і М. Гулак). У 1847 р. товариство було розгромлено, а його члени заарештовані.

У Петербурзі на кошти поміщиків В. Тарновського та Г. Галагана була відкрита українська друкарня і розпочалося систематичне видання творів найвидатніших українських письменників – І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Т. Шевченка, П. Куліша, Марка Вовчка та ін. Тут в 1861–1862 pp. видавався українською мовою щомісячний журнал«Основа», що став головним друкованим органом національно-культурного руху. Його редактором був В. Білозерський.

В середовищі народних мас першими будителями національної самосвідомості виступили студенти Київського університету. Наприкінці 50-х років XIX ст. вони створили таємний гурток «хлопоманів». Його учасники (В. Антонович, П. Житецький, П. Чубинський, Б. Познанський, Т. Рильський, А. Свидницький) вирішили зблизитися з селянством, щоб обстоювати його соціальні інтереси і виховувати свідомі патріотичні почуття незалежності українського народу. Ідеологом «хлопоманства» став Володимир Антонович.

Наприкінці 50-х – поч. 60-х рр. в Україні почала формуватися народницька ідеологія, що поширилась у середовищі освіченої молоді. Українські народники були переконані в тому, що християнська мораль і національна культура збереглися в чистоті й недоторканості лише в селянському середовищі. Тому всі інші верстви суспільства повинні повернутися обличчям до українського народу, вивчати його історію і духовну культуру, допомогти йому стати на шлях освіти, суспільного прогресу. Молода українська інтелігенція, перебуваючи під впливом цих ідей, створює товариства – так звані громади, головним завданням яких стало поширення освіти. Перша «Українська громада» виникла в Києві, очолена В. Антоновичем. До її складу входили відомі українські культурні та громадські діячі М. Зібер, М. Драгоманов, П. Житецький, П. Чубинський, М. Старицький, Т. Рильський, Ф. Вовк, І. Касіяненко, М. Лисенко, О. Кониський та ін. Перший прилюдний виступ Київської громади відбувся у 1862 р.

Громадівські організації створювали в Україні мережу недільних шкіл з українською мовою навчання, видавали підручники української мови, збирали та публікували кращі зразки народної творчості. Вони вели українознавчі дослідження, вивчали та пропагували історію й етнографію України, склали українсько-російський словник.

В 1873 р. з ініціативи Павла Чубинського у Києві було відкрито Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, що стало першою легальною організацією в справах українознавства. Навколо товариства згуртувалась передова інтелігенція (М. Драгоманов, О. Кістяківський, М. Лисенко та ін.), яка розгорнула широку науково-пошукову роботу. П. Чубинський також був автором вірша «Ще не вмерла Україна», вперше опублікованого 1863 р. з нотами М. Вербицького. Вірш-гімн став могутнім чинником утвердження національної свідомості в масах, становлення української нації. Аналогічну роль виконали музичні обробки поезій Т. Шевченка «Заповіт», І. Франка «Не пора», О. Духновича «Я русин был, есть и буду», М. Лисенка «Боже великий, єдиний, нам Україну храни».

У 40–80-х рр. XIX ст. особлива увага приділялась науковим дослідженням у галузі мовознавства. Вийшли друком «Словарь малорусского или юго-восточного языка» П. Білецького-Носенка та «Опыт южнорусского словаря» К. Шейковського.

У розвитку українського мовознавства провідна роль належала видатному філологові Олександрові Потебні. Він створив нову психологічно-порівняльну школу в мовознавстві. Його праці: «Думка і мова», «Замітки про малоруське наріччя» (1870), «Мова і народність» (1895).

Українська національна ідея особливо виразно прозвучала у творчості Т. Шевченка та М. Драгоманова. За визначенням Івана Франка, Тарас Шевченко і Михайло Драгоманов – «два чільних сини України», які піднесли її культуру до світового рівня.

На ниві поезії плідно працювали Л. Глібов, А. Свидницький, С. Руданський, П. Чубинський та ін. Демократичний напрям української літератури у прозі представляли Марко Вовчок, Панас Мирний, М. Коцюбинський, І. Нечуй-Левицький, І. Франко, Леся Українка.

Важливим чинником формування світоглядних позицій української інтелігенції в той час стала філософія. Найвідомішим з філософів був С. Гогоцький – професор Київської духовної академії та Київського університету. Є автором «Філософського лексикону» в 4-х томах.

Видатним представником так званої філософії серця в Україні був професор Київської духовної академії, а згодом Московського університету Памфіл Юркевич. Сферу духовного життя позначав символом «серце», що є виразом душевного стану людини.

Важливим фактором прогресу української культури став театр. Він протидіяв русифікації, прищеплював любов до української мови, пошану до здобутків національної культури. В 60-х роках XIX ст. «Артистичне товариство» в Єлисаветграді вперше в Україні поставило спектакль за п'єсою Т. Шевченка «Назар Стодоля», а в 70-х рр. – оперу С.Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм». У Києві діяв аматорський театр, де починали творчість композитор М. Лисенко і драматург М. Старицький. У 1882 р. в Єлисаветграді за активної участі М. Кропивницького був створений професійний театр. До провідної трупи ввійшли відомі зірки української сцени М. Садовський (справж. прізвище Тобілевич), П. Саксаганський (Тобілевич, брат М. Садовського), М. Заньковецька (Адасовська), О. Вірина (Колтановська,).

Слухачів кращих оперних сцен Європи й Америки вражали талантом співачки сестри Ганна і Соломія Крушельницькі.

Серед архітектурних споруд цього періоду виділяються мистецькою цінністю оперні театри в Одесі (арх. Ф. Фельнер і Г. Гельмер), Києві (арх. В. Шребер) та Львові (арх. З. Горголевський), будинок Нової біржі в Одесі (арх. О. Бернардацці), Львівський політехнічний інститут (арх. Ю. Захаревич) тощо.

Основоположниками національної реалістичної школи в скульптурі були Леонід Позен і Петро Забіла. Перший з великим успіхом працював у жанрі скульптури малих форм («Кобзар», «Шинкар», «Переселенці», «Оранка на Україні»), другий – у жанрі скульптурного портрета (мармуровий портрет Т. Шевченка, пам'ятник М. Гоголю в Ніжині). Серед монументальних творів відомий пам'ятник Б.Хмельницькому в Києві (скульптор М. Микешин).

В образотворчому мистецтві України утверджується реалістичний напрям, що найяскравіше проявилося у жанрі пейзажу. З-поміж українських пейзажистів вирізняються В. Орловський, С. Світославський, П. Левченко. Найвідомішим був художник Сергій Васильківський, який майстерно поєднав здобутки реалізму з українською національною традицією. Його пейзажі: «Козача левада» (1893), «Дніпровські плавні» (1896), «По Донцю» (1901).

Ідеєю національного відродження пройнята і музика тієї доби, що розвивалася в руслі народної пісенної творчості. Була створена перша за змістом українська національна опера «Запорожець за Дунаєм» (1862). Музику до неї написав С. Гулак-Артемовський. Великий внесок у розвиток національної музики, популяризацію української народної пісні зробили композитори: П. Сокальський – опери «Мазепа», «Майська ніч», «Облога Дубна»; П. Ніщинський – музична картина «Вечорниці» до драми Т.Шевченка «Назар Стодоля»; М. Аркас – опера «Катерина»; О. Нижанківський – музичні твори на слова Т.Шевченка.

Світову славу українській музичній культурі приніс талановитий композитор, піаніст, диригент, педагог і громадський діяч М.Лисенко, творець національного напряму в українській музиці. Широко відомими стали його опери «Наталка Полтавка», «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Тарас Бульба».

Дата добавления: 2014-01-04