Лекція № 15

Рішення суду першої інстанції

Що таке судове рішення та яким воно буває?

Те, за чим позивач звертається до суду, має назву «судове рішення». Узагальнена назва усіх судових рішень суду першої інстанції – постанови суду. Вони існують у двох процесуальних формах:

1. Рішення, які ухвалюються, а не виносяться чи приймаються.

2. Ухвали, які суд постановляє. Також не виносить і не приймає, і навіть не ухвалює їх.

Різниця між цими процесуальними документами полягає у тому, що рішенням суд спір вирішує (у слів ріш ення та ви ріш ує навіть корінь спільний), а ухвалою – ні. Ухвала спрямована або на вирішення якогось процесуального питання (відкладення, перерва, призначення експертизи…), або на припинення провадження у справі без вирішення спору у тих випадках, коли спір або вже вирішений кимось іншим, або ж коли він не може бути вирішений судом через непідвідомчість справи суду (ухвала про закриття провадження у справі, про залишення позовної заяви без розгляду…).

Вимоги до рішення суду та види судових рішень.

Рішення суду називають актом правосуддя, тому що саме в ньому відображається встановлена судом об’єктивна істина та саме ним спірні відносини повертаються в межі, встановлені матеріальним правом (невиконане добровільно зобов’язання боржника стягується з нього примусово). Матеріально-правовий спір у разі ухвалення судом рішення щодо нього припиняє своє існування. Це не завжди означає, що боржник (відповідач) вже повернув борг кредитору (позивачеві). Це означає, що цей кредитор отримав інструмент у вигляді судового рішення, за допомогою якого борг стягується незалежно від бажання боржника, примусово.

Судове рішення для того, щоб бути та називатися таким, має відповідати ряду ознак – вимог законодавця до нього. Відсутність хоча б однієї з названих нижче ознак судового рішення дає підстави зацікавленій у бездоганності судового рішення особі вчиняти певні процесуальні дії для приведення такого рішення у стан названої бездоганності. Якщо учасник процесу вважає що рішення суду не є повноцінним, він має процесуальні права, реалізувавши які такої повноцінності можна досягнути.

Законодавець встановлює п’ять вимог до судового рішення: законність, обґрунтованість, вичерпність (повнота), безумовність та формальність.

Законним визнається таке рішення, яке прийнято судом у повній відповідності до норм процесуального законодавства, та в ньому суд не лише застосував правильні норми матеріального законодавства, а й правильно їх витлумачив. Не вважається законним рішення, у якому суд застосував відповідну встановленим правовідносинам норму матеріального закону, але неправильно її витлумачив. Наприклад, позивач та відповідач уклали договір купівлі-продажу, за яким позивач зобов’язався передати відповідачеві певну річ, а відповідач зобов’язався заплатити за цю річ 100 гривень. Покупець купив таку річ за 80 гривень і приготував її до передачі відповідачеві, однак останній відмовився цю річ купити. У результаті річ зіпсувалася настільки, що втратила повністю свою цінність. Позивач звернувся до суду з позовом про стягнення з відповідача 100 грн. збитків: 80 гривень реальних збитків та 20 гривень упущеної вигоди. Відповідно до ст.22 ЦКУ реальними збитками є втрати, яких особа зазнала у зв’язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права. У нашому випадку таких витрат позивач зазнав на 80 гривень, тобто на суму, яку він заплатив сам, аби придбати ту річ. А упущеною вигодою визнаються доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено. Якби відповідач не відмовився від купівлі зазначеної вище речі та оплатив би її за договірною ціною, то позивач отримав би 20 гривень вигоди, яка через відмову відповідача від договору перетворилася в упущену вигоду. Тож, якщо суд стягнув з відповідача 100 гривень реальних збитків, посилаючись при цьому на ст.22 ЦКУ, то суд застосував правильну норму, але витлумачив її неправильно, оскільки відповідно до цієї статті суд мав стягнути 80 гривень реальних збитків та 20 гривень упущеної вигоди.

Обґрунтованим є рішення, яке ґрунтується на об’єктивній істині, встановленій судом, тобто на основі повно і всебічно з’ясованих обставин, які входять до предмета доказування, обставин, які не підлягають доказуванню і при цьому усі докази, які дослідив, оцінив та врахував суд, є належними і допустимими.

Вичерпним або повним вважається таке судове рішення, яким «вичерпано» усі запитання, усі вимоги позивача, та на усі такі вимоги суд дав відповідь. Якщо позивач просив стягнути з відповідача 100 гривень заборгованості і 10 гривень штрафу, а суд стягнув 100 гривень заборгованості і 9 гривень 99 копійок штрафу, проте стосовно 1 копійки нічого не пояснив у рішенні, просто ця частина позовних вимог була проігнорована (замовчана) судом, то таке рішення не є вичерпним, якою б мізерною не була сума, не врахована судом.

Безумовним є рішення, яке виключає існування будь-яких умов, що могли би вплинути на його законну силу. При цьому такі умови мають бути як суб’єктивного характеру (вчинення певних дій позивачем), так і об’єктивного характеру (настання певних подій). Наприклад, не є безумовним судове рішення, за яким з відповідача стягується борг на користь позивача за морозиво, придбане відповідачем у позивача, за умови, що температура повітря не підніметься вище +25 градусів за Фаренгейтом, і морозиво не розтопиться.

Формальність, як вимога до судового рішення, полягає у тому, що воно повинно бути викладеним на папері та містити у собі усі його чотири частини (вступну, описову, мотивувальну та резолютивну), тобто судове рішення має відповідати встановленій законом формі. При цьому не лише наявність частин судового рішення, а й зміст кожної з них має відповідати вимогам Цивільного процесуального кодексу України.

Для більш глибокого розуміння суті судових рішень, їх класифікують за кількома ознаками. Знаючи таку класифікацію на теоретичному рівні, можна вирішувати певні практичні питання. Наприклад, якщо суд забезпечив позов шляхом накладення арешту на грошові кошти на рахунку відповідача, та за цим позовом має бути ухвалене рішення про визнання дійсним договору, від нотаріального посвідчення якого відповідач ухиляється, то таке рішення не може бути пов’язане із стягненням коштів з відповідача на користь позивача, то й забезпечення такого судового рішення є абсурдним.

За ознакою залежності від способу захисту права і правових наслідків, які вони викликають, судові рішення бувають про присудження до виконання або утримання від виконання певних дій (наприклад, стягнення заборгованості); про визнання наявності або відсутності правовідносин або юридичних фактів (наприклад, визнання договору недійсним); конститутивні про перетворення правовідносин або перетворювальні (наприклад, внесення змін до договору оренди у частині зміни розміру орендної плати).

За ознакою залежності від обсягу розв’язуваних ними питань, рішення бувають завершальними (основними), тобто такими, у яких вирішено усі позовні вимоги позивача та інші обов’язкові питання (ці рішення відповідають ознаці вичерпності), та додатковими, тобто такими, у яких суд вирішує питання, які він забув вирішити для того, щоб рішення вважалося вичерпним (наприклад, суд забув в основному рішенні розподілити судові витрати і їх доводиться розподіляти в додатковому рішенні). У цьому разі слід вважати, що рішення буде вичерпним лише у сукупності із додатковим рішенням.

За ознакою залежності від рівня покладених на відповідача зобов’язань, рішення бувають альтернативними, тобто ухваленими щодо альтернативних зобов’язань (наприклад, стягнення з відповідача на користь позивача п’яти автомобілів HONDA чорного чи білого кольору в залежності від їх наявності у відповідача) та факультативними, тобто ухваленими щодо факультативних зобов’язань (наприклад, стягнення з відповідача на користь позивача п’яти автомобілів HONDA чорного кольору, а у разі відсутності таких, стягнення 5 автомобілів HONDA білого кольору).

Заочне рішення.

Заочним може бути рішення ухвалене за відсутності лише відповідача. За відсутності позивача заочне рішення не ухвалюється. Заочне рішення має дві групи особливостей: перша група стосується порядку його ухвалення, друга – порядку його перегляду.

Для ухвалення заочного рішення, тобто ухвалення рішення без присутності відповідача мають бути дотримані такі вимоги щодо порядку його ухвалення:

1. Наявність у матеріалах справи доказів, достатніх для вирішення спору;

2. Неявка в судове засідання відповідача;

3. Наявність доказів повідомлення відповідача належним чином про судовий розгляд справи;

4. Відсутність інформації від відповідача про причини його неявки або ж така інформація є, але зазначені відповідачем причини суд визнав неповажними;

5. Відсутність заперечень позивача проти заочного вирішення справи.

Таким чином, ухвалення судового рішення є можливим, коли у справі достатньо доказів, щоб встановити об’єктивну істину і без відповідача, відповідач не виявив бажання приймати участь у справі, або у нього про це запитати суд не має можливості, та позивач не проти того, щоб справу розглянути без відповідача.

Особливостями порядку перегляду заочного рішення є існування додаткового до апеляційного порядку його перегляду. Саме заочне рішення має бути направлене відповідачеві не пізніше 3-х днів з дня його проголошення. Відповідач має 10 днів на те, щоб подати заяву про його перегляд. Суд має 15 днів на такий перегляд заочного рішення за заявою відповідача. Апеляційне оскарження заочного рішення відповідач може здійснити у загальному порядку, якщо суд його не скасує у результаті розгляду заяви відповідача про перегляд заочного рішення.

Якщо ж суд вирішить задовольнити заяву відповідача про перегляд заочного рішення та скасує його, то справа розглядатиметься у звичайному порядку з самого початку.

Набрання законної сили рішенням суду.

Рішення суду не набирає законної силу одразу з моменту його проголошення. Закон встановлює строк, протягом якого проголошене рішення законної сили ще не має – 10 днів. Це строк, протягом якого учасник процесу може подати апеляційну скаргу на рішення і якщо він це зробить, то рішення законної сили набуде лише після його перегляду апеляційним судом та за умови, що апеляційний суд залишить це рішення в силі. Якщо ж апеляційний суд це рішення скасує, то законної сили набере вже рішення апеляційного суду.

У випадку, коли жоден з учасників процесу апеляційну скаргу не подасть, рішення вступить у законну силу після того, як мине 10-ий строк для його апеляційного оскарження.

Цей строк починає свій відлік з дня проголошення судового рішення. Суд має право оголосити лише вступну і резолютивну частину рішення, а для апеляційної скарги потрібно мати мотивувальну частину, оскільки саме в ній суд робить свої висновки, спростувати які й має апелянт у своїй скарзі. Для таких випадків є правило, яке встановлює, що особа, яка не була присутня при проголошенні рішення вправі подати апеляційну скаргу протягом 10 днів з дня отримання його повного тексту. Тож на проголошення рішення апелянту краще відправити друга та від нього дізнатися, яке рішення ухвалив суд. А самому отримати це рішення тоді, коли буде виготовлений його повний текст, та подати апеляційну скаргу у 10-денний строк з дня його отримання.

Дата добавления: 2014-01-04