Древньогрецькі філософи про формування людської особистості (Сократ, Платон, Аристотель, Демокрит)

Афінська система виховання залишила слід в історії педагогіки як про­вісниця високої духовної культури, формування гармоній­ної людини, основ­ними якостями якої були духовне багатство, моральна чистота та фізична до­сконалість.

Спартанців виховували в жорстких умовах, прагнучи вирости­ти з хлоп­ців суворих, безжалісних воїнів, а з дівчаток — воїтельниць-амазонок, які б мало в чому поступалися чоловікам.

У Стародавній Греції, яка складалась з невеликих рабовласницьких держав-міст, найбільш оригінальними системами вихован­ня були Спартан­ська та Афінська.

Найвищого розвитку культура епохи рабовласництва досягла в держа­вах Древньої Греції й Стародавнього Риму, які виникли на торгових шляхах між країнами Середземномор'я і Сходу.

Виховання у Древній Греції.

Економічний і культурний розвиток рабовласницьких міст-держав дав­ньої Греції розпочинається у VI—IV ст. до н.е. В цей час високого розвитку до­сягла філософія, в надрах якої закладались основи різних спеціальних галузей знань; існувала багата літерату­ра; склалось декілька систем виховання підрос­таючого покоління.

Спарта займала південно-східну частину півострова Пелопоннесу, де було мало зручних гаваней, зовнішня торгівля, техніка і наука перебували на низькому рівні, а життя населення носило замкнутий характер. В країні домі­нувало землеробство, яке спиралось на працю рабів. Незначне напіввільне на­селення займалось ремісництвом. У Спарті на 9 тис. родин рабовласників (спартіатів) припадало по­над 250 тис. рабів, які часто повставали. Це завжди непокоїло воло­дарів Спарти, примушуючи їх повсякчас бути напоготові, ви­являти жорстокість і насильство по відношенню до рабів. Виховання здійс­нювалося державою, яка переслідувала завдання підготовки з дітей спартіатів-воїнів, стійких та загартованих, майбутніх рабовласників.

Головним завданням було виховання жорстокості, ненависті до рабів у підростаючих рабовласників. З цією метою вони брали участь у криптіях, ніч­них облавах на рабів, коли загін молодих спартіатів оточував який-небудь місь­кий квартал або район за мі­стом і мав право на вбивство будь-якого раба. Під­літки брали участь у щорічних публічних випробовуваннях — змаганнях. Їх сі­кли пе­ред вівтарем, щоб пересвідчитись у терплячості та витривалості. Юнаки 18—20 років об'єднувались в групи ефебів.

Саме в Афінах виникла ідея гармонійного розвитку особи як мети вихо­вання. В афінських містах тривалий час існувала тради­ція, за якою найзаслу­женіша людина удостоювалась посади гімнасіарха — керівника школи для ді­тей вільних громадян.

На відміну від Спарти, в Афінах значного розвитку набули різні ремесла і торгівля. Високого рівня досягли в Афінах архітек­тура, скульптура, живопис, художня література, історія, геогра­фія, математика, філософські науки. Особ­ливості економічного становища і політичного життя населення Афін знайшли своє ві­дображення у системі виховання дітей і молоді. Афінська система вихо­вання, як і спартанська, також здійснювалась в інтересах ра­бовласників, але була більш різноманітною.

До семи років діти обох статей виховувались вдома, в сім'ях. Потім хлоп­чики вступали до школи, а дівчатка проводили весь час у жіночій половині бу­динку — гінекеї. Тут їх навчали читати, писати, грати на музичних інструмен­тах, а головне — займатися рукоділлям. Після шлюбу в становищі дівчат прак­тично нічого не змінювалось: вони переходили з однієї гінекеї в іншу.

Тим часом хлопчики здобували всебічний інтелектуальний роз­виток, всіляко вдосконалюючи культуру тіла. Хлопчики 7—14 років навчалися у при­ватних школах граматистів і кіфаристів. Заняття про­водили вчителі, яких на­зивали дидаскалами (від грецького слова «дидаско» — навчаю). У школах гра­матистів вчили писати, читати та рахувати. Використовувався буквоскладаль­ний метод навчання грамоти. Діти заучували напам'ять літери за їх назвами (альфа, бета, гамма та ін.), потім складали їх в склади, слова писали на навоще­них дощечках паличкою (стилем). Лічили на пальцях, камінцях і рахів­ницях. В школах кіфаристів (музики) учням крім елементарної гра­моти надавали літе­ратурну освіту і естетичне виховання.

Навчання в школах граматистів і кіфаристів здійснювалось одночасно або послідовно — спочатку в школі граматистів, а по­тім — кіфаристів. Ці школи були приватними і платними.

У школі-палестрі (школі боротьби) підлітки 14—16 років на­вчалися п'я­тиборству (біг, стрибки, боротьба, кидання диска і спи­са), а також плаванню. З ними проводили бесіди з політичних і моральних питань. Фізичним вихован­ням і бесідами в палестрі займалися найбільш відомі громадяни держави.

Юнаки 17—18 років з родин найзаможніших аристократів ви­ховувалися в гімнасіях (гімназіях), де вивчали філософію, політи­ку, літературу, для того щоб підготуватися до участі в керуванні державою та займатися гімнастикою.

Юнаки 18—20 років готувалися до військової служби в групах ефебів, де продовжувалося їх військово-фізичне виховання. Вони вивчали зброю, морську справу, фортифікацію, військові статути, закони держави, брали участь в гро­мадських святах і театральних виставах.

Загалом, у такий спосіб в Афінах утвердилась ідея «калакагатії» (гармонійного розвитку особистості, у якому весь зміст вихо­вання спрямовувався на досягнення фізичної і духовної доскона­лості). Крім того, най здібніші юнаки продовжували своє навчан­ня ще майже 10 років в академії започаткована Сократом для підготовки філософів і крупних політиків).

Зазначимо, що загальним для обох виховних систем був кла­совий харак­тер освіти і виховання та презирливе ставлення до фізичної праці. Діти рабів не мали можливості відвідувати будь-які школи і їх виховання відбувалось в праці нарівні з дорослими.

В Афінах зародилися перші педагогічні теорії. Найвидатніші філософи того часу були одночасно і виразниками педагогічних ідей античного світу,

Сократ (469—399 до н.е.) — син ремісника, став ідеологом великої зе­мельної аристократії. Заперечував пізнання світу і при­роди через їх недоступ­ність людському розуму, намагався довести, що люди повинні пізнавати лише самих себе і вдосконалювати свою мораль. Це і було метою виховання на ду­мку Сократа. Сок­рат — філософ-трибун, вів бесіди з питань моралі на площах, за­ставляв своїх слухачів шляхом запитань і відповідей знаходити «іс­тину», сам при цьому не пропонував готових положень і виснов­ків, Такий стиль ве­дення бесід зі слухачами став називатись сократівським, а з часом — евристич­ним.

Платон (427—347 до н.е.) — видатний давньогрецький філософ, об'єк­тивний ідеаліст, ідеолог рабовласницької аристократії, учень Сократа. У творах «Держава», «Закони», «Протагор» накрес­лив проект нової системи виховання дітей і молоді в рабовласниць­кій державі. За його теорією, діти з 6-річного віку повинні вихову­ватись на «майданчиках» біля храмів, де жінки-виховательки, при­значені державою, розвивають їх за допомогою ігор, казок, пісень, бесід тощо. З 7 до 12 років діти відвідують державну школу, де вчаться читати, пи­сати, рахувати, музиці і співу. Для дітей 12—16 років пропонується школа фі­зичного виховання — палестра — з гім­настичними вправами. При цьому не­здібні діти відсіваються в ряди землеробів і ремісників. З 18 до 20 років — ефе­бія — посилена військово-гімнастична підготовка. З 20 років юнаки, які не ви­явили здіб­ностей до наук, ставали воїнами. З 21 до 30 років ті, що залишилися, вивчають такі науки, як арифметику, геометрію, астрономію і му­зику. Вони готуються до виконання важливих державних доручень. Особи віком від ЗО до 35 р. найздібніші і найдоброчесніші можуть продовжувати вдосконалювати свою освіту, щоб потім стати керівниками держави. Після 50 років вони звіль­няються від керівництва державою і можуть далі самовдосконалюватись.

Виховання жінок, на думку Платона, повинно бути таким само, як і в Спарті. Щодо виховання рабів, то Платон рекомендує ста­витись до них суворо, не ніжити, карати за будь-які проступки, об'єднувати в групи за ознакою різномов'я, щоб вони не спілку­валися між собою.

Отже, педагогічна система Платона була побудована в інтере­сах рабовласників, ігнорувала інтереси народу, не приймала до уваги вихо­вання рабів. Він з презирством ставився до фізичної праці, вважаючи, що для дітей рабовласників трудове виховання не потрібне.

Проте Платон висунув ряд цікавих думок, зокрема: виховання ді­тей дошкільного віку, фізичне виховання, розширення програ­ми навчання, створення державної системи виховання, освіту для дорослих і самовдосконалення людини протягом життя.

Аристотель (384—322 до н.е.) — учень Платона, давньогрець­кий філософ і педагог, автор наукових праць в галузі філософії, політики, етики, естетики, природознавства. Він був вихователем О. Македонсь­кого. Вперше вивів основні положення логіки. В 335 р. заснував в Афі­нах філософську школу — Лікей.

Мета виховання — розвинути в людині вищі якості душі — розу­мову і вольову. Виховання повинно здійснюватись державою, яка визна­чає мету, завдання і зміст виховання і навчання.

Аристотель пропонує свою вікову періодизацію дітей: від наро­дження до 7 років; від 7 до 14 років (початку статевої зрілості); від початку статевої зріло­сті до 21 року. Така періодизація, на думку Аристотеля, відповідає природі лю­дини. До 7 років дитина вихову­ється в сім'ї, де батьки повинні загартовувати дитину, виховувати засобами гри, казки, музики, моральних бесід. Від 7 до 14 років діти мали відвідувати державні школи, в яких займатимуться фі­зичними вправами, вчитися читати, лічити та музиці. Від 14 до 21 року підлітки та юнаки здобувають в школах середню освіту, яка включає знання з літер, історії, філософії, математики, астрономії, музики. Такий зміст виховання і освіти Ари­стотель радив переважно для дітей чоловічої статі, а для жінок програму навчання обмежував.

Дата добавления: 2014-01-04