Поняття та структура правового статусу особи

План

ТЕМА № 4.

ОСНОВИ КОНСТИТУЦІЙНОГО ЛАДУ УКРАЇНИ

1. Конституційне право, його особливості та місце в системі законодавства.

2. Загальні засади конституційного ладу України.

3. Народовладдя в Україні та форми його здійснення.

4. Поняття та структура правового статусу особи.

5. Громадянство України як один з інститутів конституційного права.

6. Конституційні права, свободи та обов’язки громадян України.

7. Гарантії прав і свобод людини і громадянина.

8. Правове становище іноземців, осіб без громадянства та осіб із множинним громадянством.

1. Конституційне право, його особливості та місце в системі законодавства.

Конституційне право України як галузь права і законодавства являє собою систему правових норм і нормативно-правових актів та інших джерел, що регулюють відносини, пов’язані з основами конституційного ладу, правового статусу особи, народовладдям, територіальним устроєм держави.

Предметом конституційного права України є особливе коло суспільних відносин, що виникають у проце­сі організації та здійснення публічної влади в Україні, державної та місцевої (місцеве самоврядування).

Специфіка відносин, що регулюються КПУ:

стосуються всіх найважливіших сфер життєдіяльності суспільства;

ви­ступають як базові в політичній, економічній, духовній, соці­альній та інших сферах життя суспільства.

Структура предмета КПУ:

- відносини політичного характеру (наприклад, форма правління, форма державного устрою);

- най­важливіші економічні відносини (скажімо, регламентація існуючих форм власності та механізмів її захисту);

- відноси­ни, що стосуються правового статусу людини і громадянина (громадянство, основні права, свободи, обов’язки та ступінь їх гарантованості з боку держави);

- відносини, що складають­ся в процесі реалізації права народу України на самовизначення і пов’язані з державно-територіальним устроєм Украї­ни;

- відносини щодо організації та діяльності державного апа­рату України;

- відносини, які визначають діяльність органів місцевого самоврядування.

Принципи конституційно-правового регулювання :

· верховенство права;

· верховенство і пряма дія Конституції та законів у системі нормативно-правових актів;

· загальна демократія;

· політичний, економічний та ідеологічний плюралізм;

· поділ влади;

· гуманізм;

· пріоритетність норм і принципів міжнародного права порівняно з вітчизняним законодавством;

· державне та інше гарантування прав, свобод і обов’язків людини і громадянина, народовладдя, захисту суверенітету й територіальної цілісності України і т. д.

Конституційно-правова норма — це загальнообов’язко­ве правило поведінки, встановлене чи санкціоноване держа­вою з метою регулювання та охорони певних суспільних відносин, які становлять предмет конституційного права.

Специфічні ознаки конституційно-правових норм:

а) регулюють особливе, з огляду на його важливість, коло суспільних відносин, що безпосередньо стосується здійснен­ня народовладдя;

б) встановлюють порядок створення інших правових норм, який є обов’язковим для інших галузей права;

в) мають вищу юридичну силу щодо інших правових норм;

г) відрізняються особливою структурою в тому розумінні, що для них не є характерною тричленна структура (гіпотеза, диспозиція та санкція). Деякі конституційно-правові норми (норми-принципи, норми-декларації) взагалі мають лише диспозицію.

Метод конституційно-правового регулювання — це сукупність способів і засобів, з допомогою яких упорядковуються суспільні відносини, що становлять предмет конститу­ційного права. Він характеризується: найбільшою загальністю; максимально високим юридичним рівнем; імперативніс­тю; універсальністю; доцільністю; поєднанням прямого й опосередкованого регулювання.

2. Загальні засади конституційного ладу України.

Розділ І Конституції України має назву «Загальні засади» і складається з 20 статей. У ньому закріплено основні прин­ципи конституційного ладу нашої держави, які є базою для конституційного регулювання найважливіших суспільних відносин.

Ø Стаття 1 Конституції проголошує Україну суверенною, незалежною, демократичною, соціальною, правовою держа­вою.

Суверенність і незалежність держави означають, що її влада є верховною, повною, самостійною і неподільною у від­носинах, які мають місце в межах кордонів цієї держави, а також її незалежність і рівноправність у взаємовідносинах з іншими державами. Такі підвалини забезпечують у державі повноту законодавчої, виконавчої та судової влади, а також непідпорядкування і непідзвітність цієї держави іноземним державам у міжнародних відносинах.

Демократизм в Україні передбачає створення найсприят­ливіших умов для широкої та реальної участі громадян в управлінні справами держави та суспільства, забезпечення ба­гатоманітності політичного та культурного життя тощо.

Говорячи про Україну як соціальну державу, слід брати до уваги її орієнтацію на здійснення широкомасштабної та ефективної соціальної політики, що діставала б вияв у реальному забезпеченні прав людини і громадянина, створенні доступних систем освіти, охорони здоров’я і соціального захис­ту, належній підтримці малозабезпечених верств населення тощо.

Правова держава - це держава, в якій панує право, де діяльність держави, її органів і посадових осіб здійснюється на основі та в межах, визначених правом, де не тільки особа відповідає за свої дії перед державою, а й держава несе реальну відповідальність перед особою за свою діяльність та її наслідки.

Ø Стаття 2 Конституції проголошує Україну унітарною державою, тобто державою, в межах якої немає інших утворень, що мають ознаки суверенітету і право самостійно вступати у відносини з іншими державами, а також право виходу зі складу України.

Україна як унітарна держава має єдині:

а) державні орга­ни;

б) систему законодавства;

в) територію;

г) громадянство;

д) символіку тощо.

Ø В Україні встановлено республіканську форму правління (ч. 1 ст. 5 Конституції). Тому носієм суверенітету і єдиним джерелом влади визнається лише народ.

Ø Державні символи — це встановлені конституцією або спеціальними законами особливі розпізнавальні знаки кон­кретної держави, які уособлюють її суверенітет, а в деяких випадках сповнені й певного історичного чи ідеологічного змісту. Конституція України визначила такі символи нашої Держави: Державний Прапор, Державний Герб, який встановлюється з урахуванням малого Державного Герба Украї­ни та герба Війська Запорізького, і Державний Гімн.

Ø Столицею України, тобто адміністративно-політичним Центром і місцеперебуванням загальнодержавних законодав­чих, виконавчих і судових органів, є місто Київ.

Ø Принцип розподілу влади: Відповідно до ст. 6 Конституції, «державна влада в Украї­ні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконав­чу та судову». Реалізація цього принципу покликана запобіг­ти концентрації всієї державної влади в руках однієї особи або одного органу, що призводить, як засвідчує історичний досвід, до свавілля у керівництві державою та суспільством.

Ø Визнання і гарантування міс­цевого самоврядування (ст. 7 КУ) – означає право місцевих територіальних громад (жите­лів села, селища, міста), а також обраних ними відповідних рад самостійно і незалежно від органів держави, але в поряд­ку і межах, передбачених чинним законодавством, вирішува­ти питання місцевого значення.

Ø Основні принципи побудови та функціонування національної правової системи (ст. 8, 9 і 19 КУ):

1) верховенство права, що передбачає неухильне дотримання правових принципів незалежно від міркувань стосов­но їхньої політичної доцільності;

2) найвища юридична сила Конституції. Згідно з цим принципом, закони та інші нормативно-правові акти мають прийматися на основі Конституції та відповідати їй. В іншо­му разі прийняті акти мають визнаватися недійсними й не підлягають виконанню;

3) визнання положень Конституції нормами прямої дії. Цим зумовлено, що конституційні приписи впливають на суспільні відносини безпосередньо.

3. Народовладдя в Україні та форми його здійснення.

Народовладдя в Україні реалізується на основі Конституції через інститути безпосередньої (прямої) чи представницької (виборної) демократії.

До інститутів безпосередньої демократії, які забезпечують ухвалення державного рішення прямим волевиявленням народу, відно­сять:

- референдум;

- обговорення проектів нормативних актів;

- участь у виборах органів державної влади;

- загальні збори (збір) громадян;

- звіти депутатів і виконавчих органів перед населенням.

Представницька демократія - це засіб реалізації волі народу через обраних ним представників в органи влади: насамперед, народних депутатів, Президента, депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, депутатів органів місцевого самоврядування.

Референдум - це голосування населення всієї держави (загальнодержавний референдум) або певної частини її населення (місцевий референдум) з метою вирішення найважли­віших питань державного та суспільного життя.

Референдум і вибори мають загальний метод здійснення голосування, але різняться своїм предметом. Вибори проводяться для визна­чення особи, яка, на думку більшості виборців, найбільш гід­на обіймати виборну посаду. Завданням референдуму є вирішення важливих питань, не пов’язаних із наданням юридичної сили мандатам якихось осіб. Це можуть бути затвердження, зміна чи скасування законів, вирішення проблем територіального устрою в межах держави тощо.

Види референдумів:

- імперативний і консультативний,

- конституційний і законодавчий,

- обов’язковий і факультативний.

Імперативний і консультативний референдуми розріз­няються за їхніми юридичними наслідками. Рішення, винесене імперативним референдумом, має загальнообов’язкове значення і не потребує ніякого затвердження. Імперативним, наприклад, був референдум 1 грудня 1991 р., під час якого визначалося, бути чи не бути Україні незалежною держа­вою. Результати консультативного референдуму юридич­ної сили не мають. Його призначення полягає в установленні думки голосуючих щодо певного питання. Ця думка може бути врахована, але не є обов’язковою для вирішення дер­жавними органами відповідної проблеми. У деяких країнах консультативний референдум здійснюється під назвою «всенародного обговорення».

Конституційним називається референдум, внаслідок якого змінюється, приймається або відхиляється конститу­ція. Якщо ці питання вирішуються стосовно до звичайного закону, то референдум називається законодавчим.

Обов’язковий референдум - це референдум, проведення якого є обов’язковим для вирішення визначених консти­туцією проблем.

Відповідно до ст. 73 Конституції України, обов’язковим є всеукраїнський референдум для вирішення питань щодо змі­ни території України. В інших країнах предметом обов’язко­вого референдуму визначаються, скажімо, затвердження статутів автономних територій (Іспанія), затвердження Конституції та змін до неї, розв’язання протиріч між палатами парламенту (Швейцарія) тощо.

Якщо ж референдум визначається як один із можливих, але необов’язкових способів вирішення певних питань, то він називається факультативним. Це може стосуватися, приміром, затвердження законів, міжнародних угод.

Попри те, що референдум розглядається як форма вияв­лення волі народу, світова державно-правова практика свід­чить про юридичну і політичну недоцільність вирішення пев­них питань референдумом. Звідси конституції деяких держав забороняють виносити на референдум певне коло питань. У більшості випадків це стосується законів і рішень, пов’яза­них із фінансово-бюджетними проблемами, наданням громадянства, амністіями, помилуваннями та з деяких інших проблем.

Такий підхід має реальні підстави. Якщо уявити, наприклад, ситуацію, в якій проект бюджету відхиляється референ­думом, то для розгляду нового його проекту необхідний но­вий референдум. І це може повторюватися неодноразово. Крім того, проведення референдуму потребує витрати знач­них коштів, а організація - певного часу. Отже, кінець кін­цем, держава може залишитися без затвердженого бюджету.

Ø Конституція України (ст. 74) встановлює, що в нашій держа­ві не допускається проведення референдумів щодо законо­проектів з питань податків, бюджету та амністії.

Всеукраїнський референдум може призначатися Верхов­ною Радою або Президентом України, але тільки в межах, визначених Конституцією повноважень. Так, Верховна Рада уповноважена призначати всеукраїнський референдум для вирішення питань про зміну території держави. Президент має право призначити його щодо затвердження закону про внесення змін до розділів І, III, XIII Конституції, а також проголошує референдум за народною ініціативою.

Ініціатива щодо проведення референдуму визнається на­родною, а отже, обов’язковою до втілення в життя, якщо від­повідна вимога виходить не менш як від 3 млн громадян Ук­раїни, які мають право голосу. Конституція встановлює, що підписи під вимогою про призначення референдуму повинні бути зібрані не менш як у 2/3 областей і не менш як по 100 тис. підписів у кожній з них. Такий порядок надає певним групам громадян України, що мають право голосу, та різним громадським об’єднанням можливість спробувати реалізува­ти свої політичні ідеї в разі протидії з боку державних структур завдяки наданню через референдум цим ідеям всенарод­ної підтримки.

Конкретні питання, пов’язані з організацією та проведенням референдуму, регламентуються Законом України «Про всеукраїнський і місцеві референдуми» від 3 липня 1991р.

Ø Виборча система України.

– це передбаче­ний законодавством порядок формування представницьких органів держави.

Законодавча база:

· Конституція України

· ЗУ «Про вибори народних депутатів України»

· ЗУ «Про вибори Президента України»

· ЗУ «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим місцевих рад та сільських, се­лищних, міських голів»

Головні принципи виборчого права:

· загальне, рівне та пряме виборче право;

· таємне голосування;

· вільне й рівноправне висування кандидатів у депутати;

· гласність та відкритість;

· рівність можливостей для всіх кандидатів у про­веденні виборчої кампанії;

· неупередженість до кандидатівз боку державних органів, установ та організацій, органів міс­цевого самоврядування;

· свобода агітації.

ü Принцип загальності:

Активне виборче право – означає, що право обирати мають усі громадяни України, яким на день голосування виповни­лося 18 років.

Будь-які прямі або неп­рямі пільги чи обмеження щодо виборчих прав громадян України залежно від походження, соціального та майнового стану, расової та національної належності, статі, освіти, ставлення до релігії, політичних переконань, роду й характеру занять, непередбачені цими законами, забороняються.

Пасивне виборче право – право бути обраним:

– народним депутатом України може бути обра­ний громадянин України, який має право голосу, на день ви­борів досяг 21-річного віку і постійно проживає на території України протягом останніх п’яти років.

– Президентом Украї­ни може бути обраний громадянин України, який досяг 35-річного віку, має право голосу, проживає в Україні протя­гом 10 останніх перед днем виборів років і володіє державною мовою.

– депутатом сільської, селищної, міської, район­ної в місті, районної та обласної ради може бути обраний громадянин України, який на день голосування досяг 18-річного віку, має виборчі права і постійно проживає або працює на території відповідної ради.

ü Принцип рівного та прямого виборчого права означає, що громадяни України беруть участь у виборах народних де­путатів, депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим і місцевих рад на рівних засадах і депутати обираються безпосередньо виборцями.

ü Таємність голосування на виборах означає, що ніякі форми контролю за волевиявленням виборців не допуска­ються, а саме: голосування відбувається у спеціально обладнаній для цього кабіні чи кімнаті. Під час заповнення бюле­теня в кабіні чи кімнаті для голосування може бути тільки голосуючий.

ü Принцип вільного й рівноправного висунення кандида­тів передбачає, що всі громадяни України, які мають право голосу, мають право висувати кандидатів. Вони можуть реалі­зувати це право як безпосередньо, так і через політичні партії, їхні виборчі блоки й трудові колективи, збори виборців.

ü Гласність і відкритість виборчого права означає, що підготування і проведення виборів депутатів завжди здійснюються відкрито і гласно.

ü Рівність можливостей для всіх кандидатів у проведенні виборчої кампанії.

ü Принцип неупередженості до кандидатів з боку держав­них органів, установ і організацій, органів місцевого само­врядування вживається та зумовлює існування такого інсти­туту виборчого права, як звільнення кандидата від виробни­чих або службових обов’язків зі збереженням середньої заробітної плати за місцем роботи: кандидати під час вибор­чої кампанії не можуть бути звільнені з роботи, а також переведені на іншу роботу або посаду без їхньої згоди, при­тягнені до кримінальної відповідальності, заарештовані або піддані заходам адміністративного стягнення, що накладається в судовому порядку без згоди відповідних державних органів.

ü Принцип свободи агітації передбачає, що всі громадяни України, їхні об’єднання, трудові колективи, дові­рені особи кандидатів мають право вільно та безперешкодно обговорювати програми кандидатів, їхні якості, а також платформи і програми тих партій, блоків, зборів, що їх вису­нули. При цьому дозволяється вести агітацію як «за», так і «проти» кандидата в усіх засобах масової інформації.

Кандидати можуть здійснювати передвиборчу агітацію в будь-яких формах і будь-якими засобами, що не заборонені законом.

4. Загальна характеристика основних органів державної влади.

Ø Президент України

– є Главою держави і виступає від її імені;

– є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина;

– обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п’ять років;

– повноваження припиняються достроково у разі відставки, неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров’я, усунення з поста в порядку імпічменту, смерті;

– основні повноваження Президента України закріплені у статті 106 Конституції України. Глава держави здійснює також інші повноваження, визначені Конституцією України;

– звання Президента України охороняється законом і зберігається за ним довічно, якщо тільки Президент України не був усунений з поста в порядку імпічменту.

Ø Органи законодавчої влади:

– єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент – Верховна Рада України

– (ст.75 КУ);

– конституційний склад Верховної Ради України – чотириста п’ятдесят народних депутатів України (ст. 76 КУ);

– строк дії повноважень народних депутатів – п’ять років;

– повноваження народних депутатів України припиняються одночасно з припиненням повноважень Верховної Ради України.

Ø Органи виконавчої влади.

– це частина державного апарату, яка має власну структуру та штат службовців і в межах встановленої компетенції здійснює від імені і за дорученням держави функції державного управління в економічній, соціально-культурній, адміністративно-політичній сферах суспільного життя.

Органи виконавчої влади реалізують функції держави, виконуючи положення Конституції та законів України, актів Президента України, а також нормативні акти органів державного управління вищого рівня.

Система органів виконавчої влади:

(залежно від обсягу компетенції та територіального масштабу діяльності)

· міністерства, державні комітети та інші центральні органи виконавчої влади

· органи виконавчої влади АРК

· обласні державні адміністрації, управління, відділи міністерств, інших центральних органів виконавчої влади

· Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, управління, відділи міністерств та інших центральних органів виконавчої влади в містах

· районні державні адміністрації, відділи та відділення міністерств та інших центральних органів виконавчої влади

· адміністрації державних підприємств, установ, організацій

Складні суспільні зв’язки, що виникають між державою та особою, а також у взаємовідносинах людей одним з одним, потребують чіткої фіксації з боку держави та регламентації у певній правовій формі. Такою формою виступає правовий статус особи.

Правовий статус особи це система закріплених у нормативно-правових актах і гарантованих державою прав, свобод, обов’язків, відповідальності, відповідно до яких особа як суб’єкт права (тобто як така, що має правосуб’єктність) координує своє поведінку в суспільстві

Структура правового статусу особи:

Елементи, що входять до правового статусу будь-якої правоздатної особи:

· загальні принципи правового регулювання статусу особи (конституційні)

· загальна правосуб’єктність

· гарантії правового статусу

Елементи, що індивідуалізують правовий статус:

· громадянство

· суб’єктивні права та свободи індивіда

· юридичні обов’язки індивіда

· юридична відповідальність за невиконання особою своїх обов’язків та порушення прав інших осіб

Елементи правового статусу індивіда як в актах національного законодавства, так і в нормах міжнародного права.

Основні міжнародні акти, що стосуються правового статусу особи:

Загальна декларація прав людини 1948 р.,

Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966 р.,

Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р., Європейська конвенція про захист прав і основних свобод людини 1950 р.,

Європейська конвенція про громадянство та деякі інші 1997 р.

На національному рівні найважливішим нормативно-правовим актом, що визначає правовий статус особи, є Конституція України.

Основні (конституційні) принципи правового регулювання правового статусу особи:

ü визнання людини, її життя і здоров’я, честі і гідності, недоторканності і безпеки найвищою соціальною цінністю (ч. 1 ст. 3 КУ);

ü спрямованість діяльності держави на захист прав і свобод людини і громадянина (ч. 2 ст. 3 КУ);

ü гарантованість прав і свобод людини і громадянина з боку держави (ч. 2 ст.22 КУ);

ü рівність прав і свобод усіх громадян та їх рівність перед законом незалежно від ознак раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками;

ü невичерпність прав і свобод людини і громадянина (ч. 1 ст. 22 КУ). Невичерпність прав і свобод людини і громадянина означає, що їх перелік не обмежується лише правами і свободами, передбаченими Конституцією та іншими законами, будь-які інші права та свободи користуються таким самим захистом з боку держави, як і законодавчо закріплені;

ü невідчужуваність та непорушність прав і свобод людини і громадянина (ст.21 КУ). Невідчужуваність та непорушність прав і свобод означає, що жодна особа не може бути позбавлена належних їй прав і свобод, відмова особи від своїх прав чи свобод є юридично нікчемною, у разі будь-якого порушення належних особі прав чи свобод вона має право вимагати їх відновлення від держави чи особи, що своїми діями порушує права і свободи цієї особи. Права і свободи людини і громадянина тимчасово можуть бути обмежені лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

Перелік прав і свобод, які за жодних умов не можуть бути обмежені (ч. 2 ст. 64 КУ):

· право на громадянство та зміну громадянства,

· право на повагу гідності,

· на свободу і особисту недоторканність,

· на житло,

· право на звернення до суду та деякі інші права і свободи.

Носіями індивідуального правового статусу є фізичні особи, тобто громадяни України, іноземні громадяни особи без громадянства.

За загальним правилом, встановленим ст. 26 КУ, іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також мають такі самі обов’язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

5. Громадянство України як один з інститутів конституційного права.

Правовий статус особи залежить від того, хто вона — громадянин держави, іноземець чи особа без громадянства (апатрид).

Громадянство

– це визначена юридична належність людини до держави, сталий правовий зв’язок особи із конкретною державою;

– це правовий зв’язок між фізичною особою і Україною, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов’язках.

Завдяки існуванню такого зв’язку держава гарантує громадянинові забезпечення прав і свобод та захист його за межами держави. У свою чергу, громадянин зобов’язаний дотримуватися законів держави й виконувати встановлені обов’язки.

Питання громадянства України регулюються Конституцією України, Законом України «Про громадянство» від 18 січня 2001 р., міжнародними договорами України. При цьому якщо міжнародним договором України встановлено інші пра­вила, ніж ті, що містяться в законодавстві України, застосовуються правила міжнародного договору.

Принципи громадянства України:

Ø Єдиного громадянства – громадянства держави Украї­на, що виключає можливість існування громадянства адмі­ністративно-територіальних одиниць України.

· Якщо громадянин України набув громадянства (підданства) іншої держави або держав, то у правових відносинах з Україною він визна­ється лише громадянином України.

· Якщо іноземець набув громадянства України, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України.

Ø Запобігання виникненню випадків безгромадянства

Ø Неможливості позбавлення громадянства України

Ø Визнання права громадянина України на зміну громадянства

Ø Неможливості автоматичного набуття громадянства України іноземцем чи особою без громадянства внаслідок укладення шлюбу з громадянином України або набуття громадянства України його дружиною (чоловіком) і автоматичного припинення громадянства України одним з подружжя вна­слідок припинення шлюбу або припинення громадянства України другим з подружжя.

Ø Рівності перед законом громадян України незалежно від підстав, порядку і моменту набуття ними громадянства України.

Ø Збереження громадянства України незалежно від місця проживання громадянина України.

Громадянами України є:

Ø усі громадяни колишнього СРСР, які на момент прого­лошення незалежності України (24 серпня 1991 року) по­стійно проживали на території України;

Ø особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціаль­ного походження, майнового стану, місця проживання, мов­них чи інших ознак, які на момент набрання чинності Зако­ном України «Про громадянство України» (13 листопада 1991 року) проживали в Україні і не були громадянами ін­ших держав;

Ø особи, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991 року і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року органами внутрішніх справ України внесено напис «громадянин України», а також діти таких осіб, які прибули разом з батьками в Україну, якщо на момент прибуття в Україну вони не досягли повно­ліття;

Ø особи, які набули громадянства України відповідно до законів України та міжнародних договорів України.

Документами, що підтверджують громадянство України, є:

1) паспорт громадянина України;

2) свідоцтво про належність до громадянства України;

3) паспорт громадянина України для виїзду за кордон;

4) тимчасове посвідчення громадянина України;

5) проїзний документ дитини;

6) дипломатичний паспорт;

7) службовий паспорт;

8) посвідчення особи моряка;

9) посвідчення члена екіпажу;

10) посвідчення особи на повернення в Україну.

Ø Громадянство України набувається:

1) за народженням;

2) за територіальним походженням;

3) внаслідок прийняття до громадянства;

4) внаслідок поновлення у громадянстві;

5) внаслідок усиновлення;

6) внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування;

7) внаслідок встановлення над особою, визнаною судом недієздатною, опіки;

8) у зв’язку з перебуванням у громадянстві України одно­го чи обох батьків дитини;

9) внаслідок встановлення батьківства;

10) за іншими підставами, передбаченими міжнародними Договорами України.

Ø За народженням:

· Особа, батьки або один з батьків якої на мо­мент її народження були громадянами України, є громадяни­ном України.

· Особа, яка народилася на території України від осіб без громадянства, які на законних підставах прожива­ють на території України, є громадянином України.

· Особа, яка народилася за межами України від осіб без громадян­ства, які постійно на законних підставах проживають на те­риторії України, і не набула за народженням громадянства іншої держави, є громадянином України.

· Особа, яка народи­лася на території України від іноземців, які постійно на за­конних підставах проживають на території України, і не на­була за народженням громадянства жодного з батьків, є гро­мадянином України.

· Особа, яка народилася на території України, одному з батьків якої надано статус біженця в Ук­раїні чи притулок в Україні, і не набула за народженням гро­мадянства жодного з батьків або набула за народженням громадянство того з батьків, якому надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, є громадянином України.

· Особа, яка народилася на території України від іноземця і особи без громадянства, які постійно на законних підставах проживають на території України, і не набула за наро­дженням громадянства того з батьків, який є іноземцем, є громадянином України.

· Новонароджена дитина, знайдена на території України, обоє з батьків якої невідомі (знайда), є громадянином України.

· Особа, яка має право на набуття гро­мадянства України за народженням, є громадянином Украї­ни з моменту народження.

Ø За територіальним походженням:

· Особа, яка сама або принаймні один з її батьків, дід чи баба, повнорідні брат чи сестра народилися або постійно проживали до 16 липня 1990 року на території, яка стала територією Ук­раїни згідно із ст. 5 Закону України «Про правонаступництво України», а також на інших територіях, що входили до скла­ду Української Народної Республіки, Західно-Української На­родної Республіки, Української Держави, Української Соціа­лістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Ук­раїнської Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), і є особою без громадянства або іноземцем, що взяв зобов’язаня припинити іноземне громадянство, та подала заяву про здобуття громадянства України, а також її діти реєструються громадянами України.

· Дитина, яка народилася чи постійно проживала на території УРСР (або хоча б один з її батьків, дід чи баба народилися чи постійно проживали на вищезазначених територі­ях, і є особою без громадянства), реєстру­ється громадянином України за заявою одного з батьків або опікуна чи піклувальника.

· Дитина, яка народилася на тери­торії України від батьків, які є іноземцями, і набула за наро­дженням громадянства іншої держави або держав, яке було припинене, реєструється громадянином України за клопо­танням одного з батьків або опікуна чи піклувальника тощо.

Ø Прийняття до громадянства України за клопотанням відбувається за умови:

· визнання і дотримання Конституції України та законів України;

· зобов’язання припинити іноземне громадянство або неперебування в іноземному громадянстві;

· безперервне проживання на законних підставах на те­риторії України протягом останніх п’яти років;

· отримання дозволу на постійне проживання в Україні;

· володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкування;

· наявність законних джерел існування. Ця умова не по­ширюється на осіб, яким надано статус біженця в Україні або притулок в Україні.

До громадянства України не приймається особа, яка:

· вчинила злочин проти людства чи здійснювала геноцид;

· засуджена в Україні до позбавлення волі за вчинення тяжкого злочину (до погашення або зняття судимості);

· вчинила на території іншої держави діяння, яке визна­но законодавством України тяжким злочином.

Набуття громадянства України дітьми віком від 15 до 18 років може відбуватися лише за їхньою згодою.

Ø Громадянство України припиняється:

1) внаслідок виходу з громадянства України (за особистим клопотанням);

2) внаслідок втрати громадянства України;

3) за підставами, передбаченими міжнародними договора­ми України.

Ø Вихід з громадянства України допускається:

· якщо особа набула громадянство іншої держави

· або отримала документ, виданий уповноваженими органами іншої держави, про те, що громадянин України набуде її громадянства, якщо вийде з громадянства України.

Вихід дітей віком від 15 до 18 років з громадянства України може відбуватися лише за їхньою згодою.

Вихід з громадянства України не допускається:

· як­що особу, яка клопоче про вихід з громадянства України, в Україні притягнуто як обвинувачену у кримінальній справі або стосовно якої в Україні є обвинувальний вирок суду, що набрав чинності і підлягає виконанню.

Датою припинення громадянства України у цих випадках є дата видання відповідного Указу Президента України.

Ø Громадянство України втрачається:

· якщо громадянин України після досягнення ним повно­ліття добровільно набув громадянства іншої держави;

· якщо іноземець набув громадянство України і не подав документів про вихід із громадянства іншої країни;

· якщо іноземець набув громадянство України і скористався правами чи виконав обов’язки громадянина іншої країни;

· якщо іноземець набув громадянство України по підробленими документах;

· якщо громадянин України без згоди державних органів України добровільно вступив на військову, державну службу, у правоохоронні органи і т.п. іншої держави.

Ø Питання щодо громадянства вирішується спеціальною комісією при Президенті України.

6. Конституційні права, свободи та обов’язки громадян України.

Питання прав і свобод людини і громадянина нині є найважливішою проблемою внутрішньої та зовнішньої політики всіх держав світової співдружності. Саме стан справ у сфері забезпечення прав і свобод особи, їх практич­ної реалізації є тим критерієм, за яким оцінюється рівень демократичного розвитку будь-якої держави й суспільства в цілому.

Свобода людини — вихідне поняття у проблемі прав лю­дини і громадянина. Розрізняють природні права людини, тобто пов’язані із самим її існуванням і розвитком, і набуті, що в основному характеризують соціально-політичний ста­тус людини і громадянина (інститут громадянства, право на участь у вирішенні державних справ тощо). Звісна річ, що за відсутності у людини свободи вона не може володіти і реаль­но користуватися своїми правами. Саме свобода створює умови для реального набуття прав та їх реалізації. З іншого боку, права людини закріплюють і конкретизують можливість діяти у межах, установлених її правовим статусом.

Свободу людини визначають певні ознаки. Так, люди є вільними від народження, ніхто не має права порушувати їх природні права. До того ж, у демократичному суспільстві саме держава є головним гарантом свободи людини. За обсягом поняття «свобода людини» повно відображає принцип, закладений у ст. 19 Конституції України, згідно з яким лю­дина має право робити все, за винятком того, що прямо заборонено чинним законодавством.

Теорія права і правова практика розрізняють поняття «права людини» і «права громадянина». У першому випадку йдеться про права, пов’язані із самою людською істотою, її існуванням і розвитком. Людина (як суб’єкт прав і свобод) тут виступає переважно як фізична особа. За Конституцією України, до цього виду прав належать право на життя (ст. 27), право на повагу до гідності людини (ст. 28), право на свободу та особисту недоторканність (ст. 29), право на невтручання в особисте і сімейне життя (ст. 32) тощо.

Щодо прав громадянина, то вони зумовлені сферою відно­син людини з суспільством, державою, їхніми інституціями. Основу цього виду прав становить належність людини до держави, громадянином якої вона є.

Права людини порівняно з правами громадянина пріори­тетні. Адже права людини поширюються на всіх людей, які проживають у тій або тій державі, а права громадянина - лише на тих осіб, які є громадянами певної країни. Прикла­дом прав громадянина, закріплених Конституцією України, є право на свободу об’єднання в політичні партії та громадські організації (ст. 36), право брати участь в управлінні держав­ними справами (ст. 38), право на проведення зборів, мітингів, походів, демонстрацій (ст. 39), право на соціальний захист (ст. 46) тощо.

Говорячи про права людини і громадянина, слід зважати на те, що таке їх розмежування не має абсолютного значення, оскільки за згодою між державами деякі громадянські права можуть бути поширені на громадян іншої держави - суб’єктів укладених між державами договорів.

Сучасне міжнародне співтовариство приділяє значну увагу розвитку та забезпеченню прав людини. Ці процеси набули особливої інтенсивності після другої світової війни. Цьому сприяли загальна демократизація міжнародних відносин, створення Організації Об’єднаних Націй, інших демок­ратичних міжнародних інституцій.

Демократизацію процесу, пов’язаного з проголошенням і захистом прав людини, значно прискорило прийняття низки міжнародних документів щодо закріплення, правової регла­ментації та розроблення механізму міжнародного захисту прав людини у державах, які підписали відповідні міжнарод­ні документи.

Серед найважливіших загальних документів, з якими пов­ністю узгоджуються положення Конституції України, За­гальна декларація прав людини (1948 р.). Міжнародний до­говір про громадянські та політичні права (1966 р.), Міжна­родний договір про економічні, соціальні та культурні права (1966 р.). Європейська конвенція про захист прав і фунда­ментальних свобод людини з протоколами (1950 р.), Європейський соціальний статут (1961 р.). Підсумковий акт Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (1975 р.), Підсумковий документ Віденської зустрічі представників держав-учасниць Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (1989 р.). Документ Копенгагенської наради-конференції з людського виміру НБСЄ (1990 р.) та ін.

Отже, відповідно до Конституції України, основне право громадянина - це його можливість здійснюва­ти певні дії для задоволення своїх життєво важливих матеріальних і духовних інтересів, установлених дер­жавою і закріплених у Конституції та інших норма­тивно-правових актах.

У Конституції України (переважно в розділі II) визначено такі групи основних прав: громадянські, політичні, економіч­ні. соціальні, екологічні, культурні, сімейні.

Громадянські права — це можливості людей, що харак­теризують їхнє фізичне та біологічне існування, задоволення матеріальних, духовних і деяких інших потреб.

Сюди відносять такі суб’єктивні права: на життя; на не­доторканність особи, житла, на таємницю листування, теле­фонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; на ви­бір місця проживання, свободу пересування, на вільне зали­шення території України та повернення будь-коли в Україну; на свободу власної думки і слова, на вільне виявлення своїх поглядів і переконань; вільно збирати, зберігати, використовувати й поширювати інформацію усно, письмово та в інший спосіб на свій вибір; на свободу світогляду, віросповідання і і т. ін.

Політичні права — це можливості людини і громадяни­на брати участь у громадському та державному житті, вно­сити пропозиції про поліпшення роботи державних органів, їхніх службових осіб та об’єднань громадян, критикувати ва­ди в роботі, безпосередньо брати участь у різних об’єднаннях громадян.

До цієї групи відносять такі права: брати участь в управ­лінні державними та громадськими справами, користуватися рівним правом доступу до державної служби, а також служ­би в органах місцевого самоврядування; обговорювати, прий­мати закони й виносити рішення загальнодержавного та міс­цевого значення, беручи участь у всеукраїнському та місце­вих референдумах; надсилати індивідуальні або колективні письмові звернення чи особисто звертатися до державних органів, органів місцевого самоврядування та їхніх посадо­вих осіб; утворювати об’єднання громадян (політичні партії, громадські організації) та брати участь у їхній роботі; збира­тися мирно, без зброї та проводити збори, мітинги, походи й демонстрації, про що завчасно сповіщати органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування; вибирати й бути обраним до державних органів та органів місцевого самовря­дування; мати громадянство.

Економічні права — це можливості людини і громадяни­на, що характеризують їхню участь у виробництві матеріаль­них благ. До них відносять: право на приватну власність (індивідуальну та колективну); право на працю і вибір про­фесії та роду трудової діяльності; можливість вибору роду занять і роботи за покликанням; право на професійну підго­товку і перепідготовку; право на справедливу оплату праці; право на страйк; право на відпочинок тощо.

Соціальні права — це можливості людини і громадянина із забезпечення належних соціальних умов життя. Це право на охорону здоров’я; право на житло; право на матеріальне забезпечення у старості, в разі хвороби, повної або часткової втрати працездатності, втрати годувальника та ін.; право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї (харчування, одяг, житло).

Екологічні права — це права людини і громадянина на безпечне екологічне середовище. Тобто це право на безпеч­не для життя і здоров’я довкілля; на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди і т. ін.

Культурні права — це можливості доступу людини до духовних цінностей свого народу (нації) та всього людства. Це право на освіту; право на користування досягненнями вітчизняної та світової культури; право на свободу наукової, технічної та художньої творчості; право на захист інтелекту­альної власності; право на використання результатів інте­лектуальної, творчої діяльності тощо.

Сімейні права — це можливості людини і громадянина вільно розпоряджатися собою в сімейних правовідносинах. Це означає: право на невтручання в особисте й сімейне життя; право на добровільне одруження, рівні права та обов’язки у шлюбі та сім’ї; право на державну охорону сім’ї, материнства, батьківства і дитинства; право на рівність дітей незалежно від походження чи народження у шлюбі або поза шлюбом.

Основні права громадян нерозривно пов’язані з їхніми обов’язками.

Основний обов’язок громадянина — це вста­новлені Конституцією держави вид і міра його необхід­ної обов’язкової поведінки. Щоб людина могла успішно реалізувати свої права, отримувати від суспільства певні матеріальні та духовні блага, вона повинна виконувати покла­дені на неї обов’язки, віддавати суспільству свою працю, свої зусилля, піклуватися про державні та громадські справи. Стаття 29 Загальної декларації прав людини проголошує: “Кожна людина має обов`язки перед суспільством, в якому можливий вільний і повний розвиток її особистості”. Почуття обов’язку — це не пута, що зв’язують справжню людську свободу. Обов’язок є серцевиною моралі. Обов’язок людини перед самим собою, перед сім’єю, перед своїми близькими, перед оточуючими людьми, перед вищими моральними цінностями, перед людством. Як говорив Демокріт: “Не із страху, але із почуття обов’язку потрібно утримуватися від поганих вчинків”.

Кожна людина має певні права, проте вони не можуть бути реалізовані без виконання іншими людьми своїх обов’язків. Наприклад, якщо у вас є право отримати майно, то у когось має бути обов’язок його вам передати. Сукупність прав, обов’язків, інтересів людини і громадянина, реалізацію і захист яких покладає на себе держава, називають правовім статусом людини. Він закріплений у Конституції України та інших нормативно-правових актах.

Основні обов’язки громадян закріплює Конституція Ук­раїни (ст.ст. 51,53, 65–68).

1. Захищати Вітчизну, незалежність і територіальну цілісність.

2. Шанувати державні символи.

3. Не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані збитки.

4. Сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.

5. Неухильно додержуватися Конституції і законів України.

6. Не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

7. Обов’язок батьків утримувати дітей до повноліття і обов’язок дітей піклуватися про своїх непрацездатних батьків.

8. Отримати повну загальну середню освіту.

7. Гарантії прав і свобод людини та громадянина

Як уже наголошувалося раніше, гарантованість прав і свобод людини з боку держави є одним із принципів правового статусу особи.

Гарантії прав і свобод людини та громадянина – це сукупність соціально-економічних, політичних та юридичних засобів, що застосовуються державою з метою забезпечення реалізації прав і свобод людини і громадянина

Залежно від змісту гарантій прав і свобод особи, виділяються такі їх види:

1) політичні гарантії – наявність та функціонування такої полі-тичної системи суспільства та політичного устрою держави, який за-безпечує вільний розвиток людської особистості, створює належні умови реалізації особою належних їй прав і свобод, насамперед політичних. До таких гарантій прав і свобод відносять політичний плюралізм та свобода політичної діяльності (ст. 15 Конституції України), реальне визнання народу єдиним джерелом влади у державі (ст. 5 Конституції України), забезпечення поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову (ст. 6 Конституції України), заборона утворення і діяльності політичних партій та інших організацій, що мають на меті насильницьку зміну державного ладу чи заподіяння шкоди правам і свободам людини і громадянина (ст. 37 Конституції України) та інші;

2) соціально-економічні гарантії – існування розвинутої економічної системи, що ґрунтується на непорушності приватної власності, державному регулюванні ринкової економіки та забезпечує економічну незалежність та достатній рівень матеріальної забезпеченості особи. Соціально-економічними гарантіями прав і свобод, зокрема, є: рівність усіх форм власності та рівний захист усіх суб’єктів права власності, закріплення права власності на природні ресурси за народом України (ст. 13 Конституції України), гарантування приватної власності (ст. 41 Конституції України), справедливості та неупередженості розподілу суспільного багатства (ч. 1 ст. 95 Конституції України) тощо;

3) юридичні гарантії – сукупність організаційно-правових та інституційно-правових засобів, що забезпечують здійснення та охорону прав і свобод людини та громадянина. Найбільш важливими внутрішньодержавними юридичними гарантіями прав і свобод є:

• юридичне закріплення прав і свобод людини та громадянина у Конституції та законах;

• юридичне закріплення невичерпності та непорушності прав і свобод людини та громадянина (ст. 22 Конституції України);

• забезпечення права кожної особи знати свої права та обов’язки (ст. 57 Конституції України);

• забезпечення права особи на звернення до суду із вимогою про захист порушеного права (ст. 55 Конституції України);

• закріплення юридичної відповідальності за порушення прав і свобод людини та громадянина;

• утворення системи судових органів та забезпечення їх доступ-ості для громадян;

• створення та діяльність доступної системи правової допомоги (ст. 59 Конституції України);

• створення спеціальних позасудових органів та процедур, спрямованих на захист прав і свобод людини (Уповноважений з прав людини, парламентські комітети та комісії);

• ефективна діяльність державного та громадського контролю за станом забезпечення прав і свобод.

8. Правове становище іноземців, осіб без громадянства та осіб із множинним громадянством

Крім власних громадян, юрисдикція держави поширюється також на іноземних громадян (іноземців) та осіб без громадянства, що тимчасово або постійно перебувають на території держави. Правове становище іноземців та осіб без громадянства визначається Законом України від 04.02.94 № 3929-ХІІ «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства».

Іноземець – це особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав

Особливість статусу іноземців полягає в тому, що вони, з одного боку, підпадають під дію територіального верховенства тієї держави, на території якої вони знаходяться, а з іншого – не припиняють свого правового зв’язку з державою, громадянами якої вони є.

Іноземець може користуватися правами або виконувати обов’язки, що випливають з його громадянства, лише доти, доки це допускається державою перебування. Це зумовлено принципом територіального верховенства держав у межах своїх кордонів. Держава перебування при цьому не повинна порушувати загальновизнаних міжнародних принципів і взятих на себе міжнародних зобов’язань при регулюванні правового статусу іноземців на своїй території. Насамперед іноземців стосуються міждержавні угоди, що регламентують питання правової допомоги, в’їзду та виїзду іноземців та деякі інші.

Певними особливостями характеризується зміст політичних прав іноземців. Як правило, права обрати і бути обраними до органів влади у державі перебування іноземцям не надаються. Інші політичні права можуть реалізовуватися іноземцями тією мірою, якою це не суперечить інтересам безпеки держави і її суверенітету. Зокрема, майже завжди іноземці наділяються правом петицій (правом усного чи письмового звернення до органів державної влади).

На іноземців не покладається обов’язок несення військової служби, оскільки в іншому випадку завжди існувала б можливість, що іноземець буде змушений воювати проти власної вітчизни. Винятки з цього правила можуть бути встановлені державами на договірних засадах. Добровільна воєнна служба іноземців, у принципі, не суперечить міжнародному праву, якщо вона не має характеру найманства (найманці розглядаються міжнародним правом як кримінальні злочинці). Однак у цьому випадку для особи може настати відповідальність за внутрішнім правом держави, громадянином якої вона є.

Особливим правовим станом фізичної особи є безгромадянство, тобто відсутність в особи громадянства будь-якої держави.

Особа без громадянства (апатрид) – це особа, яку жодна держава, відповідно до свого законодавства, не вважає своїм громадянином

На практиці до осіб без громадянства належать не лише особи, які не мають громадянства жодної держави, а й особи, які не мають будь-яких доказів перебування у громадянстві певної держави.

Найпоширенішими причинами утворення безгромадянства як правового становища особи можуть бути:

• народження дитини від батьків-апатридів, якщо законодавство держави, на території якої народилася така дитина, не наділяє її своїм громадянством;

• втрата особою громадянства однієї держави і ненабуття нею будь-якого іншого громадянства;

• вступ у шлюб з іноземцем, якщо внаслідок такого шлюбу перше громадянство автоматично втрачається, а нове не набувається автоматично.

Особи без громадянства користуються такими ж правами і свободами та мають такі ж обов’язки, що й іноземці, проте вони не користуються дипломатичним та консульським захистом з боку будь-якої держави.

У міжнародному праві безгромадянство в цілому розглядається як негативне явище. Основними міжнародно-правовими актами, що регулюють правове становище осіб без громадянства, є Конвенція про статус апатридів 1954 р. та Конвенція про скорочення випадків безгромадянства 1961 р. (в обох Конвенціях Україна участі не бере). Конвенція про статус апатридів 1954 р. визначає їх основні права і спрямована на попередження дискримінації цих осіб, але не передбачає ліквідації самого стану безгромадянства. Навпаки, Конвенція про скорочення випадків безгромадянства 1961 р. навпаки має на меті припинення цього стану, вона заохочує держави надавати своє громадянство апатридам, що проживають на їх території, а також дітям, що народжуються на території цих держав від осіб без громадянства. Цією Конвенцією передбачено також створення спеціального міжнародного органу, який би займався проблемами апатридів. За рішенням Генеральної Асамблеї ООН ці функції покладено на Верховного комісара ООН у справах біженців.

Порядок в’їзду іноземців та осіб без громадянства в Україну, їх виїзду з України та транзитного проїзду через її територію визначається Правилами, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 29.12.95 № 1074. Іноземці та особи без громадянства можуть в’їжджати в Україну за дійсними паспортними документами. При цьому іноземці та особи без громадянства повинні одержати у встановленому порядку в’їзну візу, якщо відповідним міжнародним договором України не передбачено безвізовий режим в’їзду іноземців в Україну. На виїзд іноземців та осіб без громадянства з України віза чи інший дозвіл не потрібні. Виїзд з України іноземцю та особі без громадянства забороняється, якщо щодо нього ведеться дізнання чи досудове слідство або кримінальна справа розглядається судом, його засуджено за вчинення злочину, а також у випадку, якщо його виїзд суперечить інтересам забезпечення безпеки. Виїзд з України іноземця та особи без громадянства може бути відкладено до виконання ним майнових зобов’язань перед фізичними та юридичними особами в Україні. Транзитний проїзд іноземців та осіб без громадянства через територію України в країну призначення дозволяється за наявності транзитних віз, якщо інше не передбачено законодавством України або чинними міжнародними договорами.

Своєрідне правове становище мають поліпатриди, тобто особи з множинним громадянством.

Особа з множинним громадянством (поліпатрид) – це особа, яка одночасно є громадянином (підданим) двох або більше держав

Найбільш поширеним випадком множинного громадянства є подвійне громадянство, тобто наявність в особи (біпатрида) громадянства одночасно двох держав.

Виникнення стану множинного громадянства може бути обумовлене дією таких причин:

• колізія законодавства двох чи більше держав, кожна з яких закріплює за певною особою її громадянство. Наприклад, батьки новонародженої дитини мають громадянство різних держав, і кожна з них встановила правило, згідно з яким дитина отримує громадянство цієї держави, якщо один з батьків є її громадянином. Якщо ці держави не визнають права своїх громадян на громадянство іншої держави, то така дитина подвійного громадянства не матиме, хоча кожна з держав і вважатиме її своїм громадянином. Але якщо держави в силу міжнародних договорів або правил внутрішнього законодавства визнають можливість перебування такої дитини одночасно у громадянстві кожної з них, то в цієї дитини виникає статус біпатрида;

• самостійне набуття громадянином однієї держави громадянства іншої держави в порядку натуралізації з наступним визнанням першою державою права цієї особи на друге громадянство;

• офіційний дозвіл громадянину набути громадянство іншої держави із збереженням першого громадянства. Такий дозвіл може міститися як у внутрішньому праві держави, так і в укладених нею міжнародних договорах. Наприклад, договори про подвійне громадянство укладені між Російською Федерацією та Туркменістаном і Таджикистаном;

• відновлення у громадянстві особи, раніше позбавленої громадянства із збереженням за нею громадянства іншої держави, яке вона набула за цей час.

Подвійне громадянство часто має певні негативні наслідки, пов’язані з наданням дипломатичного захисту, військовою та державною службою, сплатою податків тощо. Як правило, кожна з держав, громадянство якої одночасно має певна особа, не звільняє її від військового обов’язку та сплачувати податки. Для вирішення таких проблем може застосовуватися так званий принцип «ефективного громадянства», який створює переважний правовий зв’язок біпатрида з тією державою, де він постійно проживає.

В Україні множинне (подвійне) громадянство не допускається. Відповідно до ст. 2 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» якщо громадянин України набув громадянство (підданство) іншої держави або держав, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України. Якщо іноземець набув громадянство України, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України.

Дата добавления: 2014-01-04