Антиінфляційна політика Україні

Проголошення Україною незалежності відкрило реальні перспективи для розвитку демократичного суспільства на основі економічної та політичної свободи. Проте в розбудові соціальне орієнтованої ринкової економіки країна зіткнулася з багатьма соціально-економічними проблемами, які особливо загострились в 1992—1994 рр. Гостра криза охопила практично усі галузі економіки та сфери соціального життя. Вона дезорганізувала відтворення, різко підірвала ресурсну, фінансову базу виробництва і відкинула на десятиліття назад життєвий рівень населення України. В розвитку системної за своїм характером та руйнівної за своїми наслідками кризи, що охопила країну при проведенні економічних реформ, не останню роль відіграла інфляція.

При визначенні основних етапів та напрямів антиінфляційної економічної політики в Україні слід відразу зауважити, що практика її проведення є досить неоднорідною, а в її проведенні були періоди, коли запроваджувались заходи, які можна віднести до різних напрямів антиінфляційної політики, причому різні складові її були не тільки взаємно неузгодженими, а інколи і суперечили тодішньому стану економічної системи. Однак навіть з урахуванням цієї неоднорідності сьогодні можна виділити кілька її основних етапів ¹.

Перший етап антиінфляційної економічної політики охоплює період з середини 80-х років до кінця 1991 р. і характеризується тим, що в цей період в Україні здійснювалася досить інтенсивна антиінфляційна політика, спрямована на придушення інфляційних процесів, викликаних діями союзного центру і Росії. Її загальний напрям можна характеризувати як цінорегулювальний. Проводилась стабілізація державних роздрібних цін, плановими методами обмежувалось зростання заробітної плати, інтенсивно використовувалось бюджетне дотування для збиткових підприємств (це було можливим здійснювати через те, що сальдо республіканського бюджету України було тоді профіцитним, а крім того, існували приховані трансфертні платежі Україні через ціни на російські сировинні товари). Відбувалось також нормування розподілу і споживання виробничих ресурсів та товарів широкого вжитку, що створювало певні перепони на шляху надходження емітованої Росією грошової маси у внутрішній обіг України.

Другий етап антиінфляційної економічної політики охоплює період з грудня 1991 р. до березня 1993 р. Економічну політику цього періоду можна охарактеризувати як стимулюючу, націлену на відновлення економічного зростання. Проте об'єктивних умов для відновлення зростання в цей час не було. Економічна система ще знаходилась на ресурсообмеженому етапі.

Нові ринкові механізми відтворення в цей час лише закладались, а використовувати механізми планово-розподільчої системи держава просто відмовилась. Така економічна політика призвела до карколомного зростання інфляції. Важко стверджувати, що в той період здійснювалась взагалі будь-яка антиінфляційна політика. Економічну політику цього періоду швидше можна назвати проінфляційною. Були зняті усі адміністративні обмеження на зростання не тільки цін, а й заробітної плати, при посиленні кредитної підтримки державного сектора економіки. За активного державного сприяння інтенсивно діяли всі чинники інфляції.

Третій етап антиінфляційної економічної політики тривав з березня 1993 р. по листопад 1994 р. Це етап пожежного гасіння гіперінфляції як адміністративними, так і економічними засобами, характерними не стільки для ринкової, скільки для планово-розподільчої економічної системи. Стрижневу роль тут відігравав цінорегулювальний елемент. Саме в цей період було знову запроваджено регулювання фонду заробітної плати (але тепер воно відрізнялось від того, що застосовувалося на першому етапі, оскільки використовувались податкові методи обмеження його зростання). Було припинено аукціонні торги іноземною валютою, запроваджено інші адміністративні обмеження, покликані збити хвилю гіперінфляції. Так, у цей період було вжито таких заходів:

· був упорядкований та посилений контроль за додержанням правил ціноутворення (особливо при формуванні оптових цін промисловості);

· було введено обмеження торговельно-посередницьких націнок (до 50 відсотків відпускної ціни промисловості), а також введено лімітування в ряді випадків (зокрема в торгівлі нафтою) кількості посередницьких ланок;

· було введене державне регулювання фонду споживання на підприємствах державного сектора, коли на 1 відсоток приросту цін припадало 0,8 відсотка приросту фонду споживання;

· були обмежені позикові відсотки, а також маржа комерційних банків;

· утримувався регульований курсу національної валюти з метою обмеження впливу на динаміку цін біржових коливань курсів;

· для того щоб не погіршити економічного становища експортерів, було запроваджено тендер, через який експортерам продавалась за офіційним курсом необхідна для виробничих потреб валюта;

· введено новий порядок валютного регулювання, відповідно до якого експортери зобов'язані були продавати 50 відсотків валютної виручки за офіційним курсом (інша частина валютної виручки залишалась у розпорядженні експортера і могла продаватись на біржових торгах за комерційним курсом);

· встановлювався державний контроль за зовнішньою торгівлею і валютними доходами (що не є рівнозначним державній монополії на зовнішньоекономічну діяльність);

· було зміцнене податкову службу; поряд з цим з метою посилення державного контролю за грошовим обігом робились спроби обмежити тіньовий готівковий обіг (обов'язкове застосування касових апаратів тощо);

· для того щоб запобігти мультиплікації цільових кредитів і контролювати їх рух було запроваджено спеціальні рахунки, на які зараховувались цільові кредити, які можна витрачати на виробничі витрати, пов'язані з постачанням матеріальних ресурсів, але з яких не можна витрачати кошти на розрахунки з бюджетом.

Четвертий етап антиінфляційної економічної політики розпочинається з кінця 1994 р. Для нього характерні прийняття стратегічних заходів щодо інтенсифікації переходу до ринкової економічної системи через всеохоплюючу лібералізацію цін та спроби добитися грошово-кредитної стабілізації та придушення інфляції монетарними засобами з поступовим залученням фінансових механізмів та переходом до фінансової стабілізації.

У цей період держава почала жорсткіше регулювати грошово-кредитну сферу та вдаватися до заходів, спрямованих на зменшення приросту грошової маси в обігу, зниження кредитного тиску шляхом поступового збільшення облікової ставки НБУ та доведення її до позитивного рівня (грошово-кредитна стабілізація). Особлива увага в цей період приділяється грошовій політиці (особливо обмеженню приросту кількості грошей в обігу). Тому не випадково ця політика отримала назву монетарної. Такий напрям антиінфляційної політики і визначив спрямування дій по розриву прямого зв'язку між дефіцитом державного бюджету і збільшенням грошової маси в обігу. Починаючи з цього періоду покриття дефіциту здійснюється за рахунок не тільки прямих кредитів НБУ, а й зовнішніх (активне залучення іноземних кредитів) та внутрішніх (початок ринкових торгів / облігаціями внутрішньої держпозики) запозичень. Водночас перші успіхи у грошово-кредитній стабілізації спонукали більш активно проводити фінансову стабілізацію. Ставилось завдання не тільки збільшити прибуткову, а й обмежити видаткову частину державного бюджету. Проте через значне падіння виробництва та зменшення його ефективності, що і викликало превалювання інфляції витрат, стало зрозуміло, що подальше збільшення податків для поповнення прибуткової частини державного бюджету неможливо. Воно ще більше посилює падіння виробництва і зумовлює кримінальне приховування доходів від оподаткування. Реальні податкові доходи державного бюджету зовсім не збільшуються, а, навпаки, починають невпинно скорочуватись, незважаючи на всі зусилля держави, спрямовані на недопущення цього. В цей період надходження до бюджету знижуються з 49,1 відсотка ВВП в 1994 р. до 40,1 у 1995 р. і 38,9 відсотка в 1996 р. Поставлене завдання поповнити державний бюджет за рахунок неподаткових надходжень, яке мало на меті «підлатати» бюджет і водночас не збільшувати інфляцію, виявилось нездійсненним внаслідок відсутності значних реальних джерел таких доходів. Так, за рахунок ринку цінних паперів у 1995 р. покрито лише 7,4 відсотка дефіциту з передбачуваних 33 відсотків. Реальний внесок приватизації у поповнення державного бюджету і гальмування інфляції виявився також майже ілюзорним. З намічених для поповнення державного бюджету в 1995 р. 75 трлн крб. від приватизації державного майна було реально одержано тільки 9 трлн крб. Інституційний внесок приватизації в стримування інфляції виявився також досить незначним, оскільки на приватизованих підприємствах падіння виробництва відбувалось ще більш високими темпами, а криміналізація економіки і приховування доходів від оподаткування не тільки не знизились, а й зросли, про що свідчить збільшення тіньового сектора. Все це дає підстави говорити про те, що паперова приватизація, яка здійснювалась в цей період, не була дійовим заходом антиінфляційної політики. Особливо слід зазначити, що такий фінансовий елемент антиінфляційної політики, як зниження рівня оподаткування є характерною рисою не стільки етапу фінансової стабілізації, скільки стимулювання розвитку.

Відсутність коштів у державному бюджеті зумовила поступову відмову держави від субсидування виробництва і загальне зниження реальних видатків державного бюджету для того, щоб не монетизувати його дефіцит. Отже можна констатувати, що хоч і не зовсім коректно і послідовно, але здебільшого цілеспрямовано напрям руху не тільки до грошово-кредитної, а й до фінансової стабілізації на цьому етапі витримувався. Але чи був він адекватним стану економіки, коли падіння виробництва становить більше 50 відсотків від рівня 1990 р.?

Відповідь на це питання можна знайти, аналізуючи деякі наслідки проведення цієї політики. Поглибився спад виробництва, помітно посилилась криза неплатежів, різко зросла взаємна заборгованість підприємств (до 80 відсотків від ВВП на кінець 1996 р.), збільшилась заборгованість підприємств з заробітної плати своїм працівникам (до 5,6 відсотка від ВВП), а також заборгованість їх перед бюджетом (до 5 млрд грн. на середину 1997 р.). Криза неплатежів, до речі, є адекватною реакцією підприємств, що звикли існувати в умовах м'яких бюджетних обмежень, на посилення жорсткості цих обмежень шляхом скорочення бюджетних субсидій. Додатковою причиною цього явища стало те, що інфляція «з'їла» оборотні кошти підприємств, а вони намагаються поповнити їх за рахунок своїх постачальників, працівників та бюджету.

Чинником зростання взаємної заборгованості підприємств у перехідний період є також значне подорожчання кредиту, яке в цілому означає для виробничих підприємств скорочення доступу до вільних фінансових ресурсів. Перехід від експансіоністської до рестрикційної кредитної політики (починаючи з лютого 1995 р. рівень облікової ставки НБУ став стабільно позитивним) призвів до того, що позитивною стала також реальна відсоткова ставка за кредитами (перевищила темпи інфляції). В наслідок цього реальні кредитні вкладення в економіку за 1995 р. і перші 2 міс. 1996 р. знизились на 24, 2 відсотки, що не стимулює економічного розвитку, хоча і стримує відкриту інфляцію. Зіткнувшись зі зменшенням фінансових ресурсів, багато підприємств вимушені самі затримувати платежі. За 1995 р. номінальна дебіторська заборгованість між підприємствами України зросла в 4,5 раза, реальна — на 61 відсоток, а кредиторська заборгованість: номінальна — в 4,5 раза, а реальна — на 58,6 відсотків. За 1996 р. реальна дебіторська та кредиторська заборгованість зросли ще на 55,3 та 72,3 відсотка. Аналогічні тенденції зберіглись і в 1997 р., коли реальна дебіторська та кредиторська заборгованості зросли ще на 39, 8 та 27, 2 відсотка. При цьому співвідношення отриманих кредитів до кредиторської заборгованості зменшилось з 30, 6 та 17, 6 відсотка в 1993 та 1994 рр. до 9, 9; 5, 6 та 5, 1 відсотка в 1995—1997 рр.

Специфіка антиінфляційної політики цього періоду в Україні полягає у тому, що на етапі грошово-кредитної та фінансової стабілізації держава використовувала також заходи політики доходів. Але, якщо на Заході ця політика націлена на обмеження всіх цін і доходів, то в нашій країні вона була зведена тільки до податкового обмеження приросту фондів споживання, що призвело до різкого зниження величини реальної заробітної плати. Ціни ж не регулювались і продовжували невпинно зростати, піднімаючись спочатку до рівня світових, а потім і вище, скорочуючи таким чином спочатку внутрішній платоспроможний попит на вітчизняну продукцію, а потім паралізуючи її виробництво.

Завдяки деяким успіхам грошово-кредитної та певній фінансовій стабілізації з 2 по 16 вересня 1996 р. в Україні було проведено деномінаційну грошову реформу, в ході якої було введено в обіг визначену Конституцією України національну грошову одиницю — гривню.

Грошова реформа в перехідний період — це не тільки заміна одних грошових знаків на інші. Вона має стати важливою віхою у створенні цивілізованої ринкової економіки. Взагалі грошові реформи здійснюються не тільки для стабілізації грошового обігу, а й для боротьби зі спекуляцією, корупцією, іншими незаконними способами отримання доходу і для відсікання «тіньового» обігу грошей. Однак в наших умовах грошова реформа цього не передбачала, а тому не справила жодного впливу на тіньовий сектор економіки. Проведений в Україні обмін всієї грошової маси за єдиною ставкою 100 тис. купоно-карбованців = 1 гривні для всього населення без будь-яких обмежень не сприяв виходу на світло тіньового капіталу. Взагалі деномінаційну (без елементів конфіскації) грошову реформу не можна визнати економічним заходом антиінфляційного характеру, хоча вона і спроможна справити деякий психологічний вплив, пов'язаний з введенням «повноцінної національної грошової одиниці».Проте в умовах України важливим було вже те, що грошова реформа не спричинила значного зростання ажіотажного попиту, і тому її проведення можна вважати досить цивілізованим. А це також досить важливо в умовах перехідного періоду, оскільки дає, можливість і надалі послідовно провадити економічні перетворення.

Підводячи підсумки антиінфляційної політики цього періоду, можна дійти висновку, що жорстка монетарна політика та посилення жорсткості фінансової політики сприяло ліквідації виявів відкритої інфляції. Проте водночас кризу неплатежів, зростання взаємної, бюджетної та інших видів заборгованості можна розглядати як зростання її прихованого рівня. Через це накопиченню потенціалу інфляції в такій формі ця політика перешкод не поставила. Вона навіть сприяла активізації такого чинника відкритої інфляції як спад виробництва. Якщо в економіці відбувається зменшення виробництва, то товарне забезпечення грошей знижується, а це підштовхує зростання цін. Обмеження приросту грошової маси, хоча і гальмує динаміку цін, але одночасно тисне на виробництво, не дозволяє розірвати ланцюг неплатежів і припинити зростання боргових зобов'язань. В економічній системі України склалась парадоксальна ситуація, коли поряд з існуванням відкритої інфляції виник реальний дефіцит грошей. Доказом цього є зростання бартерних розрахунків і різних видів заборгованості при існуванні інфляції.

Враховуючи те, що інфляція в Україні сьогодні породжується не тільки емісією, а й прогресуючим технологічним занепадом виробництва, зростанням матеріало-, трудо- і енергомісткості продукції через падіння ефективності виробництва та низький рівень використання виробничих потужностей, через неоднакове становище національних та іноземних виробників, монополізм деяких галузей виробництва, зростання структурних диспропорцій, протидіяти цьому виключно через обмеження сукупного попиту, через жорстку грошово-кредитну політику та посилення жорсткості фінансової політики малоефективно. Підприємства за таких умов будуть і надалі віддавати перевагу скороченню обсягів виробництва, не відмовляючись при цьому від підвищення цін на свою продукцію, намагаючись таким чином поповнити свої оборотні кошти, «з'їдені» гіперінфляцією. Виникає замкнене коло: спад виробництва, однією з причин якого є інфляція, в свою чергу, посилює інфляційний тиск, оскільки провокує підвищення цін.

А оскільки стабілізаційні грошово-кредитні та фінансові заходи не спрацьовують досить ефективно в таких умовах, тому що подолати інфляцію, яка викликана зниженням ефективності виробництва через зменшення його обсяг без відновлення економічного, зростання неможливо, це потребує зміни напряму антиінфляційної політики; до її нового етапу.Новий етап має ґрунтуватись на вирівнюванні умов господарювання як для національних, так і для іноземних виробників. Тобто потрібно, використавши попередні успіхи придушення гіперінфляційної хвилі, зробити наголос на розвитку і нарощуванні національного виробництва. Сюди повинні також бути включені заходи щодо стимулювання збільшення населенням заощаджень у формі фінансових активів, які мають перетворитись на інвестиції, спроможні підвищувати ефективність та «розшивати» вузькі місця у виробництві.

Така антиінфляційна політика у якості складових елементів має включати певні заходи у таких сферах: зовнішньоекономічній, виробничій, кредитно-грошовій та фінансовій. При цьому заходи у всіх цих сферах мають провадитись паралельно, оскільки затримки у їх запровадженні навіть в окремих сферах можуть призвести до поглиблення економічної кризи та зростання темпів відкритої інфляції.

Оскільки падіння виробництва, зниження його ефективності нині функціонально пов'язане з надмірною та однобічною лібералізацієюзовнішньоекономічної діяльності, відповідно і вирішення цієї проблеми необхідно пов'язувати зі змінами саме у цій сфері. На нинішньому етапі потрібно не стільки збільшувати митні тарифи на імпорт (хоча як тимчасовий захід і це можливо), скільки уніфікувати їх, зменшивши кількість пільг по їх сплаті. Крім того, нині необхідно застосовувати також інші — нетарифні методи обмеження імпорту: встановлювати квоти на імпорт з окремих країн та їх об'єднань (як це зроблено стосовно українського експорту у країнах Західної Європи та Північної Америки), більш жорстко підходити до стандартів якості імпортованої в Україну продукції, розпочати широке застосування українського антидемпінгового законодавства щодо іноземних виробників. Водночас необхідно зменшити кількість державних обмежень, які накладені нашим урядом на експорт з України. Це дасть змогу до певної міри вирівняти умови господарювання як для національних, так і для іноземних виробників, а також збалансувати торговельний баланс.

Сьогодні вже ясно, що саме різке зменшення реальних інвестицій в економіку, в тому числі і бюджетних, за останні роки, є чинником різкого зменшення обсягів виробництва. Так, у 1997 р. обсяги капіталовкладень зменшились порівняно з 1991 р. у 3,9 раза, при зменшенні ВВП трохи більше ніж в 2 раза. При цьому частка централізованих капіталовкладень за цей же період скоротилась з 26 до 8 відсотків. Тому відновлення державної інвестиційної діяльності на основі чіткого розмежування коштів поточного бюджету і бюджету розвитку є основною передумовою ведення активної антиінфляційної політики на цьому етапі (що, до речі, нині вже здійснює Росія).

Однак бюджет розвитку має надати інвестиційному процесу лише перший поштовх, а найважливіше має полягати у створенні сприятливого інвестиційного клімату. І тут можна піти не тільки шляхом надання податкових пільг тим, хто проводить активне інвестування в новітні технології, а й шляхом більш широкого застосування механізму прискореної амортизації. Оскільки, як свідчить історичний досвід, без створення сприятливого інвестиційного клімату вирішити проблему відновлення економічного зростання не уявляється можливим. А відновлення економічного зростання — це і є єдино можливий стратегічний шлях вирішення не тільки соціальних, екологічний, а й економічних, у тому числі й інфляційних проблем.

Водночас світова економічна практика свідчить, щопевний рівень інфляції може виконувати стимулюючу функцію по відношенню до економічного зростання. Приклади інвестиційного буму в таких країнах як Німеччина, Японія, Чилі, Південна Корея, Чехія та інших, які пройшли через ринкову трансформацію своїх економічних систем, свідчать, що необхідна інвестиційна активність і супутнє їй економічне зростання були максимальними, коли темпи зростання цін знаходяться в інтервалі 1,1— 4,7 відсотки на рік. Коли ж темпи інфляції переходять межу 4,7 відсотки, то темпи економічного зростання починали знижуватись. Коли ж інфляція сягала величини 25—45 відсотки, економічне зростання припинялося. На зміну йому приходять стагнація та спад виробництва, які поглиблюються зі збільшенням темпів відкритої інфляції. Через це при виборі довгострокової стратегії економічного розвитку державі слід орієнтуватись на утримання інфляції на рівні 2—5 відсотки, а при вирішенні тактичних завдань економічних перетворень держава може допустити підвищення її темпів і до 15—20 відсотків.

Ринкова економічна система характеризується тим, що всі її ланки функціонують у ринковому середовищі, яке діє відповідно до законів попиту та пропозиції. Однак самі ринкові відносини більшою чи меншою мірою регулюються державними органами. Перехід до регульованих ринкових відносин має докорінно змінити інвестиційну політику держави з метою посилення її впливу на інвестиційний процес за допомогою саме ринкових регуляторів.

У ринковій економіці обсяг намічених інвестицій залежить від рівня їхньої прибутковості і визначається наявним попитом на продукцію. Через це в умовах перехідного періоду в Україні стимулювання інвестиційної активності має здійснюватися через стимулювання державою «ефективного попиту». Звідси висновок: неможливо реанімувати українське виробництво без урахування критичного звуження внутрішнього ринку, що зумовлено відсутністю належного платоспроможного попиту, передусім інвестиційного (враховуючи галузеву структуру економіки України). У зв'язку з цим актуальною і важливою для України сьогодні є ідея державного сприяння підвищенню інвестиційного попиту через змінуфінансової політики.

Така зміна має включати заходи по розширенню практики застосування прискореної амортизації, зменшенню податкового тиску на виробника шляхом зменшення ставок відрахування не тільки податку на прибуток, а й інших обов'язкових платежів, що, підвищуючи рівень прибутковості інвестицій, стимулює також залучення у виробництво додаткової кількості працюючих, та буде сприяти зростанню внутрішнього попиту на вироблену продукцію.

При переході до антиінфляційної політики, яка стимулює інвестиційну активність, слід змінити і грошово-кредитний елемент. В основу його дії має бути покладений вплив не тільки на кількість грошей, а й на позиковий відсоток, який бажано знизити, залишаючи його в цілому позитивним. Регулювання макроекономічних процесів має проводитись за схемою: грошова маса — норма відсотка — інвестиції — ВВП. Ця схема регулювання досить ефективно діяла в 50—60-х рр. у країнах Заходу. Стимулювання платоспроможного попиту сприяло зростанню ВВП, підвищенню доходів населення завдяки збільшенню пропозиції кредитних ресурсів, що розширювало недержавну інвестиційну активність і сприяло загальному економічному розвитку.

Однак бюджет розвитку має надати інвестиційному процесу лише перший поштовх, а найважливіше має полягати у створенні сприятливого інвестиційного клімату. І тут можна піти не тільки шляхом надання податкових пільг тим, хто проводить активне інвестування в новітні технології, а й шляхом більш широкого застосування механізму прискореної амортизації. Оскільки, як свідчить історичний досвід, без створення сприятливого інвестиційного клімату вирішити проблему відновлення економічного зростання не уявляється можливим. А відновлення економічного зростання — це і є єдино можливий стратегічний шлях вирішення не тільки соціальних, екологічний, а й економічних, у тому числі й інфляційних проблем.

Водночас світова економічна практика свідчить, що певний рівень інфляції може виконувати стимулюючу функцію по відношенню до економічного зростання. Приклади інвестиційного буму в таких країнах як Німеччина, Японія, Чилі, Південна Корея, Чехія та інших, які пройшли через ринкову трансформацію своїх економічних систем, свідчать, що необхідна інвестиційна активність і супутнє їй економічне зростання були максимальними, коли темпи зростання цін знаходяться в інтервалі 1,1— 4,7 відсотки на рік. Коли ж темпи інфляції переходять межу 4,7 відсотки, то темпи економічного зростання починали знижуватись. Коли ж інфляція сягала величини 25—45 відсотки, економічне зростання припинялося. На зміну йому приходять стагнація та спад виробництва, які поглиблюються зі збільшенням темпів відкритої інфляції.

Через це при виборі довгострокової стратегії економічного розвитку державі слід орієнтуватись на утримання інфляції на рівні 2—5 відсотки, а при вирішенні тактичних завдань економічних перетворень держава може допустити підвищення її темпів і до 15—20 відсотків.

Ринкова економічна система характеризується тим, що всі її ланки функціонують у ринковому середовищі, яке діє відповідно до законів попиту та пропозиції. Однак самі ринкові відносини більшою чи меншою мірою регулюються державними органами. Перехід до регульованих ринкових відносин має докорінно змінити інвестиційну політику держави з метою посилення її впливу на інвестиційний процес за допомогою саме ринкових регуляторів.

У ринковій економіці обсяг намічених інвестицій залежить від рівня їхньої прибутковості і визначається наявним попитом на продукцію. Через це в умовах перехідного періоду в Україні стимулювання інвестиційної активності має здійснюватися через стимулювання державою «ефективного попиту». Звідси висновок: неможливо реанімувати українське виробництво без урахування критичного звуження внутрішнього ринку, що зумовлено відсутністю належного платоспроможного попиту, передусім інвестиційного (враховуючи галузеву структуру економіки України). У зв'язку з цим актуальною і важливою для України сьогодні є ідея державного сприяння підвищенню інвестиційного попиту через змінуфінансової політики. Така зміна має включати заходи по розширенню практики застосування прискореної амортизації, зменшенню податкового тиску на виробника шляхом зменшення ставок відрахування не тільки податку на прибуток, а й інших обов'язкових платежів, що, підвищуючи рівень прибутковості інвестицій, стимулює також залучення у виробництво додаткової кількості працюючих, та буде сприяти зростанню внутрішнього попиту на вироблену продукцію.

При переході до антиінфляційної політики, яка стимулює інвестиційну активність, слід змінити і грошово-кредитний елемент. В основу його дії має бути покладений вплив не тільки на кількість грошей, а й на позиковий відсоток, який бажано знизити, залишаючи його в цілому позитивним. Регулювання макроекономічних процесів має проводитись за схемою: грошова маса — норма відсотка — інвестиції — ВВП. Ця схема регулювання досить ефективно діяла в 50—б0-х рр. у країнах Заходу. Стимулювання платоспроможного попиту сприяло зростанню ВВП, підвищенню доходів населення завдяки збільшенню пропозиції кредитних ресурсів, що розширювало недержавну інвестиційну активність і сприяло загальному економічному розвитку.

До найважливіших заходів держави, спрямованих на стимулювання платоспроможного попиту кредитними важелями, належать: збільшення пропозиції позикового капіталу шляхом зниження обов'язкових резервів та облікової ставки; кредитування за рахунок бюджетних ресурсів тих сфер економіки, в розвитку яких зацікавлена держава; збільшення інвестиційних бюджетних витрат.

Важливим джерелом залучення коштів для початкового стимулювання державою інвестиційної активності можна вважати також внутрішній фінансовий ринок. У принципі, поступове розширення випуску на фінансовий ринок державних цінних паперів слід розглядати як позитивне явище. Це загальноприйнята у світі фінансова практика. Випуск цінних паперів з метою покриття дефіциту бюджету дає змогу, з одного боку, зменшити податковий тиск на виробника, а, з іншого, є об'єктивною передумовою для функціонування фінансового ринку.

Однак при цьому слід ураховувати, що при значних розмірах залучення внутрішніх заощаджень для фінансування дефіциту бюджету навіть інвестиційного спрямування, виникає ефект зростання норми позикового відсотка, що негативно впливає на недержавну інвестиційну активність. А тому зростання запозичень держави на внутрішньому фінансовому ринку має здійснюватися поступово та відповідно до темпів емісії й зростання реальної насиченості національної економіки грошовою масою. Інакше кажучи, збільшення внутрішнього державного боргу може бути чинником стимулювання економічного розвитку лише за умови, якщо воно скоординоване з іншими макроекономічними параметрами і спрямоване через бюджет розвитку на фінансування високоприбуткових інвестиційних проектів. Тому в Україні сьогодні необхідно (з метою зниження рівня позикового відсотка) зменшити використання ресурсів цього ринку державою за рахунок відновлення практики надання прямих низьковідсоткових кредитів НБУ уряду.

У нинішніх умовах важливим джерелом для покриття дефіциту бюджету є також зовнішні запозичення. Їх роль пов'язана не тільки з тим, що зовнішні позики спроможні викликати потужніше розширення попиту (вони не зменшують розміру інших елементів внутрішнього попиту як це роблять внутрішні позики), а й з тим, що вони не ведуть до зростання внутрішніх відсоткових ставок. Додатковою обставиною, яка робить доцільність зовнішніх запозичень більшою порівняно з внутрішніми запозиченнями, є те, що відсоткові ставки за кредит на зовнішньому ринку менші, ніж на українському. Так, відсотки по програмі МВФ становлять 5,75, а по програмі — 6,29 відсотка. А доходність за внутрішніми запозиченнями українська держава в 1997 р. не могла знизити навіть до рівня 40 відсотків.

Однак у процесі стимулювання державою інвестиційного попиту за рахунок використання запозичених ззовні коштів важливо також не втрачати почуття міри та орієнтуватись у цьому процесі на світовий досвід і довгострокові пріоритети України.

Отже. основними аспектами антиінфляційної політики України є:

1. Дефляційна політика, яка проводиться переважно тоді, коли інфляція зумовлена монетарними причинами. Використовує пряме лімітування випуску готівки в обіг та кредитну рестрикцію.[1]

2. Політика доходів яка передбачає державний контроль за заробітною платою і цінами. Використовує пряме втручання в ринкові процеси через «замороження цін».

Дата добавления: 2014-01-04