Європейська Конвенція про взаємну допомогу у кримінальних справах від 20 квітня 1959 р

Європейська Конвенція про передачу засуджених осіб від 21 березня 1983 р.

17. Міжамериканська Конвенція із запобігання застосування катувань 1985 року. Статті Конвенції докладно визначають норми поводження державних службовців стосовно в’язнів. Статті також визначають створення структур у самій державі, що стримують застосування катувань на практиці.

18. Африканська Хартія прав людини і народів 1981 року. Набрала чинності в 1986 році, має силу закону для держав, що її підписали. Вона відрізняється від інших конвенцій тим, що містить глави про обов'язки народів і приватних осіб так само, як і про їхні права. Деякі з прав приватних осіб застосовані до в’язнів, наприклад, право на життя, заборона на катування, право на положення цивільного і сімейного законодавства, що у якості складової частини входять у правовий статус осіб, що відбувають кримінальне покарання.

19. Конвенція Співдружності Незалежних Держав про права і основні свободи. Прийнята 26 грудня 1995 р. Україною не підписана.

3. Спеціальні міжнародні стандарти поводження із засудженими Організації Об’єднаних Націй.

Як вказано у Вступі до Мінімальних стандартних правил, “ Вони є мінімальними умовами, які розглядаються у якості допустимих Організацією Об'єднаних Націй, та, як такі, повинні також забезпечувати захист ув'язнених від поганого відношення, особливо у тому, що стосується підтримання дисципліни та застосування заходів з наведення порядку в пенітенціарних установах.”

Мінімальні стандартні правила поводження із ув'язненими в цілому стали ядром того, що отримало міжнародне визнання як допустима практика у кримінально-виконавчій системі.

Загальне визнання Правил міжнародними урядовими та неурядовими організаціями не визначає, що кожна їх окрема норма має силу, що зобов'язує до конкретної дії. Безпосередньо Правила виключають таке розуміння.

Стаття 1 роз'яснює, що Правила не претендують на детальний опис типової пенітенціарної системи. Стаття 2 підкреслює, що завдяки “великому різноманіттю видів державного та соціального устрою, економічних та географічних умов у світі” всі норми не можуть бути застосованими “у будь-якому місті ті у будь-який час”. Стаття 3 вказує, що Правила прямо не заперечують експерименти у кримінально-виконавчій галузі.

Мінімальні стандартні правила поводження з ув'язненими складаються з двох частин:

· Частина 1. Правила, які загально застосовуються.

· Частина 2. Правила, що застосовуються до особливих категорій ув'язнених.

До категорії ув’язнених Правилами відносяться:

· засуджені;

· особи, що знаходяться під слідством;

· ув'язнені за цивільними справами;

· особи, що утримуються в тюрмах без надання звинувачення;

· душевнохворі;

· особи, що мають розумові недоліки тощо.

Правила не дають можливості розподіляти їх застосування в залежності від “кольору шкіри, статі, мови, релігійних, політичних та інших переконань, майнового, сімейного або соціального стану” ув'язнених (стаття 6.1).

У частині 1 Правил викладені основні вимоги до тюремного утримання. Вони встановлюють, що “ніхто не може прийматись до тюрми без дійсного наказу про ув'язнення, подробиці якого записуються до реєстру.” Підчас прийому до тюрми ув'язненому слід надати письмову інформацію, яка стосується правил поводження із ув'язненими, дисциплінарних вимог, дозволених способів отримання інформації та надання скарг. Осіб, що не знають грамоти, необхідно інформувати вголос.

Відомості про кожного ув'язненого повинні бути вірно записані. Різні категорії ув'язнених повинні утримуватись окремо, наприклад, чоловіки й жінки, засуджені та не осуджені, неповнолітні та дорослі тощо.

Умови утримання ув'язнених повинні відповідати санітарно-гігієнічним нормам.

Там, де ув'язнені утримуються уночі в камерах або кімнатах, кожен з них повинен утримуватися в окремій камері або кімнаті. Якщо ж вони утримуються у загальних камерах, то осіб, що в них утримуються, необхідно ретельно відбирати, “щоб бути переконаними у можливості їх спільного проживання в таких умовах.”

Всі приміщення, якими користуються ув'язнені, повинні відповідати санітарним вимогам (з точки зору об’єму та мінімальної площини, освітлення, опалювання та вентиляції тощо.)

Ув'язнені мають право на чистий та порядний одяг, постільну білизну, яка повинна регулярно замінюватись. Їм необхідно надавати достатньо поживну їжу та у достатній кількості питну воду (статті 17 - 20). Всі ув'язнені повинні мати можливість хоча б одну годину на добу проводити на свіжому повітрі (стаття 21).

Медичне обслуговування ув'язнених повинно мати під собою те, що кожна установа повинна мати на крайній випадок одного медичного працівника, який має пізнання у психіатрії. Медичне обслуговування повинно здійснюватись в тісному зв'язку з місцевими або державними органами охорони здоров'я. Кожен ув'язнений повинен підлягати медичному огляду при його прийнятті, а потім – за необхідністю. Лікар повинен щоденно приймати або відвідувати хворих ув'язнених та інших, хто скаржиться на хворобу. Специфічна медична допомога повинна надавитись ув'язненим жінкам, особливо у перед пологовий та післяпологовий періоди.

Оскільки тюрми є інститутами примусу і вимагають належного рівня керівництва і безпеки, Правила встановлюють, що “дисципліну та порядок слід підтримувати твердо, вводячи, однак, лише ті обмеження, які необхідні для забезпечення надійності нагляду та виконання належних правил спільного життя в установі.”

Ув'язнені не можуть призначатися у дисциплінарному порядку на роботу із обслуговування діяльності безпосередньо установи. Однак це правило не повинно перешкоджати функціонуванню системи самоврядування, за якою відповідальність за визначені види соціальної виховної або спортивної діяльності покладається безпосередньо на ув'язнених.

Законом або розпорядженнями компетентної адміністративної влади повинні завжди визначатись поведінка, яка складає дисциплінарне порушення, вид та час можливого покарання та орган, якому надане право його застосування (стаття 29). Ув'язнений повинен мати можливість навести своє виправдання.

Правила забороняють тілесні покарання, а також усі види жорстокого, нелюдського або принижуючого гідність покарання.

Мінімальні стандартні правила виділяють такий спеціальний вид примусу, як “заходи утихомирення” (статті 33 - 34). Їх ніколи не слід застосовувати у якості покарання. Вони можуть бути використані лише для запобігання втеч, попередження нанесення шкоди, за медичними показниками і лише на той час, скільки це потрібно.

Для ув'язнених дуже важливі стосунки із зовнішнім світом. Правила у статті 37 визначають, що їм “слід надавати можливість спілкування через визначені періоди з їх сім’ями та друзями, що мають незаплямовану репутацію як у порядку листування, так і шляхом відвідування.” Ув'язнені також повинні мати доступ до газет, інших періодичних видань та радіо. В кожній установі слід мати бібліотеку.

Ув'язнені повинні мати можливість сповідати свою релігію та мати доступ до служителів цієї релігії. При досить великій кількості ув'язнених однієї конфесії кваліфікований служитель цієї релігії може бути взятий у штат тюрми (статті 41 і 42).

Майно, яке засуджені не мають права утримувати при собі, повинно зберігатись у надійному місці. При пересуваннях ув'язнених за межами установи їх слід у максимальному ступеню ховати від сторонніх поглядів. Перевезення ув'язнених повинна здійснюватись в людських умовах за рахунок тюремного управління.

Засудженим слід без зволікань повідомляти про смерть або серйозну хворобу їх близьких родичів. Якщо дозволяють обставини, їм слід дозволяти відвідувати близьких родичів, що тяжко хворіють, самостійно або під охороною (стаття 44).

Частина 2 документу визначає правила, які застосовуються до визначених категорій засуджених. Положення про засуджених в рівній мірі відносяться до всіх інших категорій засуджених, якщо вони не суперечать визначеним правилам та ідуть на користь іншим групам засуджених.

Правила виходять із декількох керівних принципів.

По-перше, ув'язнених карають позбавленням волі., тому тюремна дисципліна не повинна збільшувати страждання, які витікають з цього положення. У відповідності до статті 58 Правил “метою і виправданням вироку до тюремного ув'язнення або взагалі до позбавлення волі є в кінцевому рахунку захист суспільства та попередження злочинів, що загрожують суспільству. Цієї мети можливо досягнути лише в тому випадку, коли після відбуття строку ув'язнення і повернення до нормального життя в суспільстві правопорушник виявляється не тільки готовим, але і в змозі підкоритись чинному законодавству і забезпечити своє існування.”

По-друге, тюремний режим повинен, за можливістю, зменшувати різницю між життям у тюрмі та виттям на волі, особливо в тому, що стосується особистої відповідальності ув'язненого. Ув'язнені повинні бути відповідним чином підготовлені до життя на волі. “У поводженні з ув'язненими слід підкреслювати не їх виключення із суспільства, а ту обставину, що вони продовжують залишатись його членами. Суспільні організації, тому, слід використовувати всюди там, де це можливо у співробітництві з персоналом установ з метою повернення ув'язнених до життя на волі” (стаття 61).

Головна мета тюремного ув'язнення – прищепити ув'язненим бажання підкорятись закону після звільнення.

У кожній тюрмі повинні надаватись такі послуги, як:

· релігійне обслуговування;

· освіта;

· професійна підготовка і орієнтація;

· вивчення конкретних соціальних випадків;

· консультації з працевлаштування тощо.

По-третє, необхідний індивідуальний підхід. Слід приймати різні заходи безпеки до різних груп ув'язнених. Найбільш сприятливі умови створюються до ув'язнених, що утримуються у відкритих установах. Бажано, щоб число ув'язнених, які утримуються у відкритих установах, було не дуже великим з метою застосування якісного індивідуального підходу. Необхідно також проявляти турботу про ув'язнених після їх звільнення (статті 62 і 63).

Спеціальний розділ Мінімальних стандартних правил (статті 71 - 76) присвячений праці ув'язнених. Встановлено, зокрема, що “всі ув'язнені зобов’язані працювати у відповідності з їх психічними та фізичними здібностями, які завірені лікарем ” (пункт 2 статті 71). Разом з тим, бажано, щоб ув'язнені мали “можливість виконувати роботу за своїм вибором, якщо це пов’язано з вірним вибором ремесла та вимогами управління і дисципліни в установі ” (пункт 6 статті 71).

Згідно із пунктами 1 і 2 статті 72 Правил “організація і засоби роботи в установах повинні бути максимально наближені до тих, що прийняті за їх межами…, однак інтереси ув'язнених та їх професійна підготовка не повинні підкорятись вимогам отримання прибутку від тюремного виробництва”.

Значну увагу Мінімальні стандартні правила приділяють персоналу кримінально-виконавчих установ. Правила вимагають ретельно підбирати персонал, тому що “якісна робота тюремних установ залежить від сумлінності, гуманності, компетентності та особистих якостей цих співробітників”.

Тюремна адміністрація повинна неухильно прищеплювати своїм співробітникам переконання в тому, що вони виконують роботу великого суспільного значення. Співробітників тюремної адміністрації слід призначати у якості професійних штатних робітників тюремного управління, які користуються статусом державних службовців і отримують заробітну платню, яка дає можливість залучати до цієї роботи кваліфікованих фахівців. Цей персонал повинен мати добру професійну підготовку як при прийнятті на роботу, так і в подальшому.

Слід наймати фахівців: психіатрів, психологів, соціальних робітників, вчителів і викладачів професійних дисциплін.

З особливою увагою необхідно підходити до вибору директорів установ.

Співробітники мають право застосовувати заходи безпеки у випадку необхідності і в тому ступеню, в якому це необхідно. Взагалі співробітники, які мають безпосередній контакт із ув'язненими, не носять зброю (статті 46 - 54).

Пенітенціарні установи і служби слід регулярно інспектувати, щоб перевірити, що вони керуються у відповідності із існуючими законами та іншими нормативними актами.

Після прийняття Мінімальних стандартних правил державам – учасникам було запропоновано кожні 5 років інформувати генерального Секретаря ООН про їх виконання.

В 1984 році Економічна та Соціальна Рада ООН ухвалила Процедури ефективного виконання Мінімальних стандартних правил, Вони зумовлюють необхідні дії, що повинні застосовуватись для реалізації Правил:

· прийняття Правил всіма державами (процедура 1);

· відображення Правил у національному законодавстві та інших положеннях (процедура 2);

· надання Мінімальних стандартних правил у розпорядження всіх осіб, особливо у розпорядження посадових осіб із підтримання правопорядку і персоналу виправних установ (процедура 3):

· інформування державами Генерального секретаря ООН один раз у 5 років про стан їх тюремної системи (процедура 4);

· регулярні доповіді Генерального Секретаря ООН на підставі отриманої інформації ті із залученням експертів про застосування Мінімальних стандартних правил;

· допомога ООН урядам держав у застосуванні Правил.

Висновок з лекції:

Мінімальні стандартні правила поводження із ув'язненими отримали широке визнання у світі як авторитетні практичні рекомендації з керівництва місцями позбавлення волі та поводження із ув'язненими. Їх ключові положення знайшли своє відображення і в цілій низці інших спеціальних міжнародних документів.

З них необхідно назвати:

· Звід принципів захисту всіх осіб, які підлягають затриманню або ув’язненню у будь-якій формі;

· Основні принципи поводження із ув'язненими.

Звід принципів захисту всіх осіб, які підлягають затриманню або ув’язненню у будь-якій формі був прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН у 1988 році. Він не має сили закону, але має велику вагу, тому що був прийнятий шляхом консенсусу. Звід принципів широко використовує вже існуючі документи. Правила, що ним передбачаються, в основному, відносяться до процедури судочинства, наприклад, судовий контроль над арештами та затриманнями.

Основні принципи поводження із ув'язненими були надані 8 Конгресом ООН з попередження злочинності. У Преамбулі до Основних принципів оголошується важливість Мінімальних стандартних правил поводження із ув’язненими та про перешкоди до їх повного виконання, а також висловлюються сподівання, що формулювання принципів, що лежать у їх основі, буде сприяти їх найбільш повному застосуванню.

Основні принципи були прийняті Генеральною Асамблеєю ООН в грудні 1990 року.

За весь час існування Мінімальних стандартних правил поводження із ув'язненими вони надали і надають суттєвий вплив на пенітенціарну політику і практику у країнах, які погодились з їх основними положеннями. Разом з тим, за ті 40 років, що вже пройшли, пенітенціарні наука, практика і політика не стояли на місці. Тому зрозумілі сподівання підвищити авторитет Правил, підняти їх статус в управлінні місцями позбавлення волі, удосконаленні практики їх застосування з урахуванням сучасних умов і тенденцій розвитку.

Такі спроби з успіхом застосовувались у двох напрямках:

Перший – це сучасна інтерпретація тих положень Мінімальних стандартних правил, які у порівнянні із 1955 роком мають вигляд недостатніх або застарілих. Така інтерпретація здійснюється без зміни основного тексту Правил, із залученням до їх коментування авторитетного кола керівників пенітенціарних систем, вчених, представників правоохоронних організацій.

Другий напрямок – це удосконалення ряду положень мінімальних стандартних правил на регіональному рівні. Як наслідок цієї діяльності з’явились Європейські тюремні правила. Зараз вони є єдиним у світі регіональним міжнародно-правовим документом, який утримує у собі такі повні спеціальні норми про поводження із ув'язненими.

4. Література.

Дата добавления: 2014-01-04