Права й обов'язки сільськогосподарських землекористувачів

Землі сільськогосподарського призначення надаються як громадянам, так і юридичним особам. Громадянам земельні ділянки сільськогосподарського призначення надаються для задоволення їхніх особистих потреб у виробництві продуктів харчування для потреб в основному своєї родини, відпочинку, дозвілля, задоволення інших соціальних, культурних, оздоровчих потреб (для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва). Для перерахованих цілей громадяни можуть об’єднуватися в садівничі чи городницькі некомерційні об'єднання, які можуть бути створені у формі товариства, споживчого кооперативу.

З метою товарного сільськогосподарського виробництва земельні ділянки надаються сільськогосподарським підприємствам (юридичним особам): фермерським господарствам, приватним (приватно-орендним) підприємствам, сільськогосподарським виробничим кооперативам, господарським товариствам, державним сільськогосподарським підприємствам. Тобто зазначені суб'єкти ведуть товарне виробництво з метою реалізації продукції та одержання прибутку.

Для дослідних і навчальних цілей, пропаганди передового досвіду ведення сільського господарства землі сільськогосподарського призначення надаються сільськогосподарським науково-дослідним установам та навчальним закладам, сільським професійно-технічним училищам та загальноосвітнім школам. Сільськогосподарське виробництво ведуть не тільки сільськогосподарські підприємства, але і деякі несільськогосподарські підприємства й організації, для чого їм надаються відповідні землі. У першу чергу, це ті промислові підприємства, які мають підсобні сільські господарства, що вирощують продукцію в основному для працівників даних підприємств. Такі підсобні господарства можуть бути складовою частиною підприємства, організації, не маючи прав юридичної особи, або самостійним суб’єктом (юридичною особою). В другому випадку земельні ділянки надаються безпосередньо цим господарствам з врахуванням їх організаційно-правових форм.

Деяку кількість земель сільськогосподарського призначення займають релігійні організації й об'єднання, яким також надаються земельні ділянки для ведення підсобного сільського господарства. Таким чином, землі сільськогосподарського призначення для ведення сільськогосподарського виробництва можуть надаватися юридичним особам, для яких ведення сільського господарства не є основним.

Основну площу земель сільськогосподарського призначення займають підприємства та організації, які безпосередньо ведуть сільськогосподарське виробництво – сільськогосподарські товаровиробники. Згідно ст. 1 Закону України від 17 липня 1997 р. “Про сільськогосподарську кооперацію”1 сільськогосподарський товаровиробник – це фізична або юридична особа незалежно від форми власності та господарювання, в якої валовий доход, отриманий від операцій з реалізації сільськогосподарської продукції власного виробництва та продуктів її переробки, за наявності сільськогосподарських угідь (ріллі, сіножатей, пасовищ і багаторічних насаджень тощо) та/або поголів'я сільськогосподарських тварин у власності, користуванні, в тому числі й на умовах оренди за попередній звітний (податковий) рік, перевищує 50 відсотків загальної суми валового доходу.

У сільському господарстві найбільше поширення набули: сільськогосподарські кооперативи, господарські товариства, приватні (приватно-орендні) підприємства, державні сільськогосподарські підприємства. Порядок створення, діяльності, реорганізації та ліквідації окремих організаційно-правових форм суб'єктів сільськогосподарського виробництва визначаються законодавством України. Підприємець має право вибору організаційно-правової форми свого підприємства.

Виходячи з особливостей тих функцій, які виконують суб'єкти сільськогосподарського виробництва, останні можуть бути класифіковані на такі групи: засновані на різних формах власності сільськогосподарські формування, головним предметом діяльності яких є виробництво товарної маси продуктів харчування і сировини; підприємці, чия діяльність заснована на різних формах власності й організаційно-правових форм господарювання, правосуб'єктність та статутна діяльність яких спрямована на забезпечення сучасної виробничо-господарської діяльності аграрних підприємств-товаровиробників; установи, чия правосуб'єктність та статутна діяльність спрямована на надання різноманітних фінансово-кредитних, страхових, комерційних, посередницьких та інших послуг для забезпечення підприємницької діяльності аграрних товаровиробників1.

Більшість суб'єктів, які використовують землі сільськогосподарського призначення, були створені за рахунок паювання земель і реструктуризації колективних сільськогосподарських підприємств. Цей процес здійснювався шляхом надання кожному члену колективного сільськогосподарського підприємства сертифіката на право приватної власності на земельну частку (пай) з визначенням у ньому розміру частки (паю) в умовних (кадастрових) гектарах, а також у вартісному вираженні. При цьому земельні ділянки на місцевості не виділялися й існували в документальному вираженні до того моменту, поки у встановлених законом випадках і порядку не було здійснене виділення в натурі земельної ділянки відповідно до земельного сертифіката з видачею Державного акта на право приватної власності на землю.

Зміст правового режиму земель сільськогосподарського призначення, які знаходяться у власності громадян, визначають в залежності від характеру сільськогосподарського виробництва. Так у відповідності зі ст. 22 Земельного кодексу громадянам землі сільськогосподарського призначення передаються у власність для ведення особистого селянського господарства, садівництва і ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

Правовий режим земель особистих селянських господарств регулюється ст. 33 Земельного кодексу. Відповідно до цієї статті громадяни України можуть мати на праві власності й орендувати земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства. У відповідності зі статтями 12 – 16 Закону України від 20 квітня 2000 р. «Про планування і забудову територій»1 надання земельної ділянки громадянам для ведення особистого селянського господарства здійснюється з урахуванням вимог генерального плану населеного пункту, детального плану території та плану забудови території. Ці акти є основними правовими й архітектурно-технічними документами, у яких питання організації території присадибних ділянок вирішуються у взаємодії з проблемами соціальної перебудови села: спеціалізації й територіальної організації сільськогосподарського виробництва, формування інженерно-технічної інфраструктури, охорони навколишнього середовища. Відповідно до цього земельне законодавство формує загальне правило про надання громадянам земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства в двох місцях: біля житлового будинку і за межами населеного пункту. Причому земельна ділянка біля будинку може бути меншого розміру.

Правовий режим земель для ведення садівництва спрямований у першу чергу на задоволення потреб громадян у земельних ділянках для зазначених цілей. Земельні ділянки, призначені для садівництва, можуть використовуватися для закладки багаторічних плодових насаджень, вирощування сільськогосподарських культур, а також для зведення необхідних будівель, господарських споруд тощо.

Громадянин – член садівничого товариства може приватизувати земельну ділянку без згоди на те інших членів цього товариства. Розмір земельної ділянки для ведення садівництва, яка може приватизуватися безкоштовно, складає не більш 0,12 гектара (ст. 121 Земельного кодексу). Громадяни-власники садових ділянок можуть вільно розпоряджатися ними, якщо вони не вилучені з обігу і не обмежені в обігу.

Громадяни мають право одержувати (набувати) сільськогосподарські землі у власність не тільки для задоволення власних потреб, але й для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

Громадяни можуть займатися виробництвом товарної сільськогосподарської продукції шляхом ведення особистого селянського і фермерського господарств. Селянське господарство не має статусу юридичної особи, а товарне виробництво сільськогосподарської продукції розглядається як підприємницька діяльність і обкладається прибутковим податком. Тому громадянин – власник земельної ділянки, який має намір займатися товарним сільськогосподарським виробництвом повинний зареєструватися як підприємець.

На відміну від особистого селянського, фермерське господарство має ознаки юридичної особи. Сьогодні у відповідності зі ст. 31 Земельного кодексу до складу земель фермерського господарства входять земельні ділянки, які належать на праві власності фермерському господарству як юридичній особі, а також громадянам – членам фермерського господарства на праві приватної власності. Фермерське господарство може орендувати земельні ділянки. Відзначається, що у власності громадянина-фермера можуть бути тільки сільськогосподарські угіддя, на яких немає виробничих будівель чи споруд, тому що такі будівлі та споруди разом з ділянкою, на якому вони знаходяться, складають єдиний об'єкт нерухомості і повинні перебувати на балансі фермерського господарства як юридичної особи1.

Ще однією особливістю правового режиму земель для ведення товарного сільськогосподарського виробництва є те, що звертання стягнення на них допускається тільки у випадках, коли у власників таких ділянок відсутнє інше майно, на яке може бути звернене стягнення (ч. 2 ст. 139 Земельного кодексу). Здобуваючи права власності на земельну ділянку, громадянин одночасно здобуває комплекс земельних прав та обов'язків, що утворює зміст його права власності.

Правомочності земельного власника вичерпно зафіксовані в ст. 90 Земельного кодексу. Вони включають право: продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину; самостійно господарювати на землі; власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену сільськогосподарську продукцію; використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі; на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом; споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди. Як видно зі змісту зазначених правомочностей більшість з них мають безпосереднє відношення до власників земельних ділянок сільськогосподарського призначення.

Як відомо, право власності на майно, у тому числі і на землю, передбачає наявність у його суб'єкта трьох груп правомочностей, а саме: правомочностей по володінню, користуванню і розпорядженню майном чи землею. Аналіз правомочностей власників земельних ділянок згідно ст. 90 Земельного кодексу дає підстави стверджувати, що практично усі вони відносяться до правомочностей володіння та користування і за змістом збігаються з колом правомочностей, наданих землекористувачам (ст. 95 Земельного кодексу). І тільки одна правомочність, передбачена п. «а» ч. 1. ст. 90, відноситься до правомочності власників по розпорядженню земельними ділянками: продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину. Однак на сьогоднішній день не кожним з наданих законом правомочностей власник земельної ділянки сільськогосподарського призначення може скористатися в зв'язку з наявністю певних обмежень, встановлених Перехідними положеннями Земельного кодексу.

Правомочності власників земельних ділянок не підлягають розширеному тлумаченню, у той же час таке обмеження не відноситься до їхніх обов'язків, що зафіксовані в ст. 91 Земельного кодексу, яка встановлює для власників земельних ділянок такі обов'язки: забезпечувати використання земельних ділянок за їх цільовим призначенням; дотримуватися вимог законодавства про охорону довкілля; своєчасно сплачувати земельний податок; не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок і землекористувачів; підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі; своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом; дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон; зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем. Законом також можуть бути встановлені інші обов'язки власників земельних ділянок.

Специфіка використання сільськогосподарських угідь полягає у втручанні їх користувача в механізм екозв'язків земель з іншими природними об'єктами, у перетворення екосистем шляхом зміни режиму їхнього функціонування. Це обумовлено тим, що сільськогосподарські угіддя поділяються на біоценози (природні угіддя) – не піддані окультуренню пасовища, сіножаті, луки тощо і агроценози (окультурені людською працею) – рілля, багаторічні насадження, окультурені (меліоровані) пасовища, сіножаті й інші сільськогосподарські угіддя. Оранка природних угідь перетворює їх у сільськогосподарське угіддя, яке здійснює свою природну функцію тільки під впливом людської праці.

З урахуванням специфіки земель сільськогосподарського призначення закон установлює такі основні обов'язки громадян-власників та інших осіб по використанню сільськогосподарських угідь: забезпечення оптимального водного режиму ґрунтів. Власники земельних ділянок і землекористувачі зобов'язані здійснювати захист земель від підтоплення, заболочування, висушування; вправі у встановленому порядку проводити зрошувальні й осушувальні заходи, не допускаючи безгосподарного виливу води, засолення і заболочування земель, створюючи найбільш сприятливий режим ґрунтової вологи. Наприклад, використання земель затоплення в сільськогосподарському виробництві здійснюється відповідно до проектів землевпорядження, розробленими у встановленому законодавством порядку з урахуванням можливої причини затоплення (повінь, паводок), типу річки (чи окремих її ділянок) по нахилу дна й частоті можливого затоплення1; забезпечення належного сольового режиму ґрунтів, для чого встановлений обов'язок здійснювати захист земель від вторинного засолення. Кожна особа, яка використовує сільськогосподарські угіддя, зобов'язана здійснювати боротьбу з підвищеною кислотністю ґрунтів, здійснюючи їхнє вапнування й інші землеробські заходи; забезпечення такого живильного режиму ґрунтів, при якому б родючість не тільки не зменшувалася, незважаючи на винос живильних речовин із врожаєм, а збільшувалася. Підвищення родючості ґрунтів є однією з головних обов'язків кожного власника та землекористувача, яка стимулюється державою; забезпечення належного культурно-технічного стану ґрунтів, ведення боротьби із заростанням земель чагарником, дрібноліссям, бур'янистою рослинністю, для чого кожен землекористувач наділений правами проводити у встановленому порядку культурно-технічні роботи на своїй ділянці; забезпечення належної екологічної обстановки на земельній ділянці, не допускаючи її погіршення.

Таким чином, правовий режим земель нерозривно зв'язаний з повноваженнями власників даних земель, обумовлює їх і залежить від характеру сільськогосподарського виробництва, яке здійснюється власником. Усі повноваження власників землі і землекористувачів спрямовані не тільки на забезпечення власних інтересів і потреб, але й у більшому ступені на підтримку і дотримання правового режиму земель сільськогосподарського призначення, що знаходяться в їхньому веденні.

Законодавчі акти та спеціальна література

Земельний кодекс України. //Відомості Верховної Ради України. – 2002. – № 3 – 4. – Ст. 27.

Про сільськогосподарську кооперацію. Закону України від 17 липня 1997 року. //Відомості Верховної Ради України. – 1997. – № 39. – Ст. 261.

Про меліорацію земель. Закон України від 14 січня 2000 року. //Відомості Верховної Ради України. – 2000. – № 11. – Ст. 90.

Про планування і забудову територій. Закону України від 20 квітня 2000 року. //Відомості Верховної Ради України. – 2000. – № 31. – Ст. 250.

Про порядок використання земель у зонах їх можливого затоплення внаслідок повеней і паводків. Постанова Кабінету Міністрів України № 87 від 31 січня 2001 року. //Офіційний вісник України. – 2001. – № 5.

Аграрне право України / За ред. В.З. Янчука. – К., 1996.

Гавриш Н.С. Відповідальність за забруднення та засмічення грунтів в Україні: Автореф. дис...канд. юр. наук:12.00.06 / Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України – К., 2001.

Ерофеев Б.В. Земельное право: Учебник для вузов. – М., 1999.

Крассов О.И. Земельное право: Учебник. – М., 2000.

Кулинич П.Ф. Тенденції розвитку права власності на землю в сільському господарстві. //Проблеми права власності та господарювання у сільському господарстві за ред. В.І. Семчика. – К., 2001.

Советский энциклопедический словарь. – М., 1984.

1 Відомості Верховної Ради України. – 2002. – № 3 – 4. – Ст. 27.

1 Див.: Гавриш Н.С. Відповідальність за забруднення та засмічення грунтів в Україні: Автореф. дис...канд. юр. наук:12.00.06 / Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України – К., 2001. – С. 4.

1 Див.: Ерофеев Б.В. Земельное право: Учебник для вузов. – М., 1999. – С. 386.

1 Див.: Советский энциклопедический словарь. – М., 1984. – С. 1109.

1 Див.: Крассов О.И. Земельное право: Учебник. – М., 2000. – С. 270.

2 Відомості Верховної Ради України. – 2000. – № 11. – Ст. 90.

1 Відомості Верховної Ради України. – 1997. – № 39. – Ст. 261.

1 Див.: Аграрне право України. За ред. В.З. Янчука. – К., 1996. – С. 54 – 55.

1 Відомості Верховної Ради України. – 2000. – № 31. – Ст. 250.

1 Див.: Кулинич П.Ф. Тенденції розвитку права власності на землю в сільському господарстві // Проблеми права власності та господарювання у сільському господарстві за ред. В.І. Семчика. – К., 2001 – С. 97.

1 Див.: Постанова Кабінету Міністрів України від 31 січня 2001 р. № 87 “Про порядок використання земель у зонах їх можливого затоплення внаслідок повеней і паводків” // Офіційний вісник України. – 2001. – № 5. – С. 63.

Дата добавления: 2014-01-04