Національна культура у західноукраїнських землях у 1920-1930-ті рр

Сільський, селищний, міський голова є головною посадовою особою територіальної громади відповідно села (добровільного об'єднання в одну територіальну громаду жителів кількох сіл), селища, міста, обирається відповідною територіальною громадою на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на чотири роки в порядку, визначеному законом, і здійснює свої повноваження на постійній основі. Сільський, селищний, міський голова очолює виконавчий комітет відповідної сільської, селищної, міської ради, головує на її засіданнях.

Законом України “Про місцеве самоврядування в Україні”(21.05.97) визначаються основні засади функціонування бюджетів місцевого самоврядування.

План.

Лекція 13. Тема: Бюджети місцевого самоврядування.

1. Поняття місцевого самоврядування.

2. Склад бюджетів місцевого самоврядування.

3. Система місцевого самоврядування, його державна підтримка.

Місцеве самоврядування в Україні (стаття 2 закону) – це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади – жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста – самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України

Система місцевого самоврядування включає:

• територіальну громаду;
• сільську, селищну, міську раду;
• сільського, селищного, міського голову;
• виконавчі органи сільської, селищної, міської ради;
• районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст;
• органи самоорганізації населення.

У містах з районним поділом за рішенням територіальної громади міста або міської ради відповідно можуть утворюватися районні в місті ради. Районні в містах ради утворюють свої виконавчі органи та обирають голову ради, який одночасно є і головою її виконавчого комітету.

Первинним суб'єктом місцевого самоврядування, основним носієм його функцій і повноважень є територіальна громада села, селища, міста.

Ради — представницькі органи місцевого самоврядування. Сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, законами.

Виконавчими органами сільських, селищних, міських, районних у містах (у разі їх створення) рад є їх виконавчі комітети, відділи, управління та інші створювані радами виконавчі органи. Виконавчі органи сільських, селищних, міських, районних у містах рад є підконтрольними і підзвітними відповідним радам, а з питань здійснення делегованих їм повноважень органів виконавчої влади — також підконтрольними відповідним органам виконавчої влади.

Матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.

Територіальні громади сіл, селищ і міст можуть об'єднувати на договірних засадах об'єкти комунальної власності, а також кошти бюджетів для виконання спільних проектів або для спільного фінансування (утримання) комунальних підприємств, організацій і установ, створювати для цього відповідні органи і служби.

Діяльність органів місцевої влади спрямована на задоволення суспільних потреб громадян і, у першу чергу, пов'язаних з отриманням життєво необхідних послуг.

Місцеві бюджети є фінансовою базою місцевого самоврядування і від обсягу ресурсів, що акумулюються в цих бюджетах, залежить наскільки результативно місцеві органи влади будуть виконувати покладені на них повноваження.

З набуттям чинності Бюджетного кодексу органам місцевого самоврядування надано право формувати цільові фонди місцевого значення у складі спеціального фонду місцевих бюджетів. Законодавством передбачено створення двох таких фондів:

- фонду фінансування дорожніх робіт;

- фонду охоронинавколишнього природного середовища.

Інші цільові фонди формуються відповідно до потреб територіальних колективів у межах наявних фінансових ресурсів.

За чинним законодавством до сфери компетенції місцевого самоврядування належать:

• соціальне обслуговування;

• початкова і середня освіта;

• охорона здоров’я;

• дорожнє господарство;

• благоустрій;

• житлово – комунальне господарство;

• працевлаштування безробітних;

• економічна інфраструктура;

• екологічні проблеми;

• організація землекористування.

З набуттям чинності Бюджетного кодексу органам місцевого самоврядування надано право формувати цільові фонди місцевого значення у складі спеціального фонду місцевих бюджетів. Законодавством передбачено створення двох таких фондів:

- фонду фінансування дорожніх робіт;

- фонду охоронинавколишнього природного середовища.

Інші цільові фонди формуються відповідно до потреб територіальних колективів у межах наявних фінансових ресурсів.

В Україні система комунальних платежів одержавлена. Компетенція органів місцевого самоврядування обмежується функціями:

• встановленням цін і тарифів на побутові, комунальні, транспортні послуги в порядку та розмірах, визначених законодавством;

• погодженням вказаних питань з підприємствами та організаціями, що не належать до комунальної власності.

Як наслідок, комунальні платежі є незбалансовані з видатками, а комунальні підприємства - збитковими.

Комунальний кредит – система відносин між органом місцевого самоврядуванням та юридичними і фізичними особами з приводу поворотного, строкового, платного отримання фінансових ресурсів для вирішення соціально-економічних програм місцевого значення.

Форми комунального кредиту:

→ облігаційні позики;

→ безоблігаційні позики;

→ цільові кредити спеціалізованих комерційних банків.

Держава бере участь у формуванні доходів бюджетів місцевого самоврядування, фінансово підтримує місцеве самоврядування. Витрати органів місцевого самоврядування, що виникли внаслідок рішень органів державної влади, компенсуються державою.

Органам місцевого самоврядування можуть надаватися законом окремі повноваження органів виконавчої влади. Держава фінансує здійснення цих повноважень у повному обсязі за рахунок коштів Державного бюджету України або шляхом віднесення до місцевого бюджету у встановленому законом порядку окремих загальнодержавних податків, передає органам місцевого самоврядування відповідні об'єкти державної власності.

Західна Україна не є сталим історико-географічним поняттям. Найкраще позначити цей регіон можна як землі, що від 1919 р. і до 1939 р. не перебували в складі Росії та СРСР.

Кількість українців у Польщі на початку 1930-х рр., за неофіційними оцінками, становила 5-6 млн. осіб. Дві третини українського населення проживало в Галичині, решта на Волині, Холмщині та Лемківщині. У Румунії чисельність українців досягала 1 млн. осіб. У Чехословаччині в 1930 р. українське населення становило 549 тис. осіб. У межах кожної з цих держав за рівнем національної свідомості та активності галичани перевершували буковинців і закарпатців.

Найтяжча політична і культурна спадщина дісталася частині західноукраїнського населення, яка до Першої світової війни перебувала в складі Російської імперії. Українці Волині, Холмщини і Бессарабії за рівнем своєї освіченості та національної свідомості поступались навіть населенню Закарпаття.

На відміну від політики Чехословаччини, політика Польщі та Румунії зводилась до асиміляції. Польський і румунський режими зосередились на насильному викоріненню культурних, мовних і релігійних особливостей національних меншин. Щоб українським етнічним землям надати польського статусу, було витіснено історичну назву цих територій – «Галичина» і замінено офіційним терміном «Східна Малопольща».

З ініціативи графа С. Грабського польський сейм 31 липня 1924 р. прийняв «кресовий» шкільний закон для Західної України. Він запроваджував двомовні школи. Фактично було створено умови, за яких такі школи, особливо початкові, ставали суто польськими, якщо вчителі не знали обох мов.

У 1923 р. була закрита єдина українська чоловіча семінарія у Львові. Згодом стали двомовними українські жіночі учительські семінарії у Львові та Перемишлі. У 1922 р. у Східній Галичині працювало 9754 вчителів польської національності (72 % загальної кількості) і 3 452 – української національності (25 %). Внаслідок такої політики кількість українських народних шкіл у Галичині скоротилася з 2426 у 1921/1922 н. р. до 352 в 1937/1938 н. р. На Волині з 443 українських шкіл наприкінці 1930-х рр. залишилося тільки 8.

Офіційні документи свідомо уникали визначення «український», замінюючи його старим «русинський» або «руський». До того ж «русини» трактувались не як окрема нація, а як етнографічна група. У тій ситуації бути українцем означало бути політично неблагонадійним елементом.

У Румунії до 1927 р. було закрито або румунізовано всі українські школи, ліквідовано українські кафедри в Чернівецькому університеті.

Чехословацька адміністрація уникала назви «Закарпатська Україна», а вживала «Підкарпатська Русь». Ліберальна політична система Чехословаччини уможливила вільний розвиток різних форм національного життя. Уряд Праги дав притулок і фінансову підтримку зразу декільком українським вищим навчальним закладам – Українському вільному університету (1921–1945), Високому педагогічному інституту ім. Драгоманова у Празі (1923–1933), Українській господарській академії у Подебрадах (1922–1935).

Незважаючи на це українська культура активно розвивалась. Центрами національно-виховної та освітньої роботи серед українців залишались наймасовіша організація – «Просвіта». У Галичині на 1939 р. діяло 83 філії і 3214 читалень «Просвіти», які об’єднували близько 500 тисяч членів.

Щодо вищої освіти в Галичині, то ще 14 серпня 1919 р. ректорат Львівського університету видав розпорядок, згідно з яким до університету зараховували тільки громадян Польщі і тих, хто служили в польській армії. У результаті українська молодь була позбавлена можливості навчатись у Львівському університеті.

Вже 19 серпня 1919 р. серед українських вчених і педагогів зародилась ідея заснувати приватні університетські курси. Інституцією, яка взялась за реалізацію цієї ідеї стало НТШ у Львові. Вже 20 вересня 1919 р. було оголошено програму університетських курсів на зимовий семестр 1919/1920 н. р. 27 вересня 1919 р. польська окупаційна влада заборонила курси. З огляду на це, справу впровадження курсів перебрало на себе «Товариство наукових викладів ім. Петра Могили», що мало право влаштовувати такі курси. Але і ці курси було заборонено відкривати в листопаді 1919 р.

У відповідь університетська молодь, позбавлена змоги вчитись, відновила всі студентські організації: товариство «Академічну Громаду», «Студентський союз», «Медичну громаду» та «Кружок правників». Восени 1920 р. при товаристві «Академічна Громада» організовуються філософські, юридичні та медичні курси. На початку 1921 р. загалом на всіх відділах було 25 кафедр. Загальна кількість слухачів – понад 100.

На початку липня 1921 р. за ініціативи дійсних членів НТШ Василя Щурата, Іларіона Свєнціцького, Івана Крип’якевича та інших курси було реорганізовано в Український таємний університет. Першим ректором ЛТУ був Василь Щурат.

15 вересня 1921 р. розпочались перші записи на навчання, а з ними і перші арешти. Влада заборонила діяльність «Академічної громади», у приміщенні якої працювала університетська канцелярія. Однак польській владі так і не вдалось ліквідувати університет, який підпільно працював до 1925 р.

Головним осередком української науки та загалом культури залишалось НТШ. Завдяки підтримці української громади НТШ вдалося утримувати велику бібліотеку, три музеї і два науково-дослідні інститути.

У літературі цього періоду старше покоління літераторів представляли: В. Стефаник, О. Маковей, М. Черемшина, У. Кравченко, Б. Лепкий та ін. Вони об’єднувались навколо «Товариства письменників і журналістів ім. Івана Франка», яке діяло у Львові в 1925–1939 рр. Товариство об’єднувало близько 60 членів і кандидатів. Його очолювали: А. Чайковський, В. Стефаник, В. Щурат, Б. Лепкий, Р. Купчинський.

Із Західною Україною тісно пов’язана творчість емігрантів зі Східної України, які оселилися у Празі, Варшаві і Львові, – Олександра Олеся та його сина Олега Ольжича, Євгена Маланюка та ін.

У Чернівцях продовжувала плідно працювати Ольга Кобилянська. Письменниця правдиво відобразила події Першої світової війни на території Північної Буковини в збірці «Але Господь мовчить» (1926).

Значну роль у літературному процесі почало відігравати молоде покоління літераторів, серед яких: Б.-І. Антонич, Ю. Косач, І. Вільде, У. Самчук та ін. Головним об’єднавчим осередком цих письменників та поетів був «Літературно-науковий вісник», видання якого відновилось у Львові в 1922 р. під редакцією Д. Донцова. З 1932 р. націоналістичний напрям літератури об’єднується навколо видання «Вісник», який видавався до 1939 р.

Однією з форм розвитку літературного життя в Галичині були літературні об’єднання молодих літераторів: «Митуса» (1922), «Богема» (1922–1923), «Логос» (1922-1931), «Інтебмовсегії» (1927–1928), «Західноукраїнське мистецьке об’єднання» (ЗУМО) (1931), «Листопад» (1929–1930), «Недея» (1932–1933), «Дванадцятка» (1933) та ін. Лише деякі гуртки мали свої часописи: «Митуса» – журнал «Митуса» (модерністсько-авангардистське видання), «Логос» – часопис «Поступ», «Інтебмовсегії» – видання «Літературні вісти», «ЗУМО» – «Альманах лівого мистецтва».

Поза політикою працювали українські скульптури та художники, які навчались у мистецьких закладах Польщі, Австрії, Німеччини, Франції. Нові художні явища продовжували культивувати І. Труш, О. Новаківський, А. Манастирський, О. Кульчицька та чимало інших західноукраїнських митців. У творчості художника І. Труша в міжвоєнний період з’явилася соціальна тема – «Сільський господар» (1933).

На цей час припадає останній період творчості О. Новаківського. Центральне місце посідає образ сильної, бунтівної особистості: «Революціонер» (1924), «Довбуш – володар гір» (1929), «Довбуш» (1931). Образ Довбуша став символом тогочасних прагнень нескореності духу.

Провідне місце в образотворчому мистецтві Західної України належало Олені Кульчицькій. Після повернення з концтабору (1919), О. Кульчицька продовжила педагогічну працю в Перемишлі, ілюструвала книги В. Гнатюка, М. Коцюбинського, В. Стефаника. У 1938 р. переїхала до Львова, де стала співробітником українського етнографічного музею.

Антін Манастирський був різнобічним художником. Чимало часу присвятив розмальовуванню сільських церков, творив картини на історичну тематику, переважно ліричні сцени з історії козацтва.

Помітною стала робота українського маляра-імпресіоніста, живописця, художника-монументаліста, графіка, проектанта ужиткового мистецтва ПетраХолодного. В 1922 р. він створив у Львові «Гурток діячів українського мистецтва» (ГДУМ), який проіснував до 1927 р. Гурток об’єднав визначних художників: О. Новаківського, М. Осінчука, В. Крижанівського, В. Січинського та ін. П. Холодного разом з М. Бойчуком та О. Новаківським вважають засновниками українського національного стилю – «неовізантинізму». Саме П. Холодний в церкві Успіння Богородиці у Львові вперше в історії українського православного будівництва використав вітражні композиції.

Важливу роль у мистецькому житті Західної України відігравала «Асоціація незалежних українських митців» (АНУМ), яка була заснована в 1930 р. на основі «Союзу українських митців». Засновниками були П. Ковжун, М. Осінчук та Я. Музика. Асоціація проіснувала до 1939 р.

ГДУМ та АНУМ влаштовували щорічні колективні та індивідуальні виставки, об’єднуючи більшість українських живописців, графіків, скульпторів не лише Західної України, але й закордону. На першій виставці АНУМа експонувались твори французьких художників (П. Пікассо, А. Модільяні, М. Шагала та ін.).

У Львові в 1932 р. відбулась виставка угрупування «Нова генерація» з гаслом – «На здобуття сучасності». Тоді ж розпочав виставкову діяльність «Львівський професійний союз артистів-пластиків» (ЛПСАП) (1932–1939). Союз об’єднував усіх тих, хто у Львові захоплювався модерним мистецтвом.

Великий успіх мали закарпатські художники на чолі з Адальбертом Ерделі та Йосипом Бокшаєм, які створили «Товариство діячів образотворчих мистецтв на Підкарпатській Русі».

Зі Львовом пов’язана також діяльність талановитих скульпторів. Серед них Сергій Литвиненко, що працював у Львові в 1930–1944 рр. У роботі над пам’ятниками він поєднав монументальність форми і класицистський підхід. Створив надгробок І. Франку (1933) і пам’ятник В. Пачовському (обидва на Личаківському цвинтарі). У його скульптурних портретах переважають імпресіоністичні тенденції.

Скульптор Антін Павлось виконав пам’ятники-погруддя Т. Шевченка, Б. Хмельницького, Д. Галицького, «Портрет О. Новаківського». Скульптор Андрій Коверко – відомий різьбяр по дереву, виконав вівтар та іконостас для церкви Святого Духа у Львові (1926-1927), портрети І. Франка, І. Свєнціцького, М. Вороного, І. Труша (всі в 1930-х рр.).

Театральне життя Західної України продовжував представляти театр товариства «Українська бесіда» (з 1861 р. до 1916 р. «Руська бесіда»), який діяв у Львові до 1924 р. З липня 1920 р. у театрі «Української Бесіди» формується новий сценічний колектив, який активно діє до жовтня 1921 р. як «Український незалежний театр». До Львова переїхала частина акторів з драматичного театру Вінниці, де працювали під керівництвом Гната Юри.

Музичне мистецтво. Без прямого доступу до оперного театру і симфонічного оркестру плідно працювали львівські композитори: Станіслав Людкевич, Василь Барвінський, Філарет Колесса та ін.

До музичних творів С. Людкевича цього періоду належить симфонічна поема «Каменярі», «Галицька рапсодія», кантата «Заповіт» на вірші Т. Шевченка (створена до 120-річчя від дня народження Т. Шевченка, перше її виконання – хор «Боян» у 1935 р.), симфонічна поема «Веснянки».

До здобутків В. Барвінського слід зарахувати збірку 38 українських народних пісень для фортепіано, яку він уклав у 1930-х рр. Тоді ж виникли фортепіанна збірка колядок і щедрівок, а також популярна збірка з 20 дитячих п’єс. На теми українських пісень написав низку п’єс для скрипки і фортепіано («Пісня», «Гумореска», «Пісня і танок», «Елегія»), а також «Струнний квартет для молоді».

Ф. Колессу вважають основоположником українського етнографічного музикознавства. До основних праць цього періоду належить: «Про генезу українських народних дум» (1921), «Народні пісні з південного Підкарпаття» (1923), «Речитативні форми в українській народній поезії» (1925), «Українські народні пісні на переломі XVII-XVIII ст.» (1928), «Народні пісні з галицької Лемківщини» (1929), «Українська усна словесність» (1938).

Дата добавления: 2014-01-04