Культура і духовне життя в часи хрущовської «відлиги». Українська культура в 70-80-х рр

Лекція 15. Українська культура другої половини ХХ – початку ХХІ ст.

Багато суперечностей зазнала культура і духовне життя в Україні за часів хрущовської «відлиги». Процес реабілітації торкнувся тільки репресованих діячів більшовицької партії. Про реабілітацію українських небільшовицьких політичних та культурних діячів не йшлося. Разом з тим було перевидано «Словник української мови» Б. Грінченка. З 1957 р. почали виходити такі журнали, як «Радянське право», «Економіка Радянської України», «Народна творчість та етнографія», «Український історичний журнал». Було створенеМіністерство вищої освіти УРСР, здійснено спробу провести українізацію університетів.

До української громадськості повернулася частина духовної спадщини «розстріляного відродження» – твори О. Близька, О. Досвітнього, М. Драй-Хмари, В. Еллана, Г. Косинки, М. Куліша; були реабілітовані М. Йогансен, В. Підмогильний, Є. Плужник, М. Семенко, М. Філянський.

Великими подіями суспільного і культурного життя України стали широко відзначені ювілеї класиків української літератури: 100-річчя від дня народження І. Франка (1956), 50-річчя від дня смерті Лесі Українки (1963), 100-річчя від дня народження М. Коцюбинського (1964), 150-річчя від дня народження Т. Шевченка (1964).

У 1950-х рр. композитори України створили багато музичних творів, які отримали світове визнання. Серед них третя симфонія Б. Лятошинського, опера «Богдан Хмельницький» К. Данькевича. У Львові активно продовжував працювати композитор С. Людкевич, який у ці роки написав: «Прикарпатську симфонію» (1952), оперу «Довбуш» (1955), симфонічну поему «Мойсей» (1962) тощо.

З 1958 р. відновилося видання журналу «Всесвіт», який друкував найкращі зразки сучасної західної літератури українською мовою.

Великою подією наукового і культурного життя стала перша «Українська Радянська Енциклопедія». Розпочалася реабілітація культурних діячів. Була знята заборона з Л. Курбаса, М. Куліша і М. Драгоманова.

20 травня 1961 р. постановою Ради міністрів УРСР засновано республіканську премію ім. Т. Г. Шевченка.

Важливою подією періоду «відлиги» стало звільнення з ув’язнення та заслання репресованих західноукраїнських літераторів, науковців, митців – В. Гжицького, В. Барвінського, О. Степанів, П. Коструби, М. Скорика та ін. Було відновлено добре ім’я М. Ірчана, В. Бобинського, А. Крушельницького.

Володимир Сосюра написав автобіографічну повість «Третя рота», поеми «Розстріляне безсмертя» і «Мазепа». Плідно працював Михайло Стельмах, з-під пера якого вийшли романи: «Кров людська – не водиця», «Правда і кривда», «Хліб і сіль». Одним з провісників «відлиги» був відомий письменник ОлесьГончар. У 60-80-х рр. він виступив з творами «Тронка», «Циклон», «Берег любові», «Твоя зоря», «Чорний яр». Світове визнання здобув роман О.Гончара «Собор» (1968). Письменник одним з перших у радянській літературі порушив питання про збереження духовної спадщини народу. У цей час українська література поповнилась романами і повістями «Розгін» і «Диво» П. Загребельного, «Лебедина зграя» і «Зелені млини» В. Земляка.

В 1965 р. була заснована Житомирська організація Спілки письменників України. З-поміж житомирських літераторів виділяється Борис Тен. Найбільше прославився як перекладач, знавець стародавніх мов (переклад на українську мову із старогрецької «Одіссеї» та «Іліади» Гомера).

Головним наслідком «відлиги» стало формування генерації молодих українських письменників, поетів, публіцистів, критиків, художників. Вони увійшли в історію як «шістдесятники», серед них – Іван Драч, Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Дзюба, Іван Світличний, Василь Стус, Валентин Мороз, Євген Сверстюк, Євген Гуцало, Алла Горська,. Микола Вінграновський, брати Горині,Валерій Шевчук, Дмитро Павличко, В’ячеслав Чорновіл.

Справжніми шедеврами «шістдесятників» стали: віршований роман «Маруся Чурай» (1980) Ліни Костенко (відзначений Шевченківською премією) та поема «Чорнобильська мадонна» (1987) Івана Драча.

Наприкінці 1959 р. у Києві виник клуб творчої молоді «Сучасник», який заклав організаційні основи шістдесятників. Президентом клубу спочатку був Лесь Танюк, потім Віктор Зарецький. Члени клубу їздили Україною, організовували творчі вечори, випускали самвидав. При клубі було створено комісію, яка потайки збирала матеріали про репресії і розстріли 1930-х рр.

У травні 1962 р. клуб у Жовтневому палаці провів вечір пам’ятіЛеся Курбаса, на якому було засуджено злочини сталінізму. У грудні того ж року відбувся вечір пам’яті М. Куліша, який мав не менший громадський резонанс. Влітку 1963 р. вдалося провести вечір пам’яті Лесі Українки.

Невдовзі такий клуб під назвою «Пролісок» заснували у Львові. Поштовхом до утворення цього клубу був приїзд до Львова в 1962 р. групи літераторів з Києва – М. Вінграновського, І. Дзюби, І. Драча.

Пік «відлиги» для України припав на кін. 50-х – поч. 60-х рр. Саме в цей період книжки українською мовою складали найбільший відсоток від усіх книг, опублікованих в Україні.

Проте ще за правління М. Хрущова хвиля «відлиги» почала спадати. Вже в 1958 р. було прийнято постанову ЦК КПРС «Про зміцнення зв’язку школи із життям», яка відкрила широкі можливості для посилення русифікації. В 1959 р. Верховна Рада УРСР прийняла новий шкільний закон, який надавав право батькам вибирати своїм дітям мову навчання. В Україні збільшилася кількість шкіл з російською мовою викладання. Значно зменшилася питома вага україномовних газет. В 1963 р. із загальної кількості газет в Україні (2366) українською мовою виходило лише 765.

Радянське керівництво саме провокувало посилення опозиційного руху, вдаючись до репресій проти національної культури. 24 травня 1964 р. внаслідок підпалу в Київській бібліотеці АН УРСР згорів весь український відділ – 600 тис. томів найцінніших рукописів, стародруків, рідкісних книг.

Символічною подією остаточного розриву влади з передовою українською інтелігенцією стало знищення вітражу у вестибюлі Київського держуніверситету ім. Т. Шевченка, виготовленого з нагоди 150-річчя з дня народження Т. Шевченка. Його авторами були художники-шістдесятники А. Горська, П. Заливаха, Г. Севрук.

У відповідь на утиски збоку влади в колі шістдесятників почала створюватись і поширюватись література самвидаву: публіцистика І. Дзюби, стаття В. Яременка «Українська освіта в шовіністичному зашморгу», книжка С. Русової «Мої спомини» та ін.

Відповіддю влади стала хвиля арештів у серпні-вересні 1965 р. Серед арештованих були І. Світличний, брати Горині, М. Косів та ін. Із запитом про долю заарештованих до першого секретаря ЦК Компартії України П. Шелеста звернулися письменники Іван Драч, Ліна Костенко, Андрій Малишко, Михайло Стельмах, композитори Георгій і Платон Майбороди, кінорежисер Сергій Параджанов.

Під час прем’єрного показу фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» у київському кінотеатрі «Україна» Ю. Бадзьо, І. Дзюба, В. Стус і В. Чорновіл повідомили аудиторію, що в Україні розпочалися політичні репресії. Це відбулося 4 вересня 1965 р. і стало першим громадянським політичним протестом у Радянському Союзі після сталінської доби.

У грудні 1965 р. І. Дзюба надіслав відкритого листа П. Шелесту та В. Щербицькому, до якого він додав працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Мужній вчинок І. Дзюби – це одне з найвизначніших явищ в українському русі опору тоталітарній владі.

Заарештовували українську інтелігенцію за читання та розповсюдження самвидаву, антирадянську агітацію та пропаганду в Західних областях України. Серед заарештованих і засуджених у Львові – І. Гель і Б. Горинь, у Тернополі – І. Герета, в Івано-Франківську – М. Озерний та О. Заливаха, в Луцьку – В. Мороз.

У 1966 р. відділ науки і культури ЦК КПУ утворив комісію, яка припинила розвиток українського поетичного кіно, обмежила в прокаті знамениті фільми С. Параджанова «Тіні забутих предків», Л. Осики «Камінний хрест» (1968), Ю. Іллєнка «Криниця для спраглих» (1966), «Білий птах з чорною ознакою» (1970). На довгі роки на полицях опинились такі творчі шедеври, як «Київські фрески» С. Параджанова, фільми К. Муратової та ін. У листопаді 1967 р. у Львові був засуджений В. Чорновіл за підготовку документального збірника «Лихо з Розуму(Портрети двадцяти злочинців)».

В 1968 р. була організована кампанія проти роману голови Спілки письменників України О. Гончара «Собор». Роман виходив за межі соціалістичного реалізму, піднімав питання духовності, зв’язку поколінь, історичної пам’яті нації, символом якої був старовинний козацький храм.

З 1969 р. влада посилила ідеологічний тиск на інтелігенцію. Письменників, митців, вчених картали за «аполітичність», «ідейну незрілість», «формалізм», «націоналізм», «відхід від партійної лінії», «ідеалізацію минулого», «смакування національної самобутності». Проти інакодумців знову почалися політичні репресії, які досягли апогею в 1972 р. Процес реабілітації багатьох незаконно засуджених людей, повернення їх чесного імені було припинено.

Репресії були спрямовані, передусім, проти літераторів та істориків. Так, наприкінці 1972 р. розглядалася справа Інституту археології. Його співробітників на чолі з директором, членом-кореспондентом Федором Шевченком, звинувачували в багатьох «історичних, методологічних і теоретичних помилках». У результаті ідеологічної «чистки» 1972–1979 рр. українців фактично позбавили власної історії.

Одним із основних напрямів стала мовна русифікація, яка проходила під наглядом В. Щербицького. Особливо виразною ця концепція була під час святкування 325-річчя «возз’єднання України з Росією» (1979).

У 1973 р. надійшло розпорядження Вищої атестаційної комісії із вимогою писати дисертаційні роботи лише російською мовою.

У 1970-1980-ті рр. русифікація досягла свого апогею в театральному і музичному житті. Менше 30 % професійних театрів України були українськими.

У 70-х рр. українські правозахисники створили Українську Гельсінську спілку (В. Чорновіл, А. Пашко, І. Дзюба, В. Мороз), що активно виступала проти русифікації, репресій, нищення пам'яток української культури. Починаючи з 1977 р., її члени стали об’єктом переслідувань і репресій. Серед них – письменники Микола Руденко і Олесь Бердник. Чотири члени групи – Василь Стус, Олекса Тихий, Юрій Литвин та Валерій Марченко – загинули в таборах.

Освіта і наука. З 1966 р. почала впроваджуватись загальнообов’язкова десятирічна освіта. У початковій школі замість чотирирічного навчання було введене трирічне. Розширювалась мережа вузів. У 1964 р. були засновані Донецький університет, у 1972 р. – Сімферопольський, у 1985 р. – Запорізький, а згодом – Прикарпатський та Волинський.

Основним науковим центром України продовжувала залишатись республіканська Академія наук, яку з 1962 р. очолював академік Б.Є.Патон. В 1985 р. в ній нараховувалося 15,3 тис. науковців. Деякі дослідження, відкриття та розробки вчених не мали аналогів у світі. Це, передусім, стосується математичної науки. Значним досягненням учених України була розробка і виготовлення першої в Європі малої електронно-обчислювальної машини. Значним науковим досягненням Інституту стало спорудження в Києві суцільнозварного автодорожного моста через Дніпро.

Вченими-суспільствознавцями в 60-80-х рр. було видано ряд фундаментальних праць з історії України, держави і права, археології, філософії, літератури і мистецтва, серед них такі багатотомні публікації, як «Історія Української РСР», «Історія міст і сіл Української РСР», «Археологія Української РСР», «Історія українського мистецтва», «Історія української літератури»» «Словник української мови», «Українсько-російський словник». Були випущені також Українська Радянська Енциклопедія, Радянська енциклопедія історії України.

Розвиток театрального і пісенного мистецтва в Україні тісно пов’язаний з такими видатними майстрами сцени, як Н. Ужвій, В. Дальський, В. Добровольський, О. Кусенко, А. Роговцева, Д. Гнатюк, А. Солов’яненко, А. Мокренко, М. Кондратюк, Є. Мірошниченко. Значних творчих успіхів досягли майстри сцени і кіно І. Миколайчук і Б. Брондуков.

У 1976–1985 рр. кіностудії України створили майже 200 художніх фільмів, 126 із них дубльовано українською мовою.

На кінець 1960-х – 1970-ті рр. припадає створення вокально-інструментальних ансамблів: «Смерічка», «Червона рута», «Кобза», «Водограй», «Калина», тріо «Либідь», «Мареничі».

У 1970-ті рр. розквітла творчість великого українського поета і композитора Володимира Івасюка. Разом із українськими естрадними співаками Н. Яремчуком, С. Ротару, В. Зінкевичем та ін. він став основоположником української естрадної музики. До своїх пісень він сам писав слова і музику. Серед них – «Я піду в далекі гори» (1968), «Водограй» (1969), «Червона рута» (1969). Остання дала назву фестивалю української пісні та музики, який з 1989 р. регулярно проводиться в різних містах України. «Червона рута» – єдиний в Україні фестиваль, обов’язковою умовою участі в ньому є виконання пісень лише українською мовою.

Архітектура. В архітектурі після війни розпочалася відбудова міст і сіл України. Відбудовувався Дніпрогес, міста Харків, Запоріжжя, Чернігів, Севастополь, Тернопіль, Полтава та ін.

Проект відбудови вулиці Хрещатик у Києві розробляли архітектори О. Щусєв, П. Альошин, В. Заболотний, О. Власов та ін. В стильових рисах творчо використана модернізована класика з елементами українського народного мистецтва в керамічному декорі.

У 50 рр. архітектори звертаються до традицій класичної архітектури (річковий вокзал у Києві, 1961 р.; кінотеатр «Київ», 1952 р.; театри у Полтаві (1957), Тернополі (1953–1955), Чернігові (1956), Запоріжжі (1953)).

У 60-х рр. Послідовно зверталася увага на функціональне та естетичне поліпшення житла (шумозахисне планування, будинки з квартирами в двох рівнях, використання монолітного залізобетону). Відбувається перехід до індустріальних методів будівництва, блокових і панельних споруд. Перевага надавалася не окремим будинкам, а великим масивам з комплексом численних видів споруджень. Перша споруда з рисами нового стилю – Палац спорту в Києві (1958–1960, арх. М. Гречина і О. Заваров).

Прикладом поєднання архітектури і скульптури є споруда Будинку художника в Києві (1977, арх. А.Добровольський, А.Макухіна), оздоблена бронзовими статуями муз (скульптор В. Бородай).

У 1980-х рр. в архітектурі України простежувалось певне подолання стереотипів масового житлового будівництва, його скерування до еклектичної архітектури ХІХ ст. з її скульптурними оздобленнями, красою зовнішнього вирішення.

Яскраве вирішення та пошуки нових художніх образів проявились в архітектурі за індивідуальними проектами: театри ляльок у Рівному (1979) та Полтаві (1982).

По-справжньому новаторськими спорудами стали концертні зали «Україна» в Харкові (1963, арх. В. Васильєв, Ю. Плаксиєв, В. Реусов) та Києві (1970, арх. Є. Мариченко, П. Жилинський).

Скульптура. У Львові продовжував працювати Іван Севера. У 1947 р. виконав погруддя І. Франка, а в 1949 р. – В. Стефаника. Його учнем є Анатолій Скиба, до визначних робіт якого належить станкова скульптура: «Довбуш», «Гуцул з люлькою» (1963), «Кобзарі» (1964), «Наш сучасник» (1965), пам’ятник «Селянське повстання 1905» у с. Великі Сорочинці (1967).

У скульптурах Галини Петрашевич переважають жіночі мотиви: «Партизанка» (1971), Леся Українка (1986). Її мистецька спадщина нараховує понад 300 скульптурних творів. Творчість Еммануїла Миська – окрема сторінка в історії українського мистецтва та львівської скульптурної школи. Улюблена сфера творчості митця – скульптурний портрет.

До кращих тогочасних монументів належать: у Києві – пам’ятник М. Лисенку (1965, скульп. О. Ковальова); у Володимирі-Волинському – меморіальний пам’ятник жертвам нацизму (1965–1966; скульп. Т. Бриж, Є. Дзиндра). У Львові 1964 р. споруджено пам’ятник І. Франкові (скульп. В. Борисенко, Д. Крвавич, Е. Мисько, В. Одрехівський, Я. Чайка). Це був перший в Україні монумент, присвячений І. Франкові (висота 20 м).

Живопис. Надзвичайно актуальною стала шевченківська тема. Найкращу картину створив Георгій Меліхов – «Молодий Тарас Шевченко в майстерні К. П. Брюллова» (1947).

У побутовому жанрі малювала картини Тетяна Яблонська. Її картина «Хліб» (1949) – визначне явище в українському мистецтві.

До творчого життя післявоєнного періоду долучилися і художники старшого покоління: І. Їжакевич та Г. Світлицька – у Києві, А. Монастирський, О. Кульчицька та О. Курилас – у Львові.

Дата добавления: 2014-01-04