Мета і завдання виховання

Сучасна школа вимагає докорінного переосмислення усієї системи виховання, оновлення змісту, форм і мето­дів духовного становлення особистості на основі гуманіза­ції життєдіяльності учня, створення умов для самореалізації у різних видах творчої діяльності.

Всебічно і гармонійно сформована особистість є метою цивілізованого суспільства. Цей ідеал не втратив своєї зна­чимості протягом сторіч, починаючи з афінської системи виховання, де й зародилося розуміння гармонійності людини (калокагатія — ідеал фізичної і моральної досконалості).

Вітчизняна педагогіка не відразу підійшла до розумін­ня мети виховання як втілення цього ідеалу в життя. При­кладом є іронічна думка видатного українського педагога Антона Макаренка (1888—1939): «Розігнавшись на західноєвропейських трамплінах, наші теоретики стрибають над­то високо і вбачають мету виховання у всебічному розвит­ку людини... Під метою виховання я розумію програму людської особи, програму людського характеру, причому в поняття характеру я вкладаю весь зміст особистості, тобто і характер зовнішніх виявів, і внутрішньої переконаності, і політичне виховання, і знання, геть усю картину людсь­кої особи; я вважаю, що ми, педагоги, повинні мати таку програму людської особи, до якої ми повинні прагнути... Я побачив у своїй виховній роботі, що, дійсно, повинна бути й загальна програма... й індивідуальний коректив до неї». У наведених міркуваннях мета виховання переплітається із завданнями, які кожна епоха ставить перед суспільст­вом, а суспільство перед школою.

Наука доводить, що виховання є глибоко національ­ним за своєю суттю, змістом, характером. «Національне виховання, — писала українська громадська, культурно-освітня діячка, педагог Софія Русова (1856—1940), — за­безпечує кожній нації найширшу демократизацію освіти, коли її творчі сили не будуть покалічені, а, значить, да­дуть нові оригінальні, самобутні скарби задля вселюдного поступу: воно через пошану до свого народу виховує в дітях пошану до інших народів...».

Національне виховання — виховання дітей на культурно-історич­ному досвіді свого народу, його звичаях, традиціях та багатовіко­вій мудрості, духовності.

«Педагогічна система кожної історичної епохи, — за­значає академік М. Стельмахович, — висуває свій оригі­нальний чи актуальний, уже знаний образ людини. Кар­динальні зміни в житті суспільства вносять відповідні ко­рективи у виховному ідеалі».

Ідеал — уявлення про взірець людської поведінки і стосунків між людьми, що виникають із розуміння мети життя.

Зміст національного виховання відображає в єдності його загальну мету, завдання й складові частини. Основ­ними складовими виховання, реалізація яких забезпечує всебічний і гармонійний розвиток особистості, є:

— громадянське виховання: формування громадянсь­кості, яка дає змогу людині відчувати себе юридичне, со­ціальне, морально й політичне дієздатною;

— розумове виховання: озброєння учнів знаннями ос­нов наук, формування наукового світогляду та національ­ної самосвідомості, оволодіння основними мислительними операціями, вироблення умінь і навичок культури ро­зумової праці;

— моральне виховання, формування в учнів загально­людських норм гуманістичної моралі (добра, взаєморозу­міння, милосердя, віри у творчі можливості людини), мо­ральних понять, поглядів, переконань, моральних почут­тів, вироблення навичок і звичок моральної поведінки, культури спілкування, культивування інтелігентності;

— трудове виховання: ознайомлення учнів з наукови­ми основами сучасного виробництва, практична й психо­логічна підготовка їх до праці, свідомого вибору професії;

— естетичне виховання: формування естетичних понять, поглядів, переконань, виховання естетичних сма­ків, вироблення вмінь і навичок привносити в життя кра­су, розвиток в учнів творчих здібностей;

— фізичне виховання: виховання здорової зміни, під­готовка до фізичної праці, захисту Батьківщини.

Пріоритетним стає гуманістичне ви­ховання — створення умов для цілеспрямованого систе­матичного розвитку людини як суб'єкта діяльності, осо­бистості, індивідуальності.

Основні завдання виховної діяльності зумовлені пріо­ритетними напрямами реформування школи, визначени­ми Державною національною програмою «Освіта» («Ук­раїна XXI століття»), до яких належать:

— формування національної свідомості, любові до рід­ної землі, свого народу, бажання працювати задля держа­ви, готовності її захищати;

— забезпечення духовної єдності поколінь, виховання поваги до батьків, жінки-матері, культури та історії свого народу;

— формування високої мовної культури, оволодіння

українською мовою;

— прищеплення шанобливого ставлення до культури, звичаїв, традицій українців та представників інших національностей, які мешкають на території України;

— виховання духовної культури особистості, створен­ня умов для вибору нею своєї світоглядної позиції;

— утвердження принципів вселюдської моралі: прав­ди, справедливості, патріотизму, доброти, працелюбності та інших чеснот;

— формування творчої, працелюбної особистості, ви­ховання цивілізованого господаря;

— забезпечення повноцінного фізичного розвитку ді­тей і молоді, охорони та зміцнення їх здоров'я;

— виховання поваги до Конституції, законодавства України, державної символіки;

— формування глибокого усвідомлення взаємозв'язку між ідеями свободи, правами людини та громадянською відповідальністю;

— розвиток індивідуальних здібностей і талантів мо­лоді, забезпечення умов її самореалізації;

— формування у дітей і молоді уміння міжособистісного спілкування та підготовка їх до життя за ринкових відносин.

Головна мета, пріоритетні напрями, основні шляхи реформування української системи національного виховання сформульовані у восьмому розділі «Декларації про державний суверенітет України» від 16 липня 1990 р., Державній національній програмі «Освіта» («Україна XXI століття»), «Концепції школи нової генерації — укра­їнської національної школи-родини» (1994 р.), «Концеп­ції безперервної системи національного виховання» (1994 р.), «Концепції розвитку загальної середньої осві­ти» (2000р.), «Концепції 12-річної середньої загально­освітньої школи» (2000 р.).

Дата добавления: 2014-01-04