Правові засади плати за землю

Основним принципом економічного стимулювання раціонального використання і охорони земель є платність. Він означає, що використання землі в Україні здійснюється за відповідну плату. Безплатність землекористування, яка довгий час була головним принципом земельного права, призводила до нераціонального використання земель, необґрунтованого закріплення за господарюючими суб’єктами великих земельних угідь, які найчастіше залишались невикористаними, сприяла розвитку винятково споживчого ставлення до земельних ресурсів.

Плата за землю була введена в 1990 році відповідно до Основ законодавства Союзу РСР та союзних республік про землю. В Україні питання платності регулюються Земельним кодексом, Законом “Про плату за землю” та іншими нормативно-правовими актами. Встановлення платності землекористування спрямоване на стимулювання раціонального використання, охорони та освоєння земель, підвищення родючості ґрунтів, вирівнювання соціально-економічних умов господарювання на землях різної якості, забезпечення розвитку інфраструктури в населених пунктах, формування спеціальних фондів проведення відповідних заходів.

Згідно із Законом “Про плату за землю” у редакції від 19 вересня 1996 року, плата за землю запроваджується з метою формування джерела коштів для фінансування заходів щодо раціонального використання та охорони земель, підвищення родючості ґрунтів, відшкодування витрат землевласників та землекористувачів, пов’язаних з господарюванням на землях гіршої якості, ведення земельного кадастру, здійснення землеустрою та моніторингу земель, проведення земельної реформи та розвитку інфраструктури населених пунктів.

Плата за землю справляється у вигляді земельного податку або орендної плати, що визначається залежно від грошової оцінки земель. Земельний податок являє собою обов’язковий платіж, що справляється з юридичних і фізичних осіб за користування земельними ділянками у виключно грошовій формі. Розмір земельного податку не залежить від результатів господарської діяльності землевласників та землекористувачів. Підставою для нарахування земельного податку є дані державного земельного кадастру.

Власники земельних ділянок та землекористувачі сплачують земельний податок з дня виникнення права власності або права користування земельною ділянкою. У разі припинення права власності або права користування земельною ділянкою податок сплачується за фактичний період перебування землі у власності або користуванні у поточному році. Обчислення ставок земельного податку по окремих категоріях земель здійснюється відповідно до ст. ст. 6-11 Закону „Про плату за землю”.

Юридичні особи самостійно обчислюють суму земельного податку за формою, встановленою Головною державною податковою інспекцією України, щороку за станом на 1 січня і до 1 лютого подають дані відповідній державній податковій інспекції. По нововідведених земельних ділянках розрахунки розмірів податку подаються юридичними особами протягом місяця з дня виникнення права власності або користування земельною ділянкою. Нарахування земельного податку громадянам проводиться державними податковими інспекціями, які видають платникові до 15 липня поточного року платіжне повідомлення про сплату податку. За земельну ділянку, на якій розташована будівля, що перебуває у власності чи користуванні кількох юридичних осіб або громадян, земельний податок нараховується кожному з них пропорційно тій частині площі будівлі, що знаходиться в їх власності чи користуванні.

Земельний податок сплачується рівними частками власниками земельних ділянок та землекористувачами – виробниками товарної сільськогосподарської продукції та громадянами до 15 серпня і 15 листопада, а всіма іншими платниками – щоквартально до 15 числа наступного за звітним кварталом місяця. Надміру сплачені суми податку підлягають поверненню платнику за його письмовою заявою або за його бажанням зараховуються до сплати податку за наступний рік. Платники, яких своєчасно не було залучено до сплати земельного податку, сплачують податок не більш як за два попередні роки. За такий самий термін допускається перегляд неправильно нарахованого податку, стягнення або повернення його платнику.

Відповідно до ст. 19 Закону “Про оренду землі” орендна плата – це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою. На відміну від земельного податку орендна плата може встановлюватися у грошовій, натуральній (за визначеною кількістю чи частиною продукції, яка одержується з орендованої земельної ділянки) та відробітковій (надання послуг орендодавцю) формах. Сторони можуть передбачити у договорі оренди поєднання зазначених форм або визначити інші форми плати за винятком випадків справляння орендної плати за земельні ділянки, які перебувають у державній і комунальній власності.

Орендна плата за земельні ділянки, які перебувають у державній або комунальній власності, справляється виключно у грошовій формі і централізується на спеціальних бюджетних рахунках, розподіляється та використовується відповідно до Закону „Про плату за землю” і не може бути меншою за розмір земельного податку. У випадку коли орендодавцем землі виступає відповідна місцева рада, то орендар, уклавши з нею договір на оренду землі, самостійно сплачує орендну плату за землю до бюджету.

Розмір, форма і строки внесення орендної плати за землю, встановлюються за угодою сторін у договорі оренди між орендодавцем (власником земельної ділянки) і орендарем. Згідно Указу Президента України „Про додаткові заходи щодо соціального захисту селян-власників земельних ділянок і земельних часток (паїв)”[10] орендна плата за земельну ділянку чи земельну частку (пай) не може складати менше 1,5 % їх вартості, якщо орендодавець є працівником сільськогосподарського підприємства чи фермерського господарства, якому він надав в оренду земельну ділянку сільськогосподарського призначення чи земельну частку (пай), а для орендодавців, що не є працівниками таких підприємств – не менше 2 % вартої орендованої земельної ділянки чи земельної частки (паю).

Внесення орендної плати на майбутній період оренди допускається на термін, що не перевищує одного року. Розмір орендної плати може переглядатися за згодою сторін. Так орендар має право вимагати відповідного зменшення орендної плати у випадках, якщо стан орендованої земельної ділянки погіршився не внаслідок дій чи бездіяльності орендаря. В свою чергу орендодавець має право вимагати збільшення орендної плати у випадках законодавчого збільшення розміру земельного податку, якщо інше не передбачено умовами договору оренди.

Платежі за землю зараховуються на спеціальні бюджетні рахунки бюджетів сільської, селищної, міської рад, на території яких знаходяться земельні ділянки.

Кошти від плати за землю, що надходять на спеціальні бюджетні рахунки місцевих бюджетів, використовуються виключно для таких цілей:

· фінансування заходів щодо раціонального використання та охорони земель, підвищення родючості ґрунтів;

· ведення державного земельного кадастру, землеустрою, моніторингу земель;

· створення земельного інноваційного фонду;

· відшкодування витрат власників землі і землекористувачів, пов'язаних з господарюванням на землях гіршої якості;

· економічного стимулювання власників землі і землекористувачів за поліпшення якості земель, підвищення родючості ґрунтів і продуктивності земель лісового фонду;

· надання пільгових кредитів, часткового погашення позичок та компенсації втрат доходів власників землі та землекористувачів внаслідок тимчасової консервації земель, порушених не з їх вини;

· проведення земельної реформи, а також для земельно-господарського устрою, розробки містобудівної документації і розвитку інфраструктури населених пунктів.

Суб’єктами плати за землю (платниками) є юридичні особи незалежно від організаційно-правових форм і форм власності, а також фізичні особи, які використовують земельні ділянки на титулах права власності та користування, у тому числі на умовах оренди. Іноземні юридичні та фізичні особи, а також особи без громадянства сплачують земельний податок у випадках, коли вони є власниками земельних ділянок несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також земельних ділянок несільськогосподарського призначення за межами населених пунктів, на яких розташовані об’єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності. В усіх інших випадках вони можуть бути тільки орендарями земельних ділянок і сплачувати орендну плату.

Об’єктом плати за землю, відповідно до ст. 206 Земельного кодексу, є земельна ділянка, яка являє собою частину земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами. Проте, слід зазначити, що згідно ст. 5 Закону “Про плату за землю” до об’єктів плати за землю віднесено також земельну частку (пай), а до суб’єктів плати за землю - власників земельних часток (паїв). Зазначена колізія норм вирішується згідно до ч. 3 Прикінцевих положень Земельного кодексу, в якій зазначається, що закони та інші нормативно-правові акти, прийняті до набрання чинності Земельним кодексом, діють у частині, що не суперечить йому. Крім того земельна частка (пай) не може ототожнюватися з конкретною земельною ділянкою адже вона не визначена в натурі, а право на земельну частку (пай) – це право її власника вимагати виділення в натурі (на місцевості) конкретної земельної ділянки. Отже, віднесення земельної частки (паю) до об’єктів плати за землю, а до суб’єктів – власників земельних часток (паїв) суперечить природі земельної частки (паю) та праву на земельну частку (пай). Таким чином, власник сертифіката на земельну частку (пай) до визначення меж земельної ділянки в натурі та отримання документа, що посвідчує право власності на землю, не є платником земельного податку.

Особливості обчислення плати за землі різного призначення. Розмір земельного податку не залежить від результатів діяльності землевласників та землекористувачів і встановлюється у вигляді стабільних платежів за одиницю площі земельної ділянки, яка обкладається податком, в розрахунку за рік. Ставки податку визначаються окремо по категоріях земель основного цільового призначення, видам і підвидам угідь, групам ґрунтів і переглядаються у випадках зміни цін та інших незалежних від волі землекористувачів причин.

Для земель сільськогосподарського призначення та використання ставки земельного податку з одного гектара угідь встановлюються у відсотках від їх грошової оцінки у таких розмірах: для ріллі, сіножатей та пасовищ – 0,1 %; для багаторічних насаджень – 0,03 %.

Ставки земельного податку із земель житлової та громадської забудови, грошову оцінку яких здійснено, встановлюються у розмірі 1 % від їх грошової оцінки. Якщо відповідну оцінку земельних ділянок не встановлено, то середні ставки земельного податку встановлюються в розмірах, що визначаються відповідно до чисельності населення населених пунктів з врахуванням коефіцієнтів, які застосовуються для міст Києва, Севастополя та міст обласного підпорядкування, за даними таблиці, наведеної у ч. 2 ст. 7 Закону “Про плату за землю”.

Закон містить низку винятків з вищенаведеного загального правила. Так податок за земельні ділянки, зайняті житловим фондом, кооперативними автостоянками для зберігання особистих транспортних засобів громадян, гаражно-будівельними, дачно-будівельними кооперативами, індивідуальними гаражами і дачами громадян, а також за земельні ділянки, надані для потреб сільськогосподарського виробництва, водного та лісового господарства, які зайняті виробничими, культурно-побутовими та господарськими будівлями і спорудами, справляється у розмірі 3 % суми земельного податку, обчисленого за загальним правилом.

Податок за земельні ділянки, надані для потреб лісового господарства, за винятком ділянок, зайнятих виробничими, культурно-побутовими, жилими будинками та господарськими будівлями і спорудами, справляється як складова плати за використання лісових ресурсів, що визначається лісовим законодавством. Податок за земельні ділянки на територіях та об'єктах природоохоронного, оздоровчого та рекреаційного призначення, зайняті виробничими, культурно-побутовими, господарськими будівлями і спорудами, що не пов'язані з функціональним призначенням цих об'єктів, справляється у п'ятикратному розмірі відповідного земельного податку.

При визначенні розміру податку за земельні ділянки, зайняті виробничими, культурно-побутовими, господарськими будівлями і спорудами, розташованими на територіях та об'єктах історико-культурного призначення, що не пов'язані з функціональним призначенням цих об'єктів, до відповідного земельного податку застосовуються наступні коефіцієнти: для об’єктів міжнародного значення - 7,5; для об’єктів загальнодержавного значення - 3,75; для об’єктів місцевого значення - 1,5.

Податок за частину площ земельних ділянок, наданих підприємствам, установам і організаціям (за винятком сільськогосподарських угідь), що перевищують норми відведення, справляється у п'ятикратному розмірі відповідного земельного податку.

Податок за земельні ділянки, надані для Збройних Сил України та інших військових формувань, створених відповідно до законодавства України, залізниць, гірничодобувних підприємств, а також за водойми, надані для виробництва рибної продукції, справляється у розмірі 25 відсотків суми земельного податку, обчисленого відповідно до частин першої та другої цієї статті[11]. Ставки земельного податку застосовуються з урахуванням коефіцієнтів індексації, визначених Законом про Державний бюджет України на відповідний рік.

Закон “Про плату за землю” регламентує також ставки земельного податку для земель різного цільового призначення, які знаходяться за межами населених пунктів. Так, підприємства промисловості, транспорту, зв'язку та іншого призначення справляють земельний податок з розрахунку 5 % від грошової оцінки одиниці площі ріллі по області, за винятком земельних ділянок сільськогосподарського призначення та сільськогосподарського використання.

Податок за земельні ділянки, надані для залізничного транспорту, Збройних Сил України та інших військових формувань, створених відповідно до законодавства України, справляється у розмірі 0,02 % від грошової оцінки одиниці площі ріллі по області, крім земель військових сільськогосподарських підприємств, з яких земельний податок справляється як за землі сільськогосподарського призначення[12]. У разі, якщо відповідні земельні ділянки використовуються не за цільовим призначенням, податок справляється за загальним правилом. Податок за земельні ділянки, надані на землях природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення, за винятком земельних ділянок сільськогосподарського використання, справляється у розмірі 50 % від грошової оцінки одиниці площі ріллі по області.

Податок за земельні ділянки, надані на землях лісового фонду, за винятком земель сільськогосподарського використання, справляється як складова плати за використання лісових ресурсів, що визначається лісовим законодавством. Виняток становлять земельні ділянки, що входять до складу земель лісового фонду і зайняті виробничими, культурно-побутовими, жилими будинками та господарськими будівлями і спорудами, за які податок справляється у розмірі 0,3 % від грошової оцінки одиниці площі ріллі по області. Податок за земельні ділянки, надані на землях водного фонду, за винятком ділянок сільськогосподарського використання, справляється у розмірі 0,3% від грошової оцінки одиниці площі ріллі по області.

Дата добавления: 2014-01-04