Питання. Господарський договір як універсальний засіб саморегуляції суспільних відносин

Договір, як зобов’язання, тобто абстрактна модель правовідношення, в якому управомоченій особі протистоїть конкретний зобов’язаний суб’єкт, і де праву однієї особи протистоїть обов’язок іншої особи до відповідної поведінки.

Попри різні підходи до розуміння феномену Договору, які існують у правознавстві і заслуговують на увагу, як такі, що виявляють неочевидні при розгляді в інших аспектах сутнісні властивості договору, головним має бути усвідомлення його природи, смислу та призначення як особливої форми соціальної саморегуляції, виду соціальної дії.

На даному етапі розвитку господарської доктрини не існує єдиної думки щодо теорії договору, яка найбільшою мірою відповідає сутності та значенню такого інституту у господарському праві. О. Беляневич пропонує розглядати господарський договір як засноване на згоді сторін і зафіксоване у встановленій зако­ном формі зобов'язання між суб'єктами господарювання, суб'єктами організаційно-господарських повнова­жень, не господарюючими суб'єктами - юридичними особами, змістом якого є взаємні права та обов'язки в галузі господарської діяльності.

Будь-який договір укладається не заради встановлення договірних зобов'язань, а для отримання право­вих та економічних результатів, сама ж господарська договірна діяльність здійснюється поетапно. Деякі су­часні іноземні законодавства вже визнали, що на підставі договору, окрім зобов'язальних, виникають й ре­чові (абсолютні) правовідносини. Найбільш виразно це можна простежити на прикладі країн з консенсуальною системою переходу права власності, де вважається, що право власності на рухомі речі виникає у набу­вача безпосередньо в силу укладеного договору, без будь-яких додаткових підстав (зокрема, передачі речі).

Господарський договір є збірним (узагальнюючим) поняттям, до якого відносяться різні договірні типи (купівлі-продажу, поставки, перевезення, оренди, підряду на капітальне будівництво, у сфері здійснення інвестиційної та інноваційної діяльності). Характерною особливістю господарських договорів є предмет господарсько-правового регулювання відносин, що виникають у сфері організації та здійснення господарсь­кої діяльності між суб'єктами й іншими учасниками господарювання. За допомогою договору здійснюється обмін товарів (результатів господарської діяльності) на грошовий чи інший еквівалент; формується майнова основа господарювання; створюється господарська інфраструктура, оформлюються організаційні зв'язки між учасниками відносин у сфері господарювання; здійснюється управління у сфері господарювання. Про­те кінцевим етапом здійснення будь-якої господарської діяльності є реалізація її результатів, що набувають товарної форми. Тому значна частина господарських договорів спрямовується на нормування комерційних товарообмінних операцій, які проводяться в межах виробничого ринку. Загальні засади цивільного законодавства спрямовані на задоволення потреб суто цивільного (побутового) обороту, відповідно на забезпечен­ня реалізації виключно приватних інтересів його учасників. Це означає, що традиційний набір засобів цивільно-правового регулювання не здатен повною мірою забезпечити досягнення очікуваних результатів у царині господарювання.

Господарські договори розрізняють за різними ознаками, проте найбільш поширеною у науковій літе­ратурі є класифікація, в основі якої покладено мету, предмет господарських договорів: договори про оплатну передачу (відчуження) майна; передача майна в тимчасове користування; господарські договори у сфері виконання робіт та надання послуг; про передачу результатів інтелектуальної діяльності; господарські дого­вори у сфері інвестиційної та інноваційної діяльності; зовнішньоекономічні договори у сфері господарських відносин.

В. Щербина класифікує господарські договори за суб'єктним складом - на дво- та багатосторонні уго­ди; за юридичними підставами на планові та регульовані; від способу виникнення - формальні, реальні, консенсуальні; за способом оферти - договори приєднання та договори, зміст яких сторони визначають при їх укладанні; за змістом істотних умов розрізняють прості й складні господарські договори; за регулятивни­ми функціями - попередні та основні, генеральні й поточні; публічні договори. Відповідну класифікацію можна зустріти у підручниках та навчальних посібниках І. Булгакової, С. Кравчука, Ю. Крупки, В. Луця.

Окрім вищеназваної класифікації, В. Мілаш за суб'єктним складом господарського договору, виокрем­лює підприємницький (комерційний) договір двостороннього та одностороннього інституційного характеру, підприємницький (споживчий) договір одностороннього інституційного характеру, некомерційний госпо­дарський договір і господарський (організаційний) нормативно-обов'язковий договір.

Необхідно зазначити, що Цивільний кодекс України не містить, а ні понять господарського, а ні підприємницького (комерційного) договорів, хоча в багатьох нормах відображає особливості в регулюванні договірних відносин, пов'язаних із здійсненням підприємницької діяльності, про що йдеться у ст.ст. 3,50-54, 84,243,1438 ЦК України та ін.

Проте, господарський договір необхідно відрізняти від підприємницького. До правових особливостей останнього зараховують його зв'язок з підприємницькою діяльністю; підприємницьку мету; особливий суб'єктний склад та встановлення щодо його сторін більш «жорстких» правил (звуження меж диспозитивності сторін). Відповідно до ст.42 ГК України підприємницька діяльність - це самостійна, ініціативна, сис­тематична. на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку. З цією ж мстою здійснюється і некомерційна господарська діяльність, про що йдеться у ст.52 ГК України.

При формулюванні визначення підприємницького (комерційного) договору необхідно враховувати не лише суб'єктивний критерій, а й об'єктивний - сферу суспільних відносин та мету, які він опосередковує. Підприємці можуть укладати між собою загально цивільні договори (дарування, займу грошових коштів для особистих потреб).

Конструкція договору як засобу саморегуляції різноманітних суспільних відносин використовується різними галузями права (міжнародним, конституційним, адміністративним, цивільним, господарським, трудовим, земельним, екологічним тощо) незалежно від ступеня імперативності правового регулювання певного виду суспільних відносин та взаємного правового становища суб'єктів цих відносин (субординації чи автономії). Адекватно сферам застосування та змісту цих відносин договір набуває специфічних рис, які мають юридично закріплюватися в різногалузевих правових нормах, що відображають відповідні компоненти договору, моделі, зміст, форму, порядок укладення, правові наслідки тощо. З огляду на це сам термін«договір» виступає науковою абстракцією, узагальненням вищого рівня, яке конкретизується в кожній галузі на рівні окремих інститутів (субінститутів).

Універсальність конструкції договору може пояснюватися низкою причин. Насамперед, договір, як і будь-яке інше правове явище, має соціальну сутність, під якою, за визначенням П. М. Рабіновича, слід розуміти здатність правового явища слугувати засобом задоволення потреб суб'єктів.

У цілому розвиток договірної саморегуляції суспільних відносин їх учасниками, перетворення договору на універсальну правову «оболонку» зв'язків між особами та їх спільнотами свідчить про те, що такий розвиток об'єкта (договору) є не просто його саморозкриттям, актуалізацією вже закладених в ньому потенцій, а такою зміною становищ, в основі яких знаходиться неможливість з тих чи інших причин збереження існуючих форм функціонування: об'єкт начебто примушений виходити на інший рівень функціонування, раніш недоступний та неможливий для нього.

У літературі вказувалося на те, що міжгалузеве значення договору зумовлює необхідність розробки загальної теорії договору, яка б охоплювала застосування договору як правової форми в різних сферах суспільної діяльності. Проте до останнього часу в загальній теорії права вчення про договір не входило до сфери уваги дослідників. На сьогодні загальна теорія договору в українському правознавстві перебуває в стадії формування та представлена нечисленними роботами. Як наслідок, відсутнє загальнотеоретичне поняття договору, а саме завдання його напрацювання уявляється вкрай складним, оскільки в кінцевому рахунку виводить дослідника на проблему праворозуміння. Разом з тим безсумнівною є практична значущість загальних підходів до визначення сутності договору, оскільки при створенні окремих, достатньо конкретних (тим більше — спеціальних) правових норм законодавець не може уникнути використання понять як абстракцій, як форми людського мислення, що відображає предмети в їх суттєвих ознаках. Причому юридичні поняття є різновидами соціальних понять, специфіка яких визначається особливостями правового мислення як нормативного способу освоєння дійсності.

У цілому можна стверджувати, що сфера застосування конструкції договору постійно розширюється. В деяких галузях права договірна саморегуляція може домінувати над іншими способами упорядкування відносин(як в цивільному праві), в інших— виступає однією з основних правових формою відносин суб'єктів поряд із відносинами підпорядкування, а у певних випадках й ставиться під контроль держави, зокрема органів Антимонопольного комітету України (як в господарському праві), в деяких— застосовується у випадках, визначених законодавством(як в адміністративному праві), а іноді— забороняється законодавцем.

Як зазначалося вище, в різних галузях права договір як правова форма суспільних відносин набуває особливих рис під впливом особливостей таких відносин. Так, ідея колективності, солідаризму виразно звучить і в трудовому законодавстві, і в дослідженнях з трудового права— галузі, що, безсумнівно, відрізняється імперативністю правового регулювання і має на меті, насамперед, забезпечення соціального миру. Відчуття того, що договір слугує засобом «примирення» сторін (як суб'єктів соціальної взаємодії), досить сильно розвинуте в дослідженнях інституту договору в трудовому праві. Нормативні положення колективного договору визначаються джерелами трудового права соціально-партнерського характеру, які створюють підґрунтя для інших локальних нормативних актів, що регулюють соціально-трудові відносини. Наголошується і на розширенні сфери договірного регулювання соціально - трудових відносин та необхідності створення умов, які б стимулювали соціальних партнерів до укладення колективних договорів. У той же час ідея соціального миру та солідарності майже не відчувається в цивілістиці, в якій питання договірного права розглядається, насамперед, під кутом зору автономності (індивідуалізму) суб'єктів цивільних відносин та реалізації їх інтересів у майнових відносинах.

Елементи договірної (узгоджувальної) саморегуляції знайшли закріплення в процесуальних галузях права. Одним з таких елементів є відомий процесуальному праву України інститут договірної підвідомчості, в основі якого— угода сторін про передачу спору на розгляд третейського суду (ст.17 Цивільного процесуального кодексу України (далі— ЦПК), частина 2 ст.12 Господарського процесуального кодексу України (далі— ГПК). Межі розсуду сторін примирення(угоди) окреслені законодавчо в частині визначення категорій спорів, що не можуть передаватися на розгляд третейського суду (ч.2 ст.12 ГПК, ст.6 Закону України від 11 травня 2004 р. «Про третейські суди».

Іншим важливим елементом договірної саморегуляції відносин сторін в цивільному та господарському судочинстві є мирова угода, право на укладення якої передбачено статтями 31,175 ЦПК та статтями 22,78 ГПК. В процесуальному аспекті мирова угода слугує засобом (інструментом) впливу на динаміку судового розгляду справи, адже затвердження судом мирової угоди, укладеної сторонами, є підставою для закриття (п.1 ч.1 ст.205 ЦПК) або припинення провадження у справ і (п.5 ч.1 ст.80 ГПК).

У випадку укладення сторонами мирової угоди, так само й як передачі ними спору на вирішення третейського суду, відбувається «зміщення» конфлікту, тобто перенесення його за межі державної влади(віддалення із сфери загального консенсусу) в непублічну сферу. Право суду не визнати мирову угоду сторін, якщо її умови суперечать закону чи порушують права, свободи та інтереси інших осіб, є проявом законодавчого обмеження принципу диспозитивності як одного з основних принципів цивільного та господарського судочинства з метою захисту як публічних інтересів, так і інтересів окремих осіб від неправомірних дій сторін.

Аналогічним інституту мирової угоди в господарському та цивільному судочинстві виступає відповідно до ст.51 Кодексу адміністративного судочинства України (далі—КАС) інститут примирення в адміністративному судочинстві.

В сучасних дослідженнях обґрунтовується можливість використання в кримінальному процесі угоди про визнання вини, під якою розуміється домовленість сторін обвинувачення та захисту щодо вирішення кримінальної справи на взаємовигідних умовах — визнання вини обвинуваченим/підсудним своєї вини в обмін на м'якшу міру покарання, ніж та, що визначена законом за злочин, у вчиненні якого його обвинувачено.

«Дружнє врегулювання спору», тобто мирова угода, допускається Конвенцією про захист прав людини та основних свобод. Відповідно до ст.38 Конвенції Європейський суд з прав людини надає себе у розпорядження заінтересованих сторін з метою забезпечення дружнього врегулювання спору на основі поваги до прав людини, визначених у Конвенції та протоколах до неї. Статтею 39 Конвенції передбачається, що у разі досягнення дружнього врегулювання Суд вилучає справу з реєстру, прийнявши відповідне рішення, яке містить лише стислий виклад фактів і досягнутого вирішення.

Оскільки договір є видом соціальної взаємодії (спільним актом його учасників, засобом комунікації суб'єктів), його універсальними визначеннями залежно від обраного ракурсу дослідження, є, на наш погляд, наступні:

- договір як д в о- або б а г а т о с т о р о н н я угода/домовленість, яка слугує підставою виникнення відносин, за якими визнається правовий (юридичний) характер;

Дата добавления: 2014-01-04