Загальні засади призначення покарання

ВСТУП

Необхідною передумовою призначення покарання є вчинення особою злочину, який прямо передбачений у кримінальному законі. Лише коли в ході судового розгляду повністю буде доведено, що підсудний винний в інкримінованому йому злочині, коли цьому злочину у вироку суду буде дана правильна кваліфікація, створюється законна підстава для призначення покарання.

Призначення покарання ґрунтується на певних принципах, а саме: законності покарання; визначеності покарання в судовому вироку; обґрунтованості й обов’язковості мотивування покарання у вироку; гуманності покарання; індивідуалізації і справедливості покарання.

Серед заходів державного реагування на вже вчинені злочини і осіб, які їх вчинили, призначення покарання надається дуже важливе значення. В ньому від імені держави виражається негативна оцінка вчиненого злочину і самого злочинця. Зменшення цієї ролі покарання суперечать каральній і попереджувальній його сутності як найгострішого, найбільш суворого заходу державного примушування, що застосовується за вироком суду до осіб, які вчинили злочини. Конституція України, кримінальне законодавство та практика його застосування переконують, що держава відводить покаранню дуже значну роль у виконані свого обов’язку забезпечувати охорону прав і свобод людини і громадянина, власності, громадянського порядку та громадянської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства.

З метою повного розкриття теми лекції, було визначено ряд питань розгляд яких, повинно в своїй сукупності повноцінно розглянути основні та концептуальні положення з цієї теми, а саме:

1. Загальні засади призначення покарання.

2. Поняття та види обставин, що пом’якшують або обтяжують відповідальність.

3. Призначення покарання за незакінчений злочин та злочин, вчинений у співучасті.

4. Призначення покарання за сукупністю злочинів.

5. Призначення покарання за сукупністю вироків.

6. Правила складання покарань та зарахування строку попереднього ув’язнення.

Призначення покарання є однією з форм реалізації кримінальної відповідальності і завершальною стадією застосування кримінально-правової норми відносно особи, визнаної судом винуватою у вчиненні злочину.

Воно полягає у визначенні певного виду і розміру кримінального покарання, необхідного й достатнього для досягнення мети покарання у конкретній кримінальній справі. Можливість призначення законного, обґрунтованого і справедливого покарання значною мірою залежить від законодавчого визначення положень, якими має керуватися суд при призначенні покарання.

У чинному КК вони формулюються як загальні засади призначення покарання та інші правила, якими, у свою чергу, конкретизується порядок реалізації загальних засад.

Хоча поняття загальних засад призначення покарання закон не містить, воно може бути сформульоване наступним чином:

Загальні засади призначення покарання - це передбачені кримінальним законом основні положення, якими має керуватися суд при призначенні покарання. [1] Інакше кажучи, яка б кримінальна справа не розглядалася, яке б покарання не призначалося винному, суд зобов’язаний виходити з цих загальних критеріїв.

Загальні засади призначення покарання передбачені ст. 65 КК. Відповідно до цієї статті суд призначає покарання:

1) у межах, встановлених у санкції статті Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин;

2) відповідно до положень Загальної частини КК;

3) із врахуванням ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного та обставин, що пом’якшують та обтяжують покарання.

За змістом закону загальні засади призначення покарання у їх сукупності є обов’язковими для дотримання судом.

Водночас КК у ряді випадків додатково до загальних засад передбачає необхідність врахування спеціальних вимог або правил.

Встановлені ст.65 КК загальні засади призначення покарання застосовуються і щодо неповнолітніх. Необхідність їх застосування при призначенні покарання неповнолітньому зазначається у ст.103 КК.

Ст.103 КК містить вимогу, відповідно до якої при призначенні покарання неповнолітньому треба, крім загальних засад, враховувати умови його життя та виховання, вплив дорослих, рівень розвитку та інші особливості особи неповнолітнього.

Додаткові вимоги встановлено також щодо призначення покарання за незакінчений злочин та за злочин, вчинений у співучасті. Певні додаткові правила закон передбачає і при призначенні покарання особі, яка вчинила злочин під час виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації (ст.43 КК).

Особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів (ч.2 ст.65 КК). Аналіз цього положення дозволяє зробити висновок про те, що дотримання всіх встановлених законом вимог при призначенні покарання гарантує, що його вид і розмір буде необхідним і достатнім для досягнення ним своєї мети. Необхідним і достатнім є таке покарання, яке відповідає тяжкості вчиненого злочину, даним про особу винного, обставинам, що пом’якшують і обтяжують покарання.

Розглянемо кожну із загальних засад призначення покарання.

1. Покарання повинно призначатися у межах, встановлених санкцією статті Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин. Це означає, що суд може призначити покарання лише в межах санкції статті (частини статті) Особливої частини КК, за якою кваліфіковані дії винного. Це пояснюється тим, що вид і розмір покарання встановлюються в санкції кримінально-правової норми з урахуванням ступеня тяжкості злочину певного виду.

Дане положення зобов’язує суд дотримуватися певних умов. По-перше, призначати лише такий вид покарання, який передбачений у санкції кримінально-правової норми. Призначення виду покарання, не передбаченого санкцією, є істотним порушенням закону і тягне за собою скасування вироку. При альтернативній санкції, в якій вказано два або більше основних видів покарання, суд вправі призначати тільки одне з них. Призначення більш або менш суворого покарання з числа передбачених альтернативною санкцією повинно мати належне обґрунтування у вироку суду.

По-друге, суд зобов’язаний призначити покарання, визначене за розміром, тобто в допустимих максимальних і мінімальних межах. За відсутністю в санкції кримінально-правової норми Особливої частини КК вказівки на нижчу межу покарання, вона визначається тією статтею Загальної частини КК, яка передбачає даний вид покарання і встановлює його мінімальний розмір.

При відносно визначеній санкції, в якій визначені мінімальний і максимальний розміри покарання («від» і «до»), суд може призначати покарання за загальним правилом у цих межах. Не можна не зазначити не зовсім вдалого використання в санкціях норм Особливої частини КК прийменників «від» і «до». Загалом немає сумніву в тому, що санкція у виді, наприклад, позбавлення волі на строк від п’яти до десяти років, виключає призначення покарання, що дорівнює п’яти або десяти рокам. Але закон і судова практика визнають допустимість призначення таких строків, надаючи прийменникам «від» і «до» значення відповідно «не нижче» і «не вище».

Проте, частинами 3 і 4 ст.65 КК передбачено випадки, коли допускається призначення покарання більш м’якого і більш суворого, ніж передбачено санкцією кримінально-правової норми Особливої частини КК, за якою кваліфікується злочин. Підстави призначення-покарання в зазначених випадках встановлені відповідно ст.69 і статтями 70 та 71 КК. Це призначення більш м’якого виду покарання, ніж передбачений у санкції статті Особливої частини КК, або призначення покарання у розмірі, нижчому від найнижчої межі, встановленої в санкції статті Особливої частини КК (ч.1 ст.69 КК). Відповідно до ч.3 ст.65 КК та на підставі ч.2 ст.69 КК суд може не призначити додаткове покарання, що передбачене в санкції статті Особливої частини як обов’язкове. Більш суворе покарання, ніж передбачене за вчинений злочин, може бути призначене за сукупністю злочинів і за сукупністю вироків згідно зі статтями 70 і 71 КК, якщо остаточне покарання є більшим за розміром від найсуворішого, призначеного за конкретний злочин. Крім того, більш суворий вид покарання з числа передбачених за вчинений злочин призначається лише у разі, якщо менш суворий вид покарання буде недостатній для виправлення особи та попередження вчинення нею нових злочинів (ч. 2 ст.65).

Водночас, крім передбачених ст.65 КК, чинним КК встановлені й інші випадки, коли суд може вийти за межі санкції статті закону, що передбачає відповідальність за вчинений злочин. До них, зокрема, слід віднести призначення як додаткового покарання позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, коли воно не передбачене санкцією статті, за якою засуджується винний (ч.2 ст.55 КК).

2. Призначення покарання відповідно до положень Загальної частини КК. Ця вимога загальних засад означає, що, призначаючи покарання у межах, встановлених санкцією статті Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин, суд зобов’язаний дотримуватися тих положень Загальної частини, які пов’язані із призначенням покарання. Вирішуючи питання про наявність або відсутність у діях особи складу злочину, суд повинен виходити з поняття злочину, що міститься у ст.11 КК, і підстав кримінальної відповідальності, встановлених ст.3 КК. Встановивши в діянні особи склад злочину, передбачений статтею Особливої частини КК, суд з’ясовує питання, керуючись статтями 44-49 КК та статтями 74-87 КК, про можливість звільнення особи від кримінальної відповідальності й покарання та його відбування.

Особливого значення набуває врахування положень ст.12 КК, якою передбачено класифікацію злочинів за ступенем тяжкості. А саме віднесення вчиненого злочину до злочину певного ступеня тяжкості визначає межі кримінальної відповідальності й покарання особи, що вчинила злочин. При вирішенні цих питань суд, крім того, керується положеннями, що стосуються дії кримінального закону у просторі і часі (статті 3-8 КК). У певних випадках вирішення питання про покарання особи може пов’язуватися із застосуванням положень, які передбачають обставини, що виключають злочинність діяння (статті 36-43 КК). Для призначення покарання за незакінчений злочин суд з’ясовує ознаки закінченого злочину та незакінченого злочину, підстави відповідальності за незакінчений злочин, керуючись статтями 13-17 КК. Після цього, враховуючи вимоги статей 65-67 та ч.1 ст.68 КК, призначає покарання за незакінчений злочин.

При призначенні покарання за злочини, вчинені у співучасті, суд повинен керуватися не тільки ч.2 ст.68 КК, що встановлює правила призначення покарання за злочини, вчинені у співучасті, а й положеннями статей 26-30 КК, якими встановлено поняття співучасті у злочині, її види і форми.

У разі призначення покарання за злочини, вчинені неповнолітніми, суд керується, крім статей 65-67 КК, положеннями розділу XV Загальної частини КК (статті 97-108), якими встановлено особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх.

Суд повинен при призначенні покарання виходити з мети покарання, яка визначена ст.50 КК; керуватися системою покарань, встановленою ст.51 КК, зважаючи на особливості її побудови; виконувати вимоги тих статей Загальної частини КК, які передбачають сутність, розмір і порядок застосування конкретних видів покарань (статті 53-64 КК).

Призначення остаточного покарання за сукупністю злочинів або вироків є неможливим без врахування встановлених статтями 70, 71 КК правил.

Отже, положення більшості норм Загальної частини КК повинні враховуватися при призначенні покарання винному у конкретній справі. Недотримання або ігнорування цих положень може істотно вплинути на законність і справедливість призначеного винному покарання.

3. Врахування ступеня тяжкості вчиненого злочину вимагає, в першу чергу, з’ясування питання про те, до злочинів якої категорії тяжкості відносить закон злочин даного виду. Це питання вирішується на підставі положень ст.12 КК, відповідно до яких злочини залежно від ступеня тяжкості поділяються на злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі. Це є типова характеристика ступеня тяжкості вчиненого злочину, яка знаходить свій прояв через санкцію, встановлену законом за злочин даного виду. Розмір санкції у виді максимального строку позбавлення волі є єдиним показником такої категоризації.

Встановлення категорії тяжкості вчиненого особою злочину визначає загальний підхід до призначення покарання.

Конкретна оцінка ступеня тяжкості кожного вчиненого злочину визначається судом із врахуванням усієї сукупності фактичних обставин справи. Тяжкість вчиненого злочину характеризується такими обставинами, які в межах одного й того ж складу злочину свідчать про його більшу або меншу небезпечність. Ці обставини, на нашу думку, можуть бути двох видів. До першого виду слід віднести обставини, які характеризують конструктивні ознаки складу злочину. Так, наприклад, п.1 ч.2 ст.115 КК встановлено відповідальність за вбивство двох або більше осіб. Отже, вбивство двох і вбивство п’яти осіб кваліфікуються за однією й тією ж самою кримінально-правовою нормою і покарання в обох випадках передбачається в одних і тих же межах: позбавлення волі на строк від десяти до п’ятнадцяти років або довічне позбавлення волі. Але тяжкість вбивства п’яти осіб є значно більшою. Тому в межах однієї санкції покарання за вбивство п’яти осіб, за однаковості інших умов, має бути суворішим від покарання, призначеного за вбивство двох осіб.

Більш небезпечним, а, отже, і тяжчим слід вважати також викрадення (крадіжку, грабіж тощо) вчинене у розмірі, який значно перевищує мінімальний розмір, встановлений у п.4 примітки до ст. 185 КК особливо великого розміру. На тяжкість вчиненого злочину може вплинути і наявність одночасно декількох кваліфікуючих обставин за достатності для кваліфікації діяння за даною кримінально-правовою нормою однієї з них. Вона може визначатися і ступенем здійснення злочинного умислу. Так, вчинення закінченого злочину за однаковості інших умов є більш небезпечним, ніж незакінчений злочин. Якщо один і той же злочин може бути вчинений як умисно, так і з необережності, то більш тяжким слід вважати фактично вчинений умисний злочин. Про більший ступінь тяжкості вчиненого злочину може свідчити активна роль особи, порівняно з іншими співучасниками.

До другого виду мають бути віднесені обставини, які характеризують вчинений злочин, але перебувають поза межами складу злочину і не впливають на його кваліфікацію. Фактичне заволодіння чужим майном під час розбою на кваліфікацію цього злочину за ст.187 КК не впливає. Але, звичайно, фактичне заволодіння чужим майном і заподіяння майнової шкоди свідчить про вищий ступінь тяжкості цього злочину. Заподіяння тяжких тілесних ушкоджень не одній особі, а, наприклад, двом, також є свідченням більшої тяжкості такого злочину.

Отже, на ступінь тяжкості вчиненого злочину можуть впливати певним чином різноманітні обставини, які характеризують різні ознаки складу злочину.

Таким чином, закон встановлює типову характеристику тяжкості певних видів злочину, а суд визначає індивідуальний ступінь тяжкості кожного конкретного злочину, уточнюючи при цьому його законодавчу оцінку.

Врахування особи винного. Всебічне врахування даних про особу винного гарантує призначення справедливого покарання, є передумовою досягнення цілей покарання - виправлення, попередження вчинення нових злочинів, а також відновлення соціальної справедливості. Ось чому закон зобов’язує суди ретельно досліджувати дані про особу винного. До них входять соціально-демографічні, кримінально-правові, психологічні, фізичні та інші дані. Необхідно враховувати соціально важливу поведінку особи до і після вчинення злочину: ставлення до праці і навчання, спосіб життя, заслуги перед Вітчизною, поведінку в сім’ї, побуті, громадських місцях та інші обставини, що позитивно або негативно її характеризують.

При визначенні винному виду й міри покарання важливо з’ясувати, чи властива даній особі тенденція до відхилення від нормальної соціальної поведінки. Для цього встановлюється, повторно чи вперше особа вчинила злочин, чи має вона судимість, її вік і, особливо, чи досягла вона повноліття на момент вчинення злочину і на момент призначення покарання.

При призначенні покарання мають враховуватися: стан здоров’я, інвалідність, вагітність, сімейний стан, наявність утриманців, а також аналогічні відомості щодо близьких і рідних винного. У зв’язку із сукупністю усіх даних про особу винного суд розглядає останнього не лише як суб’єкта злочину, але й одночасно як конкретну людину з її індивідуальними особливостями.

Слід зазначити, що серед усіх даних, що характеризують особу винного, особлива увага повинна приділятися тим, які безпосередньо пов’язані із вчиненням злочину.

Окремі дані про особу винного за певних умов можуть бути віднесені до обставин, що пом’якшують покарання, незалежно від того, чи передбачені вони як пом’якшуючі обставини ст.66 КК. Дані про особу винного можуть бути віднесені і до обтяжуючих покарання обставин, якщо вони передбачені ст.67 КК. При призначенні покарання перевага надається обставинам, що пом’якшують або обтяжують відповідальність, в числі даних про особу винного вони не враховуються.

Важливе значення при призначенні покарання мають обставини, які пом’якшують та обтяжують покарання.

Дата добавления: 2014-01-04