Перенос

Фрейдівське поняття переносу позначає проекцію ранніх дитячих вражень, пов'язаних зі стадіями психосексуального розвитку, на особистість аналітика (Freud S., 1910). Іншими словами, класичний психоаналіз виходить з того, що перенос - це безсвідома тенденція і фантазія, які виникають у психіці пацієнта в процесі аналізу в вигляді серії ситуацій, що відображають його дитячий досвід спілкування з найбільш близькими йому людьми, але відносяться вже не до минулого, а до особистості аналітика в сьогоденні. При цьому аналітик наче заміняє найбільш значимих для пацієнта в минулому осіб. Це відбувається безсвідомо для пацієнта і зачіпає ті емоційно заряджені переживання, які нерідко зв'язані з фруструючими впливами на нього на різних стадіях психосексуального розвитку і тієї психічної дисгармонії, симптомами неврозу, які є у нього в теперішньму. Образно висловлюючись, перенос відкриває двері в безсвідоме і при адекватній його інтерпретації дозволяє здійснити реконструктивний вплив на психіку пацієнта. Минулий досвід знаходить для пацієнта сенс і стає рефлексивним і контрольованим надбанням його особистості.

В рамках психоаналітичної концепції об'єктних відносин (М. Кляйн, М. Мілнер, Д. Віннікотт) трактування переносу набуває дещо інший характер. Ця концепція виявилася досить продуктивною для теорії і практики арт-терапії. Постараємося більш детально зупинитись на тих її положеннях, які мають відношення до поняття психотерапевтичного переносу.

В першу чергу має сенс уточнити зміст терміна «об'єкт». Згідно теорії об'єктних відносин, цей термін позначає не матеріальну річ, а різні стани психіки, що відображають тих чи інших осіб. «У психологічній літературі, - пише К. Райкрофт, - об'єкти - це завжди особи, їх атрибути або символи того чи іншого» (Rycroft С, 1977, р. 100). «Об'єктами можуть бути зовнішніми, коли суб'єкт сприймає їх як елементи зовнішнього простору, або внутрішніми, що набувають значення зовнішніх об'єктів» (Rycroft С, 1977). За висловом К. Райкрофта, в цьому випадку вони є «фантомами» - образами уяви, на які людина реагує так само, як на зовнішні об'єкти. Ці образи, відображають зовнішню реальність, але переміщені під внутрішньопсихічний простір суб'єкта за рахунок механізму інтроекціі та сприймаються як елементи цього простору. Теорія М. Кляйн отримала назву «об'єктна», тому що, на відміну від класичного психоаналізу, що базується на понятті інстинкту, вона хоча і використовує його, але визнає взаємодію дитини з матір'ю і материнською груддю в перший рік його життя найбільш значущим фактором у його психосексуальному розвитку. На думку М. Кляйн, найбільшу психологічну складність для дитини являє подолання інстинктів залежності від матері і її грудей. Немовля фантазує про них. При цьому фантазії є ментальним відображенням його інстинктивних спонукань і сприймаються як реальні об'єкти. Процес психічного розвитку дитини передбачає поступове усвідомлення їм того, що мати і її груди є не елементами його внутрішньопсихічного простору, що належать повністю йому, а самостійною сутністю, яка має незалежне від нього існування.

Це відбувається завдяки паралельно здійснюваному процесу проекції і інтроекції. Дитина поступово набуває здатність виділяти себе з навколишнього його зовнішнього середовища і формує свою автономну внутрішню реальність з різноманіттям фантазійних відносин між її елементами. М. Кляйн, на відміну від 3. Фрейда, що оперує поняттями принципу задоволення і принципу реальності, використовує поняття зовнішньої і внутрішньої реальності в якості найважливіших концептуальних визначень своєї теорії. Крім того, вона уникає фрейдівської періодизації стадій психосексуального розвитку і звертає особливу увагу на два основні етапи психічного розвитку, які дитина проходить на першому році життя.

Перший етап характеризується «параноїдально-шизоїдним» станом, коли дитина переживає подвійні почуття по відношенню до матері і її грудей. Їх єдиний образ розщеплюється на дві частини (предмета): погану і хорошу. На одну з них проектуються його почуття любові і насолоди, на іншу частину - почуття фрустрації і гніву. Це передбачає і розщеплює його інфантильне «Я» на дві частини, кожна з яких являється носієм взаємовиключних переживань.

Другий етап характеризуется «депресивним» станом. Дитина поступово об'єднує взаємовиключні переживання, приходячи до усвідомлення того, що хороші і погані властивості відносяться до одного і того ж об'єкту - матері, яка має незалежне від нього існування. Цей стан супроводжується почуттями втрати і провини через те, що дитина відчуває, ніби він у своєму гніві зруйнував первісний хороший об'єкт - груди. Переживання втрати і провини спонукає його до відтворення раніше «хорошого об'єкта» як поза, так і усередині себе. Г. Сегал стверджує, що саме «цей імпульс до відновлення веде до психічного зростання» (Segal Н., 1975, р. 800). Цей імпульс продовжує грати активну роль і впродовж подальшого життя, будучи передумовою стійких людських відносин і творчості, а також допомагаючи людині справлятися з психічною дисгармонією на наступних етапах розвитку. Щось подібне можна спостерігати і в психотерапевтичній роботі. «Намагаючись впоратися зі своїми психічними конфліктами і тривогами, пацієнт використовує ті ж способи, які він пережив у минулому. Іншими словами, він дистанціюється від аналітика так само, як він дистанціювався від первинного об'єкта (матері)» (Klein М., 1952, р. 55). З пацієнтом відбувається те саме, що відбувалося з ним протягом першого року життя.

Однак його ранні дитячі переживання проектуються вже не на матір і її груди, а на психотерапевта і матеріал зображення (якщо мова йде про арт-терапію), в результаті чого негативні почуття стають менш гострими і поступово об'єднуються з позитивними. «Мій досвід переконав мене в тому, - пише М. Кляйн, - що ми можемо принципово допомогти пацієнтові, шляхом інтерпретації перенесення і його відносин з первинними об'єктами повертаючи його в дитинство... Знову переживаючи емоції і фантазії тієї пори й усвідомлюючи свої відносини з первинними об'єктами, пацієнт може реконструювати ці відносини на рівні першопричини і, відповідно, знизити їх гостроту» (Klein М., 1955, р. 16).

Така позиція М. Кляйн визначалася тим, що вона працювала з дітьми і мала справу з поточними, а не минулими переживанями і психічними травмами.

М. Кляйн, як відомо, розробила ігрову техніку, яка є незамінним засобом для вивчення безсвідомих процесів дитини. Вона вважала, що перенос у багатьох випадках більш яскраво проявляется у відносинах дитини з предметами ігрової діяльності, ніж з самим психотерапевтом.

Це положення мало велике значення для розвитку уявлень про перенос в контексті арт-терапевтичної роботи. Воно, зокрема, допомагає осмислити той факт, що образ, будучи дзеркалом безсвідомих процесів, іноді сам по собі може виступати в якості інструменту починається з психічної трансформації. Як зазначає Д. Шавер, «іноді малюнок відображає перенос. Малюнки такого роду збагачують можливості психотерапії, однак відрізняються від малюнків, що "втілюють" почуття пацієнтів. Коли малюнок "втілює" почуття і пацієнт починає активно взаємодіяти з образом, тоді стають можливими психічні «розряди» за допомогою самого малюнка. Це нагадує перенос на психотерапевта, але в даному випадку у фокусі переносу знаходиться вже сам малюнок» (Schaverien J., 1987, p. 80).

Теорія об'єктних відносин допомогла також сформулювати поняття так званого «культурного переносу» (Kuhns F., 1983), яке позначає інтеграцію творів мистецтва в свідомість, сприймаючою його аудиторією. Як зазначає Ф. Кунео, «витвір мистецтва являеться дзеркалом, що відображає безліч різних смислів, носієм яких є свідомість художника, що виражає себе в об'єкті або через об'єкт мистецтва. Воно відображає і свідомість глядача, який реагує на ці смисли, акумулюючи свідомі і безсвідомі асоціації, включаючи і глибоко особисті переживання, які багато в чому збігаються, але не ідентичні переживаням інших глядачів»(Kuhns F., 1983, р. 21).

При роботі арт-терапевта з переносом велику роль відіграє облік феномену проекції. Як відомо, поняття проекції, введене Фрейдом, спочатку позначало безсвідомий перенос на осіб і зовнішні предмети тих переживань і властивостей, носієм яких є сам суб'єкт, з якоїсь причини нездатний прийняти в собі ці переживання і властивості. Позитивним моментом проекції в психотерапевтичних відносинах, а також при роботі пацієнта з зображуваним матеріалом є те, що в результаті її суб'єктивний досвід стає доступним для сприйняття в якості зображеного предмету або персонажу (наприклад, образу зображення).

Як зазначає С. Лангер: «Проекція почуттів на зовнішні об'єкти - це перший крок до символізації та визнання цих почуттів» (Langer S., 1953, р. 390). Хоча безсвідома проекція почуттів пацієнта часто є умовою символізації і подальшого інсайту, вирішальна роль все ж належить аналізу та інтерпретації переносу психотерапевтом. Таким чином він намагається «повернути» пацієнтові належні йому властивості і переживання і тим самим допомогти йому в усвідомленні цих властивостей і переживань. «З'єднуючись» з ними, пацієнт зміцнює і розширює межу свого «Я», інтегруючи в нього ті елементи досвіду, які виявилися відчуженими від нього на етапах психосексуального розвитку.

Дата добавления: 2014-01-04