Надзвичайні ситуації соціально-політичного характеру

Основа національної безпеки України регламентується однойменним Законом (19 червня 2003р. №964), який відповідно до п.17 частини першої статті 92 Конституції України визначає основні засади державної політики, спрямованої на захист національних інтересів і гарантування в Україні безпеки особи, суспільства і держави і внутрішніх загроз в усіх сферах життєдіяльності.

Безпека країни - це поняття, що відображає такий рівень і стан суспільних (в тому числі й міжнародних) відносин, а також матеріальних і духовних можливостей, здібностей її народів, які забезпечують процес стійкого, незалежного, самостійного і вільного розвитку суспільства, реалізацію ним обраного шляху.

Правову основу у сфері національної безпеки України становлять Конституція, цей та інші закони України, міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також видані на виконання законів нормативно-правові акти.

Система національної безпеки України включає в себе підсистеми, суб'єкти, цілі, сили, кошти, методи, способи, механізми і технології забезпечення безпеки особистості, суспільства, держави, природного середовища. Вона безпосередньо пов'язана із соціальними, економічними, політичними, науково-технічними, демографічними аспектами розвитку суспільства, зі станом і розвитком його культури, освіти і виховання, з духовним життям людей і включає в себе складний механізм збереження і розвитку системи цінностей та інтересів населення країни. Система національної безпеки є організаційною основою для прийняття нормативних актів, рішень, заходів, застосування відповідних сил і коштів..

Предметом національної безпеки є життя і здоров'я людей, їх політичні, соціальні, економічні, соціокультурні та інші права і свободи, політична організація, ресурси, умови функціонування суспільства, просторові кордони.

Стратегія діяльності, що забезпечує виживання і розвиток, закладається в концепцію національної безпеки, яка служить основою державної політики. У свою чергу ця концепція засновується на цілісній системі знань в галузі теорії і практики безпеки і є вираженням офіційних поглядів з питань її забезпечення. Сьогодні найбільш розвиненою методологією в галузі безпеки залишається матеріалістична діалектика, тобто розуміння безпеки як процесу боротьби протилежностей, який розвивається по спіралі, через заперечення заперечення, через перехід кількісних змін у нову якість.

Суб’єктами забезпечення національної безпеки є:

• Президент України;

• Верховна Рада України;

• Кабінет Міністрів України;

• Рада національної безпеки і оборони України;

• міністерства та інші центральні органи виконавчої влади;

• Національний банк України;

• суди загальної юрисдикції;

• прокуратура України;

• місцеві органи державної адміністрації та органи місцевого самоврядування;

• Збройні Сили України, Служба безпеки України, Державна прикордонна служба України та інші військові формування, утворені відповідно до законів України;

• громадяни України, об’єднання громадян.

До принципів побудови системи безпеки можна було б віднести такі:

• взаємна відповідальність особистості, суспільства і держави у справі забезпечення безпеки один одного і країни;

• пріоритет прав і свобод людини та громадянина;

• врахування соціального і психологічного чинників;

• аналіз процесу надання безпеки з позицій політики, права, моралі;

• максимально точне визначення складу потреб та інтересів;

• прогноз та реагування на небезпеки і загрози;

• прихильність нормам міжнародного права;

• сувора регламентація діяльності всіх органів системи забезпечення безпеки, виключення можливості їх протизаконного застосування;

• відвертість і гласність діяльності органів системи безпеки, максимально можливий доступ до інформації з питань надання безпеки для всіх громадян;

• пріоритетність несилових методів запобігання і нейтралізації небезпек і загроз;

• можливість адаптації системи безпеки до зміни обстановки;

• надійність і стійкість функціонування системи безпеки.

Функціонування системи безпеки включає в себе такі ланки: отримання інформації про небезпеку або загрозу - оцінка інформації - вироблення рішень і заходів реагування - вказівки виконавцям на застосування відповідних сил і коштів — конкретні дії виконавців щодо усунення, нейтралізації або мінімізації загроз і небезпек - усвідомлення уроків і висновків з отриманого досвіду і їх облік у повсякденній життєдіяльності.

Останнім часом набуває все більшого визнання висунена Фондом національної і міжнародної безпеки інноваційна ідея створення суспільної системи безпеки (ССБ).

Суспільна система безпеки створюється і здійснюється членами суспільства, їх об'єднаннями. За своєю суттю вона є сукупністю суспільних, недержавних структур, які діють у різних сферах безпеки, у різних масштабах - від країни до окремої квартири - і які мають свої завдання, функції, регулювання, управління, забезпечення.

Виникнення численних структур на теренах безпеки відбувається, як правило, стихійно або спонтанно і часто є реакцією людей на реальне або вірогідне виникнення загроз і небезпек їх укладу життя, потребам та інтересам. Тим самим усвідомлено й підсвідоме суспільство ніби включає додаткові суспільні механізми свого захисту, намагається страхувати себе від ще більших бід. Суспільна система безпеки організується і функціонує незалежно від державних і партійно-політичних структур, взаємодіючи з ними на умовах партнерства, рівноправності і консенсусу.

Тепер розглянемо що може порушити безпеку країни

Соціально-політичні небезпеки досить часто виникають при соціально-політичних конфліктах.

Конфлікт – це зіткнення двох чи декількох різноспрямованих сил з метою реалізації їх інтересів.

Джерелами конфлікту є: соціальна нерівність, яка існує в суспільстві, та система поділу таких цінностей, як влада, соціальний престиж, матеріальні блага, освіта.

Конфлікти, що виникають у суспільстві, називаються суспільними. Вони бувають: політичними, коли конфліктують політичні системи; соціальними – коли протистоять соціальні системи; економічними – коли стикаються інтереси економічних систем (об’єднань, корпорацій).

Соціальний конфлікт, що набуває значного розмаху, об’єктивно стає соціально-політичним. Політичні інститути, організації, рухи, втягуючись у конфлікт, активно відстоюють певні соціально-політичні інтереси. Конфлікти, що відбуваються в різних сферах, набувають політичного значення, якщо вони зачіпають міжнародні, класові, міжетнічні, міжнаціональні, релігійні, демографічні та інші відносини.

Суб’єктами соціально-політичного конфлікту стають люди, які усвідомили протиріччя і обрали способом його вирішення зіткнення, боротьбу, суперництво. Подібний спосіб вирішення протиріччя здебільшого стає неминучим тоді, коли зачіпає інтереси й цінності взаємодіючих груп, коли має місце відверте зазіхання на ресурси, вплив, територію з боку індивіда, групи, держави (коли йдеться про міжнародний конфлікт). Суб’єктами конфліктів можуть виступати окремі люди, групи, організовані в соціальні, політичні, економічні та інші структури; об’єднання, які виникають у вигляді політизованих соціальних груп, економічних і політичних груп тиску, кримінальних груп, які домагаються певних цілей.

Досить часто після завершення конфлікту виникає ще один етап – постконфліктний синдром, який характеризується напруженням у відносинах сторін, які щойно конфліктували. Посткон-фліктний синдром у разі загострення може започаткувати новий конфлікт. Це ми спостерігаємо на прикладах перманентного близькосхідного конфлікту, конфліктів у Північній Ірландії, Іспанії, Югославії, Чечні та ін.

Надзвичайні ситуації (НС) соціально-політичного ха­рактеру пов'язані з протиправними діями терористичного і антиконституційного спрямування: здійснення або реальна загроза терористичного акту (збройний напад, захоплення і затримання важливих об'єктів, ядерних установок і матеріалів, систем зв'язку та телекомунікацій, напад чи замах на екіпаж повітряного або морського судна), викрадення (спроба викра­дення) чи знищення суден, захоплення заручників, встановлення вибухових пристроїв у громадських місцях, викрадення або захоплення зброї, виявлення застарілих боєприпасів.

Форми спільної діяльності людей, що склалися історично і характеризують певний тип відносин між людьми, утворюють суспільство або соціум.

Суспільство — найзагальніша система зв'язків і відносин між людьми, що склалися в процесі їхньої життєдіяльності.

Соціум — це особлива система, організм, що розвивається за своїми специфічними законами, які характеризуються надзви­чайною складністю. В соціумі взаємодіє велика кількість людей і результатом цих зв'язків є особлива обстановка, що створюється в окремих соціальних групах, яка може впливати на інших людей, що не входять в дану групу.

Соціальними називаються небезпеки, що широко розпов­сюджуються в суспільстві і загрожують життю і здоров'ю людей.

Носіями соціальних небезпек є люди, що створюють певні соціальні групи. Розповсюдження соціальних небезпек зумовлено особливостями поведінки цих людей.

Соціальні небезпеки досить чисельні, наприклад, дезінформація, всі протиправні (незаконні) форми насилля, вживання речовин, що порушують психологічну і фізіологічну рівновагу людини (алкоголь, наркотики), шахрайство, шарлатанство, самогубство. Причини соціальних небезпек породжуються соціально-еко­номічними процесами, що відбуваються у суспільстві.

Соціальні небезпеки можуть бути класифіковані за певними ознаками.

1. За походженням можуть бути виділені такі групи небезпек:

• пов'язані з психічним впливом на людину (шантаж, шахрайство, крадіжки);

• пов'язані з фізичним насильством (розбій, бандитизм, терор, зґвалтування, утримання заручників);

• пов'язані з вживанням речовин, що руйнують організм людини (наркоманія, алкоголізм, паління);

• пов'язані з хворобами (СНІД, венеричні захворювання);

• небезпеки самогубства.

2. За масштабами подій соціальні небезпеки можна поділити на:

• локальні;

• регіональні;

• глобальні.

3. За статевовіковими ознаками поділяють соціальні небезпеки, що характерні:

• для дітей;

• молоді;

• жінок;

• людей похилого віку.

Дата добавления: 2014-01-04