Походження і розвиток океанів

Сукупність багатьох і різноманітних розробок з проблем походження дна океану дозволила дійти висновку про об'єднання точок зору в три провідні гіпотези:

а) первинність океанів, або утворення їх в період виникнення земної кори безпосередньо;

б) вторинного утворення улоговин океану в межах окремих ділянок материкової земної кори;

в) формування океанів в результаті дії горизонтальних рухів окремих брил земної кори.

Гіпотеза первинності океанів уперше була запропонована відомим американським геологом і географом Дж. Дана. За цією гіпотезою земна кора океанічного типу є вихідною, континенти являють собою наслідки еволюції океанів. Механізм перетворення океанічної земної кори в континенти здійснювався за допомогою геосинклінального процесу.

На користь викладеної точки зору одним з найважливіших доказів Дж. Вільсон вважав розростання континентів уздовж периферії, за рахунок приєднання все нових ділянок до окрайків платформи, які зазнали складчастості і подальшу консолідацію.

Згідно цієї гіпотези важко встановити сучасне положення континентів. Існують і мікроконтиненти (наприклад, о. Мадагаскар), які не мають геосинклінальнихструктур, що обрамовують цей острів. Не вписується в цю гіпотезу і система серединно-океанічних хребтів. Але самев цій гіпотезі відображена вся геологічна історія, тому ця теорія має багато прихильників.

Протилежна точка зору розвивається прихильниками теорії "океанізації". Згідно цієї ідеї всі океани, чи принаймні – Атлантичний, Північний Льодовитий і Індійський, а також окраїнні й середземні глибоководні моря, виникли у вигляді вторинних утворень на місці первісної земної кори.

Ця гіпотеза пояснює багато структурних рис будови океанів і материків, аленездоланною перешкодою, з якою дана гіпотеза зустрічається, є питання про механізм знешкодження гранітного шару і загального зменшення товщі земної кори.

Гіпотезу горизонтального переміщення материків, або мобілізму, вперше обґрунтував ще в 1912 році німецький геофізик і метеоролог А. Вегенер. Учений вважав, що частини верхнього шару, тобто земної кори, повільно плавають на нижньому розплавленому шарі, як велетенські крижини по воді. Він припускав, що багато мільйонів років тому на поверхні Землі існував один велетенський материк Пангея (від грец. – суцільна Земля), оточений океаном Панталасою (від грец. – суцільне море). Згодом цей материк під впливом обертання Землі та притягання Місяця розколовся на окремі частини, які почали розходитися у різні боки. Північна Америка відділилася від Європи, а Південна – від Африки, повільно пересувалися на захід.Індостан також відділився від Африки і рушив на північний схід, Австралія почала відходити на схід, Антарктида на південь.

Обґрунтовуючи свою гіпотезу А. Вегенер виходив, по-перше, з наочної схожості контурів західного й східного берегів Атлантичного океану, схожості їх геологічної будови і загальності передмезозойської фауни і флори Америки і Нового Світу. Важливу роль в обґрунтуванні і затвердженні цієї гіпотези, як і в наступних мобілістських розробках, мало уявлення про Гондвану – гіпотетичний південний материк, який в передмезозойський час об'єднував Африку, Індостан, Антарктиду, Австралію, Південну Америку (570-440 млн. років тому). Визнання Гондвани ґрунтувалося на кількох покажчиках, які вказували на загальність органічного світу і геологічної історії перелічених континентів і Індійського субконтиненту.

Гіпотеза А. Вегенера була зустрінута більшістю вчених спочатку з великим ентузіазмом, невдовзі, проте, помітно втратила своїх прихильників. Геофізиками було доведено, що сил обертання Землі і припливної сили, які А. Вегенер вважав в якості головних рухомих сил материкових брил, безумовно, вкрай не доситьдля такого руху материків.

Нова активізація мобілістської концепцій відбулися протягом 60-70 років XX століття. Синтетичний вигляд неомобілізму отримав гіпотезу у вигляді «нової глобальної тектоніки», її суть ґрунтується, головним чином, на матеріалах геофізичних досліджень дна Світового океану. Ця гіпотеза визначає можливості горизонтальних переміщень досить великих ділянок літосфери (плит) на величезні відстані. Провідний механізм горизонтальних рухів земної кори – це конвекційні явища, що виникають і зазнають розвитку в межах астеносфери. В зонах здіймання конвекційних потоків формуються серединно-океанічні хребти.

Під серединно-океанічними хребтами, як показали дослідження, земна і кора дуже тонка, має меншу щільність, інші магнітні властивості, посилені тепловіпотоки. Під впливом конвекційних течій магнітної речовини дно розколюється, а його частини розходяться в різні боки. Ученими підраховано, що пересічна швидкість розсування плит на земній поверхні становить до 2 см на рік, а в деяких випадках – до 16-18 см на рік. Уздовж осьової частини хребта, у рифтовій долині, через розломи надрова речовина виходить на поверхню земної кори, потім застигає і твердіє. Встановлено, що такі процеси повторюються багаторазовоі щоразу магма виливається на поверхню дна, створюючи базальтову кору. Оскільки надходження нових порцій глибинного, надрового матеріалу одночасно обумовлює відтиснення в боки тієї частини плити, що сформувалася раніше, то цей процес взагалі веде до розширення чи розростання океанічного дна – до спредінга Прихильники цієї гіпотези вважають, що матеріал, піднятий з глибини мантії,поступово відтручується новими порціями магми і через багато мільйонів років досягає материків, де занурюється під них у зоні глибоководних жолобів.В зоні субдукції містяться глибоководні тренчі та інші характерні форми рельєфу.Отже, дно океанів пересувається і постійно оновлюється в рифтових зонах.

Прихильники мобілізму твердять, що впродовж 500-600 млн. років материки могли кілька разів сходитись і розходитись, утворюючи в місцях зіткнення гірські системи, такі як Аппалачі, Скандинавські, Уральські гори, Кордильєри, Анди, Гімалаї, Кавказ та інші.

З переміщенням гігантських літосферних плит пов'язані глобальні зміни в природі. Так, вчені вважають, що збільшення об'єму ложа Світового океану завдяки переміщенню материків привело до того, що від останніх етапів мезозойської ери до цього часу рівень Світового океану знизився на 100-200 м; вулкани і землетруси характерні для районів глибинних розломів, які переходять усю земну кору. Якщо уважно розглянути карти світу з підводними вулканами і епіцентрами землетрусів, то можна помітити, що вони збігаються з областями молодих гірських систем, серединних океанічних хребтів та острівних дуг Тихого, Атлантичного та Індійського океанів.

Не треба віддавати перевагу і ставити попереду всіх гіпотезу мобілізму по відношенню до всіх інших; її треба розглядати як одну з багатьох, яка може пояснити одно, а в іншому треба розбиратися за допомогою інших гіпотез про походження океанів.

Дата добавления: 2014-01-04