Поняття та особливості використання мережі «Internet»

План.

НЕ 2.4. Мережа «Internet»: її можливості та особливості використання.

1. Поняття та особливості використання мережі «Internet».

2. Електронна пошта (E-mail). Телеконференції. Пошук і переміщення файлів.

3. Виховні аспекти використання Інтернету у навчально-виховному процесі загальноосвітніх навчальних закладів.

4. Використання комп’ютерних мереж у навчальному процесі.

Основна література до теми:

1. Гаевский А.Ю. Самоучитель работы в МICROSOFT OFICCE. WORD 97/2000, ЕХСЕL 97/2000. Электронная почта. – К.: АСК, 2002. – 480 с.

2. Глушаков С.В., Сурядный А.С. Самоучитель для работы на персональном компьютере: учебный курс. – Харьков: Фолио, 2001. – 275 с.

3. Гороль П.К., Гуревич Р.С., Коношевський Л.Л., Шестопалюк О.В. Сучасні інформаційні засоби навчання: Навчальний посібник. – К.: «Освіта України», 2007. – 536 с.

4. Дибкова Л.М. Інформатика та комп'ютерна техніка: Посібник для студ. вищих навч. закладів. – К.: ВЦ "Академія", 2002. – 320 с.

5. Интернет в гуманитарном образовании: Учебное пособие / Под ред. Е. С. Полат. – М.: Владос, 2001. - 272с.

6. Информатика. Базовый курс / Симонович С.В., Евсеев Г.А., Мураховский В.И., Бобровский С.И. – СПб: Питер, 2000. – 640 с.

7. Інформатика. Комп'ютерна техніка. Комп'ютерні технології: Підручник для студ. вищих навч. закладів / Авт. кол.: В.В. Браткевич, М.В. Бутов, І.О. Золотарьова та ін.; За ред. О.І. Пушкаря. – К.: ВЦ "Академія", 2002. – 704 с.

8. Леонтьев В.П. Новейшая энциклопедия персонального компьютера 2003. – М.: ОЛМАПРЕСС, 2003. – 920 с.

Додаткова література до теми:

1. Технічні засоби навчання. Лабораторні роботи / За ред. В.Я. Лапіса. - К.: Вища школа, 1983. - 95 с.

2. Симонович С.В., Мураховский В.И. Интернет у вас дома: Полное руководство для начинающего пользователя. – М.: АСТ-ПРЕСС: Инфорком-Пресс, 2001. - 432с.

3. Чашко Л.В., Кулінська Л.П., Волинський В.П. Застосування технічних засобів навчання в умовах кабінетної системи. – К.: Радянська школа, 1985. – 96с.

Зміст лекції:

Локальна мережа - це, просто кажучи, засіб об'єднання комп'ютерів, розміщених недалеко, в межах сотень метрів один від одного. Потреба в такій мережі виникає, коли будь-яка робота виконується на кількох комп'ютерах і потрібно як мінімум забезпечити обмін даними між ними. Звичайно, для перенесення інформації з одного ПК на інший можна обійтися дискетою: на одному комп'ютері записав, що потрібно, на іншому – прочитав. Але дуже часто утворюється місцевий (локальний) комп'ютерний колектив, де комп'ютери зайняті загальною справою і їм увесь час потрібно спілкуватися. Як приклад, можна згадати спільну роботу обчислювальних машин у великому банку, у конструкторському бюро або в редакції, де прийняту статтю править редактор, перевіряє коректор, ілюструє художник, одним словом, де стаття проходить через декілька різних комп'ютерів. Щоб у подібних ситуаціях не бігати цілий день з дискетами від машини до машини, комп'ютери зв'язують електричним кабелем - поєднують у локальну комп'ютерну мережу.

Але, звичайно, щоб створити мережу, одного з'єднувального кабелю недостатньо. Потрібно ще, щоб машини розуміли одна одну, щоб могли запросити файл у тієї машини, де він є, або відправити його саме тому комп'ютеру, якому потрібно. Для цього кожен комп'ютер доповнюють так званою мережною платою з дешифратором, що знає точну адресу будь-якої іншої мережної плати і, отже, адресу комп'ютера, де ця плата встановлена. За міжнародною згодою кожній мережній платі, незалежно від того, у якій країні і в якій фірмі плата випущена, присвоєна її власна особиста адреса. Це 48-значне двійкове число, у ньому існує більше 300 мільярдів комбінацій 0 і 1, тобто більше 300 мільярдів різних адрес - вистачить на всі мережні плати, що були, є і будуть. Щоб не стомлювати користувача набором довгої адреси, машинам присвоюють більш прості імена, аж до особистих - "Оля", "Наталя", "Тетяна", і повідомляють усім машинам мережі, які адреси стоять за цими прекрасними іменами. Так що наберіть на клавіатурі, наприклад, адресу "Тетяна", і машина сама відправить ваш запит за потрібною цифровою адресою.

Практично все робиться ще простіше. Ви викликаєте на екран список всіх абонентів своєї локальної мережі, позначаєте мишкою потрібного вам абонента і працюєте з ним, як зі своїм власним магнітним диском. Ви можете подивитися, що на цьому диску є (реально - це, звичайно, диск абонента), можете переписати з нього інформацію на свій диск, записати інформацію на диск свого колеги, можете, узявши собі в оперативну пам'ять свого комп'ютера якийсь текст або малюнок, відредагувати їх і повернути назад. При цьому можна програмними засобами ввести певні правила гри для даної мережі. Можна, наприклад, один з комп'ютерів зробити старшим, дозволити йому усі види роботи з іншими комп'ютерами. А їм дозволити тільки посилати файли "старшому", а брати з його диску що-небудь – ні в якому разі.

А тепер уявіть собі, що який-небудь науковий центр, скажімо, інститут, зайнятий розробкою навчальних комп'ютерних програм, має свою локальну (місцеву) комп'ютерну мережу. Навчальними комп'ютерними програмами займаються інститути й в інших містах, у цих інститутах є свої локальні комп'ютерні мережі. Напевно має сенс з'єднати всі ці місцеві мережі лініями зв'язку, і спростити тим самим обмін інформацією між ученими, об'єднати їх для розв'язування загальних завдань. У результаті з місцевих мереж вийде велика міжміська або навіть міжнародна комп'ютерна мережа. Усі її абоненти через свої комп'ютери зможуть взаємодіяти з колегами: швидко обмінюватися листами, відразу ж розсилати свої статті, звертатися за допомогою, давати оголошення про семінари або наукові конференції.

Історія великих комп'ютерних мереж ще не написана, але вважається, що наприкінці шестидесятих років цю справу почали американські військові, зв'язавши локальні мережі своїх наукових центрів у мережу ARPANET (англійське слово net входить у назву багатьох мереж, воно саме й означає мережа). Незабаром з'явилася велика мережа NSFNET Національного наукового фонду, що об'єднала, зокрема, американські університети. Сьогодні у світі багато великих професійних мереж – банківських, університетських, медичних, бібліотечних, поліцейських, транспортних й інших. Утворилася і всесвітня зверх велика універсальна комп'ютерна мережа - Інтернет (Internet), у якій зібралася маса самої різної інформації - все про все. В Інтернет входять і багато професійних мереж, і локальні мережі окремих інститутів, фірм, шкіл, і навіть окремі комп'ютери індивідуальних користувачів.

Інтернет - це цілий комп'ютерний світ, зрозуміло, зі своїми законами, загальний дух яких можна виразити кількома словами доступність, демократичність, чіткість, безкорисливість. Останнє означає, що будь-який комп'ютер і будь-яка локальна мережа можуть увійти в Інтернет, можуть безкоштовно передавати в мережу й одержувати з неї інформацію, оплачуючи лише "транспортні витрати" - пересилання інформації каналами зв'язку. Серйозну фінансову підтримку Інтернет одержує від фірм, фондів, урядів, які розуміють, яка велика роль цієї нової форми об'єднання людського інтелекту.

Головне слово в "конституції" мережі Інтернет - протокол. Протоколи - це правила для усіх випадків користування мережею і для будь-яких взаємодій її абонентів. Саме глибоко продумані протоколи дозволяють чітко функціонувати фантастично складній системі, як інтернет, - у неї входять уже більше 100 мільйонів користувачів, і їхня кількість швидко росте. В Інтернеті немає керівництва в загальноприйнятому розумінні. Розвиток цієї мережі визначає громадська організація «Суспільство Інтернет», а технічну політику - «Рада з архітектури Інтернет». У той же час є багато місцевих організацій (так званих провайдерів), що допомагають користувачеві увійти в Інтернет і працювати в мережі, оплачуючи пов'язані з цим витрати.

Дата добавления: 2014-01-04