Структурний аспект

Уважне прочитання та глибоке осмислення змісту ори­гіналу дає змогу редакторові визначити "плюси" й "мінуси" структурної його побудови.

Багаторічна редакторська практика автора цих рядків засвідчує, як багато подається до видавництв авторських оригіналів з претензією на серйозні наукові монографії, які з боку організації викладу матеріалу не витримують ніякої критики. Розділи таких "монографій" складають здебільшого окремі шматки чорнового лабораторного або архівного матеріалу, неоковирно "зшиті" логічно невмотивованими містками чи відступами. Пояснення цього поширеного й досі в нашій науці явища лежить у кількох площинах: невміння автора логічно мислити, недостатнє вивчення ним проблеми через неповноту зібраного емпіричного матеріалу, непродуманість плану роботи.

Саме з аналізу плану роботи, точніше, внутрішньої побудови складових її частин — вступної, основної та заключної — починається вивчення і вдосконалення структури майбутнього наукового видання. Поліпшити таку структуру можна шляхом:

• систематизації зібраного матеріалу;

• дотриманням приблизно однакового співвідношення обсягу структурних складових тексту (параграфів, розділів, частин);

• чіткого виокремлення в цих складових головного й другорядного;

• строгої логіки викладу;

• написання серйозних узагальнень;

• вироблення самостійних висновків;

виявлення і ліквідації повторів, абзаців чи й цілих сторінок, написаних "не за темою"

Змістовий аспект

Гармонійне поєднання форми і змісту будь-якого, надто ж наукового, твору досягається автором і редактором саме на цьому етапі.

Редактор передусім має проявити чітке розуміння існуючих у науці методів викладу зібраного й узагальненого автором матеріалу. Виділимо головні методи:

• індуктивний (від окремого до загального);

• дедуктивний (у зворотному, від загального, напрямку);

• логічний (так зване послідовне членування матеріалу на смислові фрагменти);

• історичний (аналіз розвитку подій та явищ у строго хронологічній послідовності).

При написанні своїх праць учені користуються і складнішими методами: метод сходження від абстрактного до конкретного; метод спіралі, який передбачає поступовий розвиток думки шляхом її повторення щоразу на більш узагальнюючому рівні.

Чітке розуміння цих методів, що гарантує логічність, послідовність і доказовість викладу, завжди насторожуватиме редактора, скажімо, під час неминучих скорочень. Лаконічність і стислість абзаців чи цілих розділів тоді буде забезпечуватись не шляхом викидання якоїсь важливої складової в ланцюгу доказів, а найперше за рахунок "видавлювання води", тобто, багатослів'я, розтягнутості, довгих речень, повторюваності, другорядності тощо. Нерідко саме через багатослів'я, складну конструкцію довгих речень важко зрозуміти смисл наукових аргументів автора.

Досвідчений редактор відразу відчує, де самостійно виконаний твір, а де — побудований на суцільній компіляції. В останньому випадку нерідко сказане в першому абзаці суперечить викладу матеріалу в наступному. З подібним доводиться стикатися здебільшого тоді, коли аналізуєш занадто складні за конструкцією і довгі речення. Такі роботи нерідко пишуться за принципом "чим незрозуміліше, тим науковіше".

На особливу увагу редактора заслуговує відстеження з наукових текстах порядку і частоти вживання спеціальної термінології. Важливо переконатися, аби при першому вживанні того чи іншого терміна давалося його пояснення, вказувалося на його етимологію чи джерело запозичення. У визначенні, скажімо, не можна допустити багатозначності терміна в межах одного твору, змішування термінів різних наукових шкіл чи дисциплін, уживання в значенні терміна професіонального жаргону, неточного або помилкового тлумачення (скажімо, наукове видання — це науковий текст). Редактор має пам'ятати, що до публікацій статей у фахових виданнях, віднесених до переліків ВАК України, існують особливі вимоги. Такі статті повинні містити:

• постановку проблеми у загальному вигляді та її зв'язку із важливими науковими чи практичними завданнями;

• аналіз останніх досліджень і публікацій, у яких започатковано розв'язання даної проблеми і на які спирається автор, виділення невирішених раніше частин;

• загальну проблему, якій присвячується конкретна стаття;

• формулювання цілей статті (постановка завдання);

• виклад основного матеріалу дослідження з повним обґрунтуванням отриманих наукових результатів;

• висновки з даного дослідження і перспективи подальших розвідок у даному напрямку.

Наукові видання, як ніякі інші, потребують ретельної підготовки складових його службової частини. Ними, як відомо, є зокрема передмова, вступна стаття, примітки і коментарі, система покажчиків, бібліографічний опис. Щодо останнього, то він вимагає від редактора подвійної уваги. Допущена помилка в посиланні щодо прізвища автора, року випуску джерела в світ, тому, частини чи сторінки значно знижує якість видання. Віддавна в науковій громаді, яка найчастіше користується таким видом літератури, це вважалося грубою помилкою автора, редактора і видавництва. Крім того, слід пам'ятати, що в наукових виданнях бажано робити повний бібліографічний опис, а не скорочений його варіант, як це почали практикувати окремі наукові видавництва.

Академічні видання праць видатних діячів науки, культури, мистецтва, будь-якого народу, надто ж багатотомники, які виходять у спеціалізованих наукових видавництвах (особливо коли вони здійснюються на високому професійному рівні, із відчуттям глибокої відповідальності авторів, редакторів та видавців), на багато десятиліть стають вагомим і неспростовним документом епохи. Адже саме в таких виданнях знімаються всілякі ідеологічні нашарування, цензурні виправлення і пригладжування, грубі помилки чи неточності попередніх видань, відновлюється в первозданному вигляді авторський оригінал. Висока наукова і видавничо-поліграфічна культура таких видань слугує певним еталоном для початкуючих видавців у їхньому нестримному прагненні зайняти свою нішу і міцно закріпитися на ринку одного із найскладніших, але й найбільш витребуваних та авторитетних сегментів видавничого ринку, яким була, є і буде наукова книга.

Дата добавления: 2014-01-04