Альтернативні концепції діалектики

Філософія XX ст. певною мірою є філософією діалектичних пошуків. Виникає цілий спектр некласичних концепцій діалекти­ки:

1. екзистенціальна діалектика (К. Ясперс, Ж. П. Сартр),

2. діа­лектична теологія, або теологія кризи (К. Варт, П. Тілліх),

3. діа­лектика російського «конкретного ідеалізму» (С. Л. Франк, П. О.

Флоренський),

4. «негативна діалектика» (Т. Адорно, Г. Маркузе) тощо.

Зупинимося коротко на деяких з них.

Діалектична теологія як концептуальна доктрина склалася в 20—30-х роках нашого "століття. Початок їй був покладений книгою швейцарського теолога Карла Варта «Послання до рим­лян» (1919 р.) і розвинутий такими видатними протестантськи­ми теологами, як Е. Бруннер, Р. Бультман, П. Тілліх, Р. Н. Ні-бур та ін. Головну антропологічну антиномію вони вбачають у зіткненні в людині божественного і гріховного. Однак ні культо­ві маніпуляції, ні інтелектуальні пошуки не дають змоги подолати ситуацію відпаду людини від Бога. Бог несумірний з лю­диною, хоч остання і являє собою творіння та образ божий. Він водночас судія і недосяжний ідеал людини. Ця несумір­ність, оскільки на будь-якому рівні своєї досконалості людина стоїть перед Богом з порожніми руками, відчужена від нього, і породжує в людини неспокій, а потім і страх. Цю саморозірваність людини, її відчуження можна подолати лише в акті «абсо­лютної віри», як «межі людських можливостей» (Тілліх). Діа­лектична теологія є теологією кризи, що фіксує суперечності людського буття в трагічному світлі, тобто як такі, які одвічно неможливо вирішити. Саме тому діалектична теологія розвива­лася в тісному контакті з екзистенціалізмом і багато в чому близька до нього.

Екзистенціальна діалектика бере свій початок від діалекти-ко-психологічних прозрінь датського релігійного мислителя XIX ст. С. К'єркегора. Його «якісна діалектика», або «діалекти­ка парадоксу», відбивала суперечності екзистенціального мис­лення, тобто мислення, яке не допускає примирення протилеж­ностей. Несумірність нескінченного (божественного) і скінченно­го (людського) породжує «парадокс», який є непримиримою суперечністю, а тому є об'єктом віри, а не розуму. Екзистенці­альна діалектика вкрай ірраціоиалістична; і у К'єркегора, і у К. Ясперса вона протистоїть раціональному мисленню. Діалек­тика стосується лише сфери мислення і людського життя. Це діалектика індивідуального існування, суперечності якого не стільки усвідомлюються раціонально, скільки «приголомшують» особистість, це форма індивідуального, суб'єктивного акту. Це не є діалектика розвитку об'єкта і навіть не діалектика понят­тя, яке розвивається. Майже всі основні діалектичні концепції

XX ст. стверджували себе на противагу гегелівському та мате­ріалістичному розумінню діалектики. Екзистенціальна діалекти­ка фіксує увагу на суперечностях самого людського існування, без вирішення їх, а тому неминуче набуває трагічного забарв­лення, що повною мірою виявилося у негативній діалектиці представників франкфуртської школи (Т. Адорно, Г. Маркузе).

Дух цієї концепції найяскравіше втілений у книзі Т. Адорно «Негативна діалектика» (1966 р.). Автор її констатує тотальний антагонізм сучасного суспільства, в якому пригнічується людсь­ка сутність, а загальні прагнення людини не задовольняються. Відчуження має загальний характер і тому подолати його надто важко. Сучасному суспільству, яке М. Хоркхаймер назвав «пізньобуржуазним», слід протиставити заперечення і тотальну кри­тику. Завдання полягає в тому, щоб зруйнувати сучасну буржу­азну цивілізацію товарно-грошових взаємин і тим самим зняти з неї закляття раціонального мислення. У зв'язку з цим пред-ставники «негативної діалектики» свідомо заперечують діалек­тичну традицію, яка бере свій початок від Платона, Арістотеля та Гегеля, і повертаються до стародавньої філософської тради­ції софістів і кініків.

За визначенням Адорно, «негативна діалектика» є «мислячою конфронтацією поняття і предмета», «логіка руйнування» опредмеченої форми поняття. «Рушієм діалектичного мислення», запевняє Адорно, є не логіка понять, а нещасна свідомість, яка здатна протистояти калькулюючому духу буржуазності і вирази­ти те, що неможливо виразити з допомогою раціонального мислення. «Негативна діалектика» — це саморуйнування понят­тя, логічності, розумності, понятійного мислення, яке розгля­дається як данина традиції буржуазного Просвітництва. Акцент робиться на вкрай індивідуальній, знесиленій нескінченним кон­фліктом з самою собою свідомості. Це діалектика, яка сама себе заперечує.

Оригінальну концепцію діалектики запропонував російський філософ, вчений і православний богослов П. О. Флоренський. Коротко її можна охарактеризувати як діалектику християн­ського «конкретного ідеалізму». В ній зроблено спробу релігій­но-філософського синтезу віросповідних норм християнства і європейської мислительної традиції, зокрема діалектики антич­ності та- німецького ідеалізму кінця XVIII — початку XIX ст. Висхідним пунктом «конкретної» діалектики Флоренського ста­ла ідея тотального антиномізму, що йде від І. Канта, яка тлу­мачиться як неминуча і внутрішньо зумовлена самосуперечли-вість буття і свідомості. Для такої діалектики неможливе жодне твердження (теза), яке не передбачало б заперечення його (антитеза). Тенденції, які взаємно виключають одна одну, утво­рюють об'єктивну і сутнісну сторону речей і мислення. Ці тен­денції неможливо ні вигадати, ні обійти; їх можна лише брати до уваги або просто використовувати. Ця діалектика тому і на­зиває себе «конкретною», що не бажає затуляти очі і не по­мічати конкретно-живої антиномічності існування. «Якщо світ, що вивчається, надтріснутий, і ми не можемо замурувати його тріщини, то не повинні і приховувати їх. Якщо розум, який пі­знає, роздроблений, якщо він не є монолітним, якщо він сам собі суперечить,— ми знову ж таки не повинні робити вигляд, що цього немає» '. Отже,' ігнорувати протиріччя означає або міркувати абстрактно, або діяти бездумно. Проте діалектика «конкретного ідеалізму» не обмежується вимушеним визнанням тотальної суперечливості сущого. Вона має позитивні цілі і задачі, певну сферу і прийоми своєї діяльності, а також межі свого застосування. Головна відмінність її від гегелівської і ма­теріалістичної діалектики в тому, що вона прагне бути не на­уковим методом дослідження, сукупністю нормативних логічних процедур, а лише майстерністю мислення, яке притаманне по­шукові істини і сприяє його успіху.

Діалектика в такому розумінні — не більш ніж «вміння за­питувати і відповідати»², здатність порівнювати альтернативні судження і тим самим звільняти мислення від сталих розсудко­во-догматичних означень і понять, спонукати свідомість до ще не дослідженого досвіду життя і творчості. Основна настанова «конкретної» діалектики Флоренського — розхитати звичні уявлення про світ і ствердити точку зору на об'єкт і на думку про об'єкт як такі, що встановлюються («змінні»). Для неї кра­ще спростовувати, а не доводити, сперечатися, а не погоджува­тися, сумніватися, а не сліпо довіряти будь-чому. Тут наочно простежується античний діалектичний субстрат, зокрема сократівська манера зіштовхувати протилежні погляди і показувати умовність та відносність їх, а також арістотелівське розуміння діалектики як лише можливої (а не достовірної) форми знання. Зовсім у дусі античної вірогіднісної логіки та античного раціо­нального скепсису діалектика обмежується інструментально-прикладною функцією, яка до будь-чого ставиться із сумнівом, навіть до того, що здається абсо­лютним і безумовним, і крушить будь-які уявлення, які претен­дують на несуперечливість та достовірність (за словами Фло­ренського, «апостол Хома, що вагається,— символічна фігура філософії»).

Цс, безумовно, не означає, що діалектику «конкретного ідеа­лізму» не займає істина як найвища цінність і предмет пізна­вального устремління. «Конкретна» діалектика не зводиться до релятивізму та поверхневого любомудрування софістики. Біль­ше того, верховна істина становить єдину умову, що виправдо­вує існування і призначення антиномічного мислення (діалекти­ки). Ця істина постулюється не самою діалектикою і взагалі не раціональною свідомістю (логікою чи наукою), вона покла­дається актом релігійної віри як незаперечна догма. Гарантом її достовірності є християнсько-православна Церква. Ця істина є надане в релігійній інтуїції «конкретне всеєдинство» сущого, «зсередини об'єднана цілісність» буття, персоніфікована в обра­зі триіпостасної «Нескінченної Одиниці», або просто Бога. Осяг­нути Бога як одвічну гармонію та «останню Таємницю» сущого діалектика безсила, бо сфера її — це світ скороминучих та

смертних у своїй антиномічності речей. Однак брати участь у цьому осягненні вона все-таки може, смиренно прислуговуючи вірі арсеналом раціональних засобів, спростовуючи уявні й об­межені істини, що перешкоджають вірі на її шляху до «істини справжньої та нескінченної». У такому розумінні Флоренський і визначає діалектику як «християнський шлях міркувань».

5. Суперечність буття і пізнання.

Багатоманітність діалектичних зв'язків у світі, який нас ото­чує, сама по собі не дає ключа для відповіді на запитання: що є джерелом розвитку світу? який механізм, форми і напрями цього розвитку? Відповісти на ці запитання можна лише на грунті знання основних законів матеріалістичної діалектики: єдності і боротьби протилежностей, переходу кількісних змін у якісні, заперечення заперечення.

Джерело розвитку розкривається у законі єдності і бороть­би протилежностей.

У змісті цього закону ключовою є категорія «суперечність». Ще Гегель підкреслював: про що б не йшлося, воно життєве лише тоді, коли спроможне вміщувати у собі су­перечності і витримувати їх. Суперечність охоплює всі форми буття світу — буття природи, суспільства і людського духу. Багатовимірність світу, взаємообумовленість і взаємозв'язок його якісно своєрідних сторін знаходять своє відображення у специ­фіці таких категорій, як буття, природа, матерія, свідомість та ін. Саме тому з'ясування сутності категорії «суперечність» передбачає обов'язкове врахування цієї багатовимірності.

Люди постійно стикаються із суперечливими ситуаціями, по­лярними, протилежними рисами природного і суспільного буття: біле — чорне, праве — ліве, верх — низ, справедливість—не­справедливість, законне — незаконне, красиве — потворне тощо. Суперечливою є і сама поведінка людей. Проте фіксування супе­речливих рис природного, суспільного і духовного буття на рівні буденної свідомості не дає можливості зрозуміти сутність діалек­тичної суперечності буття. Згідно з традицією, яка йде від Геге-ля, суперечність є щось об'єктивне, властиве самим речам. Ге­гель писав у «Науці логіки»: «Всі речі самі собою суперечливі» ^;. Метою діалектики є вивчення не просто об'єктивних, а й суттє­вих суперечностей речей; процесів. Це положення є своєрідним інваріантом багатьох філософських шкіл і напрямів. М. Вольф зазначає: «Гегелівське вживання слова «суперечність» оцінюєть­ся по-різному. Для одних — це свідчення логічної неосвіченості Гегеля, якому докоряють, що поняття «суперечність» він непомітно відторгнув від логіки і переніс на позалогічні предмети. Ін­ші ж вбачають в такому перенесенні спробу створити новий, ви­щий вид логіки, яка позбавляє закони звичайної, «елементарної» логіки сили. Нарешті, має місце прагнення тлумачити гегелівсь­ку «суперечність» як «нелогічне» поняття. На цьому шляху бажа­ють уникнути конкуренції між гегелівською логікою і звичайною елементарною логікою»². Ключ до розкриття різних підходів зна­ходимо у своєрідності розуміння положення Гегеля про єдність діалектики, логіки і теорії пізнання. Матеріалістичне розуміння тези про тотож­ність діалектики, логіки і теорії пізнання полягає в тому, що під тотожним розуміють ті діалектичні зв'язки і закони, які діють і в природі, і в суспільстві, і в мисленні. Проте констатацією цього факту даний вид діалектики не вичерпується. Вона вклю­чає в себе і неуніверсальні складові, які розкривають специ­фічні діалектичні зв'язки і закони, діалектику природи, діалек­тику в цілому сфери пізнання і сфери логіки мислення.

Зміст закону єдності і боротьби протилежностей.

Джерелом розвитку всіх природних, соціальних і духовних об'єктів та процесів є взаємозв'язок і боротьба протилежностей. Або інак­ше: джерелом розвитку всіх природних, соціальних і духовних процесів є діалектичні суперечності.

Для розкриття сутності цього закону слід з'ясувати зміст

категорій «протилежність», «суперечність», «взаємозв'язок», «взаємозаперечення» (боротьба протилежностей), «тотожність», «відмінність».

Що ж таке протилежності? Протилежності — це основ­ні суттєві сторони, частини, сили, властивості об'єктів і проце­сів, внаслідок взаємодії яких виникає рух, розвиток цих об'єк­тів і процесів. Прикладами таких протилежностей у неорганіч­ній природі є ядро і електронна оболонка атомів з їхніми про­тилежними зарядовими характеристиками (позитивний — у яд­ра і негативний — в електронів), асоціація і дисоціація атомів при хімічних перетвореннях речовин. У живій природі — це про­цеси асиміляції і дисиміляції, спадковість і мінливість ознак і властивостей, що отримані організмами в спадщину від попе­редніх поколінь. У суспільному житті — це продуктивні сили і виробничі відносини в структурі способу виробництва та ін. У пізнанні — це чуттєве і раціональне знання, емпіричне і тео­ретичне знання. Це приклади лише деяких основних протилеж­ностей різних сфер дійсності. В реальному процесі пізнання взаємовідносини протилежностей не мають такого спрощеного вигляду, оскільки певний природний, соціальний або духовний об'єкт чи процес є цілісною системою з властивою їй гамою взаємозв'язаних протилежностей. Так, суспільний організм на тому чи іншому етапі свого розвитку — це не лише взаємозв'я­зок, взаємодія продуктивних сил і виробничих відносин. Це також взаємозв'язок, дія таких протилежностей, як економічний базис суспільства (пануючі в ньому виробничі відносини) і над­будова (існуючі в суспільстві політичні, правові, філософські, релігійні та інші ідеї й установи).

Адекватному пізнанню протилежносте! у складних системах заважають не лише труднощі пізнавального характеру, а й різ­ні, аж до протилежних, ціннісні настанови та інтереси, які «за­сліплюють» людей. Так, користолюбство такого сумного дітища нашої вітчизняної історії, як адміністративно-командна систе­ма, стало причиною людської сліпоти стосовно адекватного пі­знання і визнання реальних протилежностей та суперечностей в економічному, соціальному і духовному житті нашого суспіль­ства. В цьому одна з причин розшарування в суспільній сві­домості.

Що означають категорії «взаємозаперечення» («боротьба») і «взаємозв'язок» протилежностей? Взаємозаперечен­ня — це полярна спрямованість тенденції дії або характеристи­ка суттєвого змісту протилежностей, які взаємовиключають одна одну. У випадку протидії заряду ядра і електронів атомів, про­цесів асиміляції та дисиміляції у життєдіяльності організмів зміст взаємозаперечення протилежностей є очевидним. Інший характер взаємовиключення має в природі протилежностей, взаємозв'язок яких лежить в основі руху об'єктів у просторі та часі. Пізнання протилежності перервності та неперервності про­стору і часу, усвідомлення їхнього діалектичного взаємозв'язку дають ключ до пояснення природи руху. А у випадках взаємо­відносин таких протилежностей, як продуктивні сили і виробни­чі відносини суспільства, маємо взаємозаперечення іншого по­рядку. Воно набирає вигляду руху маятника, тобто поряд із ситуаціями відповідності виробничих відносин рівню розвитку продуктивних сил закономірно виникають ситуації невідповід­ності виробничих відносин досягнутому суспільством рівню роз­витку продуктивних сил.

У категоріях «взаємозв'язок» і «єдність» протилежностей фіксується той факт, що лише у процесі взаємодії протилеж­ності утворюють об'єкти і процеси природи, суспільства і ду­ховної сфери життєдіяльності людей. Поза єдністю і взаємо­зв'язком своїх протилежностей об'єкти і процеси не можуть ні існувати, ні розвиватися. Взаємозв'язок і єдність протилежно­стей означають їхнє взаємопокладання, нерозривну, органічну взаємозумовленість. Це одна з невід'ємних граней порядку, бу­дови і динаміки розвитку всіх об'єктів і процесів. Категорія «діалектична суперечність», в свою чергу, означає взаємопокла­дання зв'язків і взаємозаперечення (взаємовиключення) проти­лежностей.

Співвідношення категорій «тотожність», «відмінність» і «про­тилежність» дає можливість зрозуміти механізм виникнення, розвитку і розв'язання діалектичних суперечностей. При цьому слід враховувати принципові відмінності між розв'язанням су­перечностей, яке відбувається в межах існуючого об'єкта або процесу, і розв'язанням суперечностей, яке призводить до руй­нування, відмирання старого об'єкта або процесу і виникнення нового. Тому розвиток суперечностей конкретної історичної фор­ми виробництва — це єдиний історичний шлях розкладу її й утворення нової.

Категорія «тотожність» у контексті аналізу діалектичних суперечностей означає як мінімум три взаємопов'язаних, але таких, які не збігаються за своїм змістом, характеристики об'­єктів і процесів. По-перше, категорія «тотожність» вживається як синонім єдності, взаємозв'язку: тотожність протилежностей як єдність протилежностей. По-друге, ця категорія вживається для позначення тих умов, за яких протилежності перетворюють­ся одна на одну, стають або бувають тотожними. Наприклад, пе­ретворення можливості польоту на місяць у дійсність. Третє значення категорії тотожність означає самототожність об'єкта або процесу самому собі. Заперечуючи проти метафізичного ро-зуміння тотожності об'єктів, згідно з яким кожний об'єкт є деяке А=А і в цьому плані самототожний, прихильники діалек­тики звертають увагу на те, що кожна рослина, тварина, будь-яка клітина в кожний окремий момент свого життя не лише то­тожні самі собі, а й відрізняються від самих себе завдяки засво­єнню, виділенню речовин, відмиранню клітин. Відмінності існу­ють всередині тотожності. Саме ці, непомітні спочатку відмінно­сті переростають потім у протилежності, а взаємовідносини про­тилежностей, що лише формуються, переростають у чітко вира­жені суперечності між ними.

Розглядаючи суперечності, єдність і боротьбу протилежнос­тей як сутність, «ядро» діалектики, слід враховувати специфіку діалектики процесу пізнання і діалектичної логіки. У чому ж полягає ця специфіка? Довгий час у вітчизняній літературі па­нувала точка зору, згідно з якою закони діалектичного мислен­ня, його логіка несумісні з законами формально-логічного мис­лення. Суперечка розгорнулась навколо тлумачення взаємовід­носин формально-логічного закону тотожності і діалектичного закону суперечливості процесу пізнання і логіки мислення, яке пізнає.

Формально-логічний закон тотожності («будь-яке тверджен­ня (заперечення) або лише істинне, або лише неістинне, оскіль­ки істина є істина, а неправда є неправда») виражається фор­мулою А = А.

Абсолютно очевидно, що якщо в ході розмірковування ми водночас дотримуватимемося протилежної думки, наприклад: «А. Карпов — чемпіон світу з шахів» і «А. Карпов не є чем­піоном світу з шахів», то перша думка в даному випадку (2 листопада 1993 р.) буде помилкою, а друга — істиною. До­тримання законів формальної логіки — неодмінна умова визна­ченості, несуперечливості, послідовності і обгрунтованості люд­ського мислення.

Однак норми і закони мислення не вичерпуються формаль­ною логікою. Діалектична логіка, визнаючи суперечливість, мінливість розвитку понять, може теоретично адекватно ви­значити цей процес тільки за умови дотримання законів фор­мальної логіки.

Як же корелюються -закон тотожності формальної логіки і закон діалектичної логіки про рухомість, релятивність, взаємо­перетворення одного з протилежних понять на інше, про супе­речність як серцевину, «ядро» логіки мислення? Це питання багато в чому прояснює природу специфічної процесові пізнан­ня форми розвитку знання — антиномії. Особливість антиномії полягає в тому, що вона як форма постановки пізнавальних питань і проблем фіксує сторони дійсності, які взаємно виключають, суперечать одна одній. Антиномії водночас є такими формами розвитку знання, які дають змогу розв'язати пробле­му, знайти відповідь на пізнавальні питання лише за умов до­тримання вимог законів формальної логіки.

Як приклад антиномії-проблеми можна навести апорію, яку запропонував ще Зенон Елейський: стріла, що летить, у кожний окремий момент свого польоту знаходиться у певному місці. Проте те, що знаходиться в певному місці, в цьому місці поко­їться. Отже, стріла в кожний момент свого польоту покоїться, проте вона, згідно умови, рухається.

При всій своєрідності кожної з можливих антиномій вони мають загальну рису — вони є ефективною формою постановки наукових (пізнавальних) питань. Якщо позначити вираз «по­коїться» предикатом Р, а вираз «не покоїться» — запереченням предиката Р, тобто ИР, то з'являється не лише можливість представити відмічені положення як кон'юнкцію («логічну су­му») КР№, а й бажання використати її як діалектичне су­дження. Такий хід думок приводить до висновку, що на це положення як на діалектичне судження не поширюється фор­мально-логічний закон несуперечливості,— два твердження (тобто судження), з яких одне стверджує те, що інше запере­чує, не можуть бути одночасно істинними.

Неспроможність такої точки зору полягає в тому, що відпо­відно до неї діалектичні суперечності сумісні з формально-ло­гічними. Як показав І. С. Нарський, ця помилкова точка зору виходить з уявлення, що є «деякі особливі логічні форми, які не лише відрізняються від звичайних форм традиційної (чи ма­тематичної) логіки, але навіть виявляються нею забороненими, «конкурують» з її дозволеними формами і претендують на їх часткове або повне „витіснення і подолання"» ⁵.

Ця спроба протиставити діалектичну і формальну логіки не була простою теоретичною суперечкою. Прихильники сумісності двох логік і особливо спеціалісти, які працювали в галузі про­блем формальної логіки, не уникнули ярликів типу «метафізик». Що ж стосовно згаданої вище антиномії «стріла, що летить», то вона розв'язується шляхом аналізу своєрідності взаємозв'язку дискретності і неперервності простору і часу в процесі руху стрі­ли. При цьому з'ясовується, що твердження, які взаємно ви­ключають одне одного в антиномії — проблемі, при розв'язан­ні проблеми синтезуються у формально-логічне несуперечливе твердження про об'єктивно діалектичне поєднання наявних ді­алектично суперечливих властивостей. Антиномії тому не по-

рушують формально-логічного закону несуперечливості, що су­дження, в яких вони фіксуються (тобто проблеми), не є су­дженнями про стан справ. А лише такі судження істинні або неістинні, а отже підпадають під дію законів несуперечливості. Вони — лише запитання, хоч і поставлені у формі взаємопротилежних «відповідей-речень». Запитання не бувають істинними або неістинними, вони лише вірні або невірні, а відповіді — істинні чи неістинні. Відповіді в даному випадку — це розв'я­зання антиномій — проблем.

На особливий статус антиномій у процесі пізнання світу звернув увагу Кант. Розвиток філософської думки підтвердив одну із стрижневих його ідей: антиномія свободи і необхіднос­ті в житті суспільства, окремих людей постійно «відтворюється»," зокрема, у зв'язку з такою формою прояву її, як антиномія знання і цінностей. Це особливі форми діалектично суперечли­вої єдності протилежностей у бутті і пізнанні людей. Змінюють­ся знання, рухливий світ цінностей (етичних, естетичних та ін.), що визнаються людьми. Філософія в цілому антиномічна, її антиномічність (з одної сторони — знання і з другої — пере­конання, вірування) зв'язана не лише з теоретичними виснов­ками, змістоутворюючими орієнтирами життя людей, які пі­знаються раціонально, а й з емоційними, вольовими особливос­тями, психологічно усвідомленими і неусвідомленими нахилами, симпатіями і антипатіями людей. Ці сторони антиномії не мож­на звести, редуціювати одна в одну. Духовна культура певної епохи — це не лише знання, а й наявний клімат психологічного настрою на сприйняття гармонії, краси природи, людини і, на­впаки, відсутність такого клімату. В різних системах цінностей одні й ті самі знання приводять до різних практичних резуль­татів— це положення має пряме відношення до закону єдності і боротьби протилежностей.

Суперечності поділяються на внутрішні і зовнішні, основні і неосновні. Визначаючи внутрішні суперечності об'єктів і про­цесів як джерело їхнього розвитку, потрібно, разом з тим, звер­нути увагу на той факт, що діалектика складних взаємозв'язків, зокрема, суспільного життя, може створити ситуацію, коли зо­внішня суперечливість розв'язання його (наприклад, Велика Вітчизняна війна проти фашизму) може стати основною супе­речністю певного етапу в житті держави і суспільства.

Щодо цього серйозні сумніви викликає у філософів, які орі­єнтуються на діалектичну методологію, доцільність збереження у класифікації такої пари суперечностей, як антагоністичні і неантагоністичні. Монопольно-ідеологічне «право» політичної інтерпретації суперечностей — це анахронізм, від якого слід рішуче відмовитися. Це «право» давало широкий простір для довільного ігнорування специфіки теоретико-філософського ана­лізу суперечностей, особливостей сфери власне політичних су­перечностей і сфери морально-правових традицій і норм, які пов'язані із загальнолюдськими цінностями і правовими гаран­тіями гідності і свобод окремих осіб, націй і народностей. Ма­сове переслідування, а в багатьох випадках і знищення «антаго­ністів» робітничого класу (дворян, буржуазії, кулаків), старої інтелігенції, чеченців, німців, євреїв, кримських татар є на­слідком ідеолого-політичних втручань, насилля над духом і сут­ністю теоретико-філософського аналізу природи діалектичних суперечностей, ідеологічної маніпуляції псевдофілософськими істинами. «Картина соціального світу, що сформувалася вна­слідок соціально-ідеологічної діяльності з наповнення категорій конкретним змістом, може виявитися перевернутою: необхідне в дійсності стане в ній випадковим... а єдність протилежностей боротьбою їх та ін. Така картина світу створюється не безпо­середньо, а через засвоєння свідомістю еквівалентів діалектич­них категорій, що функціонують не у філософських, а в еконо­мічних, політичних, юридичних та інших знаннях про соціальну дійсність».

Тому сама по собі теоретично-філософська кодифі­кація ступеня зростання полярних тенденцій у взаємовідношен­нях протилежностей з допомогою категорій «неантагоністичні» і «антагоністичні суперечності» не викликає заперечень. Щодо питання про адекватність політичних, правових, морально-етич­них інтерпретацій цих кодифікацій, то воно знаходиться в іншій площині. І це зрозуміло, бо за таких обставин будь-яке жахли­ве політичне, юридичне, моральне злодіяння було б легко ви­правдати «з допомогою», а вірніше, необгрунтованим поси­ланням на філософію, теорію діалектики.

Дата добавления: 2014-01-04