Головним жанром «Перця» часів Великої Вітчизняної війни стали памфлет і фейлетон

У 1922 році в Харкові вийшли перші номери журналу «Червоний перець» під керівництвом Василя Еллана-Блакитного, Остапа Вишні та Василя Чечвянського.

У 1934 році журнал було закрито. На піку популярності видання припинило вихід, а вцілілі автори розійшлися іншими виданнями. Над вітчизняним гумором на довгі роки зависла моторошна тиша, порушити яку довелося «по призову» на фронт. Перший номер (43-й загалом) відновленого видання вийшов наприкінці 1941 року на 8 сторінках з повнокольоровим друком. На першій сторінці виданого видавництвом ЦК КП(б)У журналу красувався символ гумористичного двотижневика, козак Терпило.

Памфлет (гр. pan – усе, phlego – палю) – літературний твір публіцистичного жанру на злободенну тему, в якому з особливою гостротою і експресією, часто в сатиричній формі висміюються й викриваються якісь негативні суспільні явища [NB; 294].

Фейлетон (фр. feuilleton – аркуш) – невеликий художньо-публіцистичний жваво написаний твір у періодичній пресі, в якому злободенні події зображено в сатиричному або гумористичному плані. Фейлетони поділяються на документальні, в яких точно описуються конкретні особи й дійсні факти, і проблемні, в яких охоплено багато фактів, вказуються якісь громадські питання, без точної вказівки на реальних осіб [NB; 444]. В основному, тогочасні памфлети та фейлетони направлені проти фашистських загарбників

У зверненні од імені редакції журналу до читачів «Перець» проголошував: «Піднімаю руку й присягаюся: тримати себе завжди сухим і гірким, чесно, не зважаючи на особи, перчити й приперчувати...». Далі називав різних нечестивців, як-от бракоробів, бюрократів, обіцяльників, казнокрадів, базік, п'яниць, хвальків й ін. Та вже від п'ятого числа журналові, як і письменству загалом, довелось настроюватись на боротьбу з ворогом — розпочалась війна.

У перших відгуках на трагічні події гумористи піднімали фашистів на глузи, іронізували над їхніми претензіями на світове панування, жартівливо обігрували різні деталі ворожих загарбницьких планів.

Як і всі жанри літератури, сатира шукає свій тон, свої барви та образи, які б успішно слугували завданням викриття ворога. Лірику, принаймні найпримітніші її зразки, сповнює громадянсько-публіцистичний пафос поклику, звернений До захисників рідної землі, чуття зневаги та ненависті, що набирало форми публіцистичного та сатиричного вислову. Поєднання глибокого ліризму, публіцистичності та іронічного й сатиричного тону в непоодиноких випадках засвідчують вірші П. Тичини («Ми йдемо на бій», «Тебе ми знищим - чорт з тобою», «Україна бореться»); М. Бажана («Клятва», «Пощади псам нема!»); М. Рильського («Лист до Янки Купали»); А. Малишка («Україно моя»); В. Сосюри («Іду», «В серці відвага соколина»).

Поезія антифашистського спрямування стає і жагучим покликом до боротьби, і гострим осудом ворога. Перебувають у русі, у динамічних змінах її художні форми, відкриті для іронії, сатири, сарказму.

Активно шукають відповідні до нових завдань художні форми і засоби прозаїки. На сторінках журналу «Перець» та інших видань з'являються невеличкі фейлетони, іронічні діалоги, усмішки-мініатюри, анекдоти, підслухані авторами у життєвих ситуаціях. У творах прозаїків виявляється одна з примітних ознак, як-от близькість пафосу й тональності оповіді, її образно-мовної тканини до морально-етичних і естетичних народних джерел. Характерні з цього погляду короткі оповідання Ю. Яновського («Генерал Макодзьоба», 1942) і П. Панча («Кортить курці просо»; «Зозуля», 1943), в яких люди мирних професій зображуються мужніми воїнами, мудрими й кмітливими народними героями. І хоча сьогодні неважко помітити деяку декларативність і спрощення в характеристиках окремих персонажів, часом недостатність трагізму зображуваних ситуацій на окупованій фашистами Україні, все ж справедливо буде відзначити: художньо глибші оповіді про людей сміливих і нескорених підносили моральний дух воїнів на фронті й партизанів у ворожому тилу, зміцнювали їхню віру в перемогу.

Одна з таких оповідей — «Генерал Макодзьоба» — про народного месника, за голову якого фашисти призначили грошову винагороду. В творі чується відгомін народної викривальної сатири, зокрема знаменитого «Листа запорозьких козаків до турецького султана» («Слухай ти, дурень божий! Мало даєш за мою голову...» — початок зневажливого послання Макодзьоби до фашистського генерала фон Лера).

У 1946 році виходить постанова ЦК КП(б)У «Про журнал сатири і гумору «Перець», яка була прямим відгуком на директивну статтю в газеті «Правда» «Про пошлі писання одного журналу» (1946р., 24 серп.). Здавалось би, постанова, присвячена журналові українських сатириків, мала б відіграти позитивну роль у розвитку і журналу, і сатирико-гумористичного жанру, до того ж у ній критикувались «незначні твори і сюжети», «твори низької ідейної та літературної якості», говорилось про потребу використання «гострої зброї сатири та гумору» в боротьбі проти «розкрадачів громадської властності» й т. п. Та, виявляється, це всього лиш звична для таких матеріалів фразеологія, головне ж — міцно тримати журнал у руках партійного керівництва і вказати на його, як і сатири загалом, місце в системі комуністично-пропагандистських заходів і кампаній. Адже, за словами постанови, «всякий радянський журнал повинен бути в першу чергу політично цілеспрямованим органом боротьби за комуністичне суспільство, за виховання широких мас радянського народу в дусі ідеології більшовизму»

Мав рацію М. Годованець, оповідаючи в байці «Сміх на службі» про те, як Сміх утратив своє обличчя за умов підневільного перебування у владного господаря. «Не до душі робота ця мені»,— зізнається Сміх і продовжує свій викривальний монолог:

Чекай вказівки.— смійсь, а чи не смійсь.

Повище взяв, то б'ють за недогоду:

«Не вмієш,— кажуть,—ти сміятись для народу!»

Утратив волю я, всього там бійсь,

Де й ділась гострота і сила,

І дзвінкість джерелом не била.

Я став нудним орлом

З поламаним крилом...

З ослабленим, щоб не казати поламаним, крилом була й загалом тогочасна сатира. І все ж сатиричні твори талановиті, написані громадянськи чесними й сумлінними авторами, пробивали собі дорогу до читача. Варто згадати кілька усмішок і фейлетонів Остапа Вишні, як-от: «Дідів прогноз», «Лобогрійка» (збірка «День і ніч», 1950)*; «Коні не винні», «Тяжка хвороба», «Зоре моя, вечірняя...», «У ніч під Новий рік» («Мудрість колгоспна», 1952); «Лист до чорта в пекло», «Але не в тещі справа...», «Пан-директор» («Фейлетони 1956 року», 1957),— в них вади й недоліки здобувають художньо-конкретне висвітлення, дістають гостру, естетично переконливу оцінку.

Життєвою та художньою свіжістю вирізняються в потоці інших сатирико-гумористичних видань віршовані збірки С. Олійника. Прикметна одна з особливостей становлення таланту поета-сатирика, що, до речі, відбиває й загальні тенденції розвитку жанру в повоєнні роки. Якщо перші його збірки («Мої земляки», «Наші знайомі», «Ознаки весни») написані переважно в жартівливо-гумористичному тоні, то наступні гостріші, бойовитіші, з потужнішим зарядом сатиричного сміху.

Дата добавления: 2014-01-04