Головні тенденції змін вищої освіти на зламі тисячоліть

І. Першою серед них ось уже кілька десятків років залишається збільшення кількості студентів. Дані ЮНЕСКО свідчать, що щороку додається приблизно 2 млн. нових студентів, а більш детально еволюція вказана у табл.1.

Таблиця 1. Еволюція студентських контингентів у різноманітних регіонах світу протягом (1980-1995 pp., у тис. чол.).

Регіони
Розвинуті країни
Зокрема: Північна Америка
Азія й Океанія
Європа
Країни з перехідною економікою
Менш розвинуті країни
Зокрема: Африка
Арабські країни
Латинська Америка і Кариби
Східна Азія й Океанія
Південна Азія
Група найменш розвинутих країн
Весь світ

Відтак, цей процес притаманний не лише країнам третього світу, де раніше система вищої освіти взагалі не існувала, тому її постійне розширення є цілковито природним явищем, а й розвиненим країнам.

Долаючи несприятливі економічні умови, вища школа України продовжує розвиватися. Про це незаперечно свідчить табл. 2, побудована за державними статистичними джерелами.

Таблиця 2. Зміни мережі і контингентів вищих навчальних закладів III і IV рівнів акредитації (за 5 років – 1995 - 2000)

Характеристики	1995/96	2000/2001	Абсолютні зміни	Відносні зміни
Всього вищих закладів			+82	+35,2%
З них державних			+54	+32,0%
З них приватних			+28	+43,75%
Кількість студентів			+480066	+52,0%
З них денного навчання			+243175	+39,5%
З них вечірнього навчання			-13419	-55,7%
З них заочного навчання			+250310	+88,6%
Прийом на 1-й курс (чол.)			+139516	+67,5%
На денне навчання			+68722	+45,6%
Випуск (чол.)			+125687	+85,0%
З денних відділень			+107383	+117%
Студентів на 100000 чол. населення			+1050	+58,7%

Може видатися, що приріст кількості студентів у нас рекордний і може викликати лише заздрість в інших країнах. Насправді ж обсяг зростання контингентів помірно високий – у багатьох сусідніх країнах він значно вищий. Якщо в Україні за 1990-2000 pp. студентські контингенти зросли наполовину, то, наприклад, у Польщі – у чотири (!) рази. В охопленні молоді вищою освітою ми значно поступаємося країнам-лідерам – вже у 1993 р. у США було 5546 студентів на 100000 чол. населення, у Франції – 3623. Наші показники близькі до середнього, Великобританія – 2788, Японія – 2700 студентів (сучасні показники Японії значно вищі).

II. У парі з цією тенденцією відбувається споріднене і подібне явище подовження тривалості набування людиною знань, умінь і навичок, що в екстремальному випадку для частини професій вже майже ліквідувало відміни між „роботою” і „навчанням”. Як відомо, у наш час період подвоєння накопиченої людством кількості знань складає приблизно 8-12 років (саме в цих межах розташовані думки відомих експертів і декларації асоціацій вчених). Але для окремих царин знань – мікроелектроніки, нанотехнологій, генної інженерії та ін. – темп подвоєння складає вже місяці, що вимагає від працівників у цих сферах безперервного й інтенсивного навчання.

Наслідком усього цього стало формування у країнах-лідерах частин системи „навчання впродовж всього життя” (life-long education) – пожиттєвого і практично безперервного набування нових знань, вмінь і навичок. Саме це стало чи не головною передумовою стійкого прогресу націй, високої якості життя й успіхів на відкритому світовому ринку товарів і послуг.

III. Продовжується удосконалення й урізноманітнення структур систем вищої освіти, створення закладів з короткими професіоналізованими програмами та ін. У протилежному напрямі впливає на вищу освіту явище поглиблення глобалізації й формування все тісніших регіональних політично-економічних союзів країн. Воно примушує узгоджувати системи освіти, використовувати подібні засоби і методи підготовки фахівців. Поступово формується визнаний стандарт вищої освіти, вартий більш детального вигляду.

Найбільш поширена структура сучасної вищої освіти вказана нами на схемі. Хоч кожен зі ступенів є відносно самостійним, з узгодженням програм навчання і застосуванням демократичної процедури переходу з нижчого на вищий щабель вони у своїй сукупності складають єдину систему.

1. Перший ступінь (цикл) вищої освіти, як правило, має нормативну тривалість два роки навчання (хоч на практиці у багатьох країнах студенти не вкладаються у цей термін і, перескладаючи екзамени, вчаться 2,5-3 роки). Він присвячений поглибленню шкільних знань з фундаментальних дисциплін обраного студентом профілю підготовки й формуванням стійкої бази для засвоєння спеціальності.

Студенти, які не мають здібностей до освіти на високому теоретичному рівні, закінчують освіту після першого ступеня й переходять у потоки професіоналізованішого навчання. До вищих навчальних закладів першого ступеня прирівнюють спеціалізовані навчальні заклади з 2-3 річним строком навчання, які готують фахівців середньої ланки на основі акцентування практичної підготовки й зменшеного обсягу „важких” дисциплін. Назви дипломів цього ступеню різноманітні й дуже відрізняються в різних країнах. Умовно вважатимемо їх подібними до нашого „молодшого спеціаліста”.

2. Другий ступінь за нормами Міжнародної стандартної класифікації освіти, введеної рішенням ЮНЕСКО в 1997 р. (МСКО- 1997) має дві частини. Нижча триває два-три роки є дає змогу отримати закінчену вищу освіту з конкретної професії. Студенту присуджують ступінь бакалавра. Ті, хто бажають підвищити рівень своєї кваліфікації і отримати ступінь магістра, навчаються ще 1-2 роки, здають екзамени з ряду дисциплін і готують тези (магістерську дисертацію), що засвідчує готовність молодого науковця до виконання фахових обов’язків і за більшістю показників є аналогом серйозної дипломної роботи випускника українського закладу університетського статусу.

3. Третій (і заключний) ступінь вищої освіти призначений для тих, хто вже отримав диплом магістра (чи аналогічну освітню кваліфікацію з іншою назвою – спеціаліста, ліценціата, доктора тощо) і виявив виразні здібності до аналітично-дослідницької діяльності. Таку освіту в навчальних і наукових закладах отримують і ті спеціалісти магістерського рівня, хто вже має певний досвід практичної діяльності і прагне до підвищення свого професійного та соціального статусу.

Навчальний процес на третьому ступені передбачає складання екзаменів з невеликої кількості високопрофільних дисциплін, стажування за спеціальністю і виконання оригінальних наукових пошуків самостійно чи під керівництвом більш досвідченого науковця. Метою с створення наукової продукції (статей, тез, винаходів тощо) й узагальнення її в дисертаційній роботі, яка здебільшого за науковим рівнем і обсягом близька до нашої кандидатській дисертації. Дисертація, як правило, є об’єктом публічного захисту, але в усіх випадках наукову спроможність претендента оцінюють найбільш компетентні вчені даного університету чи країни (останнім часом в атестаційні комісії все частіше запрошують зарубіжних фахівців).

Мал. 1. Спрощена схема сучасної триступеневої вищої освіти, яку надають заклади університетського рівня у світі

Успішне завершення цього етапу навчання дає можливість набуття наукового ступеня доктора наук (чи „доктора філософії – PhD”).

Зрідка, як у нас, існує два рівні докторських дипломів – нижчий (типу кандидата наук чи доктора філософії), який можна отримати за 2-4 роки, і вищий (так звана „хабілітація”), пов’язаний зі значними науковими досягненнями найвищого можливого рівня. Докторські дипломи мають позитивне значення під час конкурсу на заміщення посад викладачів, науково-дослідного й вищого аналітично-керівного персоналу, хоч не всі країни законодавчо пов’язують їх з рівнем заробітної плати.

IV. Важливою тенденцією розвитку систем освіти, зокрема, управлінням і діяльністю університетів та інших закладів, є їх демократизація й врахування світових конвенцій про права людини в національних законах й урядових постановах. Вони виразно сприяють охопленню вищою освітою осіб з малозабезпечених сімей шляхом пільгового вступу; наданням довгострокових позик на вигідних умовах та ін. Цим поступово ліквідується спадок минулого, рештки якого помітні у багатьох країнах, наприклад, у вигляді непропорційно великої частки представників привілейованих верств у контингентах студентів найбільш відомих і престижних університетів.

V. Зміни змісту вищої освіти відбуваються більш повільно й пов’язані з впливом великих політичних й виробничих явищ – припиненням „холодної війни”, занепадом старих технологій і масовим використанням комп'ютеризованого обладнання й автоматичних ліній тощо. В усіх країнах світу серед природничих та інженерних профілів відбувся перерозподіл фінансування і кількості студентів. Фізика й орієнтовані на оборону науки поступилися новітнім царинам біології та медицини, постійно зростає увага до групи комп’ютерних наук.

Висока вартість підготовки фахівців із вказаних профілів стає причиною відносного скорочення частки студентів з точних та інженерних наук у світовому студентстві. Швидше зростає кількість студентів гуманітарних, соціологічних і правничих профілів, оскільки розвиток третинного сектору зайнятості вимагає саме цих фахів, а підготовка обходиться порівняно недорого. Відтак, якщо за період 1985-2000 р. частка студентів, які вивчають точні та інженерні науки, зменшилася у світі з 30% до 29%, то частка соціально-правничих профілів зросла з 33% до 36%.

VI. Одна з центральних проблем сучасної вищої школи – якість навчального процесу і дипломів. Ніколи в минулому вона не була такою актуальною, оскільки мало було країн з великою кількістю університетів, випускники яких змагалися б між собою, а міжнародна конкуренція була практично відсутня. Країни з централізованим управлінням університетами користувалися в минулому державними стандартами чи типовими навчальними планами та системою міністерської інспекції, децентралізовані (насамперед, США) пішли шляхом формування упорядкованої конкуренції на ринку освітніх послуг і професійно-громадського інспектування тих закладів, які бажали отримати підтвердження своєї високої якості. Сучасна світова тенденція – застосування розширеного самооцінювання закладу, публікація його самозвіту, подальша коротка перевірка цих даних групою експертів, які формує спілка університетів і міністерство освіти.

Україна йде іншим шляхом, намагаючись створити досконалу систему державних стандартів і перевіряти їх виконання під час ліцензування й акредитації представниками центральних органів. До них у сфері вищої освіти належать освітньо-професійна характеристика спеціаліста та освітньо-професійні програми навчання. За цими документами визначається мінімальний рівень знань та умінь, якими повинні оволодіти випускники вищих закладів освіти.

Аналіз світового досвіду свідчить – це застарілий варіант, від якого відмовилися не лише „децентралізовані”, але й ті розвинені країни, де зберігається високий рівень централізації управління (Франція, Італія, Іспанія та ін.). Найчастіше вони, використовуючи вдалий приклад Нідерландів, розвивають державно-громадський механізм оцінювання якості роботи вищих шкіл, виграш від якого отримує все населення внаслідок економії державного бюджету і широкого поширення повної і точної інформації про кожен вищий навчальний заклад країни.

VII. Найвищим національним і міжнародним реноме користуються кілька дуже старих національних університетів і значно чисельніша група тих закладів, які копіюють винайдену у Німеччині (м. Берлін) на початку XIX ст. модель університету, орієнтованого на наукові пошуки і підготовку молодих дослідників.

Хоч у наш час для цілісної системи вищої освіти необхідні заклади різного призначення, пошукова функція залишається дуже важливою, оскільки близько половини докторів наук України є працівниками університетів, академій та інститутів. За прикладом відомих зарубіжних університетів США, Японії, країн Західної Європи наші заклади шукають нові шляхи прискореного впровадження у виробництво досягнень науковців. Для цього створені перші „техпололіси”, науково-виробничі „парки” та ін.

VIII. Посилюється започаткований у США процес поширення впливу суто ринкових підходів, методів і засобів в систему визначення місії університетів та інших закладів, стратегії і тактики планування, управління, поєднання підготовки студентів з наданням різноманітних послуг світу бізнесу й населенню регіону розташування університетів. Це спричинило залучення до складу адміністрацій вищих закладів освіти професійних менеджерів, провідним критерієм ефективності діяльності для яких є фінансовий стан закладу, а не характеристики навчального процесу. Роль подібних фахівців значно зросла і в Україні, де скорочення бюджетної підтримки і законодавче сприяння вищій автономії фінансової діяльності закладів примушує керівників університетів та інших закладів освіти шукати можливості продажу на ринку освітніх послуг своїх пропозицій і можливостей.

Підкреслимо, що з осені 1998 р. більше половини першокурсників навчаються не за кошти бюджету, а за власні гроші. То чи можна й надалі вважати нашу вищу освіту „державною”?

IX. Посилюється позитивна тенденція підвищення ролі жінок у діяльності вищої школи, включаючи наукові дослідження. За даними державної статистики, у наш час понад половину (від 52% до 56%, залежно від року) вступників як України, так і багатьох інших країн світу складають жінки.

X. В умовах появи все нових інформаційно-комунікаційних засобів вища школа намагається використати комп'ютери та мультимедіальш пристрої для оновлення навчального процесу і надання освітніх послуг тим особам, які раніше не могли отримувати вищу освіту (інвалідам, мешканцям віддалених населених пунктів тощо). Хоч часу з початку цього процесу пройшло небагато, але персональні комп'ютери істотно інтенсифікували наукові дослідження, сприяли вищій ефективності навчання на старших курсах університетів та інших закладів.

Та ще важливіше те, що цифрові електронні засоби і поява всесвітньої інформаційної мережі (Інтернету) ліквідує майже усі бар'єри для інформаційного, відео- та аудіоспілкування між викладачем у столичному університеті і будь-якою особою, яка має комп'ютер і додаткове обладнання, необхідне для подібного зв'язку і спілкування.

Нового імпульсу розвитку отримала система заочної освіти, де її найсучасніша „електронна” форма отримала назву „дистанційної освіти” (distance education), для якої не існує перешкод у вигляді кордонів держав, океанів чи паем гірських хребтів. Спершу у США, а по тому в інших країнах виникли „віртуальні університети”, основою діяльності яких є розширене використання усіх можливостей сучасних комп'ютерно-інформаційних технологій, включаючи моделювання й створення уявної („віртуальної”) дійсності. Наприклад, громадяни України можуть навчатися у зарубіжних віртуальних університетах і отримати (у разі успішного виконання програми) диплом менеджера, психолога чи іншого фахівця. Практика свідчить – це значно дешевше, аніж навчатися за власний рахунок на території США чи іншої розвиненої країни.

Дата добавления: 2014-01-04