Тема 7: Перестрахування і співстрахування

1. Необхідність і роль співстрахування і перестрахування.

2. Форми та методи перестрахування.

3. Сутність співстрахування і порядок його здійснення

Здійснюючи страхову діяльність, страхова компанія бере на себе ризики страхувальників і при цьому сама несе ризик виконання зобов'язань перед ними. Цей ризик може зумовлюватися як великими одиничними подіями, так і значною кількістю невеликих подій на короткому проміжку часу або на одній території (кумуляцією збитків).

З метою зменшення власних ризиків страхові компанії в першу чергу стараються створити збалансований страховий портфель з різнорідними ризиками різної імовірності. Проте створити такий портфель лише на базі укладених договорів не завжди вдається. В зоні діяльності страхової компанії переважно є різні за величиною і характером ризиків юридичні і фізичні особи і регулювати збалансованість портфеля шляхом прийняття чи неприйняття окремих ризиків не завжди доцільно, бо існує ризик втрати частини страхувальників. Тому виникає потреба в додатковому механізмі збалансування портфеля договорів і величин ризиків. З такою метою використовується одночасне спільне страхування об'єктів кількома страховими компаніями, котре отримало назву співстрахування, або передача надлишкових ризиків (відповідальності) від однієї компанії до інших за певну плату, котре називається перестрахуванням.

Співстрахування і перестрахування відіграють подвійну роль. З однієї сторони, вони захищають страхові компанії від розорення, а з другої - забезпечують страховий захист і виплату страхового відшкодування та страхових сум застрахованим особам.

Операції з перестрахування є необхідною умовою для забезпечення платоспроможності страховиків, а також забезпечення надійності, безпеки і диверсифікованості розміщення страхових резервів у випадку, коли:

• страховик приймає на себе страхові зобов'язання в обсягах, що можуть перевищувати можливості їхнього виконання за рахунок власних активів;

"у • страхова сума за окремим об'єктом і видом страхування перевищує 10 відсотків суми сплаченого статутного фонду і створених страхових резервів на останню звітну дату (квартал);

• перестрахування є також передумовою здійснення інших видів діяльності (міжнародні перевезення, експлуатація об'єктів підвище­ного ризику, великомасштабні інвестування тощо).

Прийнято вважати, що перший договір перестрахування було укладено в Генуї в 1370 році. Предметом договору були товари, які перевозились на морському судні з Генуї до Брюгге. Під дію договору підпала частина цього рейсу: від Каделеса до Брюгге.

Систематичне використання перестрахування почалося з кінця XVI століття, коли страховики - купці розподіляли між собою ризики в певних частках. Проте початок формування сучасного ринку перестрахування відносять до середини XIX століття, коли процес економічного розвитку і зростання промисловості сприяли появі більш великих та складних ризиків, реалізація яких могла призвести до катастрофічних наслідків. З'являються спеціалізовані перестрахувальні компанії в Німеччині, Росії.

В Україні перші такі компанії з'явились на початку XX століття (1910-1915 рр.) - земські страхові компанії - перестрахування вогневих ризиків.

Можна сказати, що перестрахування з'явилося як спосіб підтримки страховиків при збільшенні обсягів і використанні нових форм страхування. Необхідність такої підтримки полягає в тому, що індивідуальні можливості страховика по страхуванню, а також гарантії повної та своєчасної виплати за великим одиночним ризиком досить обмежені.

Система перестрахування, як і система прямого страхування, побудована на розподілі ризику між декількома учасниками. Це дозволяє прямому страховику, з одного боку, цілком виконати прийняті на себе страхові зобов'язання перед страхувальником, а з іншого - полегшити навантаження за виплатою у будь-якому страховому випадку, зберігаючи при цьому свою фінансову надійність.

Найбільш часто застосовується визначення перестрахування, яке наведене у Німецькому Торговому Статуті: Перестрахування - це страхування ризику, взятого на себе страховиком".

У перестрахуванні застосовується своя термінологія та відповідні умови страхування. Так, страховик, який перестраховує прийняті на себе ризики, стає перестрахувальником, тобто цедентом. Хоча при цьому перед своїм клієнтом залишається відповідальним у повному обсязі. Процес передачі ризику або його частини називається цедуванням ризику або цесією. Процес подальшої передачі даного ризику наступному перестраховику називається ретроцесією, сторона, яка приймає такий ризик - ретроцесіонарієм.

При здійсненні перестрахування кожна страхова компанія виходить з того, що даний процес повинен бути економічно ефективним при досягненні поставленої цілі, а також повинен враховувати вартість перестрахування. Вартість перестрахування включає:

• частину страхової премії, що передається перестраховику;

• витрати компанії на ведення справи у зв'язку з передачею ризиків.

В самому процесі перестрахування закладене певне протиріччя. З одного боку, перестраховик, фінансово підтримуючи страхову компанію, сприяє збалансуванню її страхового портфелю, розширенню її страхової діяльності, з іншого, перестрахування пов'язане з передачею доволі значної частини страхової премії, а значить є можливість погіршення підсумкових показників діяльності страхової компанії.

Виходячи із зазначеного, правильне визначення розміру пе­рестрахування має важливе значення для кожної страхової компанії. У зв'язку з цим, визначальним є власне утримання цедента, яке представляє собою економічно обґрунтований рівень суми, в межах якої страхова компанія утримує на своїй відповідальності певну частку ризиків, які страхує, та передаючи в перестрахування суми, що перевищують даний рівень. Існує багато теорій та практичних рекомендацій по встановленню лімітів власного утримання. Проте вони не враховують специфіки кожної окремої страхової компанії. В рішенні зазначеної проблеми важливим є врахування багатьох факторів (середньої збитковості за ризиками, що страхуються, обсяг премії, середня доходність чи прибутковість операцій по відповідному виду страхування, територіальний розподіл застрахованих об'єктів, величина витрат на ведення страхової справи) та професійний рівень андерайтерів.

Передавання ризиків у перестрахування здійснюється постійно або одноразово.

За методом передавання ризиків у перестрахування перестрахувальні операції поділяються на три види:

• факультативні;

• облігаторні (договорні);

• факультативно - облігаторні.

Факультативні перестрахувальні операції характеризуються певною свободою сторін договору перестрахування, існує можливість регулювання страховиком розміру власного утримання. Попередньо умовою для укладання договору факультативного перестрахування є сліп, який містить певну інформацію про наміри сторін перестрахувальних відносин.

Облігаторне страхування передбачає обов'язкову передачу в перестрахування раніше узгодженої частини ризику за всіма покриттями, визначаються межі відповідальності, перестрахувальна комісія, обмеження щодо покриття. Зазначений метод проведення перестрахування має свої переваги:

• досягнення рівномірності розподілу ризиків;

• автоматичність прийняття ризиків;

• розвиток довгострокових взаємовідносин між сторонами;

• збільшення обсягів страхових операцій;

• гарантії підтримки перестраховика.

Факультативно - облігаторне перестрахування поєднує риси факультативного та облігаторного, використовується в особливо великих, небезпечних ризиках, з можливістю кумуляції збитків та можливими катастрофічними наслідками.

Перерозподіл ризику у перестрахувальних операціях відбувається за двома формами:

• пропорційною;

• непропорційною.

Пропорційна форма - перестрахування історично перша форма та до кінця XIX ст. єдина загальна форма перерозподілу ризиків. Сторони частково приймають участь у розподілі відповідальності. Інтереси цедента й перестраховика в цілому співпадають. Застосовується при обов'язковому страхуванні відповідальності, при автокаско. Здійснюється за наступними ви­дами договорів перестрахування:

• квотний - коли цедент зобов'язується передати пере-страховику частку у всіх ризиках даного виду, а перестраховик зобов'язується їх прийняти;

• ексцедентної суми - використовується, коли застраховані ризики різні за страховими сумами; цедент несе відповідальність за всіма ризиками

101у розмірі страхової суми, яка менша чи рівна власному утриманню, а перестраховик - за всіма ризиками, де страхова сума перевищує розмір власного утримання;

• квотно - ексцендентний - змішаного типу, використовується дуже рідко, поєднує риси двох попередньо зазначених договорів. Непропорційне перестрахування широко стало застосовуватись після

Другої світової війни. Інтереси сторін можуть приймати суперечливий характер. Найчастіше використовується в договорах страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів за збиток, спричинений третім особам в результаті ДТП. Ця форма страхування застосовується також там, де немає верхньої межі відповідальності страховика. Здійснюється за наступними видами договорів:

• ексцедента збитку - застосовується тоді, коли страховик намагається не вирівняти окремі ризики даного виду страхування, а спрямовує свою діяльність безпосередньо на забезпечення фінансової рівноваги стра­хових операцій;

• ексцедента збитковості - перестрахування стосується всього страхового портфелю, має на меті захистити фінансові інтереси страховика перед наслідками надто великої збитковості.

Обслуговування договорів непропорційного перестрахування досить просте, не вимагає особливих витрат.

В залежності від ролі, яку відіграє цедент і перестраховик в укладеному між ними договорі, перестрахування поділяється на:

• активне - означає передачу ризику;

• пасивне - означає приймання ризику.

Отже, перестрахування - це вторинний розподіл ризику, що відбувається у певній формі та за відповідними методами.

В Україні також застосовують співстрахування. Це страхування, коли один і той же об'єкт за одним і тим же ризиком страхується у двох і більше страховиків. При співстрахуванні здійснюється розподіл страхових внесків та страхових виплат. А відповідно координуються страхові фонди різних страховиків. Співстрахування поєднує риси страхування та перестрахування. Організаційно спостерігається на прикладі страхових пулів (пули страхування, пули перестрахування).

Співстрахування — особливий вид спільної діяльності страховиків, коли два або кілька страховиків одночасно за одним страховим договором (угодою про співстрахування) приймають на страхування значні страхові ризики одного страхувальника, дотримуючись, зазвичай, принципу пропорційної відповідальності. Визначення співстрахування подано в ст. 986 Цивільного кодексу України і ст. 11 Закону України "Про страхування".

Кожен із співстраховиків відповідає перед страхувальником своєю частиною страхових зобов'язань. При цьому в договорі визначають права і обов'язки кожного співстраховика. За згодою між співстраховиками й страхувальником один зі співстраховиків (лідер) може представляти решту у взаємовідносинах із страхувальником, залишаючись відповідальним перед ним лише у межах обсягу своєї частки. Як правило, страховик з меншою відповідальністю погоджується на умови страхування страховика з більшою відповідальністю. При страхуванні об'єкта страхувальником не на повну його вартість страхувальник розглядається як один зі страховиків, що має відповідальність за недострахованою часткою.

Принципи співстрахування реалізуються під час роботи страхових пулів.

Страховий пул — це добровільне об'єднання страховиків, що створюється на підставі відповідної угоди для спільного страхування певних ризиків.

Завданнями функціонування страхових пулів є страхування великих і небезпечних ризиків (наприклад, авіаційних та космічних, перевезення небезпечних вантажів тощо); подолання недостатніх фінансових можливостей окремих страховиків; забезпечення фінансової стійкості страхових операцій; гарантування виплат страхувальникам.

Сутність функціонування пулу полягає в тому, що страховики згідно з угодою передають в пул премію за відповідними ризиками, а пул розподіляє згідно з переданою страховою премією відповідальність між його членами. Якщо ліміт відповідальності пулу перевищено, укладається договір перестрахування.

Розрізняють два типи пулів: пули співстрахування та пули перестрахування.

У пулі співстрахування страхувальнику видається поліс, де зазначено перелік членів пулу, які беруть участь у страхуванні певного ризику, і їхня частка в страховій сумі. Усі співстраховики передають у пул всі ризики певного виду, що розподіляються між ними в певній пропорції. Таким же чином розподіляються страхові премії, а при настанні страхових випадків — страхові виплати.

У перестрахувальному пулі його учасники передають у пул відповідні ризики понад суму власного утримання по всьому страховому портфелю або за окремими видами страхування, або за особливо небезпечними ризиками. У такому пулі його учасники самостійно здійснюють страхування і тільки надлишок ризиків передають у перестрахування до пулу.

На базі взятих у перестрахування ризиків створюється ретроцесійний договір перестрахування, у якому членам пулу розподіляються частки пропорційно до сум переданих ними у пул премій або у межах узгоджених лімітів відповідальності. Завдяки перестрахувального пулу досягається максимальне сукупне використання фінансових можливостей страховиків пулу, повною мірою використовується ємність національного страхового ринку й економляться валютні кошти, що необхідні при діяльності на зовнішніх страхових ринках. Головний недолік національних перестрахувальних пулів полягає в тому, що при настанні катастрофічних страхових випадків збитки повинні оплачуватися страховиками однієї країни. Основні принципи організації пулу встановлюються в угоді про пул і визначають такі його умови функціонування:

• форму об'єднання — обов'язкову чи добровільну, зі створенням юридичної особи чи ні;

• форму прийняття ризиків та розподіл відповідальності — співстрахування чи перестрахування;

• вид відповідальності учасників пулу перед страхувальниками: часткову, солідарну або субсидіарну;

• форму взаємовідносин страхувальника з учасниками пулу: з будь-яким учасником пулу або лідером пулу;

• встановлення ліміту відповідальності пулу;

• проведення спільної політики з перестрахування відповідальності, що перевищує ємність пулу;

• здійснення спільної політики інвестування страхових резервів;

• проведення страхування на підставі єдиних правил страхування і тарифів;

• порядок об'єднання страховиків у страховий пул: вільний чи обмежений.

Перші страхові пули виникли в 60-х роках XX ст. у зв'язку зі зростанням збитків, пов'язаних із техногенними ризиками, а в сучасних умовах участь у страхових пулах нерідко є умовою дозволу страхування великих і небезпечних ризиків. Діяльність страхових пулів у низці країн регламентується спеціальними законодавчими актами (зокрема, в Російський Федерації діє Положення про страховий пул згідно з наказом Росстрахнагляду від 31 березня 1996 р. № 08-11р/22 "Про діяльність страхових пулів"). У багатьох країнах, у тому числі в Україні, діяльність страхового пулу регулюється цивільним та господарським (контрактним) законодавством. У більшості країн діє обмеження на обсяг операцій страхових пулів шляхом встановлення норм антимонопольного законодав­ства, зокрема у Європейському Союзі обсяг операцій страхового пулу не повинен перевищувати 15 % страхового ринку.

До основних видів страхових пулів належать:

• національні страхові пули, що створюються національними страховиками у певних видах страхування (наприклад, Німецький повітряний пул зі страхування авіаційних перевезень, Антитерористичний страховий пул Росії);

• ринкові регіональні пули, що створюються більшістю страховиків регіону для зростання ємності страхового ринку та утримання страхових премій;

• андеррайтерські пули, що утворюються шляхом об'єднання невеликих нових страховиків із більш досвідченими компаніями з метою набуття досвіду новими компаніями та утримання відповідної місткості ринку загалом.

В Україні відбувається процес формування і широкого використання механізмів страхових пулів — створено Ядерний страховий пул, пули зі страхування сільськогосподарських ризиків тощо.

Дата добавления: 2014-01-04