Сензитивні періоди. Акселерація, ампліфікація розвитку

Календарний вік та психічний розвиток. Вікові та індивідуальні особливості розвитку.

У процесі онтогенезу людина долає ряд вікових періодів, під час яких змінюються її фізіологічні, морфологічні, біохімічні, соціально-психологічні особливості. Ці періоди є певними епохами, циклами, ступенями розвитку. Загальні закони розвитку в кожному віці мають специфічні особливості.
Визначити межі вікових періодів досить складно, оскільки існують різні погляди щодо критеріїв виокремлення вікового періоду (інтенсивність росту, ступінь розвитку нервової системи тощо). Крім того, за основу вікової періодизації не може бути взятий один критерій.
Кожен вік характеризується певним рівнем досягнень у психічному розвитку, а також Конкретною соціально-психологічною ситуацією, в якій відбувається розвиток особистості. Динаміка розвитку виявляється як у стабільних, так і в перехідних періодах. Переломи, різкі перебудови, повороти у становленні є необхідним результатом діалектичності розвитку. Однією з характеристик вікового періоду є наявність кризи.

Криза (грец. krisis — рішення, перелом) — нормативний, нестабільний процес, який виникає під час переходу людини від одного вікового періоду до іншого, пов'язаний з якісними перетвореннями у соціальних відносинах, діяльності, свідомості і виявляється в цілісних психічних і особистісних змінах.

Традиційно психологія описувала кризи як різко негативні процеси відмирання і згортання, розпаду і розкладу сформованого на минулому ступені, зниження темпу розвитку, підвищення вразливості, внутрішньої нестійкості, як найнебезпечніші та складні періоди, що потребують особливої уваги. Однак, за словами Л. Виготського, “негативний зміст розвитку у ці періоди є тільки зворотною або тіньовою стороною позитивних змін особистості, що складають основний зміст критичного віку”, адже старе руйнується лише настільки, наскільки це необхідно для розвитку нового. Отже, у переломні періоди основне значення мають глобальні позитивні перебудови у системі особистості.
Кожен віковий період завершується кризою, а вихід з неї — виникненням новоутворень, переходом до наступної стадії розвитку.

Відомо, що паспортний вік і вік «актуального розвитку» необов'язково збігаються. Дитина може випереджати, відставати і відповідати паспортному віку. Кожна дитина має свій шлях розвитку, і це слід вважати його індивідуальною особливістю. – Базова програма розвитку дитини дошкільного віку «Я у Світі» ст.9

На думку Н.С.Лейтеса для розуміння психічного розвитку дитини першочергове значення мають дані, які нагромаджуються в психології, про вікову чутливість, як особливий відгук на оточуюче, яка по-своєму характеризує кожний вік. Різна вікова чутливість на різних періодах дитинства, тимчасове підвищення її рівня і зміна її спрямованості призводять до того, що в роки дозрівання закономірно наступають так звані “сензитивні періоди”, коли виявляються сприятливі умови для розвитку психіки в тих чи інших напрямках, а потім ці можливості поступово або різко слабшають. Термін “сензитивний період” використовується для позначення відрізка часу, в який певний набір стимулів справляє найбільший вплив на розвиток функції, ніж до і після. Фактично сензитивний період представляє собою період найбільшої пластичності, під час якого структура і функція демонструють свою здібність до модифікованої мінливості у відповідності зі специфікою зовнішніх умов.

Як відомо нині у віковій психології надається велике значення такому явищу, як Акселерація (біологія) — набагато раніше або швидше формування якогось органу в період ембріонального розвитку порівняно з іншими органами або зародком у цілому. Також прискорений фізичний розвиток людини; прискорення росту і статевого дозрівання дітей і підлітків порівняно з їхніми ровесниками попередніх поколінь.

У переносному значенні акселерація — стрімке зростання, збільшення чого-небудь.

Відповідно, поряд розглядається поняття «ампліфікації» - базова програма розвитку дитини дошкільного віку «Я у Світі» ст. 11-12

4. Соц. ситуація розвитку, провідна діяльність новоутворення. Основні періоди за Д.Б. Ельконіним.

Умовою розвитку людини крім реальності самої Природи являєтся створена нею реальність культури. Для розуміння закономірностей психічного розвитку людини слід визначити простір людської культури.
Під культурою звичайно розуміють сукупність досягнень людства в його матеріальному і духовному розвитку, що використовуються людством в якості умови розвитку і буття людини в конкретний історичний момент. Культура - явище колективне, історично обумовлене, сконцентроване насамперед у знаково-символічній формі.
Кожна окрема людина входить у культуру, привласнюючи її материальное і духовне втілення в навколишньому його культурно-історичному просторі.
Вікова психологія як наука, що аналізує умови розвитку людини на різних етапах онтогенезу, вимагає виявлення зв'язку культурних умов та індивідуальних досягнень у розвитку.
Тому психологію людей певної епохи слід розглядати в контексті культури цієї епохи, в контексті значень і смислів, надаваним культурними реальностями в конкретний історичний момент.
У той же час кожен історичний момент слід розглядати в плані розвитку тих діяльностей, які вводять людину в простір сучасної їй культури. Ці діяльності, з однієї сторони, є компонентами і надбанням культури, з іншого - виступають умовою розвитку людини на різних етапах онтогенезу, умовою її повсякденного життя.
З точки зору вікової психології критерії вікової класифікації визначаються перш за все конкретно-історичними, соціально-економічними умовами виховання та розвитку, які співвідносяться з різними видами діяльності. Критерії класифікації співвідносяться також з віковою фізіологією, з дозріванням психічних функцій, які визначають сам розвиток і принципи навчання.
Так, Л. С. Виготський як критерій вікової періодізації розглядав психічні новоутворення, характерні для конкретного етапу розвитку. Він виділяв «стабільні» і «нестабільні» (критичні) періоди розвитку. Визначальне значення він придавав періоду кризи - часу, коли відбувається якісне перебудівництво функцій і відносин дитини. У ці ж періоди спостерігаються значні зміни у розвитку особистості дитини. Згідно Л. С. Виготському, перехід від одного віку до іншого відбувається революційним шляхом.
Критерієм вікової періодизації А. Н. Леонтьєва є провідна діяльністі. Розвиток провідної діяльності обумовлює найголовніші зміни в психічних процесах і психологічних особливостях особистості дитини на даній стадії розвитку. «Справа в тому, що як і будь-яке нове покоління, так і кожен окрема людина, що належить даному поколінню, застає вже готовими умови життя. Вони і роблять можливим той чи інший зміст її діяльності».
В основі вікової періодизації Д. Б. Ельконіна лежать провідні діяльності, що визначають виникнення психологічних новоутворень на конкретному етапі розвитку. Розглядаються відносини продуктивної діяльності та діяльності спілкування.

В індивідуальному онтогенезі сучасної людини суспільство представляє ї й можливість пройти шлях до дорослості і самовизначення через історично сформовані і прийняті сьогодні, як самі собою зрозумілі, так звані провідні види діяльності. У онтогенезі для людини вони постають в такій послідовності.
Ігрова діяльність. В ігровій діяльності (на розвиваючу її частини) відбуваються перш за все пошук предметів - замісників зображень предметів і символічне зображення предметних (орудійних і співвідносних) дій, що демонструють характер відносин між людьми, і т.п. Ігрова діяльність тренує знакову функцію: заміщення знаками і знакові дії; вона виникає слідом за маніпулюванням і предметною діяльністю і стає умовою, визначаючою психічний розвиток дитини. Ігрова діяльність сьогодні є предметом теоретичного та практичного її осягнення для організації умов розвитку дитини до школи.
Навчальна діяльність. Предметом навчальної діяльності є сама людина, яка прагне змінити себе. Коли первобутна людина прагнула наслідувати свого одноплемінника, що освоїв виробництво простого знаряддя, вона вчилася робити ті ж самі дії, як її більш щасливий побратим.
Навчальна діяльність - це завжди продукт, зміна самого себе. Але для того щоб кожне нове покоління здійснювало науку ефективно, відповідно з новими досягненнями прогресу, виникла потреба у спеціальній категорії людей, що передає новому поколінню засоби навчання. Це - вчені, які розробляють теоретичні основи методів, що сприяють навчанню; методисти, емпірично перевіряючі ефективність методів, вчителі, що задають способи виконання розумових і практичних дій, сприяю розвитку учнів.
Навчальна діяльність визначає потенційні зміни, вихідні в пізнавальній та особистісної сфері людини.
Трудова діяльність виникла як доцільна діяльність, завдяки якій відбувалося, відбувається і буде відбуватися освоєння природних і соціальних сил для задоволення історично сформованих потреб окремої людини і суспільства.
Трудова діяльність - визначальна сила суспільного розвитку; праця - основна форма життєдіяльності людського суспільства, вихідна умова людського буття. Саме завдяки створенню та збереженню знарядь людство виділилося з природи, створивши рукотворний світ предметів - другу природу людського буття. Праця стала основою всіх сторін суспільного життя.
Трудова діяльність являє собою свідомо здійснюваний вплив знаряддям на предмет праці, в результаті чого предмет праці перетворюється на результат праці.

Прийнята у психології періодизація Виготського — Ельконіна має у своїй основі критерій провідної діяльності (предметно-маніпулятивна діяльність, гра, навчальна діяльність, спілкування та ін.). Однак психологічні дослідження останніх років дають підставу вважати, що принцип, за яким основним критерієм періодизації є провідна діяльність, дещо абсолютизований, за його межами залишились інші види діяльності, які можуть бути провідними (у структурі навчальної діяльності: спортивна, художня, музична, ігрова тощо) або можуть залишатися просто значущими, визначаючи спрямованість активності особистості.
У віковій і педагогічній психології використовують таку періодизацію вікового розвитку:

1. Пренатальний період — від зачаття до пологів.
2. Натальний період — пологи.
3. Період новонародженості — від народження до 2 місяців.
4. Вік немовляти — від 2 місяців до 1 року.
5. Ранній дитячий вік — від 1 до 3 років.
6. Дошкільний вік — від 3 до 6/7 років. Його поділяють на:
— молодший дошкільний вік — 4-й рік;
— середній дошкільний вік — 5-й рік;
— старший дошкільний вік — 6/7-й рік.
7. Молодший шкільний вік (зріле дитинство) — 1—4 класи (від 6/7 до 10/11 років).
8. Дорослішання:
— підлітковий (середній шкільний) вік — 4—8 класи (від 11 до 14 років) у дівчаток, 5—9 класи (від 12 до 15 років) у хлопчиків;
— рання юність (старший шкільний вік) — 10—11 класи (від 15/16 до 17/18 років);
— зріла юність — від 18 до 20 років.
9. Дорослість:
— рання дорослість — від 20 до 40 років;
— зріла дорослість — від 40 до 60 років.
10. Старість — після 60 років.

У межах кожного вікового періоду спостерігаються великі індивідуальні відмінності, які є результатом впливу умов життя, характеру активності, виховання, природних й індивідуальних відмінностей.
Хронологічні межі вікових періодів відносні, потребують уточнення, що зумовлене психічними, особистісними, статевими, соціально-економічними та історичними чинниками.

6. Стадії розв. особистості за Е. Еріксоном

Е. Еріксон створив на основі епігенетичного принципу цілісну концепцію вікового розвитку людини, виокремивши вісім його психосоціальних стадій.
1. Дитинство (1-й рік). Основою формування здорової особистості є загальне почуття довіри, впевненість, сприйняття соціального світу як безпечного, а людей — як турботливих і надійних. Виникнення такого почуття залежить від материнської турботи, батьківської чуйності. Криза “довіри—недовіри” у цей період пов'язана із ненадійністю, неспроможністю матері передавати своїй дитині відчуття сталості й тотожності переживань. Нерідко її розв'язування переноситься на другий рік життя.
2. Раннє дитинство (2—3 роки). Розвиток почуття довіри готує передумови для досягнення певної автономії та самоконтролю, уникнення почуття сорому, сумнівів і приниження. Дитина, взаємодіючи з батьками, виявляє, що їхній контроль буває різним: у формі турбот, як приборкання і запобіжний захід. Ця стадія є вирішальною для встановлення співвідношення між добровільністю та впертістю, для впевненості у вільному виборі (“Я сам”, “Я — те, що я можу”).
3. Вік гри (4 роки — вступ до школи). Світ вимагає від дитини активності, розв'язання нових завдань і набуття нових навичок. “Я — те, ким я буду” — стає в дитини головним почуттям ідентичності в процесі гри. Розвиток дитини залежить від ставлення батьків до її ініціативи. Почуття провини в неї викликають батьки, які не дозволяють діяти самостійно, надмірно карають.
4. Шкільний вік (6—12 років). Цей період життя характеризується зростаючими здібностями дитини, зокрема логічним мисленням, самодисципліною, здатністю взаємодіяти з однолітками згідно із прийнятими правилами.
У процесі навчання в дітей розвивається працьовитість, яка є основною метою цього періоду розвитку. Діти шкільного віку прагнуть довідатися про походження і функціонування явищ, предметів, процесів. Інтерес цей підкріплюється і задовольняється людьми, які їх оточують, школою. Его-ідентичність дитини виражається так: “Я — те, чого я навчився”. У цей період можлива поява почуття неповноцінності, некомпетентності чи неспроможності. Відчуття власної компетентності і працьовитість дитини насамперед залежать від шкільної успішності. Психосоціальна сила компетентності є основою для ефективної участі в соціальному, економічному і політичному житті.
5. Юність (від 12—13 до 19—20 років). На цьому етапі особистість уже не дитина, але ще не дорослий. Вона відчуває на собі вплив різних соціальних вимог та опановує нові соціальні ролі. їй необхідно зібрати воєдино набуті знання про себе та інтегрувати ці численні образи себе в особистісну ідентичність у результаті усвідомлення свого минулого і майбутнього. У цей період нерідко виникають конфлікти ідентичності та суперечності соціальних ролей.
Інтеграція, що виявляється у формі Его-ідентичності, — це більше, ніж сума ідентифікацій, набутих у дитинстві. Вона є сумою набутого на всіх попередніх стадіях досвіду, коли позитивна ідентифікація зумовлювала успішне врівноважування основних потреб індивіда з його можливостями та обдарованістю. Почуття ідентичності виявляється в упевненості підлітка, що його здатність зберігати внутрішню тотожність і цілісність не суперечить оцінюванню його іншими людьми.
Криза ідентичності (конфлікт ролей) характеризується нездатністю обрати кар'єру, стиль життя, наявністю принизливого почуття своєї марності, безцільності. Підлітки та юнаки відчувають свою непристосованість, деперсоналізацію, відчуженість і часто надають перевагу негативній ідентичності — протилежній тій, яку пропонують їм батьки. Так вони засвоюють делінквентну (таку, що суперечить законності) поведінку.
Позитивним виходом із кризи періоду юності є вірність як здатність бути вірним своїм обов'язкам та обіцянкам попри неминучі суперечності в системі цінностей підлітка.
6. Рання зрілість (20—25 років). Знаменують цей період ранні досягнення особистісної ідентичності та початок продуктивної діяльності, що дає поштовх до побудови системи нових міжособистісних стосунків. На одному полюсі цього виміру знаходиться інтимність, на іншому — ізоляція. Інтимність є потаємним почуттям, яке виражається у здатності до близьких стосунків, а також у здатності, як стверджує Е. Ерікеон, злити воєдино особистісну ідентичність з ідентичністю іншої людини без побоювання втратити щось у собі. Почуття інтимності неможливо випробувати, допоки не досягнута стабільна ідентичність. Для того щоб мати інтимні стосунки з іншою людиною, індивід повинен усвідомити себе (хто він).
На цій стадії можливі зайве захоплення собою чи уникання міжособистісних стосунків. Нездатність встановлювати спокійні та довірливі міжособистісні стосунки породжує почуття самотності, соціальної ізоляції. Нормальним виходом із кризи “інтимність — ізоляція” є культивування любові у взаємодії з людьми.
7. Середня зрілість (26—64 роки). Основна проблема цього періоду полягає у виборі між продуктивністю та інертністю. Продуктивність виникає разом зі стурбованістю людини не тільки благополуччям наступного покоління, а й станом суспільства, в якому вона житиме і працюватиме. Кожен дорослий повинен прийняти чи відкинути думку про свою відповідальність за вдосконалення суспільства. Добрим прикладом у такому разі є почуття самореалізованості людини, пов'язане з досягненням її нащадків. Основною проблемою психосоціального розвитку у другій фазі зрілості є турбота про майбутнє благополуччя людства.
8. Пізня зрілість. На цій психосоціальній стадії людина оглядає своє минуле, переглядає свої життєві вибори та рішення, згадує свої досягнення та невдачі, підбиває підсумки, інтегрує та оцінює минулі стадії розвитку Его. її увага зміщується з турбот про майбутнє на аналіз минулого досвіду.
Почуття інтегрованості Его на цій стадії полягає у здатності старої людини оглянути все своє минуле життя і смиренно, але твердо сказати собі: “Я задоволений”. За таких умов не лякає неминучість смерті, оскільки людина бачить себе в нащадках, творчих досягненнях.
На протилежному полюсі перебувають старі люди, які ставляться до свого життя як до низки нереалізованих можливостей і помилок. На схилі літ вони усвідомлюють, що вже пізно починати все спочатку, шукати нові шляхи для відчуття цілісності свого Я. Через відсутність інтеграції у них виникають страх смерті, відчуття постійних невдач, заклопотаності тим, що може статися.
Сучасні психологи розрізняють поняття “ріст” і “розвиток”. Розвиток включає як кількісні, так і якісні зміни будь-якого явища. Уже на фізіологічному рівні ріст організму, мозку (кількісні зміни) нерозривно пов'язаний зі зміною їх структури та функцій (якісні зміни). Нагромадження кількісних та якісних змін в організмі, психіці зумовлює перехід від одних стадій розвитку до інших, якісно вищих.
На думку Г. Костюка, “розвиток особистості — це історія її становлення як суб'єкта міжособистісних стосунків, пізнання і праці, носія суспільних відносин. Це історія розвитку функціональних можливостей її нервової системи, психічних процесів і властивостей, фізичних, розумових, моральних та інших якостей, її знань і почуттів, потреб та інтересів, ідеалів та смаків, світобачення і переконань, трудових умінь і навичок, здібностей до навчання, до засвоєння створеного людством і до творення матеріальних і духовних цінностей”.

В детстве для ребенка нет ничего естественнее, чем ощущение люб­ви и защищенности в своей семье. Для ребенка семья - источник тре­петных эмоциональных переживаний. Поэтому, что бы ни толковали специалисты-футурологи об институте семьи, пока семья существует-для проживших в ней детские годы нет ничего священнее и прекрас­нее. В ретроспективе жизни каждый человек, обладавший в детстве семейным очагом, бескорыстной любовью близких, с сердечной при­язнью, благодарно вспоминает эту счастливую пору.

Дата добавления: 2014-01-04