Вільний час

Основні види вільного часу, його регулювання

Соціологія вільного часу - галузь соціології, яка вивчає життєдіяльність, відносини й орієнтації людей у сфері вільного часу.

Вільний час можна визначити як ту частину соціального, в тому числі і позаробочого, часу, яка вивільнена від невідкладних справ і є "часом свободи ", простором вільної діяльності і вільного розвитку особистості. Сутність вільного часу полягає у вільній діяльності, яка означає, насамперед, наявність часового простору, вільного від необхідних, невідкладних справ, свідоме праг­нення людини опанувати цей час, самостійно (з певною мірою розумності) вибрати варіант імовірної дії, вміння досягти поставленої мети і, безумовно, саму дію, що є об'єктивним змістом діяльності.

Вільний час є таким же зайнятим часом, як, скажімо, і робочий. Але вільним чи називаємо його тому, що:

• цей час відносно вільний від трудових обов'язків;

• він належить самій людині, яка може за певних умов відносно вільно розпорядитися ним за своїм бажанням;

• він вільний від невідкладного задоволення людиною тих потреб, які пов'язані лише зі збереженням її життєдіяльності і працездатності;

• при його використанні людина має можливість змінювати величину кон­кретних затрат часу і черговість видів діяльності, порядок задоволення тих чи інших потреб;

• на відміну від вільного усю поза ним частину часу людини можна було б назвати "невільним часом". При цьому у невільний частині позаробочого часу можна виділити три групи затрат часу, одна з яких - час для задоволення фізіологічних потреб, а дві інші - час, пов'язаний із роботою на виробництві чи підприємницькою діяльністю, і час на домашню працю та інші побутові потреби

Особистий вільний час знаходиться в розпорядженні людини, однак він по­в'язаний з вільним часом соціальної групи і напрями його освоєння залежать як від належності особи до даної соціальної групи, так і від рівня соціалізації, розвитку особистості, від її соціально-психологічних особливостей. Вільний час дає людині можливість не лише нагромаджувати нові знання й сили для включення у свідому діяльність, але й розвивати свої здібності в професійній праці.

v Час довільної діяльності: Індивідуальне споживання культури, публічно-видовищне споживання культури, спілкування, фізичні заняття, розваги та ігри, пасивний відпочинок, інші види дозвільної діяльності. (Дозвілля - це час занять, за допомогою яких відбувається в основному відновлення фізичних, розумових та психічних сил людини, витрачених у сфері праці.)

v Час більш піднесеної діяльності: навчання без відриву від виробництва, самоосвіта, підвищення кваліфікації і перекваліфікація, соціально-політична діяльність, творча діяльність і любительські заняття, участь у вихованні дітей, спортивні заняття, туризм, інші види більш піднесеної діяльності (До часу більш піднесеної діяльності слід віднести заняття, які найбільшою мірою сприяють розвиткові сутнісних сил особи, її вдосконаленню.)

Основою культури вільного часу є свідома вільна творча діяльність, яка духовно і фізично розвиває особистість. Можна виділити три рівні культури використання вільного часу:

• високий, який характеризується значною питомою вагою суспільно-ко­рисної творчої діяльності;

• середній, для якого характерне в основному споживання культури в по­єднанні з її творенням;

• низький, у структурі якого поряд із споживанням культури мають місце елементи явної антикультури.

Регулювання вільного часу можна визначити як процес цілеспрямованого впливу на нього з метою розширення меж, створення умов для вдосконалення його структури і змісту відповідно до постійно зростаючих виробничо-техніч­них і соціальних вимог, які ставляться до людини. Суспільне регулювання викорис­тання вільного часу особи - це, головним чином, забезпечення об'єктивних умов для прояву активності людини, знаходження оптимальних форм впливу на нього, цілеспрямоване формування потреб, інтересів, ціннісних установок особи. Здійснення суспільного регулювання вільного часу можливо через сис­тему взаємодіючих певним чином соціально-економічних, правових, норма­тивно-ціннісних та ідейно-виховних засобів.

Важливо зазначити, що загальний напрям використання вільного часу за­дається соціальним середовищем, а якісний зміст його в кінцевому підсумку залежить від самої людини. У соціологічній літературі виділяються три рівні регулювання вільного часу:

1) адміністративний або авторитарний, тобто такий, який засновується на примусі, зовнішньому авторитеті, нав'язаний людині ззовні, навіть якщо ба­жання або інтереси людини суперечать тому, що від неї вимагають;

2) стимулюючий, при якому ззовні нав'язана людині діяльність (поведінка) поєднується з частковим використанням її інтересів, але коли діяльність (пове­дінка), яка вимагається, ще не стала для людини її внутрішнім переконанням, потребою. Це свого роду "соціальний контроль", який використовує всі ва­желі впливу на регулювання діяльності людини у вільний час;

3) мотиваційний, сутність якого полягає в тому, щоб регулювати викорис­тання вільного часу через внутрішні інтереси і переконання особи.

Саморегулювання вільного часу слід розглядати як властивість особи, як по­казник її зрілості, потенціалу її розвитку, сформованої здібності до органі­зації свого біографічного часу. На саморегулювання вільного часу впливає ціла система факторів. Серед них: реальна поведінка людини, усвідомлення нею сенсу свого життя, соціаль­на активність особи, її потреби та інтереси, соціальні орієнтації, сприйняття вільного часу як цінності, життєві плани-цілі, почуття відповідальності, рівень загальної культури, стан здоров'я, адекватне визначення (оцінка) осо­бою своїх можливостей та ін.

Саморегулювання вільного часу може набирати оптимального або неопти­мального характеру. Це залежить від здібностей особи несуперечливо поєдну­вати всі рівні регуляції дозвільної і більш піднесеної діяльності.

Дата добавления: 2014-01-04