Соціологічні концепції аналізу знання

У соціологічній науці сформовано низку концепцій, за якими передбачено розв’язання проблеми обґрунтування знання з позицій визнання специфічного й автономного характеру суб’єктивності щодо продукту теоретичного аналізу. Так, вважається, що будь-який пізнавальний досвід є конструйований такими характерними йому зв’язками, які не можна редукувати до чуттєвих даних. Об’єктивна структура досвіду не залежить від індивіда, і водночас ця структура, нормативи та критерії, застосовувані у пізнавальному процесі, співвідносяться із особливостями суб’єкта. Цей підхід названо трансцендельталізмом.

Маємо на увазі трансцендельтальну феноменологію Е.Гуссерля, котрий намагається проаналізувати трансцендельтальну свідомість за допомогою особливої процедури, яку він подає як феноменологічний опис того, що є властивим свідомості з найбільшою очевидністю. Підґрунтям будь-якого пізнання реальності, вважає Гуссерль, є безпосереднє, інтуїтивне знання, що ототожнюється у феноменології зі сприйняттям дійсності.

У сучасних соціологічних концепціях очевидне повсякденне знання, що сприймається на віру членами суспільства, не лише реабілітується як таке, що має право на існування і не потребує виправдання, але розглядається також як базова сфера виникнення всіх можливих систем знання в суспільстві.

Сьогодні у соціології існує спеціальний напрям – соціологія знання, – який аналізує залежність знання (типів світогляду, ідеологій, ідей, категорій і т.п.) від соціальних факторів (суспільства загалом, класів, інституцій, соціальних відносин). Якщо у гносеології досліджують відношення знання й об’єкта, то в соціології знання – знання і суб’єкта. Виділяють два підходи до розуміння соціології знання. У вузькому розумінні соціологія знання охоплює мислителів, які самі себе відносять до соціології знання (М.Шелер, К.Маннгейм, В.Штарк). У широкому – тих, хто аналізує цю проблематику, не відносячи себе до неї (М.Вебер, франкфуртська школа та ін.). До останнього можна віднести і постпозитивізм, який досліджує вплив суспільства на розвиток науки. Теоретичні витоки соціології знання – вчення К. Маркса про детермінацію суспільної свідомості суспільним буттям; вчення Е.Дюркгайма про соціальну зумовленість колективних уявлень та ін.

За різними інтерпритаціями „знання”, „соціальних чинників” і „типу відношення” між ними можна виділити кілька напрямків соціології знання, що склалися у ХХ ст.

Неокантіанський підхід (М.Вебер, А.Вебер, Т.Парсонс, А.Шелтінг, В.Штарк) розглядає залежність знання (соціального пізнання) від ціннісних орієнтацій, структура яких ототожнюється з певними соціальними групами чи типами суспільств. На цій концепції ґрунтується соціологічний аналіз світових релігій М.Вебера.

Франкфуртська школа (Т.Адорно, Г.Маркузе, Ю.Хабермас, М.Хоркхаймер) визначає, що знання включене в соціальне ціле і визначається ним. У класовому суспільстві будь-яке знання набуває характеру перевернутої форми, тобто ідеології.

Представники франкфуртської школи (Т.Адорно, М.Хоркхаймер) на противагу М.Веберові, згідно з трактуваннями якого ціннісний підхід можна погодити з науковою об’єктивністю, відкидають можливість об’єктивного пізнання соціальних явищ. Об’єктивне соціальне знання принципово неможливе, оскільки соціальний світ є лише результатом суб’єктивної людської діяльності.

Одним з найбільш цікавих теоретиків, котрі намагаються перебороти односторонність підходів до розгляду соціального життя, є Ю.Хабермас. Основою його теоретичних побудов виступає категорія “життєвого світу”. “Життєвий світ” він визначає як нетематизоване поле значень, що становить основу життєвого досвіду індивіда. Це поле значень складається із запасу знання, зосередженого в культурі, і передусім у мові, яка передує індивіду. Будь-яка соціальна дія здійснюється на основі знання агентом системи конвенційних правил поведінки і діяльності в тій чи іншій спільноті. Причому, це знання учасників соціальної взаємодії, відповідно до вчення Ю.Хабермаса, складається з дотеоретичного, практичного “знання – як” (know-how).

Наукове знання виникає на певному етапі еволюції „життєвого світу” з практичного знання, перетворюючи досвід у послідовну інформацію, придатну для міжособистісної і міжгенераційної трансляції. Категорія “життєвого світу” служить для концептуалізацій дії, сфери безпосередньої взаємодії, практичного досвіду. За її допомогою Ю. Хабермас намагається показати, як соціальна дійсність визначається і підтримується у процесі ціленаправленої, пізнавальної діяльності суб’єктів.

Феноменологічний напрям (П.Бергер, К.Мангейм, М.Шелер, А.Шюц) започаткований з ідеї Е. Гуссерля про конструювання свідомістю соціальної реальності. Існування різних видів соціальної реальності передбачає в залежності від їхнього визнання соціальними групами. Стверджується кореляція між соціальною групою і певним видом соціальної реальності.

Цю ж проблему, але на інших методологічних засадах, ще в 30-х рр. ХХст. розглядав Ф.Знанецький, котрий аналізував вплив соціальної групи на знання, яке вона поділяє, і вплив знання на конструювання групи.

М.Шелер разом із А.Вебером і К.Мангеймом започаткував напрям, який називають феноменологічною соціологією культури, або соціологією знання. Увага представників феноменологічного напряму зосереджена на інтерпретації взаємозв’язків і взаємовпливів між фактами соціального життя і життя культурного, духовного – цінностями, ідеями, соціальними почуттями тощо. М.Шелер прагне пояснити, яку роль відіграють у сучасному суспільстві духовно-інтелектуальні цінності, яку позицію займають ті групи, що є їхніми зберігачами і носіями. Він визнає, що „потяг до знання” – це певного роду інстинкт, властивий людині як біологічній істоті. Цей потяг у ході культурної еволюції диференціюється і зазнає певної сублімації. Разом з тим, постають кілька взаємопов’язаних і водночас якісно відмінних одна від одної систем знання – релігійна, в якій знання служить спасінню душі; метафізична, де знання є певною мірою самоціллю, та позитивно-наукова, де знання розглядають не як самоціль, а як знаряддя практики. Суть такого підходу сформулював Ф. Бекон висловом „Scientia est potentia” („Знання – це сила”).

М.Шелер зазначає, що людське знання в суспільстві, дане індивідуальному сприйманню a priori, гарантує індивіду змістовий порядок. Хоча цей порядок і пов’язаний з певною соціально-історичною ситуацією, він здається індивіду звичайним способом бачення світу. М.Шелер називає його „відносно-звичайним (безпосереднім) світоглядом” (relativnaturalische Weltanschauung) суспільства. Він доводить, що існують різноманітні недиференційовані форми безпосереднього знання на рівні здорового глузду, народної мудрості і т.ін. У таких – історично більш давніх – формах духовності важливу роль відіграють інтуїтивно-емоційні моменти, тоді як позитивно-наукове знання має виключно раціональну природу.

Отож, типологічно знання М.Шелер поділяє на такі види:

1) міфологію;

2) народну творчість;

3) релігію;

4) містику (безпосереднє знання);

5) філософію;

6) позитивну науку;

7) технологію.

Принципова відмінність між різновидами знання та їхнього функціональною приналежністю полягає, на думку М.Шелера, в тому, що за своїми джерелами й кінцевим призначенням знання позитивне є насамперед розвитком певних інстинктів людини. Іншими словами, знання виконує адаптивну функцію. Натомість, релігійне і метафізичне знання властиве лише людині.

К.Маннгейм вважає, що соціальне буття класу визначає його свідомість, ідеологію. Соціолог твердить, що ідеологія кожного класу однобічна, частково істинна. Соціологія знання, зводячи ідеології класів до соціального буття, покликана подолати цю однобічність, дати повну істину. Він одним з перших звернувся до вивчення природи соціального знання. Соціальне знання Мангейм називає тим знанням, яким люди керуються, коли приймають практичні рішення. Це знання не можна відділити від емоцій і практичних намірів.

Соціологія знання має зрозуміти мислення у його конкретному зв’язку з соціальною ситуацією. Окремий індивід, твердить К.Мангейм, лише бере участь у певному процесі мислення, який виник задовго до нього, і вносить сюди тільки певні корективи. Слідом за Е.Дюркгаймом К.Мангейм доводить, що люди мислять і розуміють світ крізь призму своєї колективної діяльності, і їхня індивідуальна свідомість несе на собі відбиток колективної, групової, яка ніколи не вільна від впливу цінностей і колективно-підсвідомих імпульсів. Метою соціології знання є висвітлення, усвідомлення неусвідомлених вимірів людського мислення і пояснення, зокрема, чому на ту саму проблему суспільного життя представники різних прошарків суспільства мають різні, часто діаметрально протилежні, погляди.

Феноменологічний метод був заснований у царині соціології А.Шюцем, котрий зробив спробу на його підставі розкрити специфіку соціальних наук. Услід за М. Вебером він вважає, що соціальні науки мають пояснювати соціальну дію. А.Шюц стверджує, що соціальні науки мають осягнути смислові зв’язки, суб’єктивний світ людей, який становить підґрунтя їхніх дій. За відправну точку він бере потік свідомості, одним із моментів якого виступає індивідуальне Я. У цьому потоці формуються суб’єктивні смисли, що виникають у вигляді проектів, задумів діяльності.

Згідно з вченням А.Шюца, суспільство єдине для всіх людей, але кожна з них розміщена у ньому особливим чином, у своїй „біографічній ситуації”. Саме тому в будь-який момент життя людина керується „запасом наявного знання”, що складається з типізацій повсякденного світу, „рецептів”, накопичених нею впродовж усього життя.

Знання інших людей з’являється на ґрунті двох „ідеалізацій”: ідеалізації взаємозамінюваності точок зору („я вважаю це безперечним і передбачаю, що він вважає так само. І навпаки”) та ідеалізації збігу систем релевантності („поки не доведено протилежне, я вважаю безперечним – і, припускаю, інший так само вважає, – що неспівпадіння перспектив, породжуваний нашими унікальними біографічними ситуаціями, не є суттєвим з погляду кожного з нас”). Ці ідеалізації сприяють типізації об’єктів індивідуального досвіду з метою подолання їхньої своєрідності та формування „спільного” знання, яке залишається „своїм” для кожного з нас, тобто суб’єктивним і водночас об’єктивною мірою його інтерсуб’єктивності.

Соціальна реальність залежить від свідомості, що визначає й інтерпретує її: соціальний світ неминуче припиняє своє існування, якщо йому відмовлено в людському визнанні. У цьому сенсі суспільство реальне, оскільки його члени визначають його як реальне і ставляться до нього як до реальності.

А.Шюц, відштовхуючись від ідей Е.Гуссерля та М.Вебера, прагне виявити певні елементарні механізми людського спілкування та розуміння. Він враховує факт суттєвої відмінності між науковим розумінням дійсності, що нас оточує, і її повсякденним розумінням. Наукові та філософські поняття – не є первинними, а похідними від тих уявлень, які поширені у нашому повсякденному житті, щоденному спілкуванні. А.Шюц вважає, що саме біографічні обставини і той особистий, неповторний життєвий досвід, що є у кожного з нас, стають важливою передумовою поведінки і соціальної дії людини.

Основу нашого „життєвого світу”, або світу повсякденності, згідно з А.Шюцем, становить знання, яке походить з індивідуального досвіду. Таке знання є анонімним і безособовим, а отже, – об’єктивним. Саме тому звичайні люди не сумніваються в реальності того світу, який їх оточує, хоча цей світ твориться фактично їхнім спілкуванням.

За А.Шюцем, знання являє собою певний набір типологічних конструкцій, які скеровують і визначають наше розуміння соціальних ситуацій, а також інших індивідів, і визначає, що знання соціально розподіляється.

Ідеї феноменологічної соціології дістали свій дальший розвиток у працях П.Бергера і Т.Лукмана. У праці „Соціальне конструювання реальності” автори узагальнюють і поглиблюють висновки Шюца, поєднуючи започатковану ним традицію із традиціями німецької “соціології знання”, насамперед ідеями М.Вебера, М.Шелера, К.Манхейма, а також ідеями німецької філософської антропології. П.Бергер і Т.Лукман, як і А.Шюц, вважають, що наукові знання є похідними від повсякденного знання, оскільки вони містяться в повсякденному життєвому світі людини.

Ключовими термінами соціології знання П.Бергер і Т.Лукман визначають „реальність” та „знання”. „Реальність” – якість, характерна для феноменів мати незалежне від волі і бажання людини, а „знання” визначають як впевненість у тому, що феномени є реальними і володіють специфічними характеристиками. Пересічна людина живе в світі, який є „реальним” для неї, хоча і не всі його аспекти „реальні” для неї рівною мірою і вона „знає”, володіючи різним ступенем впевненості, що цей світ наповнений такими та іншими характеристиками Людське “знання” розвивається, передається і зберігається в соціальних ситуаціях. Саме знання визначає поведінку людини у повсякденному житті.

П.Бергер і Т.Лукман вважають, що повсякденне знання структурується у процесах повсякденного міжособистісного спілкування, в основі яких закладена “ситуація візаві” (лицем до лиця). Унікальність індивідуальної позиції кожного з учасників спілкування нейтралізується завдяки взаємним типологізаціям, як це свого часу показав А.Шюц. Також у процесах спілкування завжди має місце “об’єктивація суб’єктивності”, і навпаки. Важливу роль у процесах комунікації відіграє мова як знакова система, завдяки якій типологізація дійсності і трансляція знань набуває упорядкованого характеру. Повсякденне знання є динамічною структурою, у якій постійно має місце обмін, циркулювання, взаємопереходи від об’єктивного до суб’єктивного, і в зворотному напрямку.

Соціальна дійсність „конструюється” людьми. Об’єктивний зміст соціального досвіду мусить трансформуватися в індивідуальну свідомість і відкластись там. З огляду на це П.Бергер і Т.Лукман зауважують, що знання в суспільстві розподілено нерівномірно: “Соціальна визначеність знання веде свій початок від того простого факту, що я знаю не все з того, що знають інші люди”. Соціальна розподіленість знання полягає в тому, що різні індивіди і типи індивідів володіють ним різною мірою. Знання того, як розподіляється соціально доступний запас знання (хоча б в загальних рисах), являє собою важливий елемент самого запасу знання.

Достовірність знання індивідом повсякденного життя вважається ним та іншими людьми зрозумілою, допоки немає відомостей про зворотне, тобто до того часу, поки не виникає проблема, яку не можна вирішити на основі знання індивіда. До того часу, поки знання індивіда діє безвідмовно, індивід відкидає всілякі сумніви щодо нього.

Слід зауважити, що феноменологи основну увагу приділяють повсякденному, а не теоретичному знанню. Вони зазначають, що у соціології має бути зосереджена увага на вивченні повсякденного знання. Ідеї, теоретичні думки, світогляди відіграють не надто важливу роль у житті суспільства, вони становлять лише частину „знання”.

Отже, феноменологічна соціологія зосереджує увагу на вивченні змісту, структурних форм та функцій повсякденного знання.

Соціальне знання також є в центрі дослідницького інтересу визначного соціолога наших днів – Е.Гідденса. Саме він звертає увагу на те, що знання визначає соціальні відносини, а не просто дзеркально відображає об’єктивну реальність. Так Е. Гідденс робить висновок, аналогічний висновку Ю.Хабермаса: фундаментальною характеристикою сучасного суспільства являється його рефлексивність.

У свою чергу, інший визначний соціолог сучасності П.Бурдьє акцентує увагу на подвійності структур, які організовують соціальне середовище. Мова йде про двоякість соціального простору, його одночасну репрезентованість і в “чисто” соціальному, і в фізичному плані, а отже, й предметність знання.

Практичне знання соціального світу, що передує „раціональній” поведінці, містить кваліфікаційні схеми сприйняття і оцінення, які складаються історично, являючи собою продукт об’єктивного поділу на соціальні класи, вікові і статеві групи, котрі функціонують нижче рівня свідомості. Ці принципи поділу є продуктом об’єднання фундаментальних структур суспільства, спільні для всіх його агентів та дають можливість створити систему значень, яку поділяють всі члени суспільства.

Поняття зростання чи накопичення наукових знань є основоположним у концепції К.Поппера. Ріст наукового знання передбачає не просте накопичення спостережень, а повторюване спростування наукових теорій і побудови більш досконалих теорій. Однак вивчення росту наукового знання є найбільш плідним способом вивчення росту знання взагалі, оскільки ріст наукового знання можна вважати накопиченням повсякденного знання. К.Поппер визначає, що людина є надзвичайно активною в оволодінні знаннями, вивчає оточуюче середовище і освоює з нього інформацію. Отже, знання стає невід’ємною складовою адаптації людини до оточуючого середовища. Серед джерел оволодіння людськими знаннями К.Поппер визначає практичні потреби, нові наукові ідеї, а головним джерелом об’єктивності наукових знань – „сумління” вченого.

М.Полані основною ідеєю своїх досліджень визначає особистісний характер наукової діяльності, в якій значну роль відіграє „неявне” знання. Він виділив два типи знання: знання артикульоване, явне, виражене в мові, в поняттях і судженнях, та знання неартикульоване, що міститься латентним чином в схемах сприйняття, мистецтві, навиках тощо. Неявне знання характеризує приховане, неартикульоване, і нерефлексивне особистісне знання.

У науковому пізнанні явне, артикульоване, знання виступає як знання інтерперсональне, воно описане в наукових гіпотезах, теоріях, теоретичних моделях, експериментальних законах. Однак, як вважає Полані, артикуляція завжди залишається неповною щодо знання. Тому прогрес науки неможливий без неявного особистісного знання, яке латентно міститься в індивідуальному досвіді дослідника. Полані акцентує увагу на існуванні прихованого знання, що ґрунтується на неусвідомлених відчуттях та слабо піддаються прямому вираженню і тому є власне особистісним знанням.

Зауважимо, що в межах соціологічних підходів знання вивчають, пов’язуючи з соціальним досвідом. Серед основних концептуальних підходів щодо дослідження знання можна зазначити некантіанський, що вивчає залежність знання від ціннісних орієнтацій; франкфуртську школу, яка досліджує особливості включення знання в соціальне ціле, та феноменологічний напрям, у якому доводять проблеми існування суспільств та соціальної реальності залежно від їхнього визнання соціальними групами. У межах цих соціологічних підходів особливу увагу зосереджують на аналізі особливостей співвідношень наукового та повсякденного знання, а також великого значення надають соціально-економічному знанню як практичній спрямованості людської діяльності.

Дата добавления: 2014-01-04