V. Організаційна інфраструктура

III. Ідеологія — система ідей, які санкціонують норми

II. Соціальні настанови і зразки поведінки (ролі) — загаль­на орієнтація людини на будь-який соціальний об’єкт

I. Кодекс усний і письмовий.

Норми:

Закони про регуляцію підприємницької діяльності

Статуси:

підприємець, роботодавець, найманий працівник

Наявність соціальної легітимації підприємницької діяльності, праця в приватному секторі, прагнення самим займатися підприємництвом

Ідея існування ринкової економіки та приватної власності

IV. Символи — знаки, комплекси знаків, створення образу інституту

Образ підприємця в масовій свідомості

Громадські організації, що є виразниками інтересів підприємців

Перша ознака інституту підприємництва — соціальні норми, цінності, обов’язки, санкції, що регулюють економічні відносини та статусну діяльність у межах підприємництва. Друга ознака — це наявність достатньої групи людей, зайнятих у підприємництві через статусні місця, і тих, хто має бажання посісти ці місця. Третя ознака — схвалення чи позитивне ставлення до ідеї ринкової економіки та приватної власності як основних принципів існування підприємництва. Четверта ознака — це образ підприємця в масовій свідомості (наявність відповідного соціального тла). І, нарешті, п’ята — наявність недержавних об’єднань підприємців, які репрезентують власні інтереси.

Виходячи з цього визначення, інституціоналізацію підприємництва слід визначати як процес становлення нових соціальних інститутів з урахуванням трьох вимірів: 1) прийняття суспільством нових соціальних правил економічного життя (законів та норм, що легалізують і регулюють можливість вільної підприємницької діяльності); 2) створення організаційних структур (інфраструктуризація), відповідальних за артикуляцію й порядок дотримання цих правил (державних структур, недержавних організацій); 3) формування такого ставлення масових суб’єктів до соціальних правил та організаційних структур, яке відбиває згоду людей з цим інституціональним порядком і знаходить свій прояв
в економічних практиках. Відповідно деінституціоналізація — це процес руйнації інституціональних утворень, зміна соціальних пра­вил і, вочевидь, є вираженим (або прихованим, латентним) не­прийняттям інституціональних вимог до економічної поведінки.

Процес інституціоналізації підприємництва передбачає заміну спонтанної й експериментальної поведінки на поведінку регульовану, очікувану, передбачувану. Етапами цього процесу виступають: 1) виникнення потреб у користуванні підприємницькими послугами, задоволення яких вимагає спільних організованих дій; 2) поява під час стихійної економічної взаємодії соціальних норм і правил регулювання підприємницької поведінки; 3) прийняття, застосування цих норм і встановлених санкцій для їхньої підтримки (наприклад, розголошення поганої репутації підприємця чи підприємницької структури); 4) створення системи статусів і ролей, що охоп­люють усіх членів інституту (наявність профспілок, які регулюють відносини між роботодавцями та найманими працівниками).

З економічної точки зору для здійснення підприємницької діяль­ності потрібні такі умови. По-перше, вона вимагає від суб’єкта господарювання наявності певної сукупності прав і свобод для здійснення самостійної діяльності. По-друге, важливою умовою виступає узаконене право власника на засоби виробництва, продукт і дохід, що створюється в результаті підприємницької діяльності. І, по-третє, підприємництво можливе лише за конкурентно-ринкового режиму господарювання.

З точки зору соціальних відносин нормальне функціонування підприємницького сектора потребує відповідної позитивної оцінки в суспільстві — громадської підтримки й довіри населення до суб’єктів ринкової економіки — підприємців і бізнесменів. Але через зазначені нижче причини населення неадекватно сприймає такий вид діяльності. Більшість громадян України народилася і встигла прожити частину життя за соціалізму, і тому риси «радянської економічної культури як соціальної пам’яті суспільства» міцно закарбувалися в їхній свідомості.

Витоки зародження підприємницької діяльності слід шукати у часи, коли в Україну почали проникати реформаційні й гуманістичні ідеї. Полеміка навколо релігійних питань зумовлювала міркування про поведінку в сфері господарській, торговельній тощо. Вже у першій половині XVI століття на теренах України набули певного поширення і лютеранство, і вчення «чеських братів», і кальвінізм, і аріанство.

Події Визвольної війни 1648 року слід розглядати в контексті Української революції. В першій половині XVII століття намітилися загрозливі тенденції в соціально-економічному житті, спостерігалося гальмування у розвитку міст, капіталістичної кооперації й початкових форм мануфактурного виробництва, які зароджувалися у багатьох галузях промисловості, уповільнювався процес становлення єдиного національного ринку України. Згубні наслідки для міст мали їх здача в оренду й застава, свавілля адміністрації, напади шляхти тощо. Розробка вільних земель на півдні України, зародки хутірського господарства (не феодаль­ного) сприяли зародженню ідеї економічного індивідуалізму. Аграрна політика Речі Посполитої (збільшення кількості днів панщини) стала ключовим, критичним чинником делегітимації королівсько-шляхетської влади. В українських землях неподільно панувало магнатське землеволодіння. Але якщо у Руському, Белзькому, Волинському, північних і західних районах Подільського воєводства панщина сягала 3—6 днів на тиждень, то у південно-східній частині Поділля (Брацлавщині), на півдні Київщини та в Лівобережній Україні елементи кріпацтва і фільварочної системи були менш розвинені. Саме в цьому регіоні, де міцними були позиції козацького землеволодіння, і основна маса селян була відносно вільною, темпи наступу фільварково-панщинної системи господарства неминуче призвели до якісно нового вибуху соціаль­ного протесту, бо місцеве населення стало на захист своїх життєво важливих інтересів — економічної незалежності.

Іншим аспектом був розвиток чумацького промислу в Україні. Чумацтво існувало упродовж чотирьох століть — з другої половини XV ст., тобто з часу виникнення, і до кінця XIX ст. Чумацтво розвивалося спочатку як торговий промисел, що згодом перетворився на торгово-візницький. Предметом чумацького віз­ництва були, крім традиційної риби й солі, кам’яне вугілля, яке почали використовувати як паливо на промислових підприємствах, будівельні матеріали, цукор, імпортні й експортні товари. Саме з числа заможних чумаків у процесі первісного нагромадження капіталу мала витворитись українська буржуазія, якій належало зосередити у своїх руках контроль над торговельним і промисловим капіталом.

На жаль, історично українські землі розвивалися таким чином, що, потрапивши до складу держав, які самі відчували проблеми в питанні розвитку приватного підприємництва, відбулася стагнація у набутті капіталістичної економічної культури. Однак у подальшому, наприклад на Слобожанщині, поширилася культура переселенського типу. Тут інтенсивно йшло руйнування традиційного господарського етосу. Переселенське середовище, змішування різних культур було досить сприятливим ґрунтом для підприємництва, оскільки поліваріантність культурних зразків дає підставу для широкої варіації форм і моделей підприємницької поведінки. Для Західної України, навпаки, характерним було збереження національних культурних звичаїв. Традиції приватної власності, індивідуальної праці (особливо у сільському господарстві — праці на своїй землі) не вдалося вичавити навіть пресові тоталітаризму. Підприємницький етос формувався тут на іншому ґрунті порівняно зі східноукраїнським.

Становлення і розвиток ділової ініціативи в Наддніпрянській Україні відбувалися у кордонах і правовому полі Російської імперії, причому найважливіші важелі керування перебували в руках дворянства чи генетично зв’язаної з ним бюрократії. Основи станово-корпоративної організації українського купецтва були закладені саме в XVIII столітті, коли внаслідок обмеження політичної автономії України на її територію поширився станово-ієрархічний устрій російської абсолютистської держави. Основним джерелом поповнення й відтворення купецького стану стали навіть не міщани, а підприємці, що вийшли із селянського середовища. Вступ до купецької гільдії було для них не просто обов’язковою умовою одержання юридичного дозволу на підприємницьку діяльність.

Однак, коли у ХІХ столітті економіка країн Заходу вступила у фазу модернізації та індустріалізації, Російська імперія, до якої входило більшість українських земель, не встигла пройти стадію первинного накопичення капіталу, внаслідок чого залишилися напівкріпосні форми господарства. У тогочасному соціумі не інтеріоризувалися (не перетворилися на глибокі внутрішні переконання й не виступають збудником волі і настановою на дію) цінності господарської ініціативи, волі підприємництва, інновації, творчості. Процес легітимації не був завершений.

У подальшому, за часів Радянського Союзу, підприємництво було державним (за винятком короткодобового але сприятливого для малого та середнього бізнесу періоду Нової економічної політики у 1921—1929 роки) і підкорялося соціалістичним порядкам. Вільного підприємця було цілком усунуто і замінено державою. Таке соціалістичне підприємництво не могло реалізувати себе з точки зору самостійного й ініціативного господарювання. Сутність його зводилася до механічного функціонування підприємств (переважно великих) у системі командно-адміністратив­ного управління. За такою системою виробництво було спрямова­не не на ринок і задоволення потреб, а на беззаперечне виконання планових завдань, директив зверху.

Перший етап становлення українського підприємництва (1987—1989 роки) починається з прийняття 1987 року і набрання чинності в червні 1988 року союзного закону «Про кооперацію». Даний закон більше відповідав інтересам недержавного підприємництва, але в ньому проводилася межа між соціалістичним підприємництвом і капіталізмом. У результаті серії урядових постанов утворюються кооперативи, що фактично виявилися єдиною доступною формою легального існування усіх приватних
господарсько-юридичних починань. Одночасно утворюються спіль­ні підприємства, що діють як підприємницькі структури, незалежно від форми власності їхніх учасників. Створюються умови (закон 1987 року «Про державне підприємство (об’єднання)») для зрощування держпідприємств із комерційними структурами і для перекачування безготівкових грошей у готівку. На цьому етапі спостерігався активний приплив у бізнес партійно-державної номенклатури, що було можливо завдяки тому, що вихідці з цього середовища мали доступ до партійних і державних ресурсів і найбільшу свободу в створенні нових комерційних організацій. Частина представників цього потоку пізніше втратила вплив на перерозподіл власності.

Однак неконтрольований перехід державних ресурсів у ринковий сектор із вільними цінами і невирішеність багатьох питань правового забезпечення реформи призвели на цьому етапі до прискорення інфляції і масової корупції в усіх без винятку державних інститутах.

Другий етап (1990—1991 роки) підприємництва пов’язаний з інтенсивним становленням. Він характеризується подальшими правовими послабленнями в галузі організаційно-господарських форм і сфер ділової активності (наприклад, ухвалення законодавчих актів про спільні підприємства, оренду, банківську діяльність, про малі підприємства). Закон України «Про підприємства і підприємницьку діяльність» від 25 грудня 1990 року, де вперше з 1917 року застосовується термін «приватне підприємство», додає підприємництву загальноприйнятий цивілізований вигляд (приватні підприємства, товариства, акціонерні товариства, господарські об’єднання тощо). Закон Верховної Ради СРСР «Про загальні основи підприємництва громадян у СРСР» (квітень 1991 року) схвалює ініціативну, самостійну діяльність громадян, спрямовану на одержання прибутку або особистого доходу, що здійснюється від свого імені і під свою відповідальність юридичної особи — підприємства. Починаючи з ухвалення Верховною Радою СРСР закону про «Основні засади роздержавлення і приватизації підприємств» (від 1 липня 1991 року), у якому ставиться мета — вивести підприємства з-під контролю держави, із серпня 1991 року приймається цілий пакет нормативних документів про приватизацію в різних галузях. А 26 грудня 1991 року парламент приймає програму, що визначає етапи здійснення приватизації.

Особливістю цього етапу був бурхливий сплеск посередництва зі швидким оборотом капіталу: торгового і фінансового (створення більш-менш великих біржових і комерційних банківських структур), а також інтелектуального (наукові та інформаційно-консалтингові послуги).

Нарешті, третій етап (з 1992 року і по теперішній час) — етап повної реабілітації приватної власності і масової приватизації державних підприємств. В Україні були введені іменні прива­тизаційні сертифікати (ваучери). Масова приватизація державних середніх і великих підприємств створила можливості для підприємницької діяльності директорам і керівникам підприємств. Захоплення директорами тієї власності, якою вони керували як державні можновладці (так звана директорська приватизація) разом з використанням корисних соціальних зв’язків відкрила шлях формуванню великого бізнесу. Керівники (державних і недержав­них структур) залишалися головним соціальним джерелом поповнення підприємницьких лав. Крім них можна виділити як основні джерела формування такі соціально-професійні групи, як фахівці і активні молоді люди, що закінчили вищі та середні спеціальні заклади.

Наведений вище короткий огляд історії відродження й станов­лення нового вітчизняного підприємництва дає змогу чіткіше виділити три основні групи, що становлять соціальну базу сучасних підприємців, у світлі нинішніх дискусій з цього питання в науковій літературі й публіцистиці. Першу групу (її називають головним соціальним джерелом формування) становлять чиновники держапарату, партійно-комсомольська номенклатура (раніше КПРС, тепер інші партії і рухи) і керівники держпідприємств («червоні директори»). Її характеризує загалом наявність вигідних стартових позицій для підприємницької діяльності, а саме — використання минулого і теперішнього положення (фактична близькість до майна, що приватизується) і налагоджених зв’язків з метою приватизації держмайна і розгортання комерційної діяльності. Другу групу утворюють підприємці «нової хвилі» (в іншій інтерпретації — «незалежні підприємці», «професіонали»). Це вихідці з науково-технічної і творчої інтелігенції, колишні військовослужбовці (офіцерський склад), що зайнялися легальним бізнесом з нуля за рахунок кредитів і власних коштів. Третя група — тіньовики усіх мастей, котрі легалізували свою діяльність. В одному випадку — це проста реєстрація зі сплатою податків. В інших — відмивання грошей, отриманих кримінальним шляхом. Про цю групу старих, найбільш досвідчених і обережних підприємців відомо не дуже багато.

З того часу відбулися значні зміни в кількісному та якісному складі підприємницьких структур, в економічних і правових умовах, державній політиці розвитку малого та середнього бізнесу. Становлення малого підприємництва з часу набуття незалежності України умовно можна поділити на 3 етапи:

І етап: 1991—1994 роки — початок формування державної політики підтримки малого підприємництва, прийняття Верховною Радою України Закону «Про підприємництво», утворення Державного комітету України зі сприяння малим підприємствам і підприємництву та схвалення урядом Програми державної підтримки підприємництва;

ІІ етап: 1995—1997 роки — період реформування системи державної підтримки підприємництва, схвалення Кабінетом Міністрів Концепції державної політики розвитку малого підприємництва, конституційне закріплення свободи підприємництва та затвердження урядом Програми розвитку малого підприємництва на 1997—1998 роки.

ІІІ етап: з 1998 року по теперішній час — визнання на рівні державної політики необхідності зменшення державного втручання у підприємницьку діяльність, введення спрощеної системи оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва, прий-
няття Верховною Радою України законів «Про державну підтримку малого підприємництва» та «Про Національну програму сприяння розвитку малого підприємництва в Україні».

У ринковій економіці підприємства малого бізнесу вважаються гнучкими, маневреними та ефективними з огляду на витрати, вони в своїй діяльності переважно наближені до споживачів (виробництво, торгівля, послуги), спроможні швидко реагувати на зміни попиту і враховувати побажання клієнтів. Враховуючи, що мале підприємство створює значну кількість робочих місць і становить вагому частку у виробництві валового внутрішнього продукту (ВВП), таким чином воно утворює ядро гарантованої зай­нятості більшої частини населення, забезпечує їм добробут і відіграє політично-стабілізуючу роль у суспільстві.

Якщо щодо показників кількості малих підприємств та кількості селянських (фермерських) господарств, які обраховувалися завжди за єдиною методикою, можна простежити динаміку за останніх вісімнадцять років, то обрахування кількості суб’єктів малого підприємництва та кількості суб’єктів малого підприємництва — фізичних осіб здійснювалися за різними методиками. Тому ми проілюструємо динаміку щодо цих показників лише за останні роки, використовуючи дані офіційного сайту Держком-
стату України (див. додаток Г).

Так, найбільші темпи приросту загальної кількості суб’єктів малого підприємництва (СМП) спостерігаються протягом 1991—1994 років у середньому на 148 % — 191 % щорічно; з 1994 до 1996 року — від 110 % до 140 %. У період з 1996 до 2003 року включно показники зростання майже однакові і становлять у середньому щорічно 114 % — 117 %. Проаналізувавши загальні темпи приросту кількості суб’єктів господарювання у малому підприємництві в Україні, починаючи з 1991 року, можна стверджувати про стійку тенденцію до зростання цього сектора економіки держави. На початок 2006 року порівняно з 1991-м загальна кількість суб’єктів малого підприємництва (СМП) зросла майже у 8 разів. Разом з тим, абсолютні значення темпів приросту залежно від періодів неоднозначні.

Трансформаційні процеси, що відбуваються в Україні, сприяють значним структурним змінам в економіці держави. Основною рушійною силою цього процесу залишається поширення приватної власності та мале підприємництво. Аналіз динаміки змін кількості діючих суб’єктів малого підприємництва свідчить, що за перші роки незалежності України (1991—1993 рр.) у зв’язку з проведенням малої приватизації та формуванням законодавчої бази (яка спонукала підприємливих осіб на законних підставах організовувати свій приватний бізнес) кількість малих підприємств збільшилася в 3,8 разу, фермерських господарств — 13,2 разу, а число кооперативів (більшість їх була заснована на державній формі власності) різко скоротилася.

У другій половині 90-х років темпи створення нових малих підприємств загальмувалися. Почала скорочуватися середньоспискова чисельність працюючих у малому бізнесі. Негативним явищем стало те, що досить велика кількість зареєстрованих малих підприємств не діяла, а більша частка діючих займалася торгівлею та громадським харчуванням.

Малий бізнес в Україні має певні риси, які істотно відрізняють його від підприємництва більшості зарубіжних країн, а саме: низький рівень технічної озброєності за значного інноваційного потенціалу; низький управлінський рівень, бракує знань, досвіду та культури ринкових відносин; прагнення до максимальної самостійності (більшість зарубіжних малих підприємств працює за умов франчайзингу тощо, а в нас це майже відсутнє); поєднання в межах одного малого підприємства декількох видів діяльності, неможливість у
біль­шості випадків орієнтуватися на однопродуктову модель роз-
витку; відсутність системи самоорганізації та недостатня інфра­структура підтримки малого підприємництва; відсутність повної з високою вірогідністю інформації про стан та кон’юнктуру ринку, низький рівень консультаційних послуг та спеціальних освітніх програм; практична відсутність державної фінансово-кредитної підтримки; недовіра західних партнерів та негативне психологічне ставлення населення до підприємців.

Останнім часом спостерігається значне зростання задіяння малого бізнесу в запровадженні нових гнучких технологій; розширенні попиту споживачів, який відходить від стандартних товарів масового виробництва і звертається до товарів, що мають свій стиль і харак­терні риси. Ці досягнення можна пояснити певними перевагами малих підприємств у пристосуванні до умов перехідної економіки. Невеликі фірми входять у ринок, не маючи проблем більшості державних підприємств, як-от, скажімо, великі накладні витрати, неефективність у використанні капіталу та трудових ресурсів, заборгованість тощо. Однак успішна роль малого бізнесу за змін в економіці — це не просто здатність швидко накопичувати капітал, використовуючи можливості, створені безладдям в економіці.

Разом з тим, протягом 1999—2000 років, як свідчать самі підприємці (опитування керівників 900 підприємств проводилося у 12 містах України)[1], український малий бізнес потроху почав спинатися на ноги. Адже підприємців, які оцінили стан справ у своїх фірмах як задовільний, було удвічі більше, ніж 1998 р. Дещо покращилася ситуація з оподаткуванням: малий бізнес сплачував у середньому 9 різних податків, тобто на 25 % менше, порівняно з 1993 роком. На сплату податків спрямовується до 30 %, а іноді й до 40 % коштів, отриманих від реалізації робіт чи товарів. У процесі опитування 85 % підприємців чесно зазначили, що змушені приховувати частину доходів від державних органів. Перетікання капіталу в тінь відбувається через високі ставки податку на прибуток, ПДВ та нарахування до фонду заробітної плати. На поліпшення ситуації в майбутньому сподівається лише 10 % керівників підприємств. 68 % вважають, що можна чекати чого завгодно.

Кількість суб’єктів малого підприємництва на 10 тис. осіб населення становить 417 одиниць. Наявні показники засвідчують існування останніми роками сталої тенденції до зростання. В країнах ЄС показник кількості суб’єктів малого та середнього підприємництва на 10 тис. осіб населення становить у середньому близько 450 одиниць, в Японії — до 500, в США — до 750, у Росії — до 70. Однак потрібно зауважити, що в наведених країнах цей показник розраховується для малих та середніх підприємств — юридичних осіб, а в нас — для малих підприємств та фізичних осіб — суб’єктів малого підприємництва. Мале підприємництво стало одним із головних чинників подолання бідності в Україні, вирішення питань зайнятості населення. Про це свідчить динаміка зростання кількості зайнятих у малому підприємництві (див. додаток Г).

Помітно, що після зростання кількості зайнятих в малому підприємництві загалом у 1990-х роках з 2003 року це зростання стабілізувалося. Порівняно з 2004 роком кількість зайнятих працівників у сфері малого підприємництва збільшилася на 0,3 % і за підсумками 2005 року становила 5277,6 тис. осіб.

Динаміка чисельності малих підприємств в Україні до початку кризи 2008 року свідчила про поступовий розвиток сектора малого бізнесу. Разом з тим, загалом рівень розвитку малого підприємництва в Україні, який вимірюється за загальноприйнятими показниками у промислово розвинених країнах світу, ще вочевидь недостатній. Так, на 1000 українців припадає 6 одиниць малих підприємств, тоді як у країнах — членах ЄС — не менше 30. За цим показником Україну можна порівняти з Росією. А от порів­няно з Республікою Білорусь він майже у 2 рази вищий. Частка малих підприємств в Україні у загальній кількості підприємств по країні становить 85,6 %. За цим показником нашу країну можна порівняти з часткою мікропідприємств в країнах ЄС, де вони становлять близько 90 % від загального числа підприємств. Однак питома вага зайнятих на малих підприємствах стосовно загальної кількості економічно активного населення на підприємствах країни дорівнює 23,7 %, тоді як у країнах ЄС цей показник для сектора малого підприємництва сягає в середньому до 65 %. Питома вага обсягу реалізованої продукції (робіт, послуг) малими підприємствами України в загальному обсязі по економіці країни становить 5,3 %, тоді як у країнах — членах ЄС — до 63—67 %.

Таким чином, можна зазначити, що незважаючи на значні успіхи у розвитку малого підприємництва загалом по Україні, загальний рівень сектора ще недостатній з точки зору вимог раціональної ринкової економіки держави і потребує подальшої підтримки держави в законодавчому та економічному сенсі з метою якнайшвидшої інтеграції до Європейського Союзу та підвищення добробуту населення через розвиток приватної ініціативи.

Основні інтегровані показники, які характеризують стан розвитку малих підприємств у різних країнах світу, наведено в порів­няльній таблиці (додаток Г). За даними Держкомстату кількість суб’єктів малого підприємництва (і юридичних, і фізичних осіб, що відповідає визначенню малого підприємництва за національним законодавством про державну підтримку малого підприємництва), в Україні на початок 2006 року становить 37 на 1000 осіб наявного населення.

Для порівняння, 2001 року для Німеччини цей показник дорів­нював 43, для Італії — 72, для Іспанії — 66, для Великої Британії — 59, для Австрії — 28 та 42 — для Франції (див. додаток Г). Тобто, можна зробити висновок, що за кількістю суб’єктів малого підприємництва на 1000 населення Україна загалом досягла рівня країн ЄС. При цьому слід відмітити, що Україна на сучасному етапі свого розвитку в першу чергу потребує не стільки розвитку виробничо-орієнтованих суб’єктів малого підприємництва, скільки істотного збільшення частки малого підприємництва з високою доданою вартістю.

Незважаючи на зусилля центральних та місцевих органів влади зі створення сприятливих умов для ведення бізнесу, розвиток малого підприємництва в Україні характеризується нерівномірністю кількісного зосередження суб’єктів по регіонах України.

Зростання ролі та значення підприємництва в економіці України пов’язано з появою відповідних інституціональних утворень. Вони відрізняються від організацій, що асоціюються з масовим виробництвом, і охоплюють нові та роздержавлені підприємства. Бажання всіх учасників економічної діяльності в Україні набути додаткової стійкості й захистити свої соціальні, політичні та корпоративні інтереси мало прояв у створенні багатьох асоціацій, спілок та інших громадських об’єднань підприємств. В Україні сьогодні виникає багато різних громадських об’єднань, які претендують бути виразниками інтересів підприємців. За оцінкою З. Варналія, в Україні налічується понад 100 таких громадських об’єднань підприємців.

Процес виникнення та становлення громадських об’єднань підприємців в Україні умовно поділяють на два етапи. Перший етап (1989—1992 роки). Цей період характеризується визріванням внутрішніх передумов для інтеграції підприємців. Восени 1989 року з’являється Спілка кооператорів та підприємців України. 22 січня 1990 року засновано Федерацію профспілок працівників кооперації та інших форм підприємництва. У липні 1990 року було створено дві спілки підприємців. Спілка малих підприємств України і Спілка орендарів і підприємців України. Другий етап, який розпочався 1993 року і триває досі, значною мірою характеризується активізацією процесів роздержавлення, приватизації та відповідних змін у розкладі соціально-економічних сил. 15 лютого 1992 року було засновано Українську спілку промисловців та підприємців (УСПП), але реально вона почала діяти з 1993 року. УСПП за своїм масштабом діє по всій території України і відіграє провідну роль у справах захисту прав вітчизняних товаровиробників. Істотну роль відіграє Асоціація сприяння розвитку приватного підприємництва в Україні «Єднання». За цей період створено велику кількість регіональних об’єднань підприємців. Ідеї координації та об’єднання спільних зусиль організацій підприємств набули втілення у створенні Міжрегіонального форуму підприємців (засновано 1996 року). А в середині 1996 року за участю представників української діаспори створено Міжнародну спілку українських підприємців (МСУП). У квітні 1997 року було засновано Українську спілку підприємств малого та середнього бізнесу (УСП МСБ). У травні 2000 року рішенням Кабінету Міністрів України було утворено Раду об’єднань підприємців України при урядовому Комітеті економічного розвитку.

На цей час підприємці почали самоорганізовуватися, відповідаючи на нові виклики. Зокрема, поширення останнім часом такого явища, як т. з. рейдерство, коли за сумнівними судовими рішеннями відбуваються силові захоплення майна та підприємств. 11 січня 2007 року було оголошено про створення Антирейдерської спілки підприємців України.

Тема 8. Стан та динаміка соціальної
легітимації підприємництва
в українському суспільстві

У демократичних країнах світу підприємництво визнається одним з головних чинників політичної та соціальної стабільності суспільства. Зокрема, Європейська Хартія малого бізнесу визначає підприємництво як хребет економіки ЄС, ключовим джерелом робочих місць та інкубатором бізнес-ідей, а намагання ЄС побудувати нову економіку (за положеннями хартії) будуть успішними лише тоді, коли підприємництво перебуватиме у фокусі уваги і держави, і всього суспільства. В Акті малого бізнесу, затвердженому Конгресом США, визнано, що збереження та розширення малого підприємництва становить і основу економічного добробуту громадян країни і є основою національної безпеки США.

Таке важливе значення підприємництва для політичної та соціальної стабільності демократичних суспільств визначається тим, що підприємництво, в першу чергу, виконує соціальні функції, до яких належать:

· створення додаткових робочих місць, зменшення рівня безробіття, розв’язання проблеми бідності, що становить одну з найважливіших функцій держави;

· формування середнього класу, тобто такого прошарку населення, який реально готовий нести на своїх плечах відповідальність за сталий розвиток країни — становить одне з головних зав­дань соціально-орієнтованого ринкового суспільства;

· підтримання конкурентного середовища й обмеження монополізму великих підприємств — становить одну з головних цінностей для людини, оскільки надає пересічним громадянам (споживачам) можливість вільного вибору.

Суб’єктивне сприйняття населенням функціонування інституту підприємництва має прояв через використання концепту «соціальна легітимність». Соціальна легітимність — це визнання, схвалення суспільством (соціальними групами, інститутами) фун­кціонування того чи того типу соціальних відносин, а також
діяльності соціальних груп, інститутів, індивідів, завдяки чому встановлюється, зазвичай, стан відкритості реалізації їхніх інтересів. Під соціальною легітимністю приватних підприємців як роботодавців слід розуміти позитивне ставлення суспільства чи його більшої частини до прошарку приватних підприємців-роботодавців, його визнання чи прийняття як суб’єкта соціально-економічного життя, довіра до нього, готовність, наміри і згода людей співпрацювати із його представниками чи, зрештою, бути такими. Від рівня цієї легітимності певною мірою залежний ступінь інтеграції/дезінтеграції соціальної структури, рівень громадянської злагоди в суспільстві.

Вельми актуальною на етапі переходу до ринкового соціального господарства бачиться проблема легітимації підприємництва в українському суспільстві. У першу чергу йдеться про соціокультурні бар’єри на шляху розвитку підприємництва і ринку. Успішність подолання останніх залежить від стратегії розвитку ринкових реформ в українському суспільстві. На думку Є. Пилипенка, прогнозування ступеня суспільної толерантності до підприємництва передбачає прояснення позицій лідерів громадської думки. Він виділяє такі рівні суспільної легітимації підприємництва: 1) моральний — прийняття підприємництва на основі критеріїв моралі і соціальної справедливості. Найімовірніше, в українському суспільстві присутня моральна легітимація підприємництва як паразитичної діяльності, яка ґрунтується на привласненні результатів чужої праці; 2) цивілізаційний — визнання історичних перспектив підприємництва як діяльності, що відповідає магістральним тенденціям суспільного прогресу і структурним зрушенням «постіндустріального суспільства». Цивілізаційна легітимація вимагає, відповідно, суспільного консенсусу стосовно стратегії модернізації України; 3) загальнокультурний — сумісність підприємництва з цінностями неринкового порядку: прагненням до підвищення культурного й освітнього рівня, потребою жити у високодуховному суспільстві. У цьому зв’язку, мабуть, потрібно розвіяні небезґрунтовні побоювання деяких прошарків населення про ворожість підприємництва стосовно деяких форм духовного життя; 4) національний — готовність масової свідомості визнати зв’язок цінностей підприємництва з національними традиціями. За умов певної активізації націоналістичних рухів та ідеологій національна легітимність підприємницької діяльності як культурно-історично успадкованої набуває дуже важливого значення. Легітимація підприємництва у суспільній свідомості вимагає від бізнесу високої соціальної відповідальності.

Важливим аспектом соціальної легітимації інституту підприємництва є соціальне тло підприємництва, що характеризує сукупність основних, домінуючих у цьому суспільстві станів і процесів, з якими сполучена діяльність підприємців. На відміну від умов діяльності, поняття соціального тла підкреслює момент її певної автономії, незалежності від того навколишнього середовища, з яким вона пов’язана лише в кінцевому рахунку. Соціальне тло підприємницької діяльності поєднує в собі основні показники рівня і якості життя різних соціальних груп суспільства, народу, життєвих орієнтацій і політичних настанов людей, характеру і спрямованості діяльності і, найголовніше, ставлення до підприємництва і приватної власності. Характеристика соціального тла підприємницької діяльності емпірично може бути подана статистичними даними про динаміку працівників, що входять до приватизованих і комерційних структур і йдуть з них, а також результатами вибіркового опитування різних категорій населення України.

Складовими соціального тла підприємницької діяльності є: динаміка доходів населення, рівня життя і соціальних гарантій; соціальна поведінка людей в умовах економічної реформи, що фіксується динамікою переходу в комерційні й підприємницькі структури чи виходу з них, зростанням чи спадом політичної активності (участь у мітингах, демонстраціях, страйках); ставлення до підприємництва і його оцінка, очікування й настанови на підприємницьку діяльність, що мають прояв у спонтанних масових діях. Остання складова так би мовити інтегрує в собі всі інші і пов’язана, зрештою, із соціальним становищем людей.

Іншим аспектом соціальної легітимації підприємництва і підприємницької діяльності є феномен економічної культури. Поняття «економічна культура» вказує на специфічні економічні орієнтації — настанови або ставлення (attitudes) стосовно економічної системи та її різних частин. Показники розвитку економіч­ної культури, а саме ті, що безпосередньо відображають залучення народу до сфери економічного життя суспільства: 1) спо­живання та економічні стилі життя; 2) зайнятість у певних секторах економіки; 3) економічна ефективність (оцінка суб’єк­том своєї змоги впливати на економічні рішення); 4) соціально-економічні орієнтації (підтримка певного економічного напряму та відповідних соцієтальних соціально-економічних орієнтацій); 5) ставлення до підприємництва та перспективи його розвитку у контексті особистих економічних перспектив.

Становлення підприємництва безпосередньо пов’язано з соціо­культурним оточенням. Якщо в культурному оточенні підприємливість є визнаною цінністю, то процес створення незалежної
фірми спрощується. Є необхідність створення нової системи цінностей, яка заохочувала б приватне підприємництво. Така система є актуальною і досить вагомою у світовій економіці. Джерелом етики підприємництва є школа, родина, засоби масової інформації. Заохочення підприємництва є, передусім, пропагандою нового стилю життя і нових цінностей, пов’язаних з останнім. Це залежить від того, як швидко сформуються адекватні мотивації ринкового підприємництва, коли взірцем для насліду­вання буде приватний підприємець, який працює з почуття обов’язку та потреби в праці; та коли будуть вироблені вітчизняні форми економічного ринкового життя.

Як свідчать дані моніторингового дослідження Інституту соціології НАН України, динаміка доходів населення, і особистого, і сукупного, на одного члена сім’ї протягом 1994—2008 років мала таку тенденцію (див. додаток Ґ). У періоди 1995—1996, 2000—2001 роки доходи українських громадян помітно знижувалися. І лише з 2002-го до 2008 року доходи українців невпинно зростали. Рецесія, яка розпочалася 2008 року, призвела до різкого скорочення доходів населення. Крім того, як свідчать соціологіч­ні дослідження, динаміка суб’єктивної оцінки матеріального стану сім’ї не завжди збігається з динамікою зростання доходів (див. додаток Ґ). Це свідчить про те, що у період суспільно-економічних перетворень спостерігається феномен «суб’єктив­ного зубожіння», на який звертає увагу Є. Головаха, коли за умов зростання побутового споживання люди схильні негативно оцінювати власний рівень життя. Причиною цього є повільність економічних реформ, їхня непрозорість та відповідні стереотипи економічної свідомості. Чимала частина населення України і досі перебуває у полоні стереотипів, серед яких типовими є такі: 1) зрівняльний ідеал споживання матеріальних благ, що допускає лише різницю в рівні та якості споживання; 2) уявлення про незаконність й аморальність нажитих великих статків, про криміналь­ну природу підприємницької діяльності та експлуататорську
сутність підприємців; 3) покладання всієї повноти відповідальності за матеріальний добробут людини незалежно від її економічної активності на державу й офіційну систему соціального захисту населення; 4) «державна економічна свідомість» — почуття особистої відповідальності за належну державі власність, виражене в підтримці курсу на відмову від радикальної приватизації землі й великих підприємств; 5) розуміння економічної реформи в категоріях адміністративного регулювання економіки (зміцнення трудової дисципліни, боротьба з тіньовою економікою, спекуляцією та корупцією, централізоване зниження цін тощо).

Показником соціальної легітимності приватних підприємців як роботодавців може слугувати рівень згоди людей особисто працювати у приватного підприємця. Цим показником фіксується настанова стосовно імовірної ситуації взаємодії людини із ним. Рівень довіри до приватних підприємців та ставлення до розвитку приватного підприємництва слугують індикаторами соціальної легітимності верстви приватних підприємців зокрема та інституції приватного підприємництва загалом. Вважається, що зафіксовані позитивні настанови є виявами обрання респондентами позиції легітимації, негативні настанови — вияви позиції делегітимації,
а невизначені настанови засвідчують труднощі респондента із власним позиціюванням щодо легітимації/делегітимації.

Легалізація приватної власності на фактори виробництва в сучасному українському суспільстві зумовила істотні соціально-структурні зміни: відбулося відтворення суспільних верств найманих працівників, приватних власників і підприємців. Адміністративне регулювання зайнятості населення у сфері трудових відносин замінив ринок праці. Структура зайнятості дорослого населення України за останнє десятиліття зазнала очевидних змін (див. додаток Д). З 1994 до 2008 рр. відсоток дорослого населення, зайнятого в державному секторі, зменшився практично у два рази. Натомість зросла частка зайнятих у приватному секторі (у 5 разів). Якщо досі офіційно незавершена приватизація триватиме далі, тенденції скорочення державного і розширення приватного секторів зайнятості збережуться.

На початку 1990-х років образ підприємця у громадській думці населення України оцінювався переважно у позитивному світлі, втім подальше загострення економічної кризи і здійснення приватизації непрозорими методами погіршили ставлення до приватного підприємництва. Саме протягом 1994—1999 років у громадській думці хоча й переважали схвальні голоси стосовно підприємництва, однак існувала тенденція погіршення цього став­лення. Починаючи з кінця 1990-х років і дотепер схвальне ставлення до підприємництва та рівень довіри до приватних підприємців поступово зростає (див. додаток Д). На ставлення до приватного підприємництва впливають і суб’єктивні чинники, зокрема стереотипи економічної свідомості, і об’єктивні демографічні характеристики: вік, освіта та матеріальний стан. У громадській думці на нормативному рівні існує розрізнення тих, хто займається підприємницькою діяльністю, на приватних підприємців та бізнесменів-тіньовиків. Незважаючи на певну упередженість щодо бізнес-структур, населення України розрізняло серед бізнесменів недоброчесних ділків та приватних підприємців, надаючи їм різні оцінки. Так, в опитуванні, яке було проведене у травні 1993 року Національним інститутом стратегічних досліджень (опитано 1461 особу в 11 областях України, Києві та Автономній Республіці Крим за репрезентативною вибіркою), на запитання «Діяльність яких груп, на вашу думку, шкодить інтересам більшості людей, що мешкають в Україні?», 73 % опитаних назвали «ділків тіньової економіки», тоді як лише 14,1 % респондентів віднесли до цієї категорії приватних підприємців. У суспільстві домінує думка, що підприємці як соціальна група відіграють значну роль у житті українського суспільства. Так, у моніторинговому дослідженні Інституту соціології НАН України серед наведених чотирнадцяти груп, опитані, відповідаючи на запитання «Як ви думаєте, які соціальні групи відіграють значну роль у житті українського суспільства?», відводять підприємцям і бізнесменам. Упродовж 14 останніх років ця група завжди входить до трійки «призерів» за рівнем значущості (див. додаток Д).

Мінлива думка суспільства до підприємництва пов’язана з низьким рівнем схвалення процесів приватизації (див. додаток Е). Такі тенденції були наслідком дискредитації ідеї приватизації. Зневіра населення у можливість проведення більш-менш прозорої приватизації, роздавання приватизаційних сертифікатів, яке виглядало фарсом на тлі т. з. прихватизації, призвели до посилення антиринкових настроїв та упередженості щодо бізнесу. О. Прогнімак, О. Іщенко, О. Касперович визначають такі обставини, які спричинили сплеск негативного ставлення українців до бізнес-структур.

1. Трансформація великої радянської промисловості у великий бізнес, переважно в акціонерній формі. Формальне акціонування на основі приватизації державних підприємств у суспільстві без розвинених інститутів ринкової економіки та демократичних традицій стало унікальним у світовій практиці експериментом — швидкою, масовою, (треба додати, непрозорою), безоплатною передачею прав власності окремим громадянам. Тому наявний розподіл власності сприймається більшістю громадян як незаконний і соціально несправедливий. Звідси — негативне ставлення до великого бізнесу і приватизації великих підприємств.

2. Одночасно з приватизацією у стислі терміни пройшла т. з. муніципалізація, коли у розпорядження органів місцевого самоврядування було передано всі об’єкти соціально-культурного призначення та житлово-комунального господарства, що раніше перебували на балансі підприємств. Позбавлення великим бізнесом соціальної інфраструктури не додало симпатій з боку населення.

3. Ігнорування прав міноритарних акціонерів, якими є практич­но третина населення держави — власники незначної кількості акцій, формальні власники багатьох ВАТ, що роками не отримують жодних дивідендів, не кажучи вже про участь в управлінні. Це спричинило таке явище, коли ці підприємства з колективною формою власності сприймаються населенням як приватні, оскіль­ки відсутні підтвердження акціонерної форми.

4. Нецивілізована поведінка представників бізнесу, ігнорування ними норм суспільної моралі та права.

Іншим феноменом став той факт, що поліпшення матеріального становища за умов економічного спаду пов’язане із позицією легітимації, а за умов економічного зростання — делегітимації прошарку приватних підприємців-роботодавців. На тлі безпорадної держави-роботодавця часів економічної кризи приватний підприємець-роботодавець був прийнятнішою альтернативою. Економіч­на криза стимулювала в економічно успішніших людей готовність працювати у приватного підприємця. Однак економічне зростання, яке спостерігається в 2002—2006 рр., скоригувало ці орієнтації населення і, зокрема, його економічно успішніших представників у сфері зайнятості. І тільки зростання інфляції у 2008 році знову зумовило збільшення привабливості можливої зайнятості у приватних підприємців. Водночас рік у рік дедалі привабливішою у масовій свідомості населення стає ідея відкриття власної справи (бізнесу) (див. додаток Є).

Таким чином, у свідомості сучасного українського суспільства загалом існує позитивне ставлення до інституту підприємництва. Однак це ставлення досить тісно корелює з соціально-еконо­мічною ситуацією в Україні.

Тема 9. Нормативна саморегуляція
та соціальна ефективність підприємництва
в Україні

Слід звернути увагу на те, що зазвичай розрізняють два види соціального регулювання підприємницької поведінки: індивідуальне й нормативне. Індивідуальне — впорядкування поведінки людей за допомогою одноразових, персонально-регулювальних економічних акцій, вирішення певного ділового питання, що стосуються тільки суворо визначеного випадку, конкретних осіб. Натомість нормативне регулювання — це впорядкування підприємницької поведінки людей за допомогою загальновстановлених правил, тобто відомих моделей, зразків, еталонів поведінки, які поширюються на усі випадки підприємницької діяльності і яким мають підкорятися всі індивіди, що потрапили в нормативно регламентовану ситуацію.

Поява нормативного регулювання підприємництва — перший і один з найзначущих поворотних пунктів у становленні соціального регулювання підприємницької діяльності, що знаменує великі зміни, якісний стрибок у його розвитку. За допомогою загальних правил стає можливим досягнути єдиного, безупинно діючого і разом з тим цивілізованого економічного порядку у підприємницьких взаємовідносинах, підкорити економічну поведінку людей загальним і однаковим умовам, що продиктовані вимогами економіки, влади, ідеології, усього соціального життя. При цьому різ­ко зменшуються можливості для випадковості та сваволі. Тим самим з максимальною повнотою досягається головна мета соціального регулювання — впорядкування всього економічного життя і отримання суспільної стійкості.

Нормативне регулювання людської поведінки у підприємницькій сфері визначається тим, наскільки ціннісні орієнтації населення України відповідають цінностям і нормам, поширеним у країнах з усталеними ринковими відносинами та в країнах, які так само, як і Україна нещодавно повернулися до ринкової економіки. Адже для розвитку інституту підприємництва потрібне проринкове «реформування» суспільної свідомості. Фахівці вважають, що інституційна фаза реформ, яка пов’язана зі створенням нових інститутів, правил і процедур дії, триває близько п’яти-шести років. Натомість інша фаза (культурно-ментальна) може тривати упродовж життя одного покоління.

Сучасне українське суспільство характеризується наявністю феномена «аморальної більшості», який на основі емпіричних даних обґрунтував Є. Головаха. Сутність феномена «аморальної більшості» полягає в тому, що моральні норми людської поряд­ності та відповідальності, які регулюють повсякденну поведінку людей, їхні взаємовідносини у різноманітних ситуаціях спілку­вання та діяльності, більшість дорослого населення України роз­глядає як норми поведінки «моральних аутсайдерів», тим часом як більшість людей масова свідомість оцінює як нечесних, безвідповідальних, облудних та егоїстичних істот, ладних задля вигоди знехтувати мораллю.

Крос-культурний аналіз дав змогу встановити, що з усіх європейських націй українцям найбільшою мірою притаманна оцінка неможливості чесним та соціально ефективним шляхом вести підприємницьку діяльність (див. додаток Ж). Оцінка українцями судження про верховенство правової доцільності над економічною є хоча і низькою, але середньоєвропейською. Зафіксовано високий індекс незгоди населення України із судженням, що іноді є цілком припустимим нехтувати законом та робити, що хочеш. Українські громадяни є одними з тих, хто найбільше не довіряє ціновій політиці великих фірм та не згоден з твердженням, що у наші дні покупці та споживачі мають більше можливостей для захисту своїх інтересів.

Підприємець виступає як представник певного класу, уособлення певного виду економічної діяльності чи господарського устрою, як функціонер і носій певних соціальних ролей і одночас­но як особистість із усіма її вадами і чеснотами. У господарському і громадському житті України підприємець став помітною фігурою. Повсякденна свідомість визначає його або як рятівника від економічного хаосу і провісника майбутнього порядку і достатку, або як грабіжника і нувориша, що лише збільшує убогість і розруху країни.

Під час виявлення різних типів підприємництва і їхніх суб’єк­тів головним чином аналізується їхня соціально-економічна роль у суспільстві, яка еволюціонувала від первісного нагромадження капіталу, інвестування й організації виробництва до створення в єдиній особі висококваліфікованого працівника і платоспроможного споживача. Посилення втручання держави в регулювання підприємницької діяльності, з одного боку, а з другого — змушена участь бізнесу в реалізації соціальних програм, призвела до виникнення й розвитку доктрини соціальної відповідальності підприємництва. У рамках цієї концепції традиційному підприємцю-визискувачу протиставляється образ цивілізованого підприємця-благодійника. Виникають у зв’язку з цим дві моделі підприємницької діяльності, що характеризують рівень її соціаль­но-історичної зрілості (чи розвиненості) — економічна і соціаль­но-економічна.

Економічна модель підприємництва бере за основу розвиток виробництва, експлуатацію ресурсів, індивідуальні інтереси, мінімізацію ролі уряду в бізнесі і розглядає останній як закриту систему. Своїми коренями вона іде в кальвіністську, чи протестантську, етику, що виходить із примату ідеології вільного підприєм­ництва і максимізації прибутку на основі функціонування бізнесу. Переважно ця модель панувала до середини ХХ століття.

Натомість соціально-економічна модель робить особливий наголос на якості трудового життя, консервації ресурсів, суспільних інтересів, активному залученні держави у розв’язання соціаль­них проблем і розглядає бізнес як відкриту систему. Генетично вона пов’язана з іудейсько-християнською етикою підприємництва, що ґрунтується на визнанні того, що ділова організація не може обмежуватися вирішенням суто економічних завдань і має відігравати в суспільстві велику соціальну роль, зокрема у підвищенні рівня життя. Економічна модель відображає «жорстокий» бік капіталістичного суспільства і відповідає періоду його формування, фазам інтенсивного розвитку і зростання. Економіч­не підприємництво створює конкурентне середовище, перетворює незалежного дрібного власника на найманого робітника і, найважливіше, накопичує капітал з наступними продуктивними інвестиціями. Соціально-економічна модель відповідає стабільним фазам функціонування капіталізму, особливо його розвиненому ступеню — постіндустріальному суспільству — і припускає послідовність таких настанов, як «соціальний обов’язок», «соціальна відповідальність» і «соціальна чуйність». «Соціальний обо­в’язок» є першим ступенем корпоративної поведінки, властивої компаніям, що орієнтовані на задоволення інтересів своїх акціонерів. «Соціальна відповідальність» (другий ступінь у створенні й підтримці корпоративної поведінки, що враховує інтереси своєї клієнтури і партнерів по бізнесу. Для «соціальної чуйності» як третього ступеня такої повeдінки характерний цілеспрямований розгалужений вплив діяльності корпорацій на суспільство загалом.

У результаті глобальних інтеграційних процесів і посилення залежності виробничої діяльності людей від рівня їх соціального і культурного життя в останні десятиліття, як показують дослідження західних соціологів, зросла зацікавленість корпорацій у здійсненні суспільних проектів і програм у рамках теорії соціальної відповідальності бізнесу. Така політика одержує дедалі більшу підтримку в ділових колах і суспільстві. Аналогічним чином активізувався у цьому напрямі і вітчизняний бізнес. Благодійні фонди, створені представниками великого бізнесу, фінансують боротьбу зі СНІДом, туберкульозом та онкозахворюваннями в Україні. Іншим аспектом благодійності є фінансування відбудови культурно-історичних пам’яток. Також українські бізнесмени стали активніше фінансувати спортивні та мистецькі заходи. Все це не тільки приносить користь суспільству, а й слугує своєрідною самолегітимацією нажитих статків великого бізнесу.

Експертне опитування, проведене українськими соціологами, засвідчило домінування думки, що економічна культура українських підприємців еволюціонуватиме від нелегітимних методів до легітимних (див. додаток А). На думку експертів, у середовищі українських підприємців особисті споживацькі інтереси превалюють над інтересами виробництва. Очевидно, що феномен соціального цинізму як ненормативної реакції суспільства на аномію притаманний, за оцінками експертів, й українським підприємцям. Тривала соціально-економічна криза й буремні роки становлення інституту підприємництва виробив достатню жорсткість та знівелював альтруїстичну складову характеру ділової людини. Однак такі обов’язкові для бізнесу риси, як пунктуальність, ретельність, ввічливість та делікатність, загалом прищеплюються у середовищі підприємців.

Фактична включеність населення у ринкові відносини спрямовує їхні економічні практики у бік приватного сектора, тому прогнозування процесу соціальної легітимації українського підприємництва невід’ємне від вивчення прихованого потенціалу його соціокультурних чинників. У цьому разі на передній план виходить аналіз впливу таких соціально-культурних показників, як етнічне походження, конфесійна належність, стать, вік, освіта, сімейний стан, ступінь урбанізації та регіональна належність щодо декларативних підприємницьких настанов українського населення. Дуже часто чинником впливу виступає також соціально-територіальна стратифікація. Іншими чинниками є соціально-економічні та ціннісно-економічні орієнтації.

Однак статистичний аналіз моніторингового дослідження Інституту соціології НАН України «Українське суспільство» 2004 року свідчить, що майже всі соціально-культурні показники, крім віку, не мають статистично значущого впливу на позитивні відповіді на запитання «Чи хотіли б ви відкрити свою справу (власне підприємство, фермерське господарство та ін.)?». Водночас, вдалося встановити, що соціально-економічні та ціннісно-економічні орієнтації мають достатній вплив (див. додаток З). Найбільший вплив (негативний) має вік: що старший вік, то мен­ше бажання розпочати свою справу. Далі йде ідеологічна іден­тифікація (соціалізм/капіталізм) — негативний вплив вказує на те, що підтримка прихильників соціалізму не поєднується з декларативними підприємницькими настановами. Звідси — підтримка капіталізму позитивно впливає на залежну змінну. Наступ­ними за впливом є позитивне ставлення до приватної власності на землю та до розвитку приватного підприємництва (бізнесу) в Україні. На п’ятому місці — згода особисто працювати у приватного підприємця. На шостому місці — позитивне став­лення до передання у приватну власність (приватизації) малих підприємств. Таким чином, молодий вік, проринкові цінності, позитивне ставлення до приватної власності та праці у підприємців зумовлюють бажання відкрити власну підприємницьку справу.

Заняття 1. Об’єкт, предмет та основні категорії
соціології підприємництва

1.1. Предмет і об’єкт соціології підприємництва.

1.2. Основні поняття, підходи та методи соціології підприємництва.

Рекомендована література

Пачковський Ю. Ф. Психологія підприємництва: Навч. посіб. — К.: Каравела, 2006. — 408 с.

Предприниматель Украины: эскизы к социальному портрету / Отв. ред. В. М. Ворона, Е. И. Суименко. — К.: ИС НАНУ, 1995. — 185 с.

Радаев В. В. Экономическая социология. Курс лекций: Учеб. пособие. — М.: Аспект Пресс, 1997. — 368 с.

Сірий Є. В., Фареник С. А. Соціологія підприємництва. — К.: Український центр духовної культури, 2000. — 258 с.

Дата добавления: 2014-01-04