Від соціальної думки до соціологічної теорії

1-7

На операціональному рівні (рівні збору соціологічної інформації) соціолог використовує поняття, що представлені у виді перемінних. Серед таких понять можуть бути, наприклад, думки людей з приводу кого-небудь, рівень доходу визначених соціальних груп тощо.

Кожен науковий напрям може по-своєму визначати один і той самий об'єкт аналізу, виділяти в ньому різні предметні області. У цьому полягає специфіка наукового пізнання. Розмаїтість понятійного апарата може бути й у межах однієї науки, але в різних її школах і концепціях. Наприклад, у філософії нараховується більш 60 визначень особистості і 400 визначень культури. Подібні розходження особливо помітні на рівні таких наук, як психологія і соціологія.

Отже, кожне поняття відображає визначені концепції, а в рамках останніх — якості, характеристики суб'єктів, явищ, процесів тощо, що і стають предметом нашого інтересу. Це зумовлено насамперед тим, що узяте ізольовано від концепції поняття не дає повного уявлення про сутність того, до чого воно застосовується. Наприклад, одне з визначень соціальної поведінки звучить як «психічна й інтелектуальна активність особистості». Якщо його розглядати ізольовано від різних концепцій, то таке визначення не дає уявлень, по-перше, про характер і спрямованість цієї активності; по-друге, про типи соціального поводження; по-третє, про співвідношення інтересів і форм поведінки, а також про багато інших питань, пов'язаних із психічною та інтелектуальною активністю людини.

Усі ці питання для емпіричної соціології є дуже важливими, тому що допомагають у виробленні показників (перемінних), що відбивають події, які спостерігаються. Звідси висновок: будь-яке поняття повинно бути розглянуте в рамках концепції, до якої воно належить.

Поняття закріплюються і виражаються безпосередньо в мовній формі. Це може бути слово чи група слів. Наприклад: «активність», «соціальна діяльність», «девіантна (така, що відхиляється) поведінка особистості». Поняття може бути виражене, а вірніше матеріалізоване, і у вигляді творінь людини (наприклад, картина, скульптура, будинок). У понятті об'єкт характеризується узагальнено. Це досягається за рахунок таких процесів, як абстракція, ідеалізація, узагальнення, порівняння, визначення. Отже, будь-яке поняття є тією чи іншою мірою ідеалізованим об'єктом, деякою теоретичною моделлю явища чи процесу і не відображає всієї різноманітності більш приватних характеристик. За допомогою окремих понять (чи систем понять) відображаються фрагменти

соціальної реальності, досліджуваної різними науками, в тому числі і соціологією. Ці поняття можуть вироблятися як на теоретичному (абстрактному) рівні, так і на емпіричному, через узагальнення соціологічних даних.

Як показує досвід наукового пізнання, необхідно використовувати обидва види аналізу, у тому числі з метою перевірки «роботи» понятійного апарата, для збільшення ступеня тотожності ідеалізованого об'єкта з реальною практикою.

У соціології понятійний апарат відіграє двояку роль: по-перше, він відбиває стан наукових уявлень, наукових знань про об'єкт аналізу; по-друге, служить підставою розробки системи перемінних у соціологічних анкетах, інтерв'ю, спостереженнях. Чим точніше поняття відбиває соціальну реальність, тим більше шансів, що система перемінних (показників) охопить основну частину характеристик предмета аналізу, а результати дослідження будуть репрезентативними (представницькими) стосовно досліджуваної проблеми. В свою чергу, узагальнення й аналіз емпіричних даних дозволяють соціологам коригувати уявлення теоретиків про соціальний світ, в якому ми живемо.

1.5. Соціальний світ, соціальна реальність

Ми неодноразово зустрічаємося з цими поняттями і вже приблизно уявляємо собі, що і соціальний світ, і соціальна реальність є чимось таким, що можна побачити, зрозуміти, вивчити. Але проблема ускладнюється тим, що майже усі ці твердження належать до різних теоретичних парадигм. Поєднує вчених тільки той факт, що соціальний світ людини можна вивчити. Зокрема, представники етнометодології вважають, що оскільки соціальну реальність можна конструювати, те вона володіє лише видимістю об'єктивності, квазіоб'єктивністю, уявною емпіричною фактуальністю і предметністю. Звідси не випадково реальність розпадається на безліч конкретних ситуацій і різних подій.

Парадигма соціального факту, що йде від О.Конта і французького соціолога Е.Дюркгейма (1859-1917), розглядає соціальну реальність як дві групи соціальних фактів: соціальні структури і соціальні інститути, акцентуючи увагу на природі їхньої взаємодії. Дюркгейм вважав, що соціальні факти відрізняються специфічними властивостями, їх складають зразки думок, дій і відчуттів, здатні існувати поза індивідом і наділені примусовою силою, внаслідок якої людина змушена їх привласнювати, інтериоризувати. При цьому він виділяє факти морфологічні, що складають «матеріальний субстрат» суспільства (наприклад,

2» 19

демографічні фактори), і духовні, нематеріальні факти - «колективні уявлення», що складають в сукупності колективна чи загальна свідомість.

Прихильники парадигми соціального поводження (З.Фрейд і його послідовники) вважають концепцію соціального факту явно метафізичною, тому що вона ігнорує людське поводження, яке є, на їхню думку, єдиною соціальною реальністю.

Численні концепції природи і сутності соціальної реальності поляризуються в межах двох наукових течій: реалізму і номіналізму.

Представники першого напряму впевнені, що суспільство в цілому й окремі соціальні інститути виступають як самостійна реальність, яка не зводиться до взаємодії окремих індивідів. Представники другого напряму вважають, шо самостійної соціальної реальності немає ні в суспільства, ні в соціальних інститутів. Вони стверджують, що такою реальністю володіють лише окремі індивіди.

З цим положенням, мабуть, треба погодитися, тому що саме люди є носіями визначеного роду орієнтованої рольової поведінки, а група, суспільство, родина є не що інше, як спосіб організації спільного життя людей.

Отже, соціальна реальність створюється в процесі соціальних взаємодій суб'єктів, є результатом їхньої свідомості і життєдіяльності у визначеному обмеженому територіальному і тимчасовому (історичному) просторі. Вона може фіксуватися й у поведінці людей, і в характері їхніх ціннісних орієнтацій, і у формах організації життя, і в рольовій поведінці. Отже, соціальна реальність володіє і суб'єктивними (оцінковими), і об'єктивними, матеріалізованими показниками, наприклад поділ праці, національні і демографічні спільноти.

Оскільки рівні взаємодії можуть бути різними, тому відповідно будуть розрізнятися й рівні соціальної реальності, соціального життя. Ми можемо говорити про соціальний світ людини, групи, суспільства, світового співтовариства. Часто розбіжності між цими соціальними світами можуть бути полярними. Наприклад, в економічно процвітаючому суспільстві можуть існувати верстви жебраків чи у висококультурному суспільстві - люди з дуже низьким культурним рівнем.

Узагальненим показником соціальної реальності € культура: система цінностей, соціальних норм життя, зразки поведінки, мова, характер комунікацій, традиції і звичаї, матеріальна культура тощо.

Вивчення соціального життя по суті справи є пізнання світу, у якому ми живемо, а виходить, і самих себе. Звідси випливає величезна роль людини в побудові світу, у якому вона хоче жити і який прагне залишити нащадкам. Імовірно, саме про це думав

О Конт, бажаючи бачити соціологію позитивною наукою, здатною не

тільки передбачати, але і змінювати світ до кращого. Для того щоб

а _світ зберегти для нащадків, ми повинні його постійно вивчати і

_СІ1О усувати все, що заважає його процвітанню. Цю шляхетну роль

багато в чому повинна взяти на себе й соціологія.

РОЗДІЛ II

2.1. Короткий історичний екскурс

Протягом усієї історії суспільного розвитку кожну мислячу людину цікавили проблеми ЇЇ місця в цьому світі. Споконвічними будуть запитання: хто і що є людина? У чому полягає сенс життя? Як прожити своє життя гідно й у гармонії з суспільством? Ці запитання мають глибокий філософський, релігійний, моральний зміст. Свою більш конкретну відповідь на них дає соціальна думка. На рівні повсякденної свідомості соціологію і уявляють як науку, що вивчає конкретне суспільне життя людей: соціальні проблеми різних груп населення, організацію форм суспільного життя і багато чого іншого. У такому розумінні соціологічна наука, як уже зазначалося, є дуже молодою, нараховує не більше ста років. Однак якщо підходити до соціологічної теорії з всеосяжної історичної точки зору, то зародження інтересу до соціальної думки можна простежити протягом усього періоду, що ми називаємо цивілізацією.

Історія дозволяє нам стверджувати, що люди з глибокої давнини цікавилися соціальними проблемами, тобто питаннями спільного життя і праці. В умовах панування релігійного світогляду в усіх сферах життя суспільства соціальна думка здебільшого представляла проповідництво, опис бажаних принципів людського буття, була побудована на різного роду імперативах соціальної поведінки. Коли ці положення суспільної думки зведені в закони чи навчання авторитетних вчених чи проповідників, то вони можуть бути визначені як соціальна філософія або соціальна релігійна доктрина. Таким чином, уявлення про соціальне життя суспільства і людини були викладені в різного роду релігійних установленнях, у суспільній думці, соціальній філософії, в усній народній творчості, сказаннях і переказах.

Подібно сучасній цивілізованій людині, у стародавні часи люди добре вміли аналізувати емпіричні сторони свого життя і пристосовувати деякі зі своїх ідеалів до реальних людських відносин. Але раціональні досягнення виявилися тільки тоді, коли під впливом контактів з культурами інших народів, що володіють різним досвідом та іншими ідеалами, зникла відносна ізоляція суспільств. Отже, хоча соціальна філософія продовжувала домінувати в суспільній думці,

спостереження і порівняння, конфлікт того, що було непорушною істиною, з' зростаючим сумнівом і скептицизмом призвели до появи

зачатків^{ТсОЦІальної} ™°Р"-

Уже представники найдавнішого періоду розвитку античної

думки - Солоній, Парменід, Геракліт та інші - запропонували багато соціологічних узагальнень. Роботи Страбона, Цицерона, Лукреція настільки ж плідні в соціологічному, як і у філософському відношенні. На порозі Нового часу видатні мислителі, що належали до різних культурних ареалів, робили спроби викласти свої соціальні погляди в систематичному вигляді. Велику цінність являє написаний у XIV ст. арабським мислителем і державним діячем Ібн Халдуном «Історичний пролегомен», в якому відображене соціальне життя арабського світу.

У період Відродження і Реформації інтерес до соціологічних проблем помітно зріс і призвів до численних досліджень. Особливе місце в історії соціальної думки зайняли ідеї італійського філософа Джамбаттиста Віко (1668-1744), викладені в першій систематизованій праці з соціальної і культурної динаміки «Підстави нової науки про загальну природу націй».

Дослідження Дж.Віко представляють сьогодні великий науковий інтерес. У 1976 р. в Нью-Йорку пройшла конференція «Віко і сучасна наукова думка», присвячена до 260-річчя з дня виходу в світ названої роботи. Універсальність, багатосторонність інтересів - одна з характерних рис Віко-мислителя. Незважаючи на те, що джерела концепції Віко простежуються як у працях древніх авторів, наприклад Аристотеля, так і більш пізніх - Ф.Бекона (1561-1626), Н.Макіавеллі (1469-1627), його теорія була новим і важливим внеском у розвиток суспільної думки. Віко розробляє методологію і методику порівняльного типологічного історичного дослідження, теорію циклічності, що дозволила йому піднятися до рівня з'ясування характеру процесу соціально-історичного розвитку суспільства. Він прагне до цілісного пізнання соціальних процесів, до комплексного аналізу політичної, релігійної, господарської, культурної, юридичної й інших основ соціального життя, усвідомлює характер їхньої Взаємодії в процесі функціонування. Таким чином, він розглядає їх як елементи єдиної соціальної структури суспільства. Крім того, Віко вніс вклад у методологію і методику критичного вивчення Документів, аналізуючи питання соціальної й історичної психології.

Створивши «Нову науку», Віко заглянув далеко вперед, тому не випадково його роботи привертають увагу усе більшого числа дослідників. Багато аспектів його концепції випередили ведучі напрями сучасної соціологічної науки, зокрема ідеї з теорії культури, Розвинуті в працях М.Вебера (1864-1920), П.Сорокіна (1889-1968),

Н.Данилевського (1822-1885), Т.Тойнбі (1863-1947) та ін. Видний російський соціолог П.Сорокін зазначає, що Дж.Віко заслуговує бути в одному ряді зі справжніми батьками соціології.

Уже цей короткий екскурс в історію соціологічної думки дозволяє нам стверджувати, що сучасна соціологічна наука, у тому числі й українська, зародилася і стоїть на «плечах» тих, хто намагався робити соціологічні узагальнення не одне сторіччя назад і що саме нашим попередникам ми зобов'язані багатьма науковими досягненнями.

Можна погодитися з твердженням учених про те, що більша частина знань про суспільство і суспільні відносини, особливо в стародавньому світі, не була систематизована, була далека від наукових пояснень реального життя. Однак усі здобутки древніх мислителів тією чи іншою мірою містять досвід реальних людських відносин, орієнтовані саме на їхнє сприйняття і розуміння людиною. Для того щоб побачити факт такої взаємодії, необхідно сполучити аналіз розвитку соціальної думки з екскурсом у соціально-економічні відносини як умов її формування. Як тільки соціологія відривається від реального життя при аналізі соціальних проблем, вона перетворюється в псевдонауку.

Таким чином, мислителі і соціальна ідея минулих епох і зниклих цивілізацій належать не тільки минулому, але сьогоденню і майбутньому. їхні погляди, спостереження, узагальнення допомагають глибше зрозуміти соціальну реальність наших днів і уловити перспективні тенденції. Ось чому перш ніж розглядати проблематику сучасної соціологічної науки, ми на прикладах конкретних течій і напрямів соціальної думки резюмуємо її розвиток із самих найдавніших форм.

2.2. Соціальні уявлення в стародавній Індії

Виділити власне соціальні ідеї у стародавні часи дуже складно, тому що релігійне і світське життя людей практично не розділялися із-за страху перед божим покаранням, а також через існуючі соціальні відносини, при яких влада духовна була вершителем доль, у тому числі і представників вищого суспільства. Найчастіше мирська і релігійна «влада» поєднувалися в одній особі. Однак спробуємо все-таки провести межу між релігійними і світськими установленнями там, де це можливо.

Мислителі стародавньої Індії дали чудові зразки глибоких і різноманітних соціальних поглядів на суспільство і буття людини. Історія соціальної думки цієї країни починається з кінця другого -початку першого тисячоріччя до н.е., коли в долині Гангу існували

невеликі рабовласницькі держави, господарство яких базувалося на іригаційному землеробстві, що відбиває високий (для того часу) півень наукового і технологічного розвитку.

Індійська община була дуже міцною, і ця міцність грунтувалася на сполученні ремесла і землеробства. Відносний підйом економічного життя, з одного боку, і соціальні конфлікти, що загострилися, з іншого, призвели до зрушень у сфері пануючої ідеології і суспільної свідомості, до боротьби ідеалізму, що народжувався, і матеріалізму.

Основною загальновизнаною релігійною, а отже, і соціальною концепцією життя в рабовласницькому суспільстві Індії був брахманізм. Вік формувався і розвивався в ході трансформації ведичної релігії індо-арійських племен. Верховні боги - Брахма, Вишну і Шива - розглядалися жерцями (брахманами) як вершителі доль. Велику роль у релігії відігравали анімістичні уявлення і культ предків. Складні ритуали, здійснювані брахманами, сувора обрядова регламентація способу життя людей, аскетичні подвиги відмови від усього земного розглядалися як засоби, що забезпечували за законом карми краще перевтілення душі і кінцеве звільнення від ланцюга переживань, з якими постійно зіштовхується людина у своєму земному житті. При цьому вищою кастою (станом) в Індії були брахмани.

Відповідно до Вед, брахманізм вимагав визначеного способу життя, а не просто спадкоємної приналежності до касти брахманів. Отже, це вчення аж ніяк не можна назвати абстрактним чи нереальним. Дійсно, Веди стверджували, що існує чотири касти: брахмани, кшатрії, вайшії, шудри. Серед цих варн, відповідно до висловів Вед, брахмани - головні. Однак у Ведах існує чітке визначення, хто може називатися брахманом і що таке брахман: чи життєвий початок? Чи тіло? Чи порода? Чи знання? Чи благочестя?

Перше положення «життєве начало» у Ведах заперечується, тому що «незмінно життєве начало у різних тілах - минулих і майбутніх», «Тіло» також заперечується, тому що тіло (за своєю природою) в усіх людей аж до найнижчого стану однакове. «Порода» теж заперечується, тому що існує багато знатних ріші різного походження. І серед них займають вище становище багато позбавлених знатного походження, які виявили свої знання. Брахман - це не «знання», тому що безліч мудрих людей осягли вищу істину. Брахман - це не «благочестя», тому шо є багато людей, які віддають

Дата добавления: 2014-01-04