Проблема соціального зв'язку

Ю7

І

3.4. Соціологічний реалізм Еміля Дюркгейма

Еміль Дюркгейм широко відомий як один з «хресних
батьків» сучасної соціології, творчість якого значною мірою
Допомогла визначити предметний зміст і ствердити автономію
Соціології як наукової, так і навчальної дисципліни. Він був одним з
найбільш великих фігур у соціології класичного етапу її розвитку.
Поряд з іншими відомими представниками цього періоду -
К-Марксом, М.Вебером, Ф.Тенісом, Г.Зіммелем, В.Парето -
Е.Дюркгейм здійснив великий вплив на формування цілого ряду
важливих концепцій сучасної соціології. Соціологи різних
Йаціональних шкіл знову і знову знаходять у теоретичній спадщині
Дюркгейма дуже плідні ідеї для розвитку нових теорій, які
Лояснюють і моделюють найрізноманітніші соціальні явища.
*' Біографічні дані. Еміль Дюркгейм народився в 1858 р. у

французькому м. Епіналі в родині багатого спадкового рабина. Рідні з Дитинства готували його у священнослужителі. Однак рабином він так і не став, але інтерес до релігії, її коренів, джерел, ролі, а також Функцій, що вона виконує в будь-якім суспільстві, не залишав Дюркгейма до кінця його життя і знайшов згодом відображення в ІІого творчості. Він учився у Вищій Нормальній школі в Парижі, по -^акінченні якої кілька років викладав філософію в провінційних ІНцеях. У 1887 р. він отримав призначення на посаду викладача соціальної науки і педагогіки в університеті м. Бордо. Через десять кроків він очолив тут першу у Франції кафедру соціології.

10!

У 1896 р. Е.Дюркгейм почав керувати новим науковим періодичним виданням, поява якого розглядається як серйозна подія в історії соціології. Журнал Ь'Аппее аосіоіоцідие, що редагувався ним з 1896 до 1913 рр., можна охарактеризувати, швидше, навіть як своєрідну лабораторію, ніж просто журнал, оскільки в ньому публікувалися результати досліджень насамперед дослідників дюркгеймівської школи. Цей щорічник, безсумнівно, був основним інституціальним фактором панування дюркгеймівської соціології серед різних конкуруючих груп у Франції. Співробітники журналу утворили сильну наукову течію, засновану багато в чому на ідеях його головного редактора, що отримала потім назву «французької соціологічної школи», на кілька десятиліть визначивши розвиток соціології в цій країні.

У 1902 р. Дюркгейм отримав запрошення в знамениту Сорбонну, де згодом саме на базі його лекційного курсу з соціології була створена кафедра «науки про виховання і соціологію», яку він і очолив. З відгуків сучасників, він був блискучим викладачем, і його лекції, що сполучили в собі наукову строгість стилю викладу і риси своєрідної соціологічної проповіді, мали незмінний успіх у студентів та співробітників.

Дюркгейм не тільки рішучим чином сформував французьку соціологію, але був і дуже важливою фігурою у французькому інтелектуальному і навіть політичному житті, вийшовши далеко за межі соціології як дисципліни. Він був активним учасником основних інтелектуальних і політичних криз у Франції того періоду. Це був період значних випробувань, у ході яких Третя Республіка розділилася на два політичних табори - лівий і правий. Перший представляв віру в ідеали Французької революції, останній - опір їм.

Дюркгейм дуже чітко ідентифікувався з лівими, хоча потрібно підкреслити, що тоді під цим не мався на увазі, як зараз, соціалістичний напрям, ліві означало - республіканські, прогресивні, антиклерикальні. Цей конфлікт став головним у часи життя Дюркгейма, у часи знаменитого процесу Дрейфуса, який, здавалося, розколов Францію навпіл. Будучи євреєм, Дюркгейм відчував цей конфлікт, можливо, гостріше за інших. Коли ця затяжна боротьба в 1905 р. закінчилася перемогою лівих, закріпленим відділенням держави від церкви, Дюркгейм став важливою фігурою в урядових колах, так само як і в академічних. Коли в 1905 р. в державних школах була скасована релігійна інструкція, Дюркгейм був змушений сформувати комісію для вивчення такого питання: як навчати дітей питанням моралі під час відсутності традиційної релігійної інструкції? Дюркгейм гостро відчував, що саме соціологія зможе дати важливу відповідь на це запитання. Е.Дюркгейм помер у листопаді

І017 Р- ^не доживши до 60 років. Багато хто вважали цю смерть _(Іер_ЄДчасною, припускаючи, що на неї багато в чому вплинула доибель його єдиного сина на салонікському фронті. _о;,,: Творча спадщина Дюркгейма дуже велика і різноманітна /щйаочаючи його ідеї і роботи з приводу соціалізму, повз що не міг у ту епоху пройти жоден соціолог). Він опублікував ряд книг, безліч сіатей і рецензій; крім того, багато з його статей і лекційних курсів були опубліковані посмертно, Інтерес до його творчості значно зріс в сучасній соціології. З початку 90-х років минулого сторіччя після майже вікової перерви почали знову з'являтися видання дюркгеймівських праць українською мовою.

3.4.1. «Соціологізм» як соціальна теорія

З ім'ям Дюркгейма, як вже згадувалося вище, тісно пов'язана дама інституціалізація соціології у Франції - країні, де і зародилася ця наука. Багато хто вважає його послідовним продовжувачем, йозитивізму у вивченні суспільства. Це, можливо, почасти вірно й Ділком природно, оскільки авторитет Конта як засновника соціології був досить високий. Дійсно, Дюркгейм, будучи продовжувачем контівської позитивістської традиції в соціології, багато в чому керувався зразками природничонаукового аналізу (особливо на ранніх етапах своєї наукової діяльності), ставлячи в основі свого наукового методу необхідність емпіричної обґрунтованості, точності та доказовості теоретичних положень. Його докторська дисертація і перша велика книга називалася «Про поділ суспільної праці». Тема цієї книги - взаємини між індивідом і суспільством — проходила Згодом червоною ниткою через усю творчість Дюркгейма.

В той самий час не можна не зазначити, що Дюркгейм, вважаючи себе певною мірою послідовником основоположника соціології, ставився до його творчої спадщини з відомою часткою критики. Визнаючи цінність емпіричного спостереження, він у той же час віддавав належне необхідності чисто умоглядному теоретичному аналізу, щоб зрозуміти глибинні причини і джерела соціальних явищ. Крім того, Дюркгейм вважав, що контівський закон трьох стадій інтелектуальної еволюції занадто спрощено і прямолінійно підходить До пояснення людської історії і її рушійних сил, оскільки в історії різних суспільств проглядається набагато більша кількість генеральних ліній розвитку. Поступово Дюркгейм формує власний соціологічний метод, що найбільш чітко викладений у праці «Метод соціології».

Теоретико-методологічною базою, на якій Дюркгейм будував систему своїх соціологічних поглядів, став так званий «соціологізм», який вважають одним з різновидів соціологічного реалізму. Основна

особливість цього напряму полягала в протиставленні себе номіналізму. Соціологічний реалізм проголошує своєю парадигмою необхідність і вимогу визнавати як особливу реальність (поряд з реальністю природного середовища і реальністю внутрішнього психічного світу людини) людське суспільство. Цією соціальною реальністю як спеціального предмету вивчення до появи соціології не займалася жодна з наукових дисциплін.

У Правилах соціологічного методу він намагався показати, що суспільство має власну реальність, яка не може бути зведена до психологічних фактів. Як він стверджував, суспільство - це «реальність, що існує сама по собі (зиі §епегіз)». Цей відмітний характер соціальної реальності виражається вже тим фактом, що неможливо побажати, щоб ця реальність зникла. Суспільство протистоїть нашим думкам і бажанням, тому що воно володіє об'єктивністю, яку можна порівняти з об'єктивністю природи, хоча і не є те ж саме.

Строго говорячи, соціологізм не претендує на якесь зовсім особливе тлумачення і пояснення соціального життя як окремої загальносоціологічної теорії. Суть цієї філолофсько-соціологічної концепції полягає, швидше, у ствердженні певної вихідної позиції: визнання першорядного і виняткового значення соціальної реальності в бутті людини, а також використання соціологічних методів для пояснення цього буття.

Оскільки суспільство визнається не просто специфічною, але й домінуючою, вищою реальністю, тому соціологічний спосіб пояснення усього, що відбувається в навколишньому світі («соціологізація») проголошується як єдино вірний. Він повинен або виключати інші способи, або включати їх у себе як окремий випадок.

Онтологічний (сутнісний) аспект соціологізму складається у ствердженні насамперед автономії соціальної реальності стосовно інших видів реальності - фізичної, біологічної, психологічної. Ця реальність включена в універсальний світовий порядок. Вона ґрунтовна, стійка і підпорядковується дії визначених законів. Таким чином, утверджується той предмет, який відрізняє соціологію від всіх інших наук, що також мають свої предмети. Однак для вичленення соціологічної науки потрібно ще, щоб предмет її був доступний спостереженню і піддавався поясненню - подібно до того, як спостерігаються і пояснюються факти, з якими мають справу інші наукові дисципліни.

Звідси й виникає «теорія соціального факту». Зміст соціальної реальності, вважає Дюркгейм, складають соціальні факти, які не слід зводити ні до економічних, ні до психологічних, ні до

правових тощо фактів дійсності. Ці соціальні факти володіють такими самостійними характеристиками.

1. Об'єктивне, тобто незалежне від жодного окремо узятого
'індивіда, існування. Для того, щоб зрозуміти сутність соціальних
фактів, їх потрібно спостерігати ззовні, відкривати заново, як ми
відкриваємо факти фізичної реальності. Тому, стверджував
Дюркгейм, «...соціальні факти варто розглядати як речі. Речі - це усе,
що нам дано, що уявляється, або швидше, нав'язується
спостереженню». Основна помилка всіх колишніх наукових
дисциплін, що вивчали суспільство, на думку Дюркгейма, полягала в
тому, що вони у своєму вивченні соціальних явищ виходили з того
значення, яке ми самі їм надаємо; разом з тим дійсне їх значення
можна віднайти лише за допомогою об'єктивного наукового
дослідження.

2. Здатність чинити тиск на будь-якого окремо узятого
індивіда (примусова сила), а отже, детермінувати його (чи її) дії.
Регуляція поведінки індивіда в суспільстві визначається аж ніяк не
індивідуальними причинами і спонукальними мотивами, а
сукупністю соціальних фактів, діючих у тому суспільстві, в якому він
живе, і підштовхуючих його на здійснення саме таких, а не інших
учинків. Наприклад, мода - це типово соціальний факт, оскільки
кожний удягається певним чином не тому, що такий його каприз на
даний момент, а внаслідок того, що саме в такий спосіб і у даному
місці тепер удягаються ті, хто його оточують і сприймають. Одним з
найважливіших завдань соціологічної науки Дюркгейм визначав
вивчення цих соціальних фактів, що, по суті справи, знецінювали
пояснення соціальної дії з погляду «свободної волі». Думка, яка
пронизує багато праць Дюркгейма, така: «індивід виникає із
суспільства, а не суспільство з індивідів».

Усю сукупність соціальних фактів Дюркгейм розділяв на дві основні групи: морфологічні та духовні. До морфологічних, утворюючих своєрідний «матеріального субстрат» суспільства, можна віднести, наприклад, щільність населення. Вона дійсно не залежить від вчинків і намірів жодного з окремо узятих індивідів; а ось їх умови життя залежать від щільності досить сильно. При цьому необхідно розрізняти фізичну щільність (щільність у матеріальному змісті), вимірювану кількістю членів суспільства, що приходяться на одиницю площі тієї території, яке це суспільство населяє, і моральну, під якою Дюркгейм мав на увазі частоту контактів чи інтенсивність спілкування між ними. Сполучення цих двох видів щільності визначає особливості соціальної чи диференціації чи суспільного Поділу праці в даному суспільстві. Взагалі при поясненні соціальних явищ Дюркгейм (особливо на початкових етапах своєї творчості)

досить активно використовував демографічні і соціально-екологічні фактори (включаючи структуру і ступінь складності соціальних груп).

Крім того, до морфологічних соціальних фактів можна було б віднести цілий ряд похідних від спільної діяльності людей, наприклад, домінуючий характер поселень, у яких живуть члени суспільства, кількість і якість шляхів сполучення тощо. Іншими словами, морфологічні соціальні факти - це явища, сукупність яких утворить матеріальні умови життя людей, однак при цьому вони носять не природний характер, а, швидше, породжені діяльністю самого суспільства.

Що ж стосується духовних соціальних фактів, то вони не менш об'єктивні (тобто мають зовнішню стосовно кожного окремого члена суспільства природу, незалежні від нього і мають примусову силу), ніж морфологічний, хоча і не мають настільки «речовинного» утілення. До них варто віднести «колективні уявлення», сукупність яких утворює колективне чи загальне уявлення.

«Сукупність вірувань і почуттів, - стверджує Дюркгейм, -загальних у середньому членам одного і того самого суспільства, утворює певну систему, що має своє життя; її можна назвати колективною чи загальною свідомістю. Безсумнівно, воно не має в якості субстрату єдиного органа; воно, за визначенням, розсіяне у всьому просторі суспільства. Але проте воно має специфічні риси, що створюють з нього особливу реальність. Справді, воно незалежне від випадкових умов, у яких знаходяться індивіди; вони минають, а воно залишається. Воно те саме і на півночі, і на півдні, у великих містах і маленьких, у представників різних професій. Точно так само воно не змінюється з кожним наступним поколінням, а навпаки, зв'язує наступні одне з одним покоління. Таким чином, воно щось зовсім інше, ніж окремі свідомості, хоча і реалізується тільки індивідами».

Розвиток колективного й індивідуального інтелекту в суспільстві йде поруч з поглибленням поділу праці, і певною мірою перше визначається потребами другого. Дюркгейм вважав, що інтелект не ідентичний свідомості, а, швидше, «вершить» його; точно так само, як і сам поділ праці, лежить, головним чином, на поверхні громадського життя, що особливо вірно для поділу економічної праці (слід зазначити, що він проводить різницю між поділом суспільної праці і праці економічної: якщо перша - це певна структура всього суспільства, то економічний чи технічний поділ праці - лише один з її проявів).

Соціальні норми й інші соціальні фактори впливають на поведінку окремих членів суспільства не прямо і безпосередньо, а через певні механізми їх засвоєння, причому, ефективність дії

соціальних регуляторів проявляється не стільки силою прямого примусу, скільки тим, що виконання норм стає бажаним для самого індивіда.

Треба зазначити, що Дюркгейм не використовує у своїх міркуваннях безпосередньо такого поняття, як «соціальний інтелект», однак необхідно пам'ятати, що він визначив інтелект узагалі як вищу частину свідомості, так що ми певною мірою можемо перенести багато чого з його висновків із приводу колективної свідомості і на соціальний інтелект, як на деякий відносно самостійний субстрат, шо розвивається за своїм законами і визначає розвиток інтелекту окремих індивідів, які складають дане суспільство. Очевидно, крім загальних вірувань і почуттів, які Дюркгейм розглядає як компоненти колективної свідомості, можна було б говорити і про комплекс знань про навколишній світ, що розділяється усіма чи більшістю членів даного суспільства. Тому колективний інтелект (так само, як і колективна свідомість, частиною якого він є), імовірно, може розрізнятися за ступенем своєї поширеності і впливу в залежності від характеру суспільства. У суспільствах з домінантою механічної солідарності цей колективний інтелект (точніше, його початки, тому що говорити про більш-менш зріле наукове знання в таких суспільствах навряд чи приходиться) перекриває найбільшу частку індивідуальних інтелектів. Іншими словами, частка індивідів, що володіють однаковим обсягом знань, більш-менш збігається з усім суспільством. В міру розвитку суспільств цей процес інтелектуалізації зростає. 1 навпаки, у міру поглиблення поділу праці і соціальної диференціації одночасно розвивається й диференціація комплексів знань, умінь і навичок, якими володіють представники різних соціально-економічних і соціально-професійних груп, а також виявляються розбіжності в можливостях оволодіння цими знаннями й уміннями. Таким чином, виникає безліч колективних (групових) інтелектів. Хоча, імовірно, у кожному з них містяться якісь інгредієнти, спільні для всіх членів суспільства в цілому (наприклад, володіння єдиним для всіх членів спільноти усною і письмовою мовою).

Структуру соціології, за Дюркгеймом, повинні складати три основні галузі: морфологія, соціологія і загальна соціологія. Соціальна морфологія, подібно до анатомії, повинна займатися вивченням того, як улаштоване суспільство, які матеріальні форми прояву його структури: соціальні організації, склад народонаселення, його щільність, розподіл на займаній території тощо. Соціальна фізіологія вивчає різні сфери життєдіяльності суспільства і поділяється на ряд соціологічних теорій: соціологію релігії, Ісоціологію моралі, соціологію права, економічну соціологію тощо. І,

нарешті, загальна соціологія синтезує досягнення й висновки двох перших розділів і встановлює найбільш загальні соціальні закони.

Тема вивчення природи і характеру соціального зв'язку взагалі є, мабуть, центральною у всій науковій творчості Дюркгейма. До чого б він ні звертався - до проблем типології суспільств чи до виявлення соціальних факторів самогубства, до вивчення суспільного поділу праці чи до розкриття ролі релігії і сутності ритуалів, - скрізь його постійно займає одне: що змушує людей з'єднуватися воєдино, тягтися один до одного, а що роз'єднує їх?

«Кожний знає, що ми любимо того, хто подібний до нас, хто мислить і почуває, як ми. Але не менш часто зустрічається і протилежне явище. Часто трапляється, що ми почуваємо потяг до людей, які на нас несхожі, саме тому, що вони несхожі на нас». Виходячи з цього, він вважає за необхідне розрізняти дві форми соціальної солідарності, які він називає механічною й органічною. Ці поняття він вводить у своїй першій роботі «Про суспільний поділ праці», вважаючи, що саме характер і глибина поділу праці якщо не визначає, то досить адекватно відображає загальний рівень розвитку суспільства і формує той чи інший пануючий тип соціального зв'язку. Дюркгейм тут багато в чому ґрунтувався на ідеї конструювання ідеальних типів суспільств, між якими існує певна історико-логічна наступність. Солідарність же розглядається як вищий універсальний принцип, вища моральна цінність. Тому моральний і сам поділ праці.

Механічна солідарність переважає, за Дюркгеймом, в архаїчних чи примітивних суспільствах. Це, користуючись його власною термінологією, солідарність унаслідок подібності. Члени спільноти чи громади притягуються один до одного завдяки тому, що в них дуже багато спільного - мова, звичаї, вірування, навіть загальні історичні спогади (наприклад, у вигляді усних переказів), в однакових ситуаціях вони відчувають ті самі почуття. Такі ж механізми ведуть до відштовхування від представників інших племен. Це солідарність за принципом «свій - чужий». Більш розгорнута характеристика суспільств із пануванням механічної солідарності наведена в таблиці.

Органічна солідарність, що складається в більш розвинутих, просунутих суспільствах, - це продукт диференціації функцій його членів, поглиблення поділу суспільної праці. Люди тут - чим далі, тим сильніше - відрізняються одне від одного за самими різними ха­рактеристиками. Однак саме внаслідок цього вони усе сильніше ма­ють потребу одне в одному, не можуть одне без одного обійтися -обмін функціями, діяльністю і її продуктами призводить до усе більш глибокої взаємозалежності, а отже, до усе більшого зчеплення цих «соціальних часток». Поділ праці тут розуміється не тільки як чисто економічне, але, швидше, універсальне, усеосяжне соціальне явище. Кожна окрема недосконала людина, доповнюючи ж одна одну, ство­рюють могутню інтеграцію. Такий тип солідарності називається «ор­ганічним» за аналогією з органами живої істоти, кожний з який не схожий на інші і виконує свої специфічні функції, і лише тільки всі разом вони створюють можливості для функціонування організму як цілого.

При пануванні механічної солідарності індивідуальна свідо­мість поглинається колективною. Виникнення ж людської індивідуа­льності можливо лише в тих суспільствах, де домінує органічна солі­дарність.

«Перша можлива лише остільки, оскільки індивідуальна осо­бистість поглинена колективною; друга можлива тільки за умови, якщо будь-хто має свою власну сферу дії, а отже, і особистість. Отже, потрібно, щоб колективна свідомість залишила відкритою частину індивідуальної свідомості для того, щоб у ній установилися ті спеціа­льні функції, які вона не може регламентувати. І чим ширша ця об­ласть, тим сильніший зв'язок, що випливає з цієї солідарності».

Намагаючись визначити характер солідарності в реа енук>чих суспільствах, не слід забувати, що тут мали справу саме реальними типами. При всій переконливості виділення двох типів далідарності і ствердження про перевагу їх у різних за рівнем >озвитку суспільствах, диференціація ця носить значною мірою ^аналітичний характер. Звичайно ж, і в сучасних індустріальних суспільствах зустрічається чимало проявів механічної солідарності: саме вона лежить, наприклад, в основі сімейних і родинних зв'язків. Національні, релігійні і навіть партійно-політичні відносини також в основі своїй багато в чому є не що інше як прояв механічної солідарності, оскільки будуються на основі взаємозв'язків типу «свій _ чужий». Проте, теза про домінанту, про перевагу того чи іншого типу солідарності не утрачає своєї теоретичної сили.

Аналізу соціального зв'язку, її характеру і різних видів
прояву присвячена, по суті, і одна з найбільш відомих робіт
Дюркгейма «Самогубство». Ця книга загальноприйнято розглядається
як класична соціологічна праця. У якості такої її аналізують, зокрема,
П.Сорокін і Н.Смелзер у своїх підручниках по соціології. Назва цієї
роботи має підзаголовок «Соціологічний етюд». У цьому дослідженні
Дюркгейм звернувся до соціальних причин самогубств. Це було
особливе драматично, тому що суїцид є одним з найбільш унікальних
індивідуальних актів, на які здатні тільки люди. Проте, Дюркгейм
показав, використовуючи рясні статистичні дані, що у визначенні
імовірності самогубства вирішальне значення мають соціальні
підстави. Тому сама унікальна індивідуальна подія виявляється
детермінована колективними і високо абстрактними факторами.
Перший великий розділ цієї книги розглядає фактори позасоціального
характеру, здатні вплинути на зміну статистики самогубств у тому чи
іншому суспільстві: психопатичні стани; расові і спадкоємні
особливості; сезонні коливання кліматичних умов; механізми
наслідування. Спираючись на великий статистичний аналіз,
Дюркгейм завершує кожну частину цього розділу висновком: жодна з
них не може пояснити відсоток самогубств задовільним чином.
Резюме першого розділу таке: «... у кожній соціальній групі існує
зовсім специфічна схильність до самогубства, непояснювана ні
фізико-органічною будовою індивідів, ні фізичною природою
навколишнього середовища. Звідси за методом виключення випливає,
Що схильність ця неминуче повинна залежати від соціальних причин і
бути колективним явищем». А отже, лише соціологічна наука здатна
£ задовільним чином пояснити причини самогубств.
•^г При аналізі статистичних даних Дюркгейм звертає увагу

читача на цілий ряд закономірностей: у містах питома вага V самогубств вища, ніж у сільській місцевості; самогубства частіше

здійснюють протестанти, ніж католики; неодружені більш схильні до самогубств порівняно з сімейними людьми, причому, особливо високий цей відсоток серед розлучених; жінки рідше вдаються до самогубства, ніж чоловіки; кількість самогубств істотно скорочується в періоди воєн і взагалі нешасть національного масштабу. Усе це говорить про те, що основним фактором самогубств як більш-менш масового явиша виступає насамперед характер і сила соціальних зв'язків, властивих тій чи іншій соціальній спільності. Послаблення чи навіть розрив соціальних зв'язків індивіда може призвести його до висновку про безцільність подальшого існування і прийняття рішення піти з життя. «Якщо розриваються зв'язки, які з'єднують людину з життям, то це відбувається тому, що ослабнув зв'язок її із суспільством». Однак до рішення піти з життя деяких індивідів за певних обставин може підштовхнути й надмірна сила соціальних зв'язків. Відповідно до цього Дюркгейм і розробляє свою типологію самогубств.

Егоїстичне самогубство. Намагаючись зрозуміти, як переважна приналежність до того чи іншого типу віросповідання може вплинути на статистику самогубств, Дюркгейм дійшов до висновку, що для протестантизму в набагато більшою мірою характерне вільнодумство, тому тут зв'язок віруючого зі своєю громадою і з церквою взагалі менш жорсткий, ніж в інших гілках християнства. А «чим сильніше в групі віруючих виявляються приватні судження, тим менша її роль у житті людей, тим слабкіша її згуртованість і життєвість». Тому «перевага на стороні протестантизму в сфері самогубств походить від того, що ця церква власне кажучи за своєю суттю менш цілісна, ніж католицька».

Приблизно такі ж соціальні механізми відмінностей в коефіцієнтах самогубств у міських і сільських громадах: у перших люди значною мірою роз'єднані і надані самі собі, у той час як соціальні зв'язки між мешканцями сільських громад не тільки міцніший (у силу традиційного їхнього характеру), але й відчуваються більш зримо і безпосередньо. Причини посилення тенденції до суїциду серед неодружених (і особливо розлучених і овдовілих) полягають насамперед у тому, що «подружжя мають кращу фізичну і моральну організацію, ніж безшлюбні».

Розгляд цілого ряду варіантів таких видів самогубств дозволяє Дюркгейму прийти до констатації егоїстичного суїцидального типу: «Крайній індивідуалізм не тільки сприяє діяльності причин, що викликала самогубства, але може сам вважатися однією з таких причин. Він не тільки усуває перешкоди, які стримують прагнення людей убивати себе, але сам збуджує ці

рагнення і дає місце спеціальному виду самогубств, що носять на)бі його відбиток».

Альтруїстичне самогубство. Цей тип самогубства, який

роркгейм називає також «ендемічним», прямо протилежний

їзглянутому вище і відбувається «у тому випадку, коли

юмадськість цілком і без залишку поглинає... індивідуальність». До

іякого виду самогубств відносяться, зокрема, відомі з історії деяких

народів звичаї старих здійснювати самогубства, «коли життя ставало

їм у тягар»; або прийняття в індуїзмі самоспалення вдів на похоронах

^;чоловіка. Згідно з Дюркгеймом, альтруїстичний суїцид, тобто

самогубство в ім'я групових інтересів, був результатом сильного

групового тиску і соціального схвалення.

Існує і цілий ряд інших також не менш типових випадків, коли люди жертвують своїм життям на благо суспільства або — при певних обставинах - в угоду сформованим традиціям і звичаям. Як стверджує Дюркгейм, «суспільство вимагає подібної самопожертви в соціальних інтересах».

Розглядаючи випадки суїцидів серед військових, котрі відбуваються відносно частіше, ніж серед цивільних осіб, і припускаючи особливу схильність до цього в даній соціальній групі, Дюркгейм приходить до висновку, що тут також нерідко маємо справу з різновидом альтруїстичного самогубства. Причина цього, на його думку, полягає в тому, що «військова кар'єра розвиває в людині такий стан душі, що непереборно тягне її розпрощатися з життям».

Загальною же властивістю альтруїстичних самогубств є їхня пряма протилежність егоїстичному і «недостатній розвиток індивідуалізму». Воно звичайно відбувається в ім'я обов'язку.

Аномічне самогубство. Цей тип пов'язаний з характером регулювання соціальних зв'язків з боку суспільства. Аномія - це «соціальна умова, яка характеризується вибухом норм, керуючих соціальною взаємодією», або «такий стан суспільства, у якому значна частина його членів, знаючи про існування зобов'язуючих норм, ставиться до них негативно чи спокійно». Така ситуація досить часто виникає в перехідні періоди, в епохи реформ і соціальних катаклізмів, коли колишні норми, до яких більшість членів суспільства пристосувалася і звикла їх виконувати, перестають діяти, а нові ще не закріпилися. «Колишня ієрархія порушена, а нова не може відразу установитися». Зрозуміло, що багато хто в такій ситуації відчуває себе ніби в нормативному вакуумі і втрачає соціальну орієнтацію.

Дюркгейм розглядає, наприклад, причини сплеску кривої самогубств у періоди економічних криз. Він вважає, що в суспільствах є соціальні групи, які відрізняються внутрішньою Дисциплінованістю за самими умовами свого життя, заздалегідь

навчені до стриманості та помірності; ці люди «з набагато меншою напругою волі можуть перетерпіти нову необхідну нужду». У той же час ті, хто за видом своїх занять і способом життя прагне до можливо більш швидкого прогресу, не мають опори в минулому і сьогоденні, і тому частіше стають жертвами економічних криз аж до добровільного відходу з життя. «Величезний відсоток (720 чоловік на 1 млн) досить переконливо говорить нам, що до самогубства найсильніше схильні люди, облагодіяні долею».

Імовірно, аномічні самогубства є продуктом не одних лише економічних криз. Тією ж мірою інші соціальні зміни, шо протікають у порівняно короткі періоди часу в політичній, ідеологічній сферах суспільної життєдіяльності, зрушення в області морального регулювання можуть викликати істотну дезорієнтацію свідомості і своєрідну моральну паніку.

Справді, людина, що вчора презирливо іменувалася «спекулянтом», яка переслідувалася органами правосудця, затаврована суспільним презирством, сьогодні займається своїми «темними справами» цілком легально і процвітає в житті; а я, чесний трудівник, знаходжуся на межі нужденності. Учора засоби масової інформації таврували американський імперіалізм, а сьогодні підлещуються перед ним. Тут є від чого вдатися у відчай. Якщо теорія аномії вірна, то українське суспільство 90-х рр. XX ст. могло б послужити їй гарною ілюстрацією. «За даними республіканських соціологічних досліджень останнім часом щорічно накладає на себе руки більш 40 тис. українців... Якщо порівняти середньо-українські показники із середньоєвропейськими, то українські чоловіки кінчають розрахунки з життям у 2,5 рази частіше, ніж європейці, а українські жінки в 1,5 рази частіше». Такі результати порівняння аномічного суспільства з «благополучним».

Аномія може торкнутися і шлюбно-сімейної сфери. Дюркгейм зіставляє різні регіони Франції, Німеччини Швейцарії і приходить до висновку, що існує стійка позитивна кореляція статистики самогубств зі статистикою розлучень. Це дає йому підстави стверджувати, що розпад родини (який теж багато в чому є аномією) виступає в як однин з факторів самогубств.

Дата добавления: 2014-01-04